2

Зинаїда Тулуб

У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю.

Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір.

З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети, курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої – пофарбувати хною її коси.

У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весело. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров’я.

Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже.

Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гомоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем.

Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперевався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду.

Наближався південь. Ось-ось мали з’явитися рипучі гарби сватів з векілем і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола.

Хлопчикам набридло нишпорити серед дорослих. Вони видерлися на стару гіллясту морву і звідти виглядали поїжджан.

– Їдуть! Їдуть! – завищав один з них і дзиґою скотився на землю.

Знялася весела метушня. Дехто перев’язував собі руку чепурним рушником, інші тягли колода підпер і и ворота, а на вулиці вже гучно рипіла гарба, лунко перегукувалися веселі голоси, і раптом хтось заторохтів у ворота важким каменем.

– Хто там? Чого треба? – відгукнулися з двору.

– Молодий бей наш полював у горах і поранив легконогу сарну. Зникла сарна з наших очей, та по слідах її дійшли ми до ваших воріт. Пустіть посланців молодого мисливця, поверніть йому здобич його.

Горпина стояла осторонь, і дивно було їй чути і бачити, що й тут, як у рідному степу, також ломляться до нареченої поїжджани, тільки там зовуть його не молодим беєм, а князем, а наречену не сарною, а білою лебіддю.

Захисники Медже вимагали викупу, підпирали плечима ворота, обсипали поїжджан гострими жартами і дотепами. І тільки тоді розкрили ворота, коли поїжджани кинули їм гаманець, повний дрібного срібла.

В пишно оздобленій оді накривали обідати. Зголоднілі гості накинулися на їжу і запивали її міцним кумисом, шербетом і катишем.

Після кави і люльок свати переказали нареченій, щоб вона готувалася до церемонії. Заметушилися дружки і свахи. З піснями внесли кумгани холодної і гарячої води, роздягли Медже догола, обмили з ніг до голови, намастили трояндовою олією, одягли в найкращу білизну і вбрання, подароване свекрухою, накрили її кашеміровою шаллю і посадили на покуття, заставивши легкою заслоною, потім загорнулися в фередже і урочисто розташувалися на міндерах.

Тоді розчинилися двері і ввійшло двоє свідків з векілем. Старший свідок наблизився до заслони, за якою сиділа Медже, і спитав її голосно:

– Ім’ям аллаха і пророка його! Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, одружитися з Ібрагімом, сином Алі?

Медже мовчала, та не тому, що розгубилася або стало їй моторошно в останню хвилину. Мовчала тому, що завжди мовчить східна жінка, рокована на довічну покору.

– Ім’ям аллаха і пророка його, – гучніше повторив свідок. – Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, бути дружиною Ібрагіма, сина Алі?

І знову Медже не подала ані звуку, ані голосу. І втретє спитав її старий свідок. Тоді, замість відповіді, показалися з-за заслони пофарбовані хною пальці Медже з затиснутими в них кінцями хустки. Це означало її згоду. Тоді свідок звернувся до векіля.

– Ім’ям аллаха і пророка його, чи згодний ти, Ібрагіме, син Алі, одружитися з Медже, дочкою Сулеймановою?

– Згодний, – відповів векіль.

Тричі повторював свідок це запитання, і тричі відповів векіль, що згодний.

– Ви чули? – урочисто звернувся свідок до білих примар у фередже.

– Чули, – враз відповіли дружки і свахи, хитнувши білими опрядами загорнутих у серпанки голів.

– Отже, будьте свідками.

І, взявши векіля під руку, свідки рушили до дверей. Вони поспішали до мечеті записати шлюб в метричну книгу і прослухати шлюбні молитви. А дівчата прибрали заслону і вкрили наречену густим серпанком, бо з того часу, коли в мечеті відбувається шлюб, ніхто: ані мати, ані сестри, ані дружки – не можуть бачити її, поки чоловік не зніме з неї серпанку.

– Чому? – здивовано допитувалася Горпина.

– Щоб не загинула її краса, – пояснювали дівчата і вкрили Медже мусліною, густою, як осіння імла. Т в ту хвилину хтось різко постукав у двері.

– Хто там? – кинулися дружки до дверей.

– Сагдич, сестра нареченого, – відповів жіночий голос. – Пустіть мене до нареченої, дівчата. Я мушу приготувати її.

– Не пустимо! Дай викуп! – лунко відповіли веселі голоси.

– Ось вам викуп! – кинула їм сагдич гаманець дрібного срібла. – Пустіть мене, дружки, бо час минає.

Дружки спритно підхопили гроші, розчинили двері і вмить перетворилися з пустотливих дівчат на урочистих учасниць обряду.

Сагдич наблизилася до Медже і накинула на неї поверх мусліни гаптовану золотом маграму і гостроверхий пурпурний дувак. Медже задихалася, засліплена й придушена потрійним серпанком. Кров важко стукала в скроні. Піт виступив на чолі. Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос зривався, тремтів, запинався.

– Емін! – нарешті сказала сагднч. – Аллах із вами.

І коли вагдич урочисто вийшла в кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючиеь у темряві серпанків, своєї прощальної пісні:

Троянда випала з вінка,

Як з неба зірка впала.

Прощайте, подружки! Тяжка

Туга за серце взяла.

Прощайте, сестри, кращих мрій

Таїнники глибокі!

Змахніть росинки-сльози з вій,

Красуні чорноокі.

Востаннє мене обійміть,

Як сестри, дружно й міцно.

Кого образила – простіть

За слово ненавмисне.

Дружки мовчки зітхали і тихенько плакали під фередже.

– Ой тіточко Медже, як я сумуватиму за тобою! – раптом скрикнула Субан, стискаючи на грудях рученята.

З-під пурпурного дувака почулося важке зітхання. Плакала й Шафіге, закусуючи кінець фередже, щоб не почула її наречена, а Медже звернулася до неї, своєї названої матері, ї заспівала другої прощальної пісні, і голос її тремтів і зривався від ледве стримуваних сліз:

В очах пов’язаних моїх

Блимають буйні сльози,

А серце в грудях молодих

Тремтить листом мімози.

Глухою ніччю став мій день.

Прощай навіки, мамо!

Я – наче обгорілий пень

Під сіткою маграмн.

Так моторошно серед мли.

Гнітять думки-каміння…

Хоч іскру в серці запали

Своїм благословінням.

Ніколи Медже ще не співала з такою хапаючою за серце силою і виразністю. Це не була дзвінкоголоса іволга, ані цикада, огріта сонцем. Співала самотня, скооботна жінка, благала підтримки і допомоги.

І Шафіге не витримала: схопилася з міндера і, ридаючи, пригорнула до себе наречену.

– Медже, дитиночко моя бідолашна, – шепотіла вона, захлинаючись. – Не ремствуй. Не бійся. Адже ж Ібрагім тебе кохає і не дасть тобі загинути. Ну, а якщо Сабіха почне присікатися, вимагай, щоб він збудував собі окрему саклю, як наказує закон, або тікай просто до нас. Ми підемо до мулли, до каді, до улемів. Ми розлучимо тебе з Ібрагімом, якщо він не спроможний тебе захистити. Ми не дамо тебе катувати, моя горлиця.

Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.

Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом.

І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:

Прощай, татуню! Невідомі

Шляхи сповила ніч і мла.

Востаннє в рідному я домі

Твій хліб солодкий зажила.

Троянду з гілки відломило.

Вже їй назад не прирости.

Прийду колись під стріху милу

Згадать дитячії часи.

Та стану вдома я чужою…

Прощай, дитинство, рідний дім!

Завжди, і в щасті, і в покою,

Все сумуватиму за ним.

Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступило йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд прощання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:

Не залишай нас із сумом в серці,

Не залишай з слізьми в очах,

Спаси тебе від лиха й горя,

Могутній всеблагий аллах!

Нехай пісок в твоїх долонях

Червоним золотом дзвенить,

І під ногою сіра жорства

Вся самоцвітами горить.

Якщо я чимсь тебе образив, –

Прости, без гніву нас покинь,

Щоб новий шлях твій сліз не бачив.

Амін!

– Амін! Амін! – зітхаючи, підхопили жінки. Медже нічого не чула. Як підрізана, впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.

Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.

На дворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні немащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджай оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:

– Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! – вигукувала одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.

– Скільки? – спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень неред куркою.

– Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, – зацокотіла служниця.

– Ой, дорого!

– Задурно! Дівоче серце в додаток.

– Та ти не скупися, – підштовхували його товариші, – Запашна троянда завжди колеться.

– Троянда, що віддає чадом та часником, – підібгав губи Мураз.

– Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, – образилася служниця.

– Та добре вже… Давай, красуне. А мо, й не красуня, хто вас зна, бо доводиться вас купувати на совість, як кота в лантуху. Лови гасене, – крикнув навздогін Мураз.

– Бери, щоб тобі на ній спалося, як на шпичках держи-дерева, – спритно кинула йому служниця подушечку і сховала золотий під складками фередже.

– Муразе! Муразе! Чи довго ти там? – кликали парубки.

Мураз прискорив ходу і догнав гарбу, коли юрба молоді перехопила її на розі.

– Стій! Що везете? – питали вони, заступивши дорогу.

– Діжку квашеної капусти з перешумованою бузою, – реготали поїжджани.

– Давайте викуп!

– Не дамо! Розступись! – ревнув Мураз, наїжджаючи на юрбу.

Але молодь міцно поспліталася руками і не відступала ні на крок.

– Не бийтеся об скелі головами на радість шайтанові, – реготали вони. – Платіть викуп!

Після довгих розмов поїжджани розв’язали лантух і стали кидати у натовп дешеві хустки й рушники, але викуп здався поганим. Молодь дерла хустки на шматки і топтала ногами. Тоді свахи розв’язали інший лантух і кинули в юрбу кілька чудових іджіарів, поясів і кисетів. Молодь накинулася на них. Знялася бійка, і гарба ще довго не могла прокласти собі дорогу крізь шумну ї жадібну ватагу.

– Подушка з подарунками нареченої! – вигукнув Мураз, розмахуючи своєю покупкою. – Великий золотий за велике щастя!

– Бач, який жадібний! Вистачить з тебе й півтора малих, – відповів хтось з юрби.

І під веселий сміх і жарти один з друзів Ібрагімових перекупив у Мураза весільну подушку.

Кінець кінцем гарба зупинилася. Брати Ібрагімові зійшли з коней, не випускаючи дувазарів. Свахи підхопили під руки Медже і повели її, не видиму для гостей, до її нового житла.

На порозі зустріла їх Сабіха, обсипала пшеницею, грошима і підсмаженим мигдалем, потім повела до пишно оздобленої оди і посадила на покуття. Хтось з жінок трохи підняв край дувака, і Сабіха вклала їй в рот ложку меду і масла, потім випила з майбутньою невісткою кави і вийшла, а свахи скинули з нареченої дувак, маграму і фередже, залишивши на ній тільки прозорий газовий серпанок.

Почалося частування. Сабіха хотіла засліпити гостей: жирний плов, шашлик, рижові запіканки з горіхами та цукатом змінялися ніжною баклавою, варенням, дрібним мигдалевим печивом і коржиками. Добре поласували свахи і гості, але наречена не доторкнулася ні до чого.

Примітки

Шербет – солодке питво в лимонів або інших фруктів.

Векіль – старший дружка, що підписував шлюбний контракт від імен! нареченого.

Кумис – перешумоване кобиляче молоко; катиш – питво з кислого овечого молока з водою.

Дувак – щось схоже на башлик з червоної вовняної тканини.

Срібний пояс – підперізування нареченої срібним поясом було не тільки останнім моментом в одяганні, але мало значно глибший зміст: це, так би мовити, надавало нареченій прав і обов’язків одруженої жінки, майбутньої матері родини. Взагалі, підперізування у мусульман було дуже поширене: султана, наприклад, не коронували, а оперізували мечем предків в мечеті Еюба, отже, й у весільному ритуалі підперізування визначало вінчання.

Дувазари – вишивані завіси, прикріплені до довгої жердини. Два носії несли їх, поклавши кінці жердини собі на плечі так, щоб дувазар спускався аж до землі.