3

Зинаїда Тулуб

Мотря, невістка діда Омелька, підвелася вдосвіта місити бублики. Опинившись у Києві, вона вступила майстерицею до цеху перепечайниць, – єдиного з цехів, де майстрами були жінки, і пекла на продаж бублики та книші або ходила пекти паски і пироги по хатах. З того вони й жили.

Замісивши тісто, Мотря запалила в печі і збудила діда Омелька з Орисею розкачувати тісто на бублики. Обоє качали, а вона спритно вмочала бублики в окріп і засовувала у піч дошку за дошкою. Робота наближалась до кінця. Три сапети напакував дід Омелько і вже збирався оісти за чоботи, коли загарчали і загавкали собаки і хтось різко рвонув зовнішні двері.

– Орисенько, відчини! – крикнула Мотря, засовуючи в піч останні бублики.

Дівчинка відщіпнула двері, і з парою і гострим передсвітанковим холодом ввійшло до хати двоє драбантів з кількома шляхтичами.

– Чия це хата і чим ви тут займаєтесь? – пихливо спитав один з шляхтичів.

Мотря здивовано відірвалася від роботи.

– Та наша ж, пане, хата. Дідусь наш – шевський майстер, а я – перепечайниця.

– Так і запишемо. З кожного майстра належить по чверть копи литовських грошей митрополитанського податку і стільки ж біскупського. А разом з двох майстрів – аж ціла копа.

Мотрі й руки впали. Вона завмерла біля печі і не помічала, що бублики в печі горять.

– Якого податку? – перепитала вона, – Та ми ж сплатили і старості, і магістратові. Спитайте цехмістра.

– Старості – це річ окрема. А зараз Кожум’яки з Гончаркою відійшли до Біскупичів, отже, однині платитимете біскупові десятину і різні данини, які він зволить накласти на вас.

– Як-то? – втрутився Омелько, з зусиллям підводячись з лави. – Та ще ж у неділю сплатив я сторожовщину, а в понеділок Мотря занесла до замка кошик бубликів. Як же це за три дні люди з замкових стали біскупськими? Та ми про це й не чули!

– Цить, не з тобою розмовляють! Давай, бабо, гроші або що там в тебе є. Ану, мерщій!

– Та як же ж воно, дійсно, пане? – сплеснула і Мотря в долоні. – Дідусь правду кажуть. Хіба ж можна людям бути під двома присудами? Спитайте ж цехмістра. Спитайте у братстві. Всі ж цехові – під замковим присудом.

Шляхтич обурено тупнув ногою.

– Що?! Цить, кажу, бо зараз покуштуєш канчуків! Беріть оцей кожух та рушник з ікон та подушки!

Мотря заплакала.

– Ой, паночку, та що ж ви робите?! Це ж дідусів кожух. В чому ж вони вийдуть з хати? Адже ж вночі ще мороз.

Маленька Орися весь час дивилася на шляхтичів і драбантів з блискучими алебардами. Алебарди були такі гарні. Так і хотілося їх помацати й погратися ними, але пан у зеленому кунтуші так моторошно гримав на матір, що Орися з жахом втиснулася у куточок за піччю і визирала звідти заляканим пташенятком. Це, певно, розбійники. Мама щось кажуть за пана цехмістра. А цехмістр – це дядько Хома, Прісин батько, з якою вони завжди граються на вулиці. Дядько Хома великий, здоровий, не такий кволенький, як дідусь. Він не дозволить гримати на мамуню.

Дівча ще вагалося, визираючи з-за припічка, але, коли драбанти здерли з столу вишивану скатертину, а з ліжка маленьку Орисину ковдру, дівчинка мишкою кинулася до дверей, схопивши материну хустку.

Холодно було бігти по морозу. Орися заклякла і посиніла, поки домчала до Причепиної хати і з плачем закалатала у двері. Кудлатко гавкнув на неї спросоння, але підбігши і обнюхавши дитину, чемно заметляв хвостом.

Відчинив сам Причепа і здивовано відступив, впускаючи дівчинку.

– Прісю, до тебе! Приймай гостей!

Але Орися наче не бачила приятельки. Вона вчепилася у шкіряний фартух Причепи і заговорила, схлипуючи і клацаючи зубами:

– Ой дядечку! Там до мами прийшли якісь люди… Вони забрали дідусів кожух і мою ковдерку. А мама плачуть і кажуть: «Спитайте дядька Хому, цехмістра». А дідуся вони відштовхнули і почали лаяти. Ой, рятуйте, дядечку! Вони ж заб’ють мою маму!..

– Хм!.. Таке маленьке, а прибігло, – почухав потилицю Хома. – Та хто ж вони такі будуть?

– Ой, дядечку, вони ж такі страшні, – заплакала Орися, розмазуючи сльози кулачком. – Вони заб’ють мою маму…

– А дійсно, можуть забити, якщо вони лихі люди, – згодився Хома. – А може, це тобі примарилося?

Дівчинка мовчки плакала. Материна хустка впала додолу, і Орися стояла перед огрядним, вайлуватим Хомою така крихітна, тала жалюгідна у довгій полотняній сорочечці, вся синя від холоду…

Причепиха мовчки підхопила її на руки і кинула чоловікові кожуха.

– Іди! Іди! Довідайся, що там і як! А Орисенька хай тут залишиться. Нема чого дитину морозити.

Причепа похитав головою, ще раз почухав потилицю і вийшов з хати. Не встиг він завернути за ріг, як його обступили обурені і розпалені майстри.

– Та що ти, батьку, в хані вилежуєшся?1 Тут таке робиться!.. Пан Оклінський надіслав драбантів та підпанків збирати з цехових десятину на біскупа. А в кого грошей нема, беруть, що в око впаде. В Климченка корову забрали, а в Ткачука вісім пар замовленого взуття.

– А в Тищенка діжку сала і нову шапку.

Причепа остовпів.

– Ах, вони ж сучі діти! Та як же вони сміють чіпати нас, замкових?!.

– А ти поговори з ними!.. Кузьменко кинувся на них з сокирою, коли вони забрали в нього свиню з поросятами, так вони його зв’язали і погнали на Біскупичі.

– От грабіжники! Хай їх грім вб’є! – завила одна з жінок. – А що вони з перепечайницями роблять?

– А з шмуклерами!

– Грабують, наче хлопів на фільварку.

– І так без роботи сидиш, а вони… От чортові єретики і безбожники.

– Хай луплять з своїх уніатів, а нас не займають!

– Оце вірно! Бо ж ми їм не хлопи і не отара покірлива, – загули обурені майстри.

І, непомітно піднімаючи одне слово іншим, спалахнули новим запалом:

– Не дамо нашу віру ламати!

– Знущатися клятим єретикам!

І посунули до будинку Борща, де тимчасово оселився Юзеф Оклінський.

Зустрічні зупинялися, розпитували, що трапилося, обурювалися, розповідали про нові знущання драбантів і, приєднуючись до майстрів, сунули далі з лютими вигуками і загрозами.

Біля будинку Борща вже клекотіла юрба. Ридали жінки. Майстри загрожували кулаками і палями, видертими з парканів. Якась бабуся вголос проклинала Оклінського, а хлопчики шмигали у юрбі і, наче горобці, обсіли всі паркани і дерева.

Літні, статечні люди не дерлися до ґанку і стояли осторонь, міркуючи, що робити.

– Бо ж сплати йому раз – він завжди вимагатиме «за звичаєм», – говорив Панасенко, гончарський цехмістер. – Треба скликати сходку і змовитися всією громадою.

– Сходку, та не цехову, а братську, – поважно виправив Причепа. – Бо коли один цех ухвалить одне, а інший щось інше, то він нас голіруч подолає поодинці.

– Вірно! Братську! Навіть сьогодні ж! – підхопили ремісники.

А юрба напосідала на драбантів і потроху відтіснила їх від воріт і ґанку.

А на ґанок збігає Созон Балика з Причепою. Юрба на мить замовкає:

– Панове братчики, міщани київські і козаки! – гучно промовляє Созон. – Не руйнуйте і не плюндруйте садиби нашого братчика пана Борща. Він не винний у тому, що йому посадили на стацію пана Оклінського. Заспокойтеся і розійдіться по хатах. Бо ж Оклінського тут вже нема. Втік, собака. А ми скликаємо сьогодні братську сходку та й обміркуємо справу. Будьте певні, ані вас, ані себе не дамо ми скривдити. Підемо шукати права аж до соймового суду і, коли треба, так і до його мосць пана круля.

Ввечері відбулася братська сходка. Допізна блимали вогниками вікна братства, але міська сторожа ані разу не стукнула у віконницю держаком і не наказала гасити світло. Всі розуміли, що розв’язується надто серйозна справа.

Про що говорили братчики – ніхто не довідався. На цей раз вони суворо додержали таємниці братських сходок. Хоч як розпитувала Хому Причепиха – нічого вона не добилася.

– Та не липни до мене, як шевська смола, – бурчав Причепа, скидаючи чоботи. – Не твого це баб’ячого розуму оправа. Спи краще. Ось вже другі півні співають.

А вранці, коли потягли до базару риплячі вози і застогнали журавлі біля колодязів, тільки й мови було про те, що вдосвіта щось з тридцять чоловік одчайдушних рубак і задирак вдерлося до садиби Борща і задушили Оклінського.

Базар вирував стривоженим вуликом. Юрмилися купками крамарі й покупці, майстри, спудеї, запорожці і місцеве козацтво, попи і проскурниці, поспільство і наймити, галівники і євреї, рибалки і уходники, що вже ладналися у Дике Поле. Відкрито називали смільчаків, що звільнили місто від єретика і перекинчика і випустили Кузьменка та інших в’язнів Оклінського.

– Хто б міг подумати, – розповідав захоплено Созон, – що цей шибеник Тишко Хлинський та Терешко Немирич з своєю ватагою зроблять велике діло! Навіть свиней повипускали і забрали награбоване сало і кожухи. Ось вам і бешкетники! Ось вам і базікали!

– А гроші?!. Забрали не тільки зібране, але й власні гроші Оклінського.

– І добре зробили! Щоб було чим горло собі промочити за вічну муку його душі та пом’янути його міцним словом, як належить сміливим гульвісам.

– Ще й палю осикову у могилу забити, – додавали інші.

Торг іде весело і по-святковому легко. Ніхто не торгується, не лається. Ніби настало якесь свято. Ніколи ще жебраки не збирали такої щедрої милостині. А весняне сонце сліпуче сяє над димчастою синню поводі. Широко розлився Дніпро. Ледве видно на обрії синю смужку протилежного берега, а затоплені острови ледве позначаються торочкою з рудих дерев. Пальові хати Труханова острова наче пливуть рікою. Крилом білої чайки майорить в далечині парус і тане в блакиті. А небо, високе, яскраве, повне пінявих хмарин, сміється весняним сонцем, все перекреслене набряклим гіллям у смолистих вузликах бруньок. Крячуть граки. Метушаться над торішніми гніздами, наче старими козацькими шапками, позакиданими на дерева. Лагодять їх, носять у дзьобах суху солому, пір’я, хмиз. Повільно ремиґають випряжені воли, поводять опуклими воложними очима, тупотять коні, чудово пахне дьогтем і сіном, бруньками і водою, рибою і свіжим хлібом.

Мотря стоїть з сапетами бубликів і в сотий раз розповідає, як потягли її на Біскупичі, як відібрали дідусів кожух, і як звільнили її вночі невідомі парубки.

Коли раптом вибігає з братської брами скрнвавлений школяр без шапки і з пронизливим криком кидається до базару:

– Рятуйте! Рятуйте!!!

Вмить навколо нього завирувала юрба.

– Рятуйте! – розпачливо волає він. – На школу напали єзуїтські колегіани! Б’ють наших! Шматують зошити, книжки! Ламають парти, ікони! Рятуйте!

– Що? Що? – натискують цікаві.

Але крамарі, майстри і різні гульвіси вже мчать на допомогу, нашвидку видирають голоблі з возів, кийки та дошки з парканів, вимахують батогами та шаблями.

На дворі біля школи справжнє бойовище. Єзуїтські колегіанти з фанатичною люттю трощать і нищать усе, б’ють вікна, ламають рами і двері, шматують карти і книжки і шпурляють їх у багаття. Учні одчайдушно захищаються. Б’ються кулаками, дзиґликами, камінням, мисками, ціпками, шпурляють цеглинами з риштуваня нової мурованої церкви, що будує італієць Браччі на кошти Петра Конашевича.

Але колегіантів більше ніж школярів, і вони майже дорослі. На чолі колегіантів – син Галшки Гулевичівни, Михайлик. Він озвірів від люті і справи помсти. З невимовною насолодою трощить він свою колишню в’язницю, де так довго і грубо чавили його самолюбство. Він пам’ятає тут кожен куток, і з кожним з них зв’язаний якийсь образливий спогад. Він зчепився з своїм запеклим ворогом, товстим крамаренком, і звалив його на землю. О, який він вдячний єзуїтам: вони навчили його фехтування і боротьби! І тепер сидить він верхи на своєму ворогові і душить його з люттю голодного хижака.

Лунко і моторошно вдарили на сполох. Це Петрик Валика збіг на дзвіницю і кличе допомогу, а Юрасик невпинно шпурляє в юрбу цеглину за цеглиною. Дзеленчать шибки під ціпками колегіантів, кількох школярів тяжко поранено. Один конає під ворітьми. А на дворі вже перегукуються міщани, перекупки, поспільство, козаки і човнярі з перевозу. Не сплять і єзуїти. З Біскупичів мчить біскупська челядь і служки костьолів, міщани-католики та уніати. Бійка школярів перетворюється на міське бойовище.

На базарі поквапливо зачиняють крамниці. Перекупки мчать завулками, налякані євреї ховаються по хатинах. Бойовише, наче пожежа, перекидається на базар і на площу – до магістрату. А з Куренівки поспішають козаки на допомогу своїм. І коли братство було звільнене від громил, – вибухнув єврейський погром.

Примітки

Біскупичі – частина міста проміж Подолом і Куренівкою, що підлягала присуду католицького біскупа, який збирав зі своїх міщан на свою користь різні податки. Інші частини міста підлягали або магістратові, тобто органам міщанського самоврядування, або старості, тобто державній владі в особі його, або, нарешті, козацькому полку. Кожен присуд намагався поширити межі своєї влади і відтягти в іншого присуду один-два зайвих квартали, щоб мати більше об’єктів оподаткування і визиску.