2
Зинаїда Тулуб
Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного.
– Ото погань! Ото лайдаки! – обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. – Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності!
– Я людина маленька, пане, – спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. – Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер.
– Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся.
– Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з’являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол.
Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права.
З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай.
Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід!
«Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується. Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю – і хай їй чорт, цій клятій Сивері».
І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля від безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.
Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.
– Та чого пан регоче? – обурився Бжеський. – Що я робитиму, коли вони справді відсудять вемлю?!
– Та ти з глузду з’їхав, любий Рогмунде, – нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. – В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо?
Бжеський ображено підібрав губи.
– Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство.
– Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, – презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. – І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці.
Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв’язувала його. А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності:
– Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію – ти чи я.
– Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту.
– Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що таке наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму.
Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа.
Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду.
– Та і я не дам себе ображати, Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, – бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги – плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського.
Примітки
За модою Генріха Валуа – як вона виглядала, можна побачити на портреті короля Зигмунта 3.