3

Зинаїда Тулуб

– Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! – ахкав пробощ Маєвськнй, хапаючись за голову.

Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток.

– Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.

Але Бжеський не міг заспокоїтися.

– Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати й принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість… таке… – не міг він підшукати досить міцного слова.

Бжеський роз’ярився. Поводження Коржа і козаків вдавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу – не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.

Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про «злоту вольность» і незалежність, – всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе – единої верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права.

Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в’ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву, і всі розсипані по степу хутори.

Маєвський зрозумів, що треба втлумачити задерикуватому панові потрібну покору.

– Хіба ж можна терпіти таке знущання! – лютував Бжеський. – Ми, здається, в межах Речі Поополитої, а це хамло впроваджує тут свій лад і закон і глузує з короля й вельможної шляхти.

– Доведеться терпіти, mi fili, – зітхнув шановний патер, що нагадував у своїй довгій сутані стару пані в капоті. – Великий гетьман коронний спить і бачить уві сні, як би знищити їх кодло, але на все треба багато часу, грошей і військової сили.

– А я тим часом мушу з них милуватися? Красненько дякую! Ну, скажіть по-чесному, пане ксьондз, – раптом змінив він тон, сідаючи насупроти пробоща, – що мені робити?

Ксьондз схилив голову набік, склавши на череві пухкі ручки з ямочками, і замислився. В цю мить він напрочуд скидався на свого брата, варшавського метриканта. Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу, але ксьондз мовчав, зважуючи і обмірковуючи кожну дрібницю.

– Ось що, пане, – заговорив він по хвилині, – треба насамперед послабити враження від сьогоднішньої зустрічі, інакше – присягаюся святим Рохом – справа може закінчитися надто трагічно.

Бжеський спахнув.

– Що таке?! – схопився він з місця. – Щоб я, я Рогмунд Бжеський, падав до ніг оцим свиням! Пан пробощ із глузду з’їхав!

Ксьондз гнівно блиснув очима і випростався. Тепер він не нагадував старої пані в капоті. Схилена спина розігнулася. Він став вищий, мужніший.

– Reverentia senum, mi fili, – металево забринів його голос. – А якщо старий – служник святої церкви, шана мусить бути подвійна, бо в його особі ти ображаєш святу церкву.

– Пробачте, reverendissime, – схаменувся Бжеський, схиляючи голову. – Але зрозумійте, як воно недоладно.

– Як сповідач, кажу тобі, пане: сідай і вислухай мене спокійно, бо від твоєї необміркованої поведінки може похитнутися справа святої церкви і навіть республіки.

Бжеський мовчки сів, смикаючи вуса.

– Поговорімо за всіма правилами логіки, бо логіка є підвалина справжнього мислення і не може привести до облудних висновків, – урочисто проголосив патер і сів насупроти гостя. – Тому відповідай мені, пане, чи потрібні панові хлопи на цій землі?

– Ну, звісно! Не піду ж я сам орати або вантажити вози. Без волів, без коней та цього двоногого бидла далеко не підеш.

– Так… А чи має пан силу і спроможність закути їх у кайдани, як диких тварин?

Бжеський стенув плечима.

– Розуміється, ні. Але що з того?

– А пан потрібний тим хлопам чи ні? – казав далі пробощ рівно і спокійно, як на диспуті.

– Про те я їх не розпитував, але з їх гостинності ясно, що ні.

– Того мені тільки й треба, – урочисто закінчив патер. – Отже, сину мій, вони тобі потрібні, а ти їм – ні. І тому, що ти їм не потрібний і нема в тебе сили прикути їх до місця, – треба щось зробити, щоб твоя присутність була їм на перший час корисна й потрібна і цим самим прив’язала їх до місця чимось міцнішим від ланцюгів. Отже, ти мусиш дати їм те, чого вони не мають на місці.

Бжеський мовчки сіпнув плечима. Все це не подобалося йому, але ранкове зворушення було надто свіже в пам’яті, і, коли перша лють вщухла, Бжеський зрозумів, що сила не на його боці. Він тільки не бажав одверто визнавати цього. Йому було майже приємно, що не він сам згоджується на поступки, а стороння особа його умовляє. Треба тільки витримати роль ображеної шляхетності.

А ксьондз спокійно вів далі:

– Тут, у Дикому Полі, нема де ховатися від татарських наскоків. Рідко минає рік, щоб вони не приходили по ясир. І тоді палають хутори і села, а ці галгани і розбишаки або гинуть у бою, або татари женуть їх, як отару, в неволю.

І знов знайомий холодок поплазував спиною гордовитого пана. І знов зассала п’явка під серцем.

– Як то? Невже вони сюди заходять?! Пан метрикант запевняв, ніби тут цілком спокійно й безпечно, – мимоволі викрив себе пан Бжеський, вхопивши пробоща за руку.

– Порівняно – так. Але за останні десять років татари були тут тричі. Якби не Сагайдачний і ці самі низовці, вони давно забрали б нас у неволю. Іноді й козацькі вовки обертаються на вартових псів, – з усмішкою додав пробощ, розводячи руками.

– А все ж таки я не розумію, до чого веде пан ксьондз, – покірливо нагадав Бжеський.

– Ах, так! – схаменувся пробощ. – Перепрошую пана. Я кажу, що коли пан справді збудує тут добре озброєний замок і широко сповістить поспільство, що в разі татарського нападу кожен знайде притулок за його мурами, козаки зрозуміють, що присутність пана має рацію. Далі, їм бракує багатьох речей, що їх доводиться купувати тільки в місті за кількадесят миль. Тепер вони їздять по них, але коли в замку оселиться кілька досвідчених майстрів і коли пан улаштує тут ярмарок, давши крамарям і майстрам привілей на право торгу, справа остаточно залагодиться.

– Чудово! Але як я їх змушу працювати, і… де дістати грошей на всі ці витівки? – розгнівано урвав Бжеський, – Мені дали землю за геройські подвиги, але це ще не значить, що я маю шалені кошти на будування замка і міста. Хіба я краківський лихвар?

– А як же роблять інші пани?

– А чорт їх зна як! Коли б у мене була кишеня, як у Радзівілла, я б не питав, де їх шукати.

Ксьондз хитро примружився.

– Це зовсім не так важко, як здається панові. Тут не треба купувати хлопа за повну ціну, як у Варшаві чи то в Кракові. Досить доручити спритному осадчому вивести сюди з Правобережжя потрібних панові людей – і пан матиме і пахолків, і майстрів, і хліборобів, і кого він забажає. Осадчий візьме недорого. Будьмо одверті, – засміявся пробощ, узявши Бжеського за руку. – У Великій і Малій Польщі хлопам не краще, ніж у пана Люціфера. Отож, коли пан запропонує їм чистилище замість дев’ятого кола адова, – те чистилище здаватиметься їм за справжній рай. Треба тільки пообіцяти їм років на п’ятнадцять – двадцять волю з тим, щоб вони за прожиток на панському грунті платили невеликий чинш, орали землю і збирали врожаї. А якщо деякі буйні голови і втечуть, ніхто не сумуватиме за ними, бо таке зілля впливає на них, як дріжджі, що від них уся Сивера могла б вибухнути, як пляшка перешумованого квасу. Недурно пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян. До того ж, хай пан збудує їм хороший млин та шинок з міцною горілкою, медом та пивом. Тоді вся околиця сама опиниться в панських руках.

Тут пан пробощ занурився в складні господарські обрахунки, які остаточно запевнили Бжеського в тому, що мудрістю він затьмарив Арістотеля, а красномовністю – Ціцерона і Скаргу.

Вечір мирно закінчився за склянкою міцного меду й оковитої. Настрій в обох був чудовий. Майбутнє видавалося їм ясне й безжурне, треба тільки бути мудрими, як змії, і тонко здійснювати свої наміри.

– А коли все навкруги буде заселене, як на Волині та в Галичині, і кожен клаптик землі знайде собі господаря, можна буде загнуздати цих диких коней. І в цій справі свята церква охоче підтримуватиме пана, бо років за десять тут не залишиться жодного схизматика, – вихвалявся пан пробощ, підносячи келех за віру і її шляхетного лицаря Рогмунда Бжеського.

Примітки

Великий гетьман коронний – головний командувач польської армії і одночасно військовий міністр.

Ясир – бранці, полонені люди, захоплені татарами-работорговцями на продаж. Слово татарське.

Радзівілли – найбільші вельможі Великого князівства Литовського, дуже багаті пани.

Чистилище – місце, де ніби тимчасово мучаться грішні душі, які не так нагрішили, щоб назавжди опинитися в пеклі, але й не такі безгрішні, щоб одразу потрапити до раю (тимчасове пекло, за уявленням католицької церкви). Люцифер – король пекла.

За середньовічним уявленням пекло розподілялося на дев’ять кіл, де мучилися грішники, залежно від своєї провини. В дев’ятому колі найзапекліші грішники знаходили найстрашніші муки.

Скарга Петро (1536 – 1612) – відомий єзуїт і промовець кінця XVI сторіччя.