18. Облава

Зинаїда Тулуб

Вранці Шевченко з Козловським пішли на квартиру до Мєшкова. Поява Шевченка разом з Козловським надзвичайно здивувала майора, і він наказав покликати їх до кабінету,

– Що скажете? – спитав він, виходячи до них у халаті. – І чому порушуєте субординацію й звертаєтесь до мене, а не до ротного командира?

Говорячи, він з неприхованою цікавістю позирав на Шевченка.

– Ми, ваш скобродь, не в своїй і не в ротній справі, – виструнчився Шевченко. – Був я вчора в аулі. Пішов послухати їхніх акинів до самого Джантемира, а Джантемир попросив мене передати вашому скобродію прохання від нього і від усього аулу, щоб допомогли їм винищити вовків. Дуже їм вовки дошкуляють: щоночі то коня, то пару баранів роздеруть, а то й більше. Благають улаштувати велике полювання, облаву… Подумали ми з товаришем, – кивнув Шевченко в бік Козловського, – і вирішили, якщо буде на те дозвіл вашого скобродія, влаштувати після водохрещі велику облаву. Нашим козакам вовки теж не дають життя: серед білого дня до коней підбираються. Виділити б з півсотні піхоти та їх сотню в нагоничі. Киргизи б теж всім аулом прийшли. Оточили б ми ту улоговину, де саксауловий гайок і вовчі лігвища. Була б панам офіцерам приємна розвага, а людям велика користь: настріляли б сірих, а потім заїхали б в аул відпочити, попоїсти і випити з морозу, щоб, боронь боже, не застудитися. Ми б усе там улаштували заздалегідь. І для нагоничів знайшлася б чарочка і гарячий пиріг на заїдку, а Джантемир від себе бараниною теж почастував би.

У Мєшкова очі загорілися. Задоволена посмішка поповзла губами і сховалася десь у підвусниках, але для годиться він зсунув брови, постояв з хвилину задумано і нерішуче відповів:

– Та-ак… Бити вовків – дуже потрібно. Просто не знаю, що вам сказати… Ви коли збираєтесь знов до цього… як його… Джантемира?

– Та ми б хоч зараз пішли. Адже ж свято… Була б тільки згода вашого скобродія.

Мєшков ще з хвилину пом’явся і раптом махнув рукою.

– Добре! Дійте! Скажіть йому, що я згодний і пани офіцери не заперечуватимуть. Я з ними сам поговорю. Хай Джантемир підготує все разом із вами, а зараз ідіть до нього в аул… Ні, візьміть коня і їдьте. Адже ж у вас хворі ноги, Шевченко? Пішки втомитесь, – ввічливо посміхнувся Мєшков. – Скажіть Силантьеву, що я наказав запрягти вам Швидкого в мої сани.

– А що! Я казав, що клюне, – й клюнуло! – захоплено вигукнув Козловський, коли вони йшли до батальйонної стайні. – Ще й горілки не нюхав, а згадав вашу хворобу. І на «ви» заговорив. Ось вам перший наслідок розумного починання.

Джантемир був надзвичайно радий. За один день Шевченко налагодив те, чого він сам не міг добитися за всю попередню зиму. Обома руками тиснув він руку поета і відразу почав розмову про те, як краще почастувати мисливців. Він трохи злякався, почувши, скільки буде нагоничів і стрільців. Тоді Шевченко пообіцяв від себе лантух борошна і три відра горілки.

– Добре, добре, – згоджувався Джантемир. – Це для аскерів. Але що треба майирам, – ми цього не знаємо. Скажи ти – зробимо.

– Офіцерам мало горілки. Їм рому треба, шампанського, – пояснював Козловський, передбачаючи справжній бенкет.

– Усе зробимо. Великий буде той, – кивав Джантемир. – Буде і таке вино, що на ложках горить і добре пахне, і таке, що, як рушниця, стріляє. Все купимо. Ми не вживаємо: аллах не дозволяє, але для майирів – купимо. Задоволені будуть. Три дні будуть п’яні й лежатимуть, як чушки. Ось подивись.

І на доказ своїх слів відчинив скриню, де дійсно стояли пляшки рому, коньяку, зубрівки, старки і різних інших напоїв, назви яких він і сам не знав. Бачачи, як загорілися очі парламентерів, Джантемир витяг пляшку старки і наказав подати гарячої баранини.

Потім гукнув Жайсака, щоб він показав Шевченкові і його товаришеві місця вовчих лігвищ.

За кілька верст від аулу була велика улоговина, поросла саксаулом, звідки весь рік долинало протягле й моторошне виття… З одного боку її захищала від північного вітру стрімка скеля сажнів на сім-вісім заввишки, яка тяглася суцільним муром версти на три, а може, й більше, а з другого боку облямовувала звивиста Ор, ледве позначена на снігу рудуватою щетинкою прибережних кущів та очерету.

Вершники спочатку проскакали вздовж берега Орі, де сніг був густо списаний вовчими та лисячими слідами. Козловський раз у раз спішувався, уважно їх розглядав. Потім кони обігнули улоговину там, де скеля ставала все нижчою і наче поринала під землю, нарешті рушили її гребенем назад.

Шевченко деякий час мовчав. Він не хотів виявити перед Жайсаком своєї повної необізнаності з вовчими повадками, але кінець кінцем все-таки спитав:

– Невже вовки не можуть видертися сюди з улоговини?

– Що ти, Тарас-ага! – посміхнувся Жайсак. – Вовки ще, слава аллахові, крил не мають, бо тоді б від них не було ніякого порятунку ані в юрті, ані на коні.

– Я гадав, що тут, під снігом, є положисті стежки.

– Одна стежка дійсно є, але трохи далі, де в річку впадає маленький струмочок, – махнув рукою Жайсак.

Козловський і тут шукав вовчих слідів, але їх майже не траплялось. І мисливцям стало ясно, що вовки виходять на здобич у кінці улоговини, де не було стрімчака.

Доскакавши до аулу, Шевченко з Козловський пересіли в сани і поспішили завидно повернутися до Орська.

– Скажіть Джантемирові, що все обіцяне ми привеземо йому на тому тижні, – сказав Шевченко, прощаючись з юрбою казахів біля саней.

Від’їхавши від аулу з півверсти, Козловський притримав коня й обернувся до Тараса Григоровича.

– Доведеться нам добре посушити собі голову з цією облавою, – стурбовано заговорив він. – Масштаби тут не ті, що десь у Білорусі або в Поліссі. Щоб оточити таку улоговину, потрібна не півсотня піхоти, а вся наша рота з козаками та киргизами на додаток, але тоді у вас не вистачить грошей ані на горілку, ані на пироги. Не можна лишити солдата без чарки після цілого дня на морозі.

Шевченко зітхнув.

– Тепер уже відступати пізно.

– Це вірно. Відступати не можна. Доведеться вдатися до прапорців.

– Яких прапорців?

– Звісно яких! Червоних! Вовки лякаються червоного; гадають, що це вогонь, і ні за що не перестрибнуть через них. Треба підрахувати, скільки прапорців нам потрібно, і дістати шнурів і кумачу. З боку кручі вовки замкнені в улоговині. Там нам не треба ані людей, ані прапорців. А ось з боку річки й упоперек того, дальшого, кінця улоговини треба розставити нагоничів або навісити прапорці. Прапорці нашивають на шнур на відстані аршина один від одного, а шнур натягують на кущі або кілки чи на очерет. Купимо кумачу і наріжемо прапорців… Ось зараз заїдемо до крамнички, спитаємо, почім кумач.

Купець викинув їм на прилавок «штуку» кумачу по п’ятаку аршин, і, як не торгувався Козловський, скинув тільки тридцять копійок за всю штуку на п’ятдесят шість аршин, і віддавав її за два з половиною карбованця.

Шевченко спохмурнів.

– Оце заварили кашу, що й не висьорбать.

– Треба висьорбати, інакше Мєшков із світу нас ізжене, На п’ятнадцять карбованців купимо лантух борошна й три відра горілки нагоничам. Хай Мєшков видасть нам їх сухий пайок. Тоді олія, городина й м’ясна порція піде в наші пироги, а пироги з м’ясом, з горохом, з морквою та з гречаною кашею або з картоплею – чудова річ. Отже, у нас лишиться ще п’ятнадцять карбованців на шнури і на кумач. Якщо «штуку» кумачу розрізати вздовж на три рівних частини, у нас буде сто шістдесят вісім аршин, а з кожного аршина зробимо по чотири прапорці, тобто шістсот сімдесят два прапорця. Загородити ними треба берег річки, а там дві версти з гаком. В одній версті п’ятсот сажнів або тисяча п’ятсот аршин… Отже, нам потрібно три з половиною тисячі прапорців. А у нас поки що тільки шістсот сімдесят два прапорці. Отже, треба купити не одну «штуку» кумачу, а п’ять-шість…

– Але ж тоді на шнури нічого не залишиться?

– Нема такого становища, з якого не було б виходу, – знизав плечима Козловський. – І не буду я Андрій Козловський, якщо не знайду його.

І справді, Козловський розгорнув бурхливу діяльність. Він знов помчав у слобідку до крамаря, потім довго і конфіденціально радився з каптенармусом і з писарем господарчої частини, і, коли Шевченко вже вкладався спати з важким почуттям, що на нього насувається лихо, Козловський раптом підійшов до нього і з своїм звичайним апломбом безапеляційно заявив:

– Шнури є! І за дурничку, тобто за півпляшки горілки ще й без солоного огірка. Але попрацювати над ними доведеться чимало.

Шевченко мовчки дивився на Козловського своїми великими синіми очима.

– Так-с, мон шер! У нас в цейхгаузі лежать величезні сіті для оселедця. Коли наш батальйон стояв у Гур’єві, ними ловили в Каспії оселедці. Потім їх списали як дрантя. Але якщо вони дерлися, коли витягали пуди риби, то наші прапорці вони добре витримають. Каптьор віддає їх за півпляшки. Це ж блискуча афера! Компрене ву? Це ж геніально! I начальство надовго умастимо, І хильнемо з доброю закусочкою!

– Чекайте, – зупинив його Шевченко. – Сіті це ж іще не шнури. Це ж страшна робота – розв’язувати сіті. Всі нігті поламаєш і не розв’яжеш жодного вузлика.

– А сіра худобинка нащо? – вказав Козловський рукою на солдатів. – Ніж смердіти й лаятись цілий вечір – хай попрацюють. Каптенармус мені показав, як легко й швидко розв’язувати вузлики шильцем, а шилець є в нього багато. Він обіцяв позичити нам скільки треба.

– А кумач!.. Купець казав, що в нього тільки одна «штука» є.

– Чорт забирай! Дійсно… – аж сів на нари Козловський і почухав потилицю, розгублено глянувши на поета.

– А не можемо ми нашити прапорців з подертої білизни, яку ми поскидали в лазні в святвечір? – сказав Шевченко.

– Ідея! Геніальна ідея! – схопився з місця Козловський і ляснув себе по чолу. – Мон шер, ви починаєте виявляти ознаки кмітливості. Треба ту білизну пофарбувати в червоний колір – і в нас три тисячі прапорців!

І Козловський знов блискавично щез.

На третій день свят уранці Козловський потягнув Шевченка до каптенармуса і, захлинаючись від захоплення, розповів йому «геніальний» план перетворення подертої солдатської білизни на прапорці.

– Що ж, воно соответственно підходяще, – поважно підтакував той. – Тільки ж видати її я вам ніяк не можу, акта про списання не складено. Хай майор накаже його списати. Враз спишемо, й беріть тоді хоч і все разом. Але ж фарбувати його нема чим.

– А червоне чорнило? – сказав Шевченко. – У мене є непочата велика пляшка. Лідія Андріївна перед від’їздом подарувала.

– А що ж! Воно підходяще! Та небагато нафарбуєш одною пляшкою, навіть коли вона така, як від шипучого… От у Лаврентьєва в канцелярії пляшок з двадцять без діла стоїть. Мабуть, дасть вам одну-дві пари.

Довелося розповісти Лаврентьєву про наступну облаву.

– Здорово вигадали! – сказав він, крекнувши від задоволення. – Мозковито! Начальство медом не годуй, а дай випити. Та й нудно ж тут, прости господи, панам офіцерам! У місті киятри різні, та бали, та знайомих сила, а тут раз-два – і усе. Діло їх молоде. Хай настріляють сірих та до киргизів поїдуть. Нап’ються, нагуляються, а вам обом полегшення буде. Може, знов тебе до мене на фатеру відпустять, Поміркувавши і щось підрахувавши в думках, Лаврентьєв пообіцяв аж чотири пляшки червоного чорнила й запропонував принести всю білизну до нього в хату.

– Жінка моя її й випере, і пофарбує, і прапорців пошиє хоч п’ять тисяч, – додав він.

Все ніби було вже добре, але побачити Мєшкова того дня не пощастило, він поїхав у найближчу фортецю за шістдесят верст і повернувся другого ранку, бо через вовків ніхто не наважувався їздити степом поночі.

– Ото невдача! – бідкався Козловський. – Завтра знов муштра. Розмовляй тоді із Степановим або з Глобою, щоб дав увольнительну.

Єдине, що встигли вони зробити в останній день різдва, це добре почастувати каптенармуса, забрати сіті й заховати частково на горищі, а частково у своїх речових шафках разом з торбинкою шилець.

Ці турботи відвернули увагу Шевченка від того, що робилося в казармі. В перший день різдва солдати понапивалися. Потім одсипалися після довгих місяців муштри. Але на другий і на третій день у казармі стояв оглушливий гамір. Хмара їдючого махоркового диму клубочилася під стелею. Навіть літні статечні солдати перепилися. Усім на диво, один лише Козловський лишався тверезим. Посеред казарми чорноморський рибалка Костя Сахаджі витанцьовував неможливу суміш російської камаринської з англійською джигою, а севастопольський пекар Ткачук вистрибнув з кола йому назустріч з шаленим гопаком. Поки всі плескали в долоні, хрипко підспівуючи в такт танцю, п’яний Кузьмич допитувався в Тараса Григоровича з дивовижною настирливістю:

– Ні, ти мені напевно скажи: є бог чи ні?

– Не знаю, Кузьмичу, чесно кажу, не знаю, – відповідав Тарас Григорович. І раптом, забувши обережність, люто додав: – Та коли б він був – хіба допустив би оце все?!

– Ать-два! Ать-два! – марширували другого ранку солдати і ретельно били землю підошвами.

Ноги Шевченка нестерпно боліли. Як завжди, за півгодини закалатало серце в грудях і почалася задишка. Хоч би на тиждень-два вирватися з казарми та підлікуватись. Але надія на облаву знов повисла на волосині. Все тепер залежало від того, чи згодиться Мєшков списати ще до загальної щорічної інвентаризації стару солдатську білизну.

Повернувшись додому, Мєшков довідався від денщика, що вчора до нього знов приходили «ті двоє, що клопочуться про полювання на вовків». Думка про полювання захопила майора. Він навмисно вийшов на плац, щоб поговорити з цим дивакуватим Шевченком, про якого чомусь так піклується і полковник Матвєєв, і генерал Федяєв, і інші начальники з Оренбурга. І коли Глоба нарешті скомандував: «Вільно!» і солдати закурили, Мєшков пішов через плац до поета.

Шевченко, побачивши коменданта, виструнчився.

– Здрастуйте, Шевченко, – підійшов до нього Мєшков. – Ви вчора знов заходили до мене?

– Здравія бажаю, ваше скобродіє! Так точно, заходив з Козловським.

І коротко розповів Мєшкову про їхнє прохання.

– Хочемо влаштувати пристойне частування для панів офіцерів і нагоничів сито нагодувати; коли прапорці обійдуться нам дешево – більше залишиться на ром та шипуче, на ікру та на баличок, – при цьому в очах Шевченка блиснув іронічний вогник, який він одразу ж і приховав, опустивши очі. Навіть примітивний Мєшков мимоволі усміхнувся.

– Ох, і штукарі ви обоє, як я бачу! А більш нічого вам не треба?

– Так точно: багато ще чого треба, ваше скобродіє. По-перше, треба за два дні до полювання денщика покійного генерала, рядового Гордєєва, послати в аул. Кухар він, як ваше скобродіє добре знає, першорядний. Ну, й сани, й коняка потрібні, щоб горілку, чувал борошна, посуд та весь інший припас до аулу приставити, а також і прапорці, рушниці, картеч та все інше мисливське приладдя, а крім того, зробіть божеську милість – видайте на всіх нагоничів сухий пайок на день полювання, а ми до всіх цих харчів додамо горілки та іншого частування і нагодуємо людей смачно і досхочу.

– Здорово ви це придумали! – усміхнувся Мєшков. – Добре. Зробимо. І вас із Козловським від Нового року до облави від строю звільнимо, щоб ви могли спокійніше все підготувати. Зайдіть по обіді до канцелярії, наказ буде готовий, і дійте. Добре іноді внести трохи різноманітності в наше нудне життя, – додав він, привітно кивнувши Тарасу Григоровичу, і пішов далі.

Стару білизну списали наступного дня, Козловський з Шевченком склали її в лантухи і потягли в слобідку до Лаврентьєвих. Писарева жінка, весела цокотушка з-під Полтави, одразу заходилася її прати, фарбувати й прасувати.

Тепер вже вся фортеця знала про облаву. Жінки раділи: тепер можна буде спокійно спати і не думати, що вночі вовки залізуть до корови або передушать курей та качок. Солдати мріяли потрапити в нагоничі і просили Шевченка, щоб їх записали. Але Шевченко всім відповідав, що не він, а сам комендант складатиме список. Тоді солдати кинулися до Лаврентьєва, частували його горілкою і запевняли, що вдома були найдосвідченішими мисливцями і стрільцями.

– Гм! – говорив Лаврентьєв, іронічно скосивши одне око на якого-небудь п’яницю з тремтячими руками. – А чому ж ти, голубе, так мало вибив на стрільбищі? І на що ти тепер здатний, коли в тебе он руки трусяться?

– Сатана! Гадина! – лаялися потай солдати. А в вічі запобігливо посміхалися: – Та що ви, Родіоне Панасовичу! Тоді буран був, очі снігом запорошило. Я вам вовчу шкурку на комір…

Лаврентьєв невиразно хмикав:

– Добре. Комендант вирішить… Моє діло маленьке, але слівце замовити можу.

Ввечері в казармі розплутували сіті. Довелося розрубати їх сокирою на шматки, кожен на кілька сажнів завдовжки. Біля кінців шматка сідали солдати і починали шильцем розв’язувати петлю за петлею, потроху посуваючись до середини. Потім готові шнури змотували в клубки.

За роботою точилися розмови про полювання. Розповідали різні мисливські пригоди, пережиті в минулому або чуті від батьків, дідів та односельців. А якось, коли розмови ущухли, Шевченко заспівав пісню. Солдати спочатку слухали, потім почали неголосно підспівувати, і сталося так, що відтоді кожного вечора, замість лайки і брудних дотепів, співали вони хороших пісень і за тиждень сам собою склався хор. Співали й українських, і російських пісень, і суворі сибірські казання про Єрмака та про Байкал-море. Старі солдати не пізнавали казарми і здивовано казали один одному:

– Дивна річ: ніби від пісень люди на людей стали схожі й життя робиться легшим.

А коли, наспівавшись, солдати вкладалися спати, то один, то другий підсідав до Шевченка і починав тиху розмову або розповідав йому своє минуле і скорботні події, які привели його сюди. Тарас Григорович слухав уважно. Він умів не просто слухати, а викликати у свого співрозмовника бажання висловити все, що важким тягарем лежало на серці.

Всі ці трагічні оповідання Шевченко не забував. Вони стали тим невичерпним джерелом, з якого до самої смерті черпав він теми для своїх повістей і поем. Усе частіше з’являвся в них образ парубка, відданого в солдати тому, що боровся він за своє родинне гніздо, за кохану жінку або наречену.

Кожного дня зранку Шевченко відносив до Лаврентьєва готові шнури і там допомагав писаревій жінці нашивати на шнур пофарбовані прапорці. Так минув тиждень. Готових прапорців було вже дві тисячі п’ятсот. Ганчірок ще лишилось багато, але чорнило вийшло.

– В чихавзі є хороша жовта фарба в порошку, – сказав Кобзареві Лаврентьєв. – Якщо до неї додати червоного чорнила, вийде ще з тисячу прапорців, а може, й більше.

Але Шевченко не знав, а Козловський не був певний, бояться вовки жовтогарячих прапорців чи ні. Обговорювали це питання ввечері всією казармою, і, коли сибіряки, білоруси та степовики одноголосно сказали, що жовтогарячий прапорець такий же страшний для вовка, як і червоний, знов пішов Тарас Григорович до коменданта і повернувся з дозволом узяти фарбу і ще дві пляшки червоного чорнила.

Вийшли прапорці сліпучо-яскравими. Готовий шнур з прапорцями намотали на кілька довгих і тонких полін, і склали на горище. П’ятого січня відправили в аул величезні обплетені лозою сулії горілки і ящики з посудом, позиченим в попаді та в писаря. Шевченко повіз увесь цей вантаж двома саньми з кухарем Гордєєвим, бо довірити горілку Козловському Тарас Григорович все-таки не наважився. Горілку сховав у себе Джантемир, а Гордєєв залишився в аулі пекти пироги й готувати частування.

Шостого було свято. Вранці після церкви фельдфебель Лаптєв прочитав у казармі список нагоничів. Виступити з Орська вони мусили сьомого січня о пів на п’яту ранку.

Облогу улоговини треба було завершити до світання. Котки з шнурами та прапорцями навантажили на троє саней з цілою горою хмизу на той випадок, коли б біля Орі трапилися місця, де немає ані кущів, ані тривких очеретів, на які можна було б начепити шнур з прапорцями. Навішуванням шнура повинен був керувати Козловський. З ним їхало шестеро помічників, крім трьох візників. Усі вони заготували собі смолоскипи зі смолистого соснового коріння або нав’язали на залізні прути жмути клоччя, насиченого олією і смолою. Коли смолоскипи заграли в темряві своїми сліпучими жовтогарячими гривами, маленька валка вирушила в путь.

Коні насторожено стригли вухами, чули вовків. Майже одночасно з саньми виступив з фортеці і загін нагоничів теж з ліхтарями і смолоскипами.

Ніч була зоряна. Небо здавалося майже чорним в яскравих і гострих іскрах зір. Високо стояли сузір’я Діви й Лева та всі інші досвітні зорі. Легкий зустрічний вітрець роздмухував смолоскипи і зривав з їх жовтогарячих грив яскраві іскри. Іскри повільно кружляли і згасали позаду. І здавалося, що це кружляють над вогнями великі золотаві джмелі.

Коні йшли клусом, і, коли на сході ледве помітно засіріло, сани дісталися найдальшого кінця улоговини, до якого також підійшов і піший загін нагоничів.

Командував нагоничами кучерявий унтер Злинцев – Смерть дівчатам, як прозвав його Козловський. Коли сани з смолоскипами під’їхали до піхоти, Козловський підійшов до нього, віддав рапорт і фамільярно спитав:

– Мабуть, почнемо?

– Командуй, коли ти такий знаменитий мисливець, а я поки що покурю, – відповів Злинцев з сумішшю цікавості й презирства.

Козловський уважно оглядівся. Так, усе вірно: з одного боку річка, з другого, за ріденьким саксауловим гаєм, стрімка круча зникає в туманній і ще зовсім темній далечині. І, розуміючи, яка дорога кожна хвилина, Козловський взявся за шнури.

Від берега Орі до скелястого урвища він поставив густий цеп нагоничів та казахських жигітів, які поки що мусили тихо стояти на місці, а сам з трьома саньми вирушив уздовж Орі. Двоє помічників несли один з котків шнура з нашитими на ньому прапорцями, а сам Козловський з Кузьмичем, прив’язавши кінець шнура з прапорцем до міцного куща біля самої річки, де стояв крайній нагонич, повільно пішов уздовж берега, швидко і впевнено прив’язуючи шнур до кущів. Сани повільно посувалися услід з купою хмизу та іншими котками, а решта помічників несла палаючі смолоскипи.

Козловський так натягував шнур, щоб прапорці висіли не вище вовчих очей. Берег річки був нерівний. Він раз у раз провалювався в ями, непомітні під снігом, або заплутувався валянками в корінні. Подекуди на березі не було ані кущів, ані очерету. Тут згодився хмиз. Кожну тичину доводилося міцно втикати в пісок або в сніг, нагрібати навколо неї якомога більшу купу і добре втоптувати, щоб шнур не впав.

Уздовж шнура лишили ріденький цеп нагоничів з рушницями.

Понад дві години тривало встановлення шнура. На цей час до аулу під’їхали саньми офіцери. Джантемир у розкішній кунячій шубі і в малахаї з чорно-бурої лисиці зустрів майирів за тридцять кроків від свого дому, але мисливці тільки привіталися з ним і відразу поїхали до виходу з вовчої улоговини.

Біля горла її, на гребені скелястої кручі, поставили сигнальника. Помітивши валку саней з сідоками в сріблясто-сірих шинелях з блискучими рисочками погонів на плечах, він змахнув довжелезною жердиною, на якій була нав’язана біла ганчірка.

Сигнал помітив другий сигнальник, за сотню сажнів від першого, а далі він був прийнятий купкою мисливців на положистій стежці в улоговину, де впадав в Ор маленький струмочок і де вовки могли легко вислизнути. Вони взяли заряджені рушниці напоготів, а сигнал передали далі. Через десять хвилин про прибуття мисливців-стрільців вже знав цеп нагоничів у найдальшому кінці улоговини. Тут командувати мав фельдфебель Лаптєв. Він почекав ще хвилин з десять, щоб дати офіцерам змогу розсипатися стрілковим цепом від Орі до кручі і зарядити рушниці, тоді раптом вистрілив у повітря.

Це був сигнал до початку гону.

Козловський теж узяв рушницю й став у цеп стрільців першим від річки. Крім сімох офіцерів і лікаря Александрійського, неодмінного учасника всіх полювань, та п’ятьох козаків, в цепу було ще кілька солдатів, найкращих стрільців третьої роти. Цеп із сімнадцяти мисливців розтягся на добру версту. Козловський одразу збагнув, що цеп надто ріденький. Шнура з прапорцями у нього залишалося ще на триста сажнів, і він вирішив відсунути стрілковий цеп назад, звузивши відстань між кінцем шнура й кручею, і потягнув шнур навскоси в бік кручі. Кущів тут було вдосталь, пішов у діло й привезений хмиз, і за півгодини стрільці вже стояли на нових місцях, і так званий «звірячий лаз» значно звузився.

Сажнів за сто позаду мисливців стояв цеп вершників-жигітів з вовкодавами й беркутами, озброєний шокпарами, щоб перехоплювати звірів, які могли просочитися крізь цеп.

Під низьким січневим сонцем яскраво іскрився сніг. Перше рум’яне проміння ледве торкнулося гребенів заметів. Довжелезні тіні ще тяглися степом бузково-блакитними сувоями, коли нагоничі, знявши оглушливий гамір і гуркіт, рушили наперед. Цеп їх був густий. Піші солдати чергувалися з вершниками-козаками та з аульними жигітами. Всі вони репетували на весь голос, били палками в порожні залізні відра та казани, тріскотіли тріскачками, калатали палками по стовбурах саксаулу й повільно йшли вперед, розворушуючи кожен горбок і не проминувши найменшої ямки, де міг би сховатися якийсь звір.

Але весь цей оглушливий гамір і шум не долинав до мисливців, які чекали на здобич за дві з половиною версти звідти. Вже з півгодини вони марно вдивлялися в ріденькі кущі саксаулу та гребінника, в прибережний очерет та в чагарник на березі Орі.

Але ось майнуло збоку смертельно перелякане зайченя і, прищулившись, розмашними стрибками помчало відкритим степом, де стовбичили поки що мовчазні сірі постаті стрільців. Вони не стали витрачати картечі чи куль на нього, і воно промчало крізь цеп, щоб потрапити на зуби одному з Жайсакових вовкодавів. Потім майнула рудою тінню лисиця. Пролунав постріл, і лисиця впала, розриваючи лапами сніг. І раптом якраз навпроти Глоби вистрибнув з-за намету ясно-сірий велетенський вовк. Глоба вистрілив, поранив вовка. Яскравими клюквинками бризнула на сніг вовча кров. Але звір ніби не відчував болю і мчав просто на Глобу, стрибнув, збив його з ніг і помчав геть, проскочивши крізь цеп стрільців, і лише куля Ісхака прикінчила його десь далеко позаду.

Глоба підвівся, розгублено обтрусив із себе сніг, який набився йому за комір і в рукави, але в цю мить два вовки разом вистрибнули з саксаулу, і Мєшков та Богомолов меткими пострілами забили їх.

Лунали постріли. Чорно-буру лисицю забив Александрійський. Майже одночасно Степанов влучив у вовка, який пробіг ще саженів з п’ять і мертвий упав на сніг. Розлючений від своєї невдачі, Глоба стояв у цепу, стиснувши зуби, стріляв з методичністю машини і з люті не знав тепер похибки. Навіть Козловському пощастило підстрелити молодого вовка та лисицю. І, коли на мить змовкали постріли, здалека вже ледве чутно долинали крики нагоничів.

Якийсь хижий птах з пронизливим криком вилетів з лісу, і Степанов зняв його першим пострілом. Здоровенний вовк промчав крізь цеп стрільців, хоча в нього одночасно вистрілили троє мисливців. Довжелезний, легкими стрибками мчав він просто на Жайсака, ніби націлившись на молодого табунника, і забобонному юнакові раптом здалося, що це той самий вовк, який так скалічив його минулого року.

– Айт! Айт! – гукнув він своїм вовкодавам, а сам зірвав томагу з голови беркута і злегка підкинув його угору. Беркут звився в небо й каменем кинувся, але не на цього, а на другого вовка, а той, що мчав на Жайсака, вже покотився в сніг разом з двома вовкодавами, які вп’ялися в нього з двох боків. Жмути шерсті з кров’ю летіли з цього живого клубка і не можна було розібрати, де вовк і де собаки. Жайсак підскакав, зіскочив на землю з хропучого, зляканого коня й спритним ударом кинджала добив вовка.

Понад годину лунали постріли. Двадцять три вовки, одинадцять рудих і дві чорно-бурих лисиці стали здобиччю мисливців. П’ять вовків дісталися жигітам. Забитих вовків навантажили на сани й повезли в аул. Весь аул від малого до старого збігся до саней. Старики, діти й жінки з острахом і цікавістю довго дивилися на вовків, похитуючи головами. Потім Тайжан з Ісхаком із спритністю справжніх різників почали їх білувати. Тайжан забрав усі шкури для виробки, пообіцявши майирам за тиждень привезти в Орськ готове хутро.

Глоба задоволено потирав руки. Він сам забив двох лисиць і чотирьох вовків.

Веселі, задоволені, дзенькаючи острогами й шаблями, ввійшли офіцери до Джантемир-бая. Кожному він радо й шанобливо тиснув руку обома руками і дякував за допомогу.

– Я говорив покійному Ісай-паші: «Стріляй вовк», – приказував бай. – А він не бажав, але ж кожний вовчий баба має щороку багато дитинків. Кожен зима бити їх треба. І кожен літо, коли вовки мають дитинки. Не бажав старий паша, тому такий великий лихо був. Ай, тепер як буде добре!

Шевченко напередодні приїхав в аул з останньою партією горілки, з посудом, з рушниками, відрами, склянками й чарками. Гордєєв усю ніч пік у кухонній юрті пироги і все хвилювався, що дріжджі погані, але коли в юрті добре натопили, – тісто зігрілося й почало буйно рости: пироги вийшли високі, рум’яні й легкі.

На закуску мокли в молоці жирні голландські оселедці, а другі, малосольні, кухар повісив у димарі, і до початку тоя вони чудово прокоптилися.

– От лихо: ані сардин, ані ікри не знайшли! – бідкався Шевченко.

Але Гордєєв і тут виручив: приготував з баранячої печінки чудовий паштет і кілька салатів та форшмаків. Усе це він гарно прикрасив шматочками буряка, моркви та кільцями цибулі, посипав зеленим кропцем так, що святковий стіл з цілою батареєю різноманітних пляшок мав чудовий вигляд, особливо після жалюгідних столів, за якими щодня обідали Орські командири.

– Ух, як же добре з морозу пропустити по маленькій, – приказував Мєшков, потираючи закляклі руки. І перший рушив до столу.

– Пажалста, прошу, майири. Їжте! Пийте! Від душі частуємо! – метушився Джантемир, але Мєшков поплескав його по плечу і поблажливо пробасив:

– Здорово тут і наші солдатики попрацювали! Он як усе гарно прибрано і як багато натягли смачного. І тобі, бай, спасибі. Без твого запрошення ми б, мабуть, і не згадали, що є на світі полювання.

Козловський, наче справжній офіціант, із салфеткою під пахвою літав навколо столів з повними блюдами.

Обід вийшов дуже смачний. Бульйон з пирогами, печеня із зайців та баранини, казахські манти й слойоні тістечка з горіхами та родзинками. Безперервно змінялися на столі горілки й вина. Потім подали чай, в який додавали не менш як по півсклянки ямайського рому, купленого ще влітку в бухарських караванників.

Для нагоничів надворі поставили велику білу юрту і добре натопили її. Шевченко сам підніс кожному нагоничеві по склянці горілки, по пів-оселедця й по великому шматку пирога, потім Жайсак, якому Джантемир наказав господарювати в юрті нагоничів, втягнув з Ісхаком величезний казан з борщем, а другий – з вареною бараниною і сам дав кожному солдатові по великому кусню вареного м’яса. Обід був такий ситий, що солдати вже ледве доторкнулися до гречаної каші, добре помащеної маслом, сиділи осоловілі і розімлілі від тепла, масної та смачної їжі і напівсонно й дружелюбно сміялися з Жайсака, який категорично відмовився від горілки.

А в степу тим часом знов розгулявся буран, і, коли о четвертій годині солдати почали збиратися в фортецю, надворі валив сніг і мчав густий поземок. Фельдфебель Лаптєв вийшов з юрти, подивився на небо й на степ і послав унтера Злинцева доповісти майорові.

Майор так сп’янів, що не відразу зрозумів, про що доповідає йому Злинцев.

– Як-то «не дійдуть»? – перепитав він, ледве ворушачи язиком. – Не дозволяю! Негайно дійти! – грюкнув він по столу кулаком.

– Так що збитися з дороги побоюємось, ваш скобродіє… – обережно пояснив Злинцев. – Гляньте самі, яка хуртовина закрутила. Божого світу не видко, не те що дороги. Та й дороги ж тут ніякої нема: йшли диким степом навпростець.

Мєшков з хвилину тупо дивився на унтера, потім важко підвівся і вийшов на ґанок. Навіть тут, у дворі, так крутило, що біла юрта, де обідали нагоничі, майже зливалася з каламуттю метелиці. Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг, наче борошно з подертого сита. Він боляче колов обличчя, осідав на віях, заважав дивитися.

– Чор-рт! – прохрипів Мєшков, чухаючи потилицю, – Дійсно… Хоча б у церкві задзвонили… щоб на дзвін дійти.

– Я тобі такий машинка дам, – раптом сказав у нього за спиною Джантемир. – Зараз принесу. Машинка вкаже аскерам дорогу.

І за мить знов вийшов, несучи на розкритій долоні справжній морський компас.

– Вона твій аскер просто в Жаман-Кала доведе. А ти сиди, бишбармак їж, горілка пий, спи, знову їж, – продовжував бай.

Мєшков розгублено і збентежено похитав головою. Він і сам не знав, як користуватися цією тріпотливою стрілкою на круглому блискучому диску під товстим дзеркальним склом, а вже солдати напевно не зможуть користуватися компасом.

Морозне повітря трохи розвіяло його хміль. Стояв він на ґанку, підставляючи лисувату голову морозові і снігу, і не знав, що робити. В цю мить з дому вийшов Шевченко з брудним посудом. Він бачив, як Джантемир дістав компас із скрині, і одразу зрозумів вагання Мєшкова. Треба врятувати солдатів, бо майор може з п’яних очей погнати їх на вірну загибель у сніговійний степ. Тарас Григорович поставив посуд на східці і тихо звернувся до Мєшкова:

– Ваш скобродіє, у нас в роті є хлопець з моряків. Рибалка з Чорного моря. Він добре знається на цих штуках. Дозвольте його покликати?

– Так, так, Шевченко! Звичайно кличте. От добре, що ви тут опинилися.

Як був без шинелі, Шевченко вбіг у білу юрту нагоничів.

– Гей, Костя Сахаджі! Командир кличе!

Сахаджі був під градусом, але з типовою одеського безтурботністю хвацько збив шапку набакир і, накинувши шинель, перевальцем пішов до ганку й виструнчився перед майором.

– Вмієш користуватися цією штуковиною? – спитав Мєшков, обережно взявши компас з рук Джантемира.

– Так точно. Як же ж можна не вміти, – посміхнувся Сахаджі. – Моряк без нього, як піп без хреста.

– Так ось, візьми і доведи команду до Орська. І щоб жодної душі не загинуло, не відстало і не обморозилося, А цей самий… – кинув він на компас, – щоб зберіг у повній цілості. Коли буран ущухне, – поплескав майор по плечу Джантемира, – ми його тобі одразу повернемо. Спасибі, що виручив.

Джантемир розплився в широкій самовдоволеній посмішці.

– Ти мені баран рятував від вовків, а ми тобі – аскер рятуємо від буран. Іди, майир, ще горілка пий, іди кавардак їсти, вино пити.

Змерзлий на ґанку майор охоче повернувся в кімнату і, щоб зігрітися, взяв склянку гарячого чаю, долив його ромом і одразу перехилив у горло. Життєдайне тепло розпливлося по тілу. Хміль знову вдарив у голову, і блаженна заціпенілість м’яко огорнула все тіло.

В суміжній кімнаті заграла музика, і офіцери перейшли туди гуртом, хто з піалою чаю, хто з склянкою вина або рому. Бубон, барабан, домбра та дві дудки виконували веселий танцювальний мотив. На невисокому помості вздовж внутрішньої стіни зібралися жінки Джантемира та його старших синів Байсали й Ундасина і три небоги-дівчини. Дві з них – Заруза й Каракоз – танцювали в шатних оксамитових безрукавках. Руки їх звивалися хвилеподібними плавними рухами, а ноги пливли підлогою, чисто вимитою й навоскованою за порадою Гордєєва.

– Браво! Браво! – заплескали їм всі у долоні, коли вони закінчили свій танок і низько вклонилися офіцерам.

– Ех! – грюкнув кулаком по помосту Глоба. – Заграли б вони козачка або камаринську. І ми б зараз потанцювали!

Козловський мовчки вислизнув з кімнати і за мить повернувся з Яшкою-гармоністом, який з порога вдарив веселої танцювальної, а Глоба з Степановим одразу задріботіли назустріч один одному, потім хвацько скрикнули і пішли навприсядки.

– Ой бой! Як майири танцюють! – охнув Джантемир, – Наші жигіти так не вміють.

Коли червоні, спітнілі офіцери нарешті сіли на край помосту, знов заграли домбри та барабани. Джантемир щось наказав Зейнеб. Вона вийшла з кімнати та й відразу повернулася з Кульжан, зляканою й розгубленою.

Кульжан добре пам’ятала, як образив її на своєму весіллі батько, і боязко дивилася на вусатих і бородатих майирів.

– Джок! Поджалста, джок! – повторювала вона єдине знайоме російське слово, злякано тулячись до Зейнеб.

Але ось до неї підійшов Тарас-ага, що співає, як акин, і намалював її на папері, як живу, глянув на неї очима блакитними, мов квіти цикорію в степу ласкаво посміхнувся.

– Поджалста, джок, – повторила вона і благально глянула на нього своїми чорними, в пухнастих віях очима.

– Ну, тоді заспівай нам, пташечко. Дівчата вже танцювали нам, а ти ж гарно співаєш! – ласкаво приказував Шевченко й кивнув Ісхакові, щоб він переклав його слова.

– Заспівай, Кульжан-джан, – ласкаво заговорила й Зейнеб. – Голос у тебе як у жайворонка. Не бійся!

Кульжан замислилася, потім взяла домбру, торкнулася одної струни кінцем нігтя, потім ще раз і заспівала.

Голос у неї був не дуже сильний, але чистий і прозорий, як флейта. Співала вона про рідний степ, про те, як біле павутиння пливе над ним у погожий серпневий день; про блакитний димок від вогнищ рідного аулу, про дівчину, що тче строкатий килим для чорноокого жигіта, за яким мліє серце дівоче. Довгі вії її опустились і лише коли-не-коли здригалися, мов крильця чорного оксамитового метелика, і тоді струмок вогню з її великих чорних очей обпалював принишклих офіцерів.

Шевченко завмер від цієї ніжної простоти, від цього кришталевого голосу. Змовкли й офіцери, наче дотик чистої незайманої краси раптом очистив їх, примусив замислитися і відчути сором за свою п’яну грубість, а голос Кульжан розсипався довгою кришталевою треллю і обірвався на високій, довгій-довгій завмираючій ноті.

Гучні оплески нагородили Кульжан. Вона знову злякано пригорнулася до Зейнеб, не розуміючи, що означає це плескання в долоні. Зейнеб обняла її і заспокоїла. Вона щиро раділа молодості, красі та вмінню Кульжан добре танцювати, співати і добре робити все, що слід робити хорошій господині.

– Ех, і красуня ж у тебе виросла! – прохрипів Глоба і похитав головою. – Та вона самому турецькому султанові під пару.

– Хороший дочка, – ствердив і Джантемир, зрадівши, що хоч чимсь вразив майирів. – Через один жайляу заміж піде. Далеко жити буде. Там сім річка тече. Туди кочувати будемо.

– Ах, да, – пригадав Мєшков, – ще небіжчик генерал казав: нам потрібні ці пасовища. Будемо сіно косити для козацьких коней і для худоби Орських жителів. Так що ти, Джантемир, не ображайся, але заздалегідь підшукуй собі іншу зимівлю, чесно тебе попереджаю.

– Я знаю, – насупився бай. – Ісай-паша мені казав. Будемо шукати інший кистау. Далеко підемо, до Сирдар’ї. Там очерету багато.

Тим часом Яшка-гармоніст вдарив полечку, й офіцери знов пішли в танець і запросили Шаукен, Нурипу, Айжарик, Зарузу й Каракоз. Жінки спочатку відмовлялися, та потім посміліли і після двох-трьох спроб вловили ритм танцю й весело закружляли з «майирами». Лише Кульжан на всі запрошення сором’язливо, але так рішуче хитала головою, що ні в кого не вистачило нахабства схопити її за руки і потягти в танець, як інших жінок.

Хуртовина тривала всю ніч. Од вітру дзеленчали шибки в Джантемировому будинку. Нурина пішла з Шаукен позачиняти зовнішні віконниці й навісити на них важкі мати з сіна для тепла. Допізна йшла гульня. Танцювали, співали й пили. Примусили й Тараса Григоровича співати. Він проспівав кілька рідних українських пісень. Проспівав і Глоба сувору, повну величі пісню про Єрмака і про «священний Байкал», на яку Шевченко відповів такою ж суворою козацькою думою про козаків, що потопали в Чорному морі.

Опівночі кухар Гордєєв приготував гарячу вечерю, але тільки о третій годині втома підкосила завзятих гуляк. Здогадливі казашки постелили «майирам» м’які постелі з ватяних ковдр і пухових подушок, і під виття й виспівування вітру в димарі мисливці проспали до обіду наступного дня.

Буран ще лютував у степу. І – «майири» знову не наважилися вирушити додому. І знов варили їм баранину, ліпили манти, смажили зайців, наставляли самовари. Вони їли, пили міцний чай і ще міцніші напої. Надвечір вітер ущух, і, хоч як затримував Джантемир гостей, вони все ж таки наказали запрягати, набивши свої рушниці і запаливши про всяк випадок смолоскипи від вовків, і на вечерю без пригод повернулися додому.

Другого ранку була звичайна муштра. Але вже перед самим обідом по Шевченка прибігли з лазарету.

– Швидше! Там дохтур тебе огляне, – сказав захеканий старий санітар.

Схвильований, переступив Шевченко поріг лазарету. Там вже сиділи Александрійськнй, Мєшков, Степанов та Глоба, а фельдшер доповідав їм про стан здоров’я Шевченка.

– Роздягайтесь! – наказав Мєшков Тарасу Григоровичу. Шевченко показав лікареві та офіцерам свої набряклі ноги з розпухлими від ревматизму суглобами, свої литки та гомілки, вкриті синцями, чиряками та цинготними ранами. Діагноз фельдшера був визнаний правильним, і лікар Александрійськнй сказав негайно покласти Шевченка в госпіталь до повного видужання.