Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5

Зинаїда Тулуб

Пам’ятник Є.Плетенецькому в Радомишлі

Рудня була на тому березі Тетерева, поблизу поташної буди. Сани швидко мчали рудою від чагарника низовиною, а кир Єлисей увесь час озирався, ніби шукаючи когось очима, і раптом наказав спинити коні. Вийшовши з саней, він рушив навпростець до якихось людей на болоті.

– Помагай боже! – сказав він їм.

Копачі кинули кайла і лопати і підійшли під благословення:

– Як руда? – і спитав кир Єлисей, гидливо витираючи руку після їх губ.

– Руда хороша, та важко копати мерзле, – загули посполиті. – Ані ломом, ані кайлом, ані лопатою.

– Потрудіться, православні, во славу господа, – бадьоро кинув їм архімандрит і знаком наказав працювати.

Руда залягла неглибоко – на дві-три лопати від поверхні. Це була звичайна для Волині болотяна руда, що має від тридцяти до п’ятдесяти процентів металу. Селяни зрізали верхній шар землі і, оголивши руду, ламали її кайлами та лопатами, а хлопчики збирали її в кошики і промивали в криниці.

Кир Єлисей стежив за роботою і покликав наглядача.

– Скільки виходить заліза з такого кошика?

– З трьох кошиків – пуд, – запобігливо пояснив наглядач.

– Дивись, щоб не гуляли. Днями надішлю тобі ще людей. Паліть вогнища, щоб земля не мерзла, – додав Плетенецький і рушив до саней.

На рудні, як і на папірні, гучно і рівно шуміла вода, а з димаря здіймався чорний кучерявий дим.

Робота була в розпалі. Рублені стіни рудні були чорні від диму і кіптяви, а манесенькі підсліпуваті вікна, затягнені пузирем, такі брудні, що майже зовсім не пропускали світла. Та й день був сіренький і похмурий, як часто буває на початку зими, коли не добереш, чи то мороз, чи то відлига, а далечінь зливається в якусь блакитнувато-сіру млу. Сніг навколо рудні був брудний і сірий, ґонтовий дах – строкатий від таловини. На дворі метушилися підводчики, розвантажували вози вугілля. Вони були чорні, як негри, а їхні колись білі свитки – засмальцьовані масно-чорні.

Кир Єлисей вийшов з саней і попрямував на рудню. Це була довга рублена стодола, де в півтемряві яскраво палали горна, а з-під гуркітливого молота бризкало сліпучим вогнем.

В першу мить ані кир Єлисей, ані Сагайдачний не могли роздивитися, де що, але потроху очі їх звикли до темряви, і вони побачили голих до пояса рудників. Рудники були чорні й блискучі від поту, наче вилиті з чавуну. Відсвіти полум’я відтіняли їх м’язисті кремезні силуети, непропорционально розвинені вшир і наче окреслені червоним пензлем.

– Дияволи в пеклі, – всміхнувся кир Єлисей і попрямував до рудників.

Тепер він ясно бачив важкий стрижень в обкутому залізом прорізі стіни. Обертало його знадвору млинове колесо. Вал рухав циліндричні ковальські міхи, і вони ритмічно і потужно вдмухували повітря у вузенький отвір на дні горна, поки майстер-залізняк, по-німецькому герд-мейстер, засипав шихту – дрібно розламану, добре промиту і змочену руду, сірувато-білий мергель та деревне вугілля. Повітря гоготіло у горні, розпалюючи вугілля до синього блиску. Нестерпно жарко було коло горна, хоч лійкуватий каптур над вогнем швидко виганяв у комин стовп розпаленого повітря, а двері рудні – звичайні, грубо збиті ворота – були весь час широко розчинені. Мергель з вапном розтоплювалися у вогні, стікали на дно лупи і вбирали у себе всі мінеральні і земляні домішки руди. Коли рідина скупчувалася на дні, залізняк хапав лом і міцним ударом пробивав корку глини, якою було обмащено горно зсередини, і тоді вогняна рідина била звідти струменем і спадала у проритий на долівці рівчак, осяваючи всю рудню жовтогарячою загравою.

– Це шлак спускають, – пояснив Плетенецький Сагайдачному, оглухлому від гуркоту молотів і засліпленому блиском полум’я.

Тільки тепер залізняк помітив хазяїна з гостем, вклонився йому і знаком показав, що не може кинути праці. Кир Єлисей рухом наказав йому не турбуватися і відступив подалі від горна. Тут рудобої розбивали дірчасту руду з чудернацькими відростками, що дивовижно нагадували присоски скам’янілого спрута, і, набравши у кошики вапна і мергелю або потолоченого туфу, спритно висипали їх в горно. І руда швидко розпалювалася, ставала багряно-димною, потім сліпуче золотою. Сині язички полум’я палахкотіли над її грудками і несли в димар газуваті домішки, а руда, звільнена від кисню і фосфору, ставала ще сліпучішою.

Нарешті залізняк вимкнув міхи. І тиша наче накинула на рудню м’яку ковдру повного спокою. В першу мить в ушах ще гуло, потім в голові стало легко й порожньо, ніби з неї скинули важкий і вузький шолом, дали змогу думати, відчувати і спостерігати.

Криця холола в горні, темнішала, приймала тони бакану і кіноварі. Рудники кинулися з кайлами до горна, виламали її грудки з купи, підхопили кліщами і кинули на ковадло. І раптом знов загуло млинове колесо, зарухався важкий молот, загуркотів по ковадлу, вичавлюючи з дірчастої, як губка, червоної криці останні капельки шлаку. Шлак виступав на ній кривавим потом, а молот з гуркотом м’яв і бив покірливу, м’яку крицю, чавив у смужки, розкочував у довгі циліндричні болванки, з яких на меншому ковадлі народжувалися на очах гостей сокири і підкови, лемеші і обіддя та інший нескладний сільський реманент.

Один з ковалів, досвідчений мечник, пізнав Сагайдачного і, знайшовши десь в кутку шматок шабельної криці, кинув його на ковадло. Задихав ще один міх, і коли криця стала червоною, мечник почав лупати по ній важким молотом. Золоті бризки полетіли з-під нього. Народжувалася шабля, ще м’яка, розпалена до червоного і нібито вмита кров’ю. І колишній гетьман дивився на неї і на ковалів, освітлених зісподу багряним полум’ям, і здавалося йому, що якісь невідомі і непереможні сили, мабуть сам підземний огонь, колись бачений у жерлі Везувію, кують йому зброю для боротьби, а він ще не наважується простягти до неї руку.

Мечник насолоджувався силою і спритністю своїх рухів; коли шабля стала під молотом тонка і ледь-ледь вигнута, наче виточена за найтоншим рисунком, обробив її меншим, легшим молотом і, підхопивши кліщами, занурив у воду. Вода скипіла від її вогняного дотику, над казаном звився стовп рожевої пари, а загартоване лезо вже лягало зі сталевим дзвоном на точильне коло, і полетіли з-під нього останні золоті іскорки.

Кир Єлисей непомітно спостерігав свого супутника. Як добре, що мечник узявся кувати шаблю. Кращого й не вигадати. І коли майстер насадив нову шаблю на готовий держак з тонким і вибагливим різьбленням і з чемним уклоном підніс її колишньому гетьманові, кир Єлисей задоволено усміхнувся і сказав, підхоплюючи гостя під руку:

– Хоча вона й не дамасська, але ця шабля є знак долі: руками мого мечника вона вказує тобі твою путь. Ти мусиш битися, гетьмане! Кисмет, як кажуть невірні.

Примітки

Мергель – глина, насичена вуглекислим вапном.