4

Зинаїда Тулуб

Сагайдачний увесь час стояв серед старшин, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе. Розв’язувалась Настина доля. Вона в руках бурхливої юрби, стихії. Поки він говорив, юрба була приборкана, але Сагайдачний був надто обачна людина, щоб відступити від звичаю. Старшина мовчала. Вона ще вчора ухвалила все. Тепер справа була в руках голоти. Тихо перекидаючись словами, зиркали курінні отамани й діди в бік великого бучного кола. І до Сагайдачного долітали уривки розмов.

– Треба було кудись відрядити цього горлая.

– Зіпсує він нам усе діло.

– Бачите? Бачите, панове? Я ж казав. Ось він: виліз на діжку!

Сагайдачний здригнувся: Дмитро Барабаш. Це не палкий і несталий Бородавка. Це – сталева людина, яку можна вбити, але не привернути на свій бік. Сагайдачний ступив на перший щабель помосту, вдивляючись у промовця і намагаючись почути, що він каже. Зовнішньо гетьман був стриманий і спокійний. Тільки нігті його так учепилися в бильце помосту, що з-під них бризнула кров.

Ревуть нетяги. Кілька шапок промайнуло в повітрі. Але що це? Поруч Барабаша раптом виринула якась постать. Сагайдачний пізнав Коржа. Корж щось говорить, палко й обурено розмахуючи руками. Скидає свитку з плечей, показує юрбі своє знівечене кістляве тіло. І видно здалеку, як принишкли, як щільно згуртувалися навколо нього козаки… Час минає повільно, як тече кров у жилах конанця. І знов шапки летять у повітря. Здіймається гул низький і могутній, як буря. І наче блискавки в темній хмарі, блищать над натовпом шабельні леза.

Бій. Упертий, мовчазний бій. Старшина помітила, кинулася туди. Ось палахкотять серед безбарвного лахміття їх кармазинові жупани, наче плями крові, начебто червоний мак у житах. Брязкіт шабель стоїть у вухах. Як важко стояти і не вхопитись за зброю… Але буря зростає. Лайка, стогін, прокльони – все зливається в гуркіт буруну. Гучніше клекоче козацьке море. Опір барабашівців меншає. Де-не-де блимає лезо над головою. І хмара шапок здіймається над майданом, а громовий рев котиться з краю в край.

– На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Нетяги кидаються до старшини, ладні забити тих, хто не пристане до їх волі. І міцний рев заливає поміст.

– На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Віджили старі сивоусі діди. Загомоніли, заворушилися. І теж кинули шапки вгору.

А Сагайдачний, ніби прокинувшись від важкого сну, вибіг на поміст і зупинився перед юрбою. Яке сьогодні променясте сонце! Яка глибока синь над головою! і наче вороняча зграя, кружляють над юрбою червоноверхі шапки.

Очі йому спалахнули вогнем. Тисячі рук простяглися до помосту, і ревли могутні голоси:

– На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Вдарили срібні сурми оркестру, наче заспівало сонячне проміння свого звитяжного південного співу. І коли замовкли їх голоси й ущухли крики – довго ще лунало в горах за Дніпром:

– На Каффу!!! Веди на Каффу!!!