2

Зинаїда Тулуб

Не спиться стратенцям у підземеллі під вежею святого Климента. Не знають вони, чи близький ранок, а з ним і смерть. Проте добре знають, що виведуть їх на площу, де не швидко прийде до них смерть-визволителька, бо вигадали люди складні, жахливі муки, від яких дибом стає волосся у кожної людини.

Усе спробують над ними майстри-кати: і розпечені до червоного обценьки, які здирають шматки м’яса з кісток, наче орлячі дзьоби. І розтоплений свинець, щоб заливати горло, і пружини, які застромлюють у всі отвори людського тіла і роздирають ними тканини, завдаючи стратенцеві невимовних мук. Потім розріжуть їм черево, виймуть шлунок, насунуть, як шапку, на голову, обмотають власними кишками, відріжуть уші, пальці, відрубають руки і ноги, а безформний тулуб повісять за ребро на гаку і не дозволять поховати у землю. А може, посадять на палю, або прив’яжуть до коней і роздеруть на шматки, женучи коні у різні боки.

Це знає кожен стратенець, але мовчить, ховає свій жах і думки від товаришів.

Багато днів не бачать вони світла. Не знають, скільки разів підіймалося сонце над землею і скільки часу залишилося до страти. Нема навіть останньої втіхи – тютюну. Тільки от брязнули десь засуви, і в каземат важко впав чоловік, зірвавшись із слизької драбинки, і боляче вдарив двох стратенців. Один з них схопився на ноги і, обливаючись холодним потом, не міг зрозуміти, що сталося.

– Що? Що? – белькотів він. – Невже час?!

– Новенького привели, – похмуро промовив Панас.

– От шайтани, як штовхнули, – бубонів новак. – А щабель такий слизький…

– Та ти хто такий? – урвав його Панас.

– Я?.. Та що там критися! Все одно вранці кінець. Я з Розбійницької бухти. Від Каракаша. Ускочив, як ішак, як хлопчисько в чужому городі…

– Та що тебе принесло до Каффи?

– Отаман послав, Каракаш. Прибігла до нас козачка, жінка якогось вантажника, благала врятувати вас. Ну, Каракаш і наказав довідатися, що тут і як.

– Олена! – мимоволі скрикнув Панас, і голос його урвався перетятою струною.

– Ну, і як? Та розказуй, шайтан тебе роздери! – разом загомоніли стратенці. – Що ж Каракаш?

Брязкаючи кайданами, вони посунулися ближче, натикалися й падали один на одного у пітьмі. Тільки один лежав нерухомо, зціпивши зуби, наче вже впилися йому в тіло обценьки катів. Він звик до думки про смерть, знав, що порятунку немає, і завмер, наче заснув на цьому. Але бентежний поклик життя, що так зненацька вдерся до каземату, повернув ніж у рані і пройняв всю істоту його невимовною мукою.

– Замовчи! – істерично вигукнув він. – Ми вже мерці! Чуєш, мерці! Хіба ж ти не розумієш, яка це жорстока насмішка?1 Хто нас врятує?! Сам шайтан нікого звідси не видере! Падлюко! Та як ти насмілився… так знущатися з нас…

І, не доказавши, забився у важкому припадку.

Розбійник розгубився. Хоч як огрубів він, живучи звірячим життям відщепенця, але голос, сповнений такої муки, боляче вдарив його.

– Та хіба б я став!.. Самі ж спитали… Ну й той… Пізнали мене собаки… Били вони мене, катували… Ох, як били!.. Добу пролежав я півмертвий. А тепер вкинули ось до вас…

І тремтячими, розпухлими від катувань руками поліз у кишеню, помацки набив люльку і почав кресати вогонь. Іскра… Ще… Ще…

А стратенці, знесилені голодом, спрагою й темрявою, здригалися. Тютюн. Ох, яка насолода хоч раз затягнутися міцним запашним димом…

– Дай закурити. Скільки вже днів не курили, – заговорили всі враз.

– В мене є люлька,

– І в мене! Хоч пучечку!

– І мені!

– І мені!

– Беріть! На всіх вистачить. У мене повний кисет, – обізвався розбійник. – Куріть.

– Дай і мені. Дай, – схлипнув той, що ридав. – І не гнівайся, брате. Посидь тут, як ми. Збожеволіти можна…

– Де ти? Де кисет? – тяглися у пітьмі руки і зосліпу тикалися у плечі і в обличчя розбійника.

– Постійте! Я розкурю. Видно буде, – діловито зупинив їх новак.

Швидко запрацювало кресало. Іскри полетіли водограєм, і, розпалюючись, люлька освітила червонуватим світлом великі ніздрі горбатого носа і довгі вуса розбійника. Руки тяглися до цієї світлої крапки. Поквапливо набивали стратенці люльки, розпалювали їх, і де-не-де спалахували жовтогарячі вогники, окреслюючи червоним сангвіном неголені щоки і підборіддя, вирізьблені ніздрі і вуса.

– Та як же вирішив Каракаш? – допитувався Панас, обмірковуючи кожну дрібницю.

– Каракаш обіцяв допомогти, але треба було довідатися, скільки тут війська. Ось він і надіслав нас на розвідку.

– А вас перехопили яничари?

– Мене вони пізнали, бо в мене одне вухо відтяте. Знали прикмету, собаки. А інші, як хвиля, вислизнула з їх рук.

– Звідки ти знаєш?

– Чув, як вони лаялися. Розуміють чорти, що я тут недурно, та хоч як вони били мене й катували, нічого я їм не сказав. «Прийшов, мовляв, одвідати старих батьків» – і край. А мої старі вже два місяці як очі закрили.

Панас з полегшенням зітхнув. Отже, не все втрачено. Але боязко було тішити себе марною надією, і він внову почав допитуватися:

– А скільки в Каракаша чоловік? Ти тільки не плутай і не крути, бо стратенець – той же мрець. Нам усе можна сказати, бо коли б нас навіть помилували, ніякий кат не вирве з нас правди.

– Та зрозуміло ж! Викладай! – підхопили повстанці.

– Та я й не боюсь, – знизав плечима розбійник. – В Каракаша триста чоловік дужих хлопців, та ще а півста ваших, з галер.

– А скільки у Каффі залоги?

– Більш як треба. Півтисячі яничарів та два загони спагів.

Панас похнюпив голову. Кінець! Блимнула надія і згасла. З такими силами не варт і починати.

І в сотий раз пригадав повстання. Разом кинулися вони рятувати галерників, повісили на реї капудана-башу, захопили сандали та галери, виведені з доку, і кинулися в місто на допомогу ремісникам.

Лише один тиждень на волі… Не забути жахливої ночі, свята байраму, коли так буйно і радісно святкувала Каффа визволення. Все змішалося в один строкатий вир. Навіть ті, кому доручили вартувати біля міських брам, перепилися санторінським вином і шипучими франкськими винами.

А глупої ночі підкралися до міста спагі й яничари, проникли в місто без пострілу, і чимало повстанців прокинулося отут в казематах, повних цвілі й стоніг.

У пітьмі ледве помітно жевріють люльки-жаринки. Запашний дим бадьорить, притамовує душевну муку. Навіть вантажник, що допіру ридав так несамовито, сидить на колоді і лагідно розмовляє з розбійником.

Панас думав про Олену, що побігла туди, куди не наважувалися проникнути найодчайдушніші смільчаки, і біль, глибокий біль, стискав йому серце. Куди вона подінеться, де знайде собі шматок хліба після його смерті? Знав Панас, що майно страчених перейде до держави: виженуть Олену з білої хати на карасу-базарському шляху, і ніхто з правовірних не дасть їй роботи, Доведеться піти до франків або до греків у наймички. Але чи візьмуть вони дружину бунтівника, який власними руками накинув зашморг на капудана-башу?! Або якщо й візьмуть, то почнуть вихвалятися перед нею своєю перемогою над обеззброєним ворогом. Не витримає вона, коли розгодований бакан почне плямувати їх пам’ять…

Непрошені сльози повисли на віях Панаса. Ніколи, ніколи не побачить він карих очей, повних безжурного сміху, і задерикуватого, кирпатого носика. До болю хотілося сказати їй хоч слово, хоч на мить пригорнути її до себе і з теплою ласкою відіслати далеко-далеко від жахливого місця їх страти.

Важкий подих обірвав плин думок. Брязкаючи кайданами, ліг Панас задрімати. А стратенці курили люльку за люлькою, заспокоювали змучені нерви. Приємно було стежити за рубінами вогників, що підкреслювали де гачкуватий ніс, де вирізьблені ніздрі, де вуса, де неголене підборіддя. Приємно відчути себе видючим після довгого непроглядного мороку, бо багатьом здавалося, що ця чорна темрява довіку залила їм очі линучою ніччю.

Кисет швидко порожнів.

– А тепер спати, спати, – схопився розбійник, вишкрябуючи останню щіпочку. – На площі треба бути жилуватим, щоб не раділи султанські собаки з нашого стогону. А мо, ще знадобиться нам наша сила й на інше, – додав він, вловивши чиєсь зітхання.

Загасла остання люлька. Зникло у пітьмі вусате обличчя розбійника з орлиним носом. І знов здалося стратенцям, що сліпота заплющила їм очі.

Мовчки лягли вони, хто на колоду, хто на смердючу солому. Але сон тікав з їх очей.

– Як ти гадаєш, – скоро ранок? – смикнув хтось розбійника.

– Га? – очуняв той. – Ні, ще не скоро: коли мене сюди вкинули, друга сторожа ставала на варту.

Розбійник захропів і не чув ані зітхань, ані брязкоту кайданів, ані тихої покірливої молитви.