Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2

Зинаїда Тулуб

Покружлявши в степу ще день, Сагайдачний повернув додому. Настине зникнення було для нього важким ударом. Мимоволі пригадав він слова старого Повчанського про те, що козацькі походи накликають татарські наскоки, і гірко дорікав собі за короткозорість. Сагайдачний почував себе винним за лихо, що впало на Волинь та Поділля, і ніяк не міг заспокоїтися.

«Що тепер робити? – питав він сам себе. – Кинутися до Каффи з викупом чи то вдарити з військом? Але ж ясир давно розпродано на малоазіатські ринки, і в Каффі, певно, не знайти Насті. А втім, татари довідаються, що я в їх межах, і вже не випустять мене. Доведеться загинути в татарській катівні, так і не визволивши Насті. Та й похід тепер не налагодиш. Доведеться очікувати нової весни».

Від нервового напруження Сагайдачний увесь палав. Думки мчали уривчасто, як осіннє листя, перериваючи й переганяючи одна одну. Але ради не було.

У Білій Церкві здибав він Карпа, старого кобзаря, і розповів йому своє горе. Карпо взяв його близько до серця і, хитро примруживши очі, зауважив:

– Чую я, батьку, що без нас, кобзарів, не обійдеться. Тільки попроси: розшукаємо тобі твою зіроньку.

– Як то?! – аж скрикнув Сагайдачний і схопив його за руки.

Старий посміхнувся в сиві вуса і знов примружився, збираючи навколо очей дрібні зморшки.

– А так… Іноді сліпі й криві бачать більше видючих.

Сагайдачний з розпачу ухватився за нього і, погомонівши з ним, зрозумів, що старий таки може стати в пригоді.

За козацьких часів до лірників і бандуристів ставилися з глибокою пошаною. Їх не мали за жебраків. Це було таке ж ремество, як і всяке інше, і кобзарі об’єднувалися в один кобзарський цех, на зразок кравців, шевців або зброярів. Але Сагайдачний зовсім забув про існування цього цеху.

Були в них свої сходки, свої старшини, сотники та десятники, була своя таємна мова. Кожен, хто бажав стати кобзарем, мусив шість років вчитися грати на кобзі та лірі, а головне, вивчити всі думи, псалми, співи та приказки, то журно-серйозні, то сатиричні й веселі. Мусили вони й вендрувати, як усі підмайстри, а потім скласти іспит, і лише тоді вступали до старечого цеху. Найкращі майстри не тільки художньо виконували відомі думи та пісні, але й самі складали їх про різні події.

Кобзарський цех належав до великої старечої спілки, тільки був він там найвищим щаблем. Мав він і власне господарство, і свою скриньку, і шпиталь для хворих і старих, і свій суд, де найвищою карою було «одрізати торбу», тобто заборонити старцювати.

Більшість кобзарів завжди мандрували, але тричі на рік перед своїми святами збиралися вони в умовленому місці, справляли там свої кануни, радилися в справах і обирали старшину. І тоді кожен складав у цехову скриньку все, що йому залишилося після мандрів.

Кобзарі пишалися своїм фахом не тільки, як носії художньої творчості, але й тому, що дають можливість добрим людям, допомагаючи їм, творити добрі вчинки і тим рятувати свою грішну душу.

Чимало кобзарів бувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були єдиною живою ланкою між батьківщиною і нещасними невільниками. І кобзарів ніхто не чіпав. Усі кордони були їм відкриті, і часто можна було їх побачити і в Каффі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. А коли кобзар співав і по-турецькому, – тоді пісні його лунали по султанських палацах, і по кав’ярнях, і на базарах біля мечетей. А сліпі старці ловили й затямлювали кожну звістку про невільників і приносили на Україну разом із східними піснями чи казками точні відомості, де хто томиться в неволі, і тоді військо козацьке чи то родичі викупали їх на волю.

Ось чому порада старого Карпа так схвилювала Сагайдачного.

– Допоможіть, дідусю, – благав він, – а я вже нічого не пошкодую для вас, аби врятувати бідну сирітку.

– Як не допомогти? Допоможемо, – хитав кобзар сивим оселедцем, наче жмутом ковилю. – І в мене, старого, за нею серце ниє. Така ж вона хороша та привітна. Все мене за походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала.

– Якщо ви її знайдете, – нічого не пошкодую для вашого цеху.

– Оце ти добре вигадав, – зрадів старий. – Не жалкуй на старих та слабих. Є ще – богу дякувати – добрі люди, той в тестаменті нам грунту відпише, той млинок. А той щотижня присилає нам всякого припасу: і борошна, і крупи, і сала старцям на обід. Так і живемо. Хто зовсім слабий – на печі лежить, а хто здоровий – співає пісень та попідвіконню ходить.

Приїхавши до Києва, Сагайдачний кинувся до старечого цеху, і кобзарі, як один, відгукнулися на горе того, про кого складали й співали чимало дум.

Отаман посадив Сагайдачного на покуті і почав докладно розпитувати, як скоїлося лихо, де був хутір Повчанських, як кого з них звуть і які в кожного прикмети. Сагайдачний відповідав докладно й мальовничо, як може відповідати тільки людина спостережлива, з гострим оком і живою уявою.

– Тільки пам’ятайте, панове, – повторював отаман, – не говоріть, що панна Настя родичка пана гетьмана, бо чортова татарва такий викуп заломить, що й сам Печерський монастир не зможе його сплатити.

– Та добре, батьку, знаємо, – гули старці.

І знов перепитували:

– Так, кажеш, в Насті цяточка на щоці, наче мушка сидить біля вуст?

– Так, так. А в Коржа шрам від шаблі впоперек лівої брови та бородавка за вухом, наче родзинка.

Сагайдачний, захоплюючись, давав їм нові й нові прикмети. І кобзарі ловили їх і перепитували, щоб не сплутати та не забути чогось.

Після Миколи, відпочивши й розважившись, розійшлися вони в різні сторони – до Перекопа і Кизи-Кермена, до Хотина та Аслан-города, щоб звідти пірнути в таємний мусульманський світ, несучи невільникам радість і волю.

І в кожного були зашиті в торбі золоті турецькі піастри, дукати і гасене, а пам’ять цупко берегла прикмети бранки, так яскраво змальовані Сагайдачним.

Минув місяць – і на невільницьких ринках у Гезлеві й Каффі, в Сінопі й Трапезунді загули українські ліри, задзвеніли струни бандур. І невидючі або одноокі співці єпритно розпитували циган, кафеджі та служників із караван-сараїв, чи не бачили вони красуню бранку чи то козака а розрубаною бровою і чорним, як дьоготь, оселедцем, але ні частування, ні подарунки не дали їм жодних звісток. Настя з Коржем і Горпиною зникли, як камінець, кинутий у море з високої скелі.

Пригнічений думками і довгим очікуванням, Сагайдачний знов пірнув у справи. Справа з братством налагодилася, хоч патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії. Довелося скоритись, сподіваючись на краще майбутнє, А втім, потішав приплив братчиків і те захоплення, яким запалали не тільки кияни, але й усе воєводство.

Примітки

Кануни – тобто бенкети. Для таких канунів братство та цехи мали право три дні безмитно варити пиво і мед, Кануни завжди влаштовували напередодні свята – звідси і слово «канун».

Після Миколисвята св.Миколая (6 грудня юліанського стилю), в нашому випадку – 1615 року.

Ставропігія (гр.) – безпосередня підлеглість якогось монастиря чи церкви патріархові, в даному разі – патріархові Царгородському. Така незалежність від місцевого митрополита (який, як вище сказано, був уніат) розв’язала руки братству і була йому конче потрібна для боротьби проти унії і католицтва.