Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2

Зинаїда Тулуб

Петро Конашевич повертався з походу.

Після тижня холоду і дощу знов визирнуло сонце. Настали прозорі осінні дні, що так нагадують сонячний серпень. Тільки були вони значно коротші, а ночі довгі, зоряні й холодні.

Здобувши Трапезунд, Мінеру і кільканадцять приміських селищ, Сагайдачний гадав напасти на Стамбул, але натрапив на галери Цекальї-баші і вступив з ними в бій. І на цей раз військове щастя не зрадило гетьмана: баша втратив три кращих галери і кілька вітрильників, а решта його ескадри врятувалась втечею. Проте, допитавши полонених і довідавшись, що на Босфорі скупчені грізні сили, Сагайдачний відмовився від свого плану і знов повернувся до гирла Ріону.

Тут чекали його вірменські, перські та грузинські купці, і знов пустинний берег перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Але не довго тривав цей торг: на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і на ранок тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нагадували грузинам про недовгих гостей.

Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він до місця, де вона наближається до притоки Дніпра – Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.

Важка була це робота.

– Ану, разом!.. Ану-ну! – хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.

– Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, – вигукував Бородавка і метушливо кидався від човна до човна. – А ви, хлопці, підкопайте узбіччя, щоб не так стрімко було.

– Та ти б нам, батьку, трошечки підсобив, – захекано відповідали нетяги, – бо з нас вже кишки лізуть вія напруги.

Бородавка підставляє плече, але за мить знаходиться в нього негайна справа, і він знов мчить уперед або назад, де вивантажують байдаки. І далеко лунає степом його хриплий голос.

Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, що рубав бур’ян і чагарник і вирівнював дорогу. Але шлях був далекий – не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них понабрякали, потилиці і обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса. Бачачи, як їм важко, навіть звільнені бранки-козачки кинулися на допомогу, але козаки не дозволили.

– Це не баб’яча справа. Тягніть клунки та різний припас, а до човнів – зась.

І знов налягали на тягла, хропли й викочували очманілі від напруги очі.

Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. Турки та звільнені бранці котили діжки хліба, соломахи, солонини, тягли лантухи, тюки й різне мореплавне приладдя. Тільки колишні галерники йшли вільно, бо і самі ледве трималися на ногах.

Танцюра метушився більше за всіх. Він не відходив від своїх байдаків і вимагав, щоб під них підкладали катки, бо кіль стирався об землю. Він готовий був бити нетяг, як худобу, коли байдак валився набік.

– Стійте, чорти! Хіба так можна?! – репетував він і оздоблював свою мову добірною лайкою. – Це вам не хура сіна!

– Ну, то й впряжись в нього сам, коли погано, – огризнувся нарешті Тимко. – Що нам, здохнути під твоею чайкою?! Зламаємо – полагодиш.

– Що?!.. Ах ти ж, стерво, – накинувся на нього Танцюра. – Тобі, певно, однаково! А хто мені сплатить збиток?!

– Відома річ, хто, – буркнув Савка. – Так вже здавна ведеться: нетяга і в бій іде, і чайки волоком тягне, і рибу ловить, а ваш брат тільки зиск підраховує та бере собі кращий шматок.

Танцюра удав глухого і кинувся до другого човна, а нетяги знов налягли на тягла, кленучи і Танцюру, і човни, і самих себе, що взялися за таке важке діло.

Турецькі бранці задихалися під в’юками. На батьківщині вони, мабуть, несли б їх сяк-так, та вбивала свідомість, що з кожним кроком рідна земля все далі й далі, а спереду – образи, туга, важка, надмірна, нескінченна робота.

Медже ледве йшла. Під час переходу Азовським морем настали перші холоди. Вона застудилася в шторм, що кидав чайку, як пір’ячко. Сухий глибокий кашель рвав її опалені холодом груди, і вона марно запинала подерту шаль, а другою рукою ледве втримувала на плечі важкий лантух. Він відтягував їй плече, вислизав а рук, обдирав шкіру з долонь, і Медже з розпачем хапала його обома руками, відчуваючи, що ось-ось впаде він додолу – і тоді шаль на грудях розкривалася, і пронизливий вітер охоплював її застуджені груди. В горлі дерло, наче насипали туди піску. Медже спинилася, лантух упав на землю, а Терешко наскочив на неї ззаду і огрів її нагаєм, але враз присів на землю від важкого стусана.

Максим Бабій стояв над ним з піднесеною рукою.

– Ти що? Здурів? – витріщився на нього Терешко.

– Сам здурів, наволоч! Допомогти треба, а не битися. Ач який пан знайшовся! Не гірший від старого Повчанського.

Від несподіванки і здивування Терешко розреготався.

– Тю, дурню! Чули ви таке! За погану татарку заступається. Тільки бабів і бачить на білому світі, а в голові – самий кізяк.

Кров кинулася Максимові у голову, і він з несподіваною силою накинувся на Терешка:

– Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас «славним лицарством», так ми вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! «Хліб козацький молотимо», – перекривив він Терешка. – Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. «Погана!» «Татарка!» – знов перекривив Терешка Максим. – Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.

Гаряче й щире слово долинуло нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.

– Вірно, Максимко! – ляснув його Тимко по плечу. – Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?

– Правда, – ніяково відгукнулися парубки. – Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?

А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:

– Неси, братику, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив еси, образивши вдовицю сію,

– Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? – налетів иа них Бородавка. – Чого регочете? Чекаєте, щоб татарва наскочила? Вдома реготатимете.

Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.

– Ану, разик! Ану-ну! – захрипіли вони, упираючись п’ятами в землю.

Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.

Примітки

Здобувши Трапезунд…тут і далі письменниця подає реальні деталі осіннього походу 1616 року. Як ми вже зазначали, на час написання роману точна дата здобуття Кафи була невідома, і в романі липневий похід на Кафу і осінній – на Трапезунд об’єднані в один, хоча більш імовірно, що це були окремі походи.