12. Приборкання
Зинаїда Тулуб
Батько Тайжана був колись славетним мисливцем. Полював він і з собаками, і з соколами, але найбільше любив полювати з беркутом. Тайжан знав, що в скрині старого ще й досі зберігається не одна пара ланцюжків, якими приковують до тугира свійського орла. Старий був зовсім глухий і ледве рухався від важкого ревматизму, але, побачивши орля, він раптом ожив, і очі його по-юнацькому заблищали з-під набряклих повік.
– Він не наш. Ми здобули його для бая, – кричав Тайжан у вухо старому, але батько зрозумів його лише тоді коли Тайжан вказав спочатку на орля, а потім на білу юрту Джантемира, яка в цю мить здавалася рожевою від низького вечірнього сонця.
Старий насупився і довго не хотів віддавати ланцюжків. Коли ж він нарешті кинув їх синові, Жайсак і Тайжан одягли хутряні рукавиці і взялися за свого полоненого. Поки Жайсак міцно тримав його за шию і одну ногу, Тайжан приклепав до другої ноги обшите шкірою металеве кільце з першим із двох ланцюжків, потім Тайжан заклепав і другий ланцюжок.
Орля сичало, било крильми, звивалося і викручувалося всім тілом, намагалося клювати і дерти пазурами людей, але таки довелося йому скоритися волі мисливців: скуте, сіло воно нарешті на тугир, марно силкуючись зірвати з себе свої кайдани. Кілька разів падало з тугира на землю, і кожного разу Тайжан накривав його рядном і разом із рядном підіймав і знов садовив на місце, але хоч який він був спритний і обережний, орля все ж таки ухитрилося дзьобнути його. Націлялося воно в око Тайжанові, але жигіт встиг відхилити голову, і орля одірвало йому край вуха. Бризнула кров. Старий заохкав, і почав бурчати, і лаяти сина за неповороткість, а разом із ним і всю молодь, яка нічого не вміє робити як слід. Тайжан мовчав, скривившись від болю. Довелося зав’язати йому голову рушником.
Бачачи, що йому нема чого тут робити, Жайсак зібрався до матері.
– Сутеніє, – сказав він. – Пізно вже нести орля до бая. Переночую у апа, а вранці знов поїду в табун. Будь другом, Тайжан, занеси баєві орля. Скажи йому, що я пробуду кілька днів при табуні, а потім ми знов поїдемо у міжгір’я по орлят.
Ранком Тайжан пішов до бая, але Джантемир ще не повернувся від Зулькарная і на хазяйстві була Шаукен. Глянувши на орля, вона спалахнула:
– Що це за опудало обскубане?! Забирай, забирай цю потвору! Нам такого виродка не треба!
Тайжан спробував їй пояснити, що орлята, як і всі птахи, народжуються з пухом і тільки згодом обростають пір’ям, але Шаукен нічого не хотіла знати й пронизливо репетувала, не даючи йому вкинути слово:
– Іди геть із своєю потворою! Поклич Жайсака! Я йому розкажу, який нам потрібен орел.
Вилаявшись у думках, Тайжан накинув на орля рядно і пішов з ним у чорну Жайсакову юрту.
– Візьми, тітонько Кумиш. Не хоче його наша хазяйка. Кумиш з жахом замахала руками:
– Що ти! Що ти, Тайжан! Та я його боюсь. Ач який він хижий і злий! Та він мені виклює очі! Вези його до Жайсака. У мене й місця нема, де його всадовити.
Тайжан зрозумів, що старенька Кумиш дійсно не впорається з неспокійним птахом, і забрав орля на пасовище.
– Ну що ж, почекаємо Джантемира, – сказав Жайсак. – А поки що треба приборкати цього забіяку. Допоможеш мені?
Поки Тайжан міцно тримав орля, Жайсак спритно прив’язав йому до браслетів коротенькі ремінці з мідними кільцями на кінцях і просунув крізь ці кільця міцний ремінь із сириці з верблюжої шкіри в кулаш завдовжки з металевою кулькою на одному кінці і зашморгом – на другому. Кулька була більша, ніж кільця, так що ремінь не міг вислизнути з кілець. Ремінь Жайсак прив’язав до кереге.
Потім, одягнувши довгі по лікоть рукавиці з борсукової шкіри, він забрав у кулак ремінці разом із ногами орляти і міцно стиснув їх. Орля скрикнуло від болю й почало видиратися, намагаючись дзьобнути молодого табунника, але Жайсак раптом смикнув ремінь, і орля впало на землю догори ногами, тоді Жайсак сильним помахом руки підкинув його й посадив собі на рукавицю. Орля рвонулося, щоб звільнитись, і знов Жайсак шпурнув його додолу сторч головою і знов на мить підкинув на рукавицю.
Тайжан і кілька табунників зацікавлено спостерігали боротьбу людини з хижим птахом, а незмінний супутник Жайсаків Рахім жадібно стежив за кожним його рухом і рахував:
– Ого! Дев’ятий раз кидаєш ти орля. А тепер вже десятий.
Годину, дві, три тривало це змагання на витривалість людини з хижаком. Нарешті руки жигіта втомилися і спітніло чоло, та й орля знемагало: з минулого вечора було воно голодне і з кожним кидком ставало все млявішим. Тайжан помітив, що час змінити друга, І, натягнувши такі ж борсукові рукавиці, взяв у Жайсака орля, і теж почав його кидати то сторч ногами, то вгору на всю довжину ременя.
Опівдні орля зовсім знесиліло. З очима, напівзатягнутими плівкою повік, розкривши від спраги дзьоб, моталося воно в повітрі, не в силі підвести голову і випростати шию.
Рахім нарешті не витримав:
– Облиште! Навіщо мучити бідного птаха?! Півдня шпурляєте його, як ганчірку. Він голодний і змучений. Посадіть його на тугир.
– Не можна! – відповів Тайжан. – Необхідно, щоб він зрозумів, що людина дужча і треба їй скоритися. Дорослих, міцних, беркутів так кидають по три доби без їжі й відпочинку.
Сонце повертало на захід, коли Жайсак вирішив, що орля вже приборкане.
І, дійсно, вигляд у орляти був жалюгідний. Змучене, виснажене, воно майже не розплющувало очей і, як мертве, безсило мотало головою, коли його кидали долу або підкидали на рукавицю. І пазурі вже не впиналися в хутро. Напіввідкритий дзьоб, здавалося, благав, пощади. І Жайсакові стало шкода його. Він посадив орля на рукавицю, почав пестити його голову в ріденькому пуху, ласкаво приказуючи:
– Каль бопали! Каль бопали!
– Рахім, принеси сирого м’яса і грудку цукру, – гукнув Жайсак підліткові, який спочатку розважався боротьбою людини з птахом, а тепер ліг на траву і відвернувся, не в силі бачити, як його мучать. Почувши ці слова, Рахім скочив на ноги і помчав у юрту табунників, де саме різали м’ясо на вечерю.
Побачивши їжу, орля радісно стрепенулося і швидко, і боязко проковтнуло кілька шматочків м’яса. Потім Жайсак розбив грудку цукру на три шматочки і поклав один з них орляті в дзьоб. І орля почало обережно брати їжу з людських рук, як учора брало її з батькового або материного дзьоба.
Коли орля наїлося, Жайсак надів йому на голову ковпачок, так звану томагу, з кулькою, прикрашеною бісером і пугачевим пір’ям, забрав його в юрту табунників, посадив тихого й приборканого на тугир – зручну триногу ліворуч від входу, і прив’язав кінець ременя до кереге. Орля сиділо тихо, спокійно, і коли Жайсак вийшов, спустивши полог юрти, заплющило очі й заснуло, змучене й підкорене людині.
Користуючись відсутністю батька і старших братів, Рахім лишився жити з табунниками. Все тут захоплювало й цікавило його. То відшукував він у траві запашні суниці, то слухав співи пташок, яких у степу ніколи не бувало, і одразу почав майструвати вигадливі сильця, щоб їх ловити і тримати в клітках, як козаки тримають канарок. То шукав у річці блискучі, ніби посипані сріблом камінці, або годинами лежав на пласких каменях, стежачи за рибками в потоці. Особливо заприятелював він з одним підстаркуватим табунником, що майстрував клітки й тенета, в які ловилися і чорні дрозди, і вільшанки, і золотаві іволги, чиї голоси бриніли для Рахіма справжньою музикою, а з конячого волоса сплітав найтоншу волосінь і до неї прив’язував саморобні гачки з мідного дроту, настромлював на них ґедзів та хробачків і ловив рибу… Шкодував Рахім тільки, що нема з ним улюбленої сестри Кульжан, вірної захисниці й помічниці в усіх дитячих справах і витівках. І, коли хто-небудь з табунників їхав в аул, він переказував Кульжан, щоб вона обов’язково прискакала до табунного стану подивитися на всі дива гірського лугу.
Та не могла Кульжан вирватися з аулу: якраз стригли овець. Від світанку до смеркання стригла вона ярок і баранів, які лежали перед нею зі зв’язаними ногами. Руки їй боліли від важких ножиць, сморід овечого поту, гною і бруду з дрібним, сухим пилом від вовни забивали їй дух. Важке, то рудувато-чорне, то брудно-сіре руно відстригала вона одним, збитим у напівповсть шматком і лише на мить розгинала втомлену спину, коли чабан розв’язував ноги обстриженому барану, клав перед нею нового барана і швидким звичним рухом зв’язував йому ноги коротеньким ремінцем із сириці.
Дні стояли жаркі й безхмарні. По-південному короткі тіні опівдні тулилися до ніг людини й ховалися під черево коня, тільки ледь-ледь визираючи з-під нього з північного боку.
– День добрий, Кульжан! – гукнув якось Жайсак, проїжджаючи повз неї. – Рахім за тобою дуже скучив, просив тебе приїхати до нас у табунний стан. У нас дуже хороше. Не пожалієш!
– Ніколи мені, – зітхнула Кульжан. – Стрижу, стрижу – і кінця-краю не видно… Руки геть у мозолях.
– А ти відпочинь. Жінки й без тебе упораються, – порадив Жайсак. – Приїде твій батько, покажеш йому свої рученята в мозолях – він зрозуміє.
– Та не зрозуміє Шаукен… – сказала Кульжан. – Мені б теж хотілося подивитися на табун і хоч трохи побути з Рахімчиком. А як там твій Акбозад?
– Живе лоша, здорове, нівроку сказати, – застерігся забобонний Жайсак. – Не бійся так своєї кши-апа! Сідай на коня! Їдьмо!
Кульжан лише тепер помітила, що Жайсак веде на поводі другого засідланого коня. Вона ще раз нерішуче глянула на недостриженого величезного чорного барана, але спокуса була надто велика.
– Але що ж ми скажемо батькові? – ще спитала вона.
– Я скажу, і всі табунники ствердять, що Рахім об’ївся суниць і захворів, а ти приїхала його лікувати міцним чаєм і зіллям, що дає від цього Зейнеб, – не розгубився Жайсак.
– Добре! Поїду! – вирішила Кульжан і гукнула подружку: – Дострижи його за мене, любонька Каракоз!
І, наче птах, злетіла на коня.
– Гайда! – весело гукнув Жайсак. І вони поскакали.
Легкий гірський вітерець, насичений ароматом квітів і трав, смолистим подихом лісу і стиглих ягід, бив їм в обличчя, куйовдив чорне волосся Кульжан, заплетене в довгі коси, залітав у розпірку її довгої сорочки, підперезаної строкатою хусткою, і за спиною роздмухував одіж своїм свіжим подихом, обіймаючи її всю замість огидного смороду овчини.
– Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.
– Так вони ж і є брати, – зауважила Кульжан. – Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.
– Так, але дружать вони не як коні, а як люди, – захоплено розповідав Жайсак. – За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, – ось зараз побачиш.
І, ляснувши в повітрі камчею, вихором помчав уперед. Кульжан дзвінко скрикнула, вдарила коня голими п’ятами і кинула його вчвал. І знов скакали вони поруч, веселі, щасливі своєю юністю і почуттям здоров’я, яке переповнювало їх радістю буття.
І не помітили, як збоку виїжджає з лісу на жирній ваговитій кобилі Шаукен і з злим вогником у своїх ведмежих очицях стежить за їх вихровим повним радості чвалом.
В далечині вже видно було величезний табун, де було кількасот коней. Досвідчене око Жайсана здалека пізнавало кожного коня, кожну кобилу і кожне лоша і одразу відшукало своїх улюбленців.
– Ось вони, – притримав він коня і, машинально простягнувши руку, впіймав і стиснув пальці Кульжан. – Бачиш? Ось білосніжний Акбозад поклав голову на спину Карайгира, а Карайгир тягнеться до гілки дикої яблуні.
– Бачу, – насилу прошепотіла вона, але руки не забрала.
Жайсак здригнувся від цього голосу і ще міцніше й ніжніше стиснув її пальці. Обоє мовчали, опустивши очі додолу, бо відчували, що погляд скаже більше слів, і у обох раптом з болем стиснулося серце від свідомості, що десь існує невідомий їм обом і ворожий Ібрай.
– Акбозад! Карайгир! – лунко крикнув Жайсак.
І вірні коники заіржали у відповідь дзвінко й радісно, наче засміялися, і вихором помчали на голос людини.
Незабутній день провела Кульжан у табунників. Рахім з радісним вереском повис на шиї в сестри і одразу почав їй показувати свої скарби. Їх, правда, було небагато, тому що співочі пташки не йшли в його сильця, і клітка, приготовлена для них, стояла порожня. Зате він з гордістю почастував її двома смаженими рибками, спійманими вранці вудкою, потім повів сестру в ліс збирати суниці. Звісно, й Жайсак пішов з ними, щоб пардуч не плигнув на Кульжан з ялини. Від його присутності гарячіше палали смаглявим рум’янцем щоки Кульжан, а очі сяяли глибоким внутрішнім світлом, яким сяють дівочі очі, коли кохання чисте й глибоке.
Табунники любили Кульжан і за вечерею почастували її кращим шматком баранини, націдили їй найкращого кумису, а тому що не годиться дівчині ночувати поза рідною юртою, Жайсак і Рахім провели її до самого аулу.
– Добре, що ти повернувся, сину, – зраділо приказувала Кумиш, готуючи синові постіль. – Хазяйка подарувала нам нову юрту і кожен день питає, де ти, і наказує тебе покликати, а тебе все нема й нема. Піди до неї, подякуй за подарунок.
– А де бай? Приїхав чи ні?
– Нема. Приїхав Байсали з Ісхаком, а бай лежить у Зулькарная хворий. Він зламав собі ногу десь у горах і повернеться, коли зможе сісти на коня. Тепер Шаукен у нас верховода.
Жайсак незадоволено скривився.
– Добре. Коли так, пішли з тобою вдвох, апа. Збирайся! Кумиш накинула чисте біле покривало і задріботіла поруч з сином.
Шаукен вже збиралася спати, коли вони підійшли до її юрти.
– Що це ти, Жайсак, наче ховаєшся? – з незадоволеною усмішкою, але все ж грайливо спитала Шаукен, вітаючись.
– Роботи багато, хазяйко, – вклонився Жайсак. – Ми з матір’ю прийшли подякувати тобі і Джантемир-азі за подарунок. Хороший подарунок, і треба його заслужити. Ось я і залишаюся при табуні. Адже помер мій батько, загинув дідусь Файзулла, а табунники там молоді, незвиклі. Ось і доводиться мені то до косяка, то до дійних кобил, то об’їжджати молодих. Та й за чабанами потрібне око. Поснуть, а хижаків тут багато… І жайляу таке, що за день не об’їхати.
– За це ми й цінуємо тебе, – всміхнулась Шаукен. – Ти справжній жигіт і заслуговуєш такий подарунок. Живіть у новій юрті на здоров’я… А тепер розкажи, як там нагул?
Жайсак стисло і точно доповів про все, і хоч вона намагалася затягти розмову, почав прощатися:
– Ходімо, апа! На світанку чабани прийдуть по мене, щоб переганяти отару до іншого водопою. Я обіцяв їм допомогти. На добраніч, хазяйко!
І Шаукен довелося його відпустити.
Минуло кілька днів. Жайсак лише зрідка повертався в аул, весь час проводячи з табунниками та чабанами. Вдвох із Тайжаном вони зрубали велику ялину, обтесали і розпиляли її на кереге для нової юрти і, поки дошки сушилися, знов зібралися в міжгір’я, але на цей раз не по орля, а по дорослого орла для Джантемир-бая.
Напередодні від’їзду Жайсак весь ранок пробув при отарі і тепер повертався пішки гірською стежкою вздовж потоку, коли раптом, обходячи одну із скель, вражено зупинився. В крихітній тихій заводі купалася Шаукен.
– Ой Жайсак! – скрикнула вона чи то з переляку, чи то з радості.
Жайсак сором’язливо відвернувся.
– Салем, хазяйко, – пробурмотів він, не знаючи, що й робити.
– Погано ж ти мене приймаєш, Жайсак, – грайливо сказала Шаукен, викручуючи мокре волосся. – Одвернувся. Глянути на хазяйку не хочеш.
Він повернувся обличчям до неї і остовпів. Вона стояла тільки по коліна в воді, зовсім гола, і вода капала з неї й текла по ногах. Кров шугнула йому в голову, коли він побачив це пишне жіноче тіло у повному розквіті. Але зусиллям волі примусив себе відійти й повернутися до неї спиною.
– Не годиться мені дивитися на дружину такої поважної людини, як наш ага, – сказав він якимсь глухим голосом. – Не треба так жартувати, хазяйко.
Шаукен злісно знизала плечима, але накинула на себе довгу сорочку і почала заплітати мокрі коси.
– А мені набрид старий чоловік. І вода тут така тепла й чиста. А ти де напуваєш свій табун?
– Де доведеться. Іноді тут, а іноді нижче, – відповів Жайсак, не розуміючи, до чого вона веде.
– От я й буду сюди приходити. І ти дивитимешся на мене, тому, що молодому жигітові солодко дивитися на пишне жіноче тіло.
– Недобре так говорити, хазяйко! Не треба! Та й небезпечно самій ходити цими стежками: нещодавно пардуч загриз тут ішака, а Улагай забив другого пардуча каменем з пращі.
– Але ж я буду не сама, а з тобою. Хіба ж ти мене не захистиш?
– Табун пасеться далеко. Я можу не почути, а люди побачать і осудять.
– Які ж тут люди?! Навколо ліс, луки та скелі. Ми будемо тільки вдвох. Обридло мені Джантемирове буркотіння. Хоч би й зовсім він не повертався назад! А з тобою нам буде чудово.
Хвиля огиди скипала в Жайсакових грудях.
– А ти знаєш, хазяйко, як за таке карає шаріат?! – заговорив він, намагаючись зберегти ввічливий тон. – Візьмуть аркан, зроблять на кінцях його по зашморгу, накинуть нам на шиї по такому зашморгу, приведуть верблюда, поставлять його проміж нас, накажуть йому лягти й перекинуть середину аркана через його спину, а потім верблюд встане, й повиснемо ми з тобою на ньому. Не знаю, як ти, а я ще не хочу вмирати.
– Не наважаться! Те, що не дозволено звичайній жінці, дозволено байській дружині, а Джантемир, як усі чоловіки, спатиме в своїй юрті й нічого не підозріватиме. Хто насмілиться йому слово сказати про мене? – продовжувала Шаукен, доплітаючи свої коси і підходячи до Жайсака впритул. – Хіба тебе не вабить до мене? Та що ти стоїш, як вражений громом?! Кинь удавати з себе невинне ягня! Кажу тобі; ніхто не посміє патякати.
– Я посмію! Я розкажу! – раптом пролунав зривчастий дзвінкий хлоп’ячий голос.
І Рахім, весь червоний від обурення, вискочив з-за скелі, де він лежав із вудкою на пласкому камені, надіючись наловити вивертливих харіусів. Він чув усю розмову від першого до останнього слова і вибіг з-за скелі, злякавшись, що Жайсак не витримає спокуси.
– Ах ти, щеня! – збліднувши, просичала Шаукен.
Губи її тремтіли, під грудьми огидно засмоктало, а Рахім несамовито кричав, перестрибуючи з ноги на ногу, ніби каміння пекло йому босі ступні:
– Все розкажу! Все! Тебе одну скарають на горло на верблюді. Жайсак ні в чому не винен!
– А з дівчам можна скакати лісами? Гадаєш, суниці вони збирали з Кульжан? – просичала вона, стискаючи кулаки.
– Що-о?! Не смій брехати на нього і на мою сестру! Вони молоді. Їм весело вдвох. Ух ти, стара відьмо! – тремтячи від люті, підскочив хлопчик до мачухи. – Насмілься лише брехати на сестру! Посмій тільки ганяти її на роботу! Вона тобі не рабиня! Все про тебе розкажу! І батькові, і жигітам! І жінкам! Всім! – вигукував Рахім, стрибаючи перед нею, як молодий розлючений півник. – Насмілься тільки!
– Цить! Рахім! Заспокойся! Хазяйка пожартувала! Ніхто більше не чіпатиме Кульжан! І не пожене її на роботу! Іди собі, хазяйко, додому і заспокойся: хлопчик мовчатиме, але й ти доріжку сюди забудь, – суворо сказав Жайсак. – І дякуй аллахові, що він був тут сам.
– Не сам! – з несамовитою люттю закричав Рахім. – Ісмагул тут і старий дід Улагай! Ми втрьох ловимо тут рибу. Гей, Ісмагул, іди сюди! І ви, дідусю!
З-за скелі вийшов розгублений Ісмагул, приятель Рахіма, з відерцем, де плавало з півдесятка харіусів, і сивобородий чабан Улагай. Шаукен розкрила рот і, раптом повернувшись, побігла геть, забувши на камені і своє дзеркальце, і рушник.
– Ага! Злякалася, гюрзо! Тікаєш?! Тікай, тікай, проклятуща! – гукав їй навздогін Рахім і замовк лише тоді, коли Жайсак із силою смикнув його за руку.
– Мовчи, Рахім! Годі! Якщо вона поводиться непристойно, то й ти теж тримаєшся не краще. Не твоє діло вчити дорослих. За це батько добре відшмагав би тебе камчею. Вона вже приборкана. Вона пальцем не наважиться торкнути Кульжан, але ти теж повинен мовчати. І ви, дядю Улагай, і Ісмагул. Всі! А тепер гайда до табуна!
Минуло кілька днів. Шаукен прикусила язика, а Кульжан трохи відпочила від стрижки овець і взялася за свою улюблену роботу – за килими. І Шаукен її не чіпала.
Кілька разів приїжджала Кульжан до табунників побачитися з Рахімом, який давно вже не повертався до аулу, «щоб не зустрічатися з клятою розпусницею», як називав він тепер свою кши-апа. Під великим секретом розповів він Кульжан, що трапилося на березі гірського потоку, і Кульжан зрозуміла, чому їй раптом стало легше жити. Зустрічаючись із Жайсаком, вона червоніла і вся сяяла чистою радістю першого кохання. І навіть думка про далекого Ібрая рідко тепер приходила їй в голову.
Тим часом Джантемир переказав, що нога його вже зрослася, і в аулі чекали на нього з дня на день. Ось чому Тайжан і Жайсак знов зібралися по орла в Кастецьке міжгір’я.
Ловити великого міцного беркута мисливці готувалися зовсім інакше, як орля. Перш за все Тайжан вибрав у горах три стрункі молоденькі сосни сажнів на десять заввишки, зрубав їх, очистив від гілля і кори. До вістря першої з них прив’язав жмут вовни, добре насиченої смолою; до верхівки другої – прикріпив кільце, пропустивши крізь нього тоненький, але міцно зсуканий мотузок із зашморгом на кінці, а до вістря третьої приладнав рефлектор з блискучої білої бляхи. Знайти цю бляху в горах було надзвичайно важко. Такий рефлектор був у глухого батька Тайжанового, але старий анізащо не згоджувався позичити його синові. Довелося Тайжанові прикинутися хворим і дві доби пролежати в юрті, очікуючи, коли старий хоч на хвилину вийде погрітися на сонці, щоб витягти бляху зі скрині.
– Впіймаємо беркута, покладу йому його бляху назад: він нічого й не помітить, – казав Тайжан Жайсакові.
Опинившись у міжгір’ї, Тайжан не став оглядати гребені скель, а поскакав далі – туди, де міжгір’я ставало розлогим, а посередині його весело дзюрчав прохолодний струмок. Уздовж цього струмка росли столітні карагачі та вузлуваті дуби. Але жодний з них, видно, не підходив для Тайжанових намірів, бо він мовчки скакав повз них, все далі й далі.
Власне кажучи, це вже й не було міжгір’я, а неглибока долина з положистими схилами, зарослими урюком, ліщиною, фісташиною та буйними хащами малини, ожини й шипшини. Раптом Тайжан зупинив коня і простягнув вперед руку, вказуючи на величезний сухий карагач, що стояв серед долини. Коли вершники під’їхали ближче, виявилося, що він весь брудний від пташиного посліду – отже, орел ночує на його вершині. Був полудень. Не боячись появи орла, мисливці приміряли, чи сягають їхні жердини найвищих гілок. Недосяжним лишився тільки один сухий сук, і Тайжан без вагань видерся вгору і зрубав його. Тепер він був певний, що вони впіймають орла. Потім мисливці від’їхали і спокійно розташувалися в холодку під гіллястим горіхом, добре попоїли і лягли відпочити до вечора.
У присмерку беркут прилетів на своє звичне сідало і довго вовтузився, чистив дзьобом велетенське пір’я, струшувався і намагався зручніше усістися на ночівлю. Не запалюючи вогню, мисливці пильно стежили за ним, скільки дозволяв присмерк, з острахом позираючи на його гачкуватий дзьоб і пазурі, тому що удар такого дзьоба пробиває людський череп наскрізь. На цей раз з ними, крім Рахіма, було ще двоє жигітів, а хлопчикові вони суворо наказали не наближатися до орла ближче, ніж на три повних кулаші.
Нарешті орел заспокоївся і заснув. Була вже глибока темна ніч. Небо вкрилося хмарами і здавалося навіки позбавленим зірок. Жайсак обережно розкрив казанок, повний жару від багаття, запалив від нього просмолену вовну, на вістрі одної з жердин і зв’язав цю жердину з другою, до якої був прикріплений рефлектор. Швидко підійшли вони до дерева, де спав орел, і підняли жердини до рівня його голови, поки що відхиливши вогонь з рефлектором в інший бік, потім швидко обернули їх і кинули орлу в вічі яскраве світло, потроєне блискучою бляхою. Беркут прокинувся, розплющив очі і грізно засичав. Просто перед ним палав жмут вовни і сліпуче світло било йому в зіниці. Засліплений, дивився він на вогонь і не бачив ані мисливців, ані тоненького пругкого зашморгу, що спускався йому на голову з допомогою третьої жердини. Тайжан не промахнувся: зашморг охопив орлячу голову, здушив йому горло і рвонув його вниз. Орел змахнув крильми, підвівся на весь зріст, але було вже пізно: мотузок душив його і здирав із гілки. Б’ючи крильми, чіпляючись за гілля і ламаючи його, падав на землю орел, і видерте й поламане пір’я, повільно кружляючи, падало разом із ним.
Боротьба була довгою і важкою. Володар неба не здавався. Пазурі його роздирали міцну парусину, а грізний дзьоб рвав овчини й рукавиці, але кінець кінцем металеві кільця скували його ноги, крила були скручені на спину, і величезний лантух став місцем сумної ночівлі могутнього бранця.
Три дні і три ночі, змінюючи один одного, приборкували його Жайсак, Тайжан і ще два жигіти. Орел голодував, орел втрачав останні сили, але не визнавав перемоги людини. Важив він на початку боротьби мало не півпуда, а на третю добу втратив п’яту частину своєї ваги. Велетенські крила його мали більше сажені в розмаху, а махове пір’я було довше від леза шаблі. Але кожній силі буває кінець. Напівнепритомного кинув його додолу Тайжан наприкінці третього вечора, і очі його вже не розплющилися, напіввідкритий дзьоб вже не здавався страшним, і тільки Жайсак з гримасою болю раз у раз торкався коліна, куди все ж таки дзьобнув його орел, видерши чималий шмат хутра з шкіряних штанів і разом із ним шматок живого м’яса.
– Годі! – сказав тоді Тайжан, в останній раз кинувши орла на рукавицю, – бо за дохлого орла Джантемир і піали кумису не дасть, не те що баранини.
І замість бити і безжалісно кидати, раптом подав орлові шматок свіжого, ще теплого м’яса. Орел не міг уже клювати. Жайсак порізав баранину і почав просовувати йому шматочки в дзьоб. І орел скорився, взяв їжу з рук людини і проковтнув, потім з’їв три грудки цукру, який прислала йому Зейнеб, знаючи, як мріяв Джантемир мати великого могутнього орла.
– Каль бопали! Каль бопали! – приказували мисливці, пестячи підкореного володаря небесного простору, а орел то втомлено розкривав, то знов заплющував очі, покірно приймаючи ласку після довгого і жорстокого катування.
– Обох приборкали – і малого, і великого, – сказав Тайжан, садовлячи орла на тугир.
– А хазяйку забув? – насмішкувато примружився Жайсак. – Теж приборкали. Відтоді, як заклювали її наші хлоп’ята, ані Кульжан, ані жінок Байсали та Ундасина вона не чіпає. І що ви думали: працюють усі без лайки й погроз, без ляпасів і камчі не гірше ніж раніше, хоч і відпочивають, коли втомляться, і беруться за діло без нагадувань.
Другого дня повернувся нарешті Джантемир. Він ще трохи кульгав, але ходив уже без милиць і навіть без ціпка. Шаукен розіграла перед усім аулом палку радість, кинулася йому на шию і «з радощів» наказала зарізати кілька своїх баранів і нагодувати весь аул жирною лапшею з бараниною і баурсаками. Навіть Джантемир здивовано похитав головою, бачачи небувалу щедрість дружини, але, як чоловікові, йому була приємна така увага.
Коли всі наїлися і розсілися навколо нього, присьорбуючи з піал пінявий кумис, Джантемир розповів про свою подорож. Ібраєві вже йшов вісімнадцятий рік, але два роки тому він тяжко захворів. Ще підлітком, в горах на жайляу, він видерся на високе дерево по горіхи і впав з підламаної гілки. Спочатку ніхто не помічав у ньому ніякої зміни, і він ні на що не скаржився, але за рік-два у нього заболіла спина і боліла все дужче й дужче… Стало важко ходити і майже неможливо нахилятися. Натирали його козячим салом, мулла лікував його молитвами і замовлянням, але юнакові ставало все гірше, і минулого року Зулькарнай повіз сина в Орськ, до російського лікаря, а той наказав покласти його на два роки в гіпсове ліжко, тримати в теплі, добре годувати, а коли минуть два роки, знов привезти для огляду.
– Пару коней віддав за це лікареві Зулькарнай, – розповідав Джантемир, – і лікар обіцяв повернути Ібраєві здоров’я. Лежить він тепер у батька в аулі на жайляу, на обличчі здоровий хлопець, а підвестися не може, тому що переломиться у нього хребет, переїдений злою хворобою, і тоді не бути йому здоровим довіку…
– Розпитував він про тебе, – обернувся бай до Кульжан, що з глибокою тривогою слухала батька. – Я передав йому, що ти чекаєш свого нареченого не дочекаєшся. Розповів, що ти до всього беручка і з себе вродлива, так що навіть акин Абдрахман про красу твою пісню склав, – додав Джантемир і лукаво підморгнув дружині, але Шаукен замість того, щоб, за своєю звичкою, недбало знизати плечима і кинути на адресу дівчини якесь гостре слово, раптом усміхнулася і медовим голосом сказала:
– Треба було ще розповісти, яка вона роботяща, як добре вишиває і які гарні робить килими.
– Оце вірно. Про килими забув сказати, – навіть зітхнув Джантемир, – але Зулькарнай такий багатий, що проживе вона у нього і без роботи, аби видужав Ібрай. А оце він наказав тобі передати у подарунок, – поліз у кишеню Джантемир і простягнув Кульжан загорнуте у ганчірочку намисто. – Наказав – хай носить і просить аллаха, щоб я видужав. Тоді за рік відсвяткуємо наше весілля.
Дівчата кинулися до Кульжан помилуватися дарунком, а Джантемир заговорив про баранів, про те, скільки сподівається він узяти з Зулькарная калиму, і гірко ремствував, що цей калим потрапить до його рук тільки наступного року.
Потім усі почали розпитувати Джантемира, як і де зламав він собі ногу. Розмова стала загальною, і ніхто не помітив, що Кульжан десь зникла з своїми подружками і з частиною жигітів. Помітила це лише Шаукен, але мала надто важливі причини мовчати, а Тайжан, щоб відвернути увагу бая від молоді, приніс йому велетня орла і урочисто всадовив його в байській юрті на підготовленому напередодні тугирі.
Бай був захоплений. Він милувався беркутом, наче дитина іграшкою або вояка – рідкісною зброєю, давав йому свіжої баранини, грудки цукру і наказав Шаукен відшукати в його скрині найпишнішу томагу від орла, з яким він полював замолоду і який уславив його на весь степ.
І коли Шаукен розповіла йому, що задарувала Жайсакові нову юрту, він навіть не розкричався, так порадував його дарунок молодого жигіта.
– Ех, коли б він був багатий, яким був колись небіжчик Шакір! – зітхнув, лишившись на самоті з дружиною, Джантемир. – Віддав би я йому нашу Кульжан, а не цьому напів-дохлому Ібраєві! Згодився я чекати ще рік, але коли він не видужає, доведеться відмовитися від нього.
І не знав він, що за стінкою юрти сиділа в цю мить Кульжан із своїм улюбленим братиком Рахімом і, червоніючи й тремтячи від хвилювання, слухала таємне визнання свого батька.