2

Зинаїда Тулуб

А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами.

– Звідки ж ви будете? – спитав Максим старшого з утікачів.

– Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького.

– А я з-під Кам’янця, від Потоцького.

– Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? – здивувався Максим.

– Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш – скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині… і всі кленуть його вдень і вночі.

– А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, – ніби про себе зауважив Тимко. – Два роки тому там ще «слободи» були.

– Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися «слободи», а в інших панів їх нещодавно оголошено. А є й місця, де панів зовсім немає і люди вільно живуть. Земля там родюча. Жити б там та багатіти, коли б не ця чортова шляхта.

– Оце вірно, – зітхнув волинець. – Животієш, як худоба, навіть гірше, бо худобу принаймні годують, а хлопа ніхто не спитає, чи має він шматок хліба, чи ні.

Важке зітхання відповіло волинцеві. Терешко перевернувся з боку на бік і став чухати п’ятою порепану литку. Максим мовчки дивився на степову далечінь, де тьмяно курилася туманом срібна місячна ніч. З степу віяло розквітлими житами, волошками і гірко-пряними пахощами полину, та тихо й тонко висвистували перепілки.

Волинець сів, обм’яв навколо себе сіно і заговорив, не дивлячись на парубків:

– Ось у нас, наприклад. Кажуть, ніби самі ляхи деруть шкуру з людей. Брехня це. Острозький з наших, батько його ще був православний, а жити в нього – не дай боже нікому. Вимагає, собака, щоб кожен виорав йому по п’ять ланів засіву, вижав, змолотив та звіз урожай. Раніше ще можна було так-сяк упоратися, бо возили збіжжя «від села до села», а тепер наш пан надсилає збіжжя до Гданська або до Німеччини. Запрягай воли та вези. Іноді по три місяці не повертаєшся додому, баба, як за померлого, на часточку подає. Діти ростуть сирітками. Приїдеш додому і не знаєш, куди й кинутися. Поле стоїть неоране. Там завалилося, там шкода… Сиди без хліба, голодуй. Підеш до пана, а він вижене геть: «Це не моє діло. Докучай управителеві. Мені аби було вчасно зроблено та сплачено».

А управитель канчуками за скарги частує та знов жене в підводи, «де треба буде». Озимини в тебе немає, так і яровини не засієш. Баба виє, діти пухнуть з голоду. Біда. Потім уже дозволили від підвід відкупатися: давай сорок грошей з двору та й сиди дома. А де ж їх узяти? Баба до ранку тче сувої, продає на ярмарку. Сам працюєш, як скажений, ледве збереш ті сорок грошей, а пан накладає на тебе якусь нову данину. І знову кидаєшся, не знаєш, що робити. Померли моя баба та діти. Одна маленька донька залишилася. А управитель вимагає панщини за живих і за мертвих. Пішов я на фільварок і кажу: «Сили не стає, пане. Сам я з малою дитиною». Він як загримає: «Бунтівнику, галгане. Замкніть його до льоху, хай до доброго розуму дійде».

А льох темний, вогкий. Вода стоїть по кісточки. Чорт його зна. скільки днів так минуло. Аж ось випустили. Змарнів я, знесилів. Пішов додому. Тільки немає більше моєї хати. Немає городу. Все забрали під ріллю, а мене на фільварок призначили. Був я колись гончарем. Довідався про це новий управитель, погнав гончарувати. Крутиш собі кружало, робиш глеки та миски, а перед очима померла жінка та діти стоять.. Поїхав я якось на ярмарок, продав глеки – і в мандри… Ось тільки в Каневі піддурив мене стерво-осадчий: згодився я під чаркою піти до пана Бжеського на «слободи».

– Дурень, – щиро бовкнув Тимко, і, вмить зніяковівши, додав: – Ти, братику, не ображайся, бо і я колись був не розумніший, та вже тепер не піддамся на вудку.

– А ти гадаєш, мене вдруге піддурять? Дзуськи, – свиснув волинець. – Дійсно, що в Сивері поки що нема панщини, та минеться ця «слобода», як весняні дні, і піде в нього та ж музика, як і скрізь. Подивився я, як він з власних хлопів знущається, подумав і пішов до Коржа, бо він тутешній і знає всі стежки в степу.

– Отож-то і є, – блиснув зубами Тимко, підштовхуючи подолянина. – А тобі вони теж сала за шкуру залляли? Га?

– Від ситого життя не втечеш, – гірко всміхнувся той. – Але мені ще гірше сталося, бо якщо в пана погано, то в посесора ще гірше: ладиться він дві шкури з кожного здерти, щоб і панові вистачило і собі залишити ласий шматок.

– Чим же вони тобі так дошкулили? – спитав Терешко.

– Та… була біля нашого села маленька річечка, – повільно заговорив подолянин, ніби боячись роз’ятрити незагоєну рану. – І спало посесорові на думку ту річку загатити. Насипали ми височенну греблю, збудували млин. А в став напустили різної риби: і коропів, і лящів, і линків. Щороку взимку ловили там рибу та надсилали до Варшави. А батько мій, старенький та кволий, жили біля того ставу та на млині працювали, скільки сили було. А мене на фільварк забрали за пахолка при стайні. День і ніч не знав я там спокою: чи то гостей наїде безліч, чи ще щось… Ти й запрягай, ти й розпрягай і за своїх, і за чужих; ти й коні годуй та різні ридвани і вози мий… А знаєте самі, яка буває восени грязюка… Аж тобі свічки в очах миготять. Та ще й головний машталір лається та б’ється. Треба його щодня горілкою частувати, бо життя від нього не стане. Бігаєш до шинкаря по горілку, але ж на горілку треба грошей.

Пішов я якось до батька.

«Дайте, – кажу, – мені, тату, хоч два гроші, бо шинкар більш у борг не дає, а машталір просто скаженіє».

Заплакали батько.

«Де ж я їх візьму, синку? Адже чиншу ще не плачено; сам ось-ось опинюся під канчуками».

Сидимо ми біля млина, бідкаємось. Як ось хлопчики, що там купалися, витягли з-під млинового келеса щупака. Здоровий щупак, з лікоть завдовжки та важкий такий, ситий. Чорт його зна, звідки він там узявся.

Зраділи тато.

«Візьми, – каже, – хлопче. Це тобі бог послав порятунок. Віддай шинкареві. Він тобі за такого щупака дві кварти горілки дасть».

Зрадів я, взяв щупака, а він тріпоче та стрибає в кошику. А на дорозі здибав я посесора. Ну, звісно, скинув шапку, вклонився низько, а той клятий щупак як вистрибне з кошика. Побачив його пан та як заволає:

«Злодію, грабіжнику. Де ти щупака взяв?».

Стою я, очима кліпаю.

«Ніколи, – кажу, – пане, не був я злодієм, а щупака мені батько подарували».

«Батько? От як… Сидить старий паскудник біля ставу, панську рибу краде та ще й роздаровує. Ану повертай».

Мені аж серце завмерло.

«Та що ви, пане, – кажу, – це хлопчики під млиновим колесом його піймали. Люди ж бачили…»

А він і не слухає, як ударить нагаєм по щоці. Так юшка й потекла. Коли б трохи вище, то око вибив би. Підхопили мене якісь панки та челядники, що з ним їхали, накинули мені зашморг на шию, як скаженому собаці, і – клусом. Біг я, біг, серце мало з грудей не вискочило. Боюся на крок відстати, щоб не задушило. Таки добіг. Витягли батька з хати в три вирви. Як почали його лаяти – та канчуками. А тато, старий та кволий, і так ледве дихають.

Не витримав я, кинувся до пана.

«Змилосердьтеся, – кричу, – вони ж уже старенькії».

Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує.

«Тихше, панове, – каже, – зараз побачите цікаве видовище».

Наказав він принести здоровенних різок та миску солі.

«А тепер, – це він до мене, – якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму».

Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. Зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли.

А пан:

«Що ж ти, оглух, чи що? Бий, бо накажу я дати тобі п’ятсот канчуків за крадіжку, а битиме тебе Кирилко Рудий».

Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні.

Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть:

«Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б’єш, а панська сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить».

Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати бать-колі рани, коли бризне кров… Не пам’ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити – ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї.

«Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу!»

Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися.

– Гади, – сплюнув з серцем Тимко і замовк.

Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік.

– Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? – спитав він стримано.

– А чорт його зна. Тра подумати, – знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. – Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш – знов перед кимсь шию гнути… Здається, він не з лагідних.

– Сволота, – рішуче ствердив Тимко. – Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його.

– Ось тобі й козак! А ми думали…

– Що «думали»? Старшина – той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє – сам побачиш.

Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві.

– А давно ви тут? – урвав мовчання пахолок Потоцького.

– Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком’яги вантажили. Там і заприятелювали, – хитнув Тимко в Максимів бік.

– Так ви з міщан… – розчаровано промовив пахолок Острозького. – А ми думали…

Хлопці розреготалися.

– Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували.

– Ну, а раніш? – з притамованим недовір’ям допитувалися втікачі.

– Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця.

– Е, так воно все ж краще. Монахи сито живуть. Гладкі.

І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка.

– Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? і мене ганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшого дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину.

– Он як… А мені здавалося…

Примітки

До Стрятина, до друкарні – друкарня в Стрятині (Рогатинський район Івано-Франківської області) належала Федору Балабануь діяла в 1602 – 1607 рр.