7. До місця служби
Зинаїда Тулуб
В пересильній казармі було порожньо. Старенький інвалід на дерев’яній нозі покурював цигарку на порозі.
– Де ж люди? – здивовано спитав Шевченко.
– Які такі люди? – в свою чергу здивувався старий.
– Ну, ті, що тут були. Забриті або засланці.
– Шість днів тому до Орської з оказією відбули. А звідки ти такий узявся? Чи то на гапвахті сидів за пиятику?
– Я в місті жив, у знайомих.
– А-а!.. Котрі з панів, так вони завжди послабленіє мають. А котрі з нас, мужиків, ті з оказією давно топають, – пробурчав старий і підвівся на своїй дерев’янці. – Тут недавно прапорщик Долгов когось шукав. Чи не тебе часом?
– Може, і мене, – обізвався Шевченко, відходячи в свій куток.
У шафці, де солдати зберігали свою амуніцію і особисті речі, обмундирування поета було ціле, але фетровий капелюх і крохмальна сорочка зникли.
– Діду! Гей, діду! Хто тут нишпорив у моїх речах? – спитав Тарас Григорович.
– Кому нишпорити, коли всі пішли? Ворюг тут справді було досить. От такий кучерявий, чорний, як циган, дійсно казав, шо дав тобі на схов щось своє. Він справді шукав, а що саме – я не питав.
– Це він, Козловський. От мерзотник! – вилаявся про себе Шевченко.
Але Козловського тут не було, і скаржитися на нього було безглуздо.
Шевченко махнув рукою і подумав, що фетровий капелюх з крохмальною сорочкою навряд чи знадобляться йому тепер, а порівняно з тим, що він вже втратив, це така дрібниця…
Звук сурми збудив його на світанку. Шевченко швидко підвівся, одягнувся, поснідав, одержав сухий пайок, спакував і добре зв’язав свої речі. Рівно о сьомій його викликали до канцелярії. Там вже сидів незнайомий молоденький офіцер.
– Шевченко? – запитливо підвів він очі від якихось паперів.
– Так точно! – виструнчився поет.
– Здрастуйте, – сказав офіцер і подав йому руку. – Я – прапорщик Долгов. Іду до Орської і беру вас із собою. Ви готові?
– Так точно! – повторив Шевченко.
Тим часом писар дістав з шафи пакет з п’ятьма сургучевими печатками. Долгов розписався в книзі і встав.
– Коні тут, за рогом, – сказав він, ховаючи пакет у внутрішню кишеню шинелі. – Тягніть сюди свої речі. Їдемо! Добре їхати тільки зранку, по холодку.
Тарантас був місткий. Два чемодани Долгова стали позаду кузова, саквояж – на передній лавочці, поруч з клунком Шевченка, а Шевченків чемодан ямщик пристосував у себе в ногах, і тарантас рушив.
За Орською брамою дорога простяглася вздовж примхливих вигинів Уралу. Прибережні луки були сірі від роси, і дорога ще не курила. Долгов скоса позирав на свого супутника, певно, вивчаючи і спостерігаючи його. Мовчав і поет, бо не знав, як триматись зі своїм, мабуть, майбутнім командиром.
– Скажіть, що вам дорожче – живопис чи поезія? – раптом спитав Долгов.
Шевченко відповів не одразу.
– Не знаю. В дитинстві мене вабило тільки до малювання. Потім захопився поезією, а тепер… Зараз я наче мати, у якої двоє діток і обоє замуровані в кам’яному казематі. Вони загинуть, якщо ніхто не прийде їх порятувати, бо нема в неї сили своїми слабкими руками розвалити холодне каміння тих мурів, – доказав він і змовк, сердячись на себе за цю несподівану нестриманість.
– Мда… Та-ак… – пробурмотів Долгов і раптом обернувся до Шевченка. – Про вас тепер тільки й розмов по всьому Оренбургу. Є там один старенький капітан. Давно б йому час на демісію, а він усе в строю. Стою я цими днями з Карлом Івановичем, розмовляємо. А він підбігає до нас і каже: «Чули? Привезли до нас якогось сочинителя з жахливим вироком: йому заборонено і співати, і розмовляти. Адже ж так і жити неможливо!»
Шевченко невесело посміхнувся.
Розмова обірвалася. Долгов ніколи досі не бачив справжнього поета або художника, і з дитинства йому здавалося, що це істоти майже надприродні, щось на зразок пророків або ясновидців, і звичайні прості слова не з’являлися йому на язик, а інших слів він не знав і не міг знайти. А Шевченко знав, що більшість армійських офіцерів – п’яниці, картярі і бретери, і хоча Долгов й не був схожий на цей ходячий тип армійця, Тарас Григорович намагався стушуватися і на запитання відповідав якомога лаконічніше.
Через кожні двадцять – двадцять п’ять верст вони міняли на станціях коні. Чудернацькими здавалися Шевченкові ці станції з будинками, оточеними стайнями й сінниками, і зустрічні козацькі станиці. Навіть у посуху на їх вулицях стояла ледве підсохла багнюка, яку по кілька разів на день місила і зрошувала станична худоба. Хати тісно тулилися одна до одної, і ніде не було ані садка, ані палісадника, ані дерева, ані кущика чи то простенької грядочки квітів під вікнами.
– Хата й ворота, ворота й хата, ворота й клуня. Знов хата, – підраховував Тарас Григорович садиби, повз які вони їхали. – Та як тут люди живуть без зеленого кущика?! Без бузку або шипшини? Ані радості, ані краси… Навіть затінку немає, щоб від сонця сховатися в таку спеку.
Тарантас зупинився біля станційного будинку. Долгов пішов відмітити подорожню і спитати про коней, а Шевченко дістав виданий йому сухий пайок, відрізав собі скибку свіжого чорного хліба і почав закушувати. Сонце нестерпно палило йому спину, хоча на першій станції він скинув піджак і вбрався в білу сорочку.
Певно, вільних коней на станції не було, Долгов не повертався, і, попоївши, Шевченко пішов розшукувати колодязь напитися. Колодязь знайшов недалеко, але не було там ані відерця, ані черпака. На його щастя, на вулиці з’явилася грудаста молодиця з відрами на коромислі. Молодиця непоквапливо підійшла до колодязя, витягла води.
– Чи не можна, красуне, напитися? – спитав Тарас Григорович.
– Чого не можна?! Пий! – співучо відповіла вона й поставила відро на цямрину.
Шевченко радо припав до відра і довго пив, насолоджуючись чистою, свіжою і смачною водою, потім скинув сорочку і облив собі голову й спину, шию й руки льодовою водою. Одягнувшись, він сполоснув відро, набрав води і спитав:
– Чи не можна трохи відпочити у тебе, хазяйко, в хаті, поки будуть коні?
– Чом не можна! Можна! – знов сказала молодиця. Хата її була навпроти станції. Вона відчинила ворота, і Шевченко ввійшов у двір, разом із нею піднявся на ґанок, зазирнув у хату, але звідти війнуло таким жаром, що Тарас Григорович не наважився ввійти і сів на призьбі, в холодку. Незабаром вийшла й хазяйка, лускаючи кавунове насіння. Вона була непогана на вроду: висока, струнка, з великими сірими очима під густими чорними бровами врозліт, з білим чистим і рум’яним обличчям.
– А якби ти мені, хазяєчко, чогось зварила? Ну, хоча б юшки з риби. У вас Урал поруч: рибу, певно, завжди маєте, – сказав Тарас Григорович.
– Нема. Ми цим не займаємось.
– Чим же ви займаєтесь?
– Бакчі сіємо.
– Ну, так вирви мені свіженьких огірків.
– Нема! Ми тільки кавуни сіємо.
– А на городі що росте? Цибуля, певно, є?
– Нема! Ми цибулю в місті купуємо.
– Оце тобі маєш!.. На село з міста цибулю возити!.. Адже ж земля тут родюча. Чорнозем – як масло. Що ж ви їсте?
– Хліб печемо та квас творимо. Хліб з квасом їмо, поки бакча не вистигне, – ображено відказала молодиця.
– Бідно живете, що й казати! – зітхнув Шевченко. На вулиці почулося форкання і тупіт коней: запрягали тарантас. Тарас Григорович поспішив туди. Поки ямщик затягав супоні, він зручніше переклав речі і зайняв своє місце поруч Долгова.
Дорога й далі йшла вздовж Уралу. Луки навколо були соковиті й пишні. Траплялися тінисті гаї і неглибокі балки, на дні яких дзюрчали холодні струмки, і наші подорожні кілька разів зупинялися біля них напитися. Пилюка скрипіла у них на зубах, і незабаром білосніжний кітель Долгова та біла сорочка Шевченка стали сірими. Але звар потроху спадав.
– Чи скоро станція? – нетерпляче спитав Долгов.
– А ось, барин, горбок, за горбком буде станиця Островна, а звідти до станції ще десять верст, – відгукнувся ямщик, витягаючи батіг. – Н-но, кляті! Розледащіли! – оперіщив він коней батогом.
І тарантас вихором злетів на горбок.
Шевченко мало не скрикнув від радісного здивування: в улоговині розкинулася велика станиця, потопаючи в густій зелені садів і левад. Білосніжні хати блищали на сонці сліпучою чистотою. Плакучі верби розпустили над ставком свої зелені коси, а дівчинка в віночку з живих квітів і в строкатій чепурній плахті гнала назустріч тарантасу велику круторогу корову.
Тарасу Григоровичу на мить здалося, що він на Вкраїні, що це околиці Сєднева і їде він в гості до свого друга Андрія Лизогуба – і серце його затремтіло.
Сонце помітно хилилося до заходу. Долгов глянув на свій годинник.
– Де ж нам ночувати? – спитав він ямщика.
– А це вже як кому подобається: одні ночують тут, в станиці. Інші їдуть до станції Озерної. Пани офіцери здебільше, до станичного отамана заїжджають або до осавула Стасенка.
– Давайте переночуємо тут, – раптом попросив Шевченко.
– Рідний край свій згадали? – посміхнувся Долгов. – Згодний. Ідемо до станичного отамана.
– А мені дозвольте влаштуватися десь простіше, – попросив Шевченко.
– Будь ласка. Тільки не проспіть. Виїдемо рано, за холодку.
Долгов наказав спинити коні. Шевченко зійшов. Коли тарантас зник за рогом, Шевченко оглядівся. За невисоким плотом навколо розляглися сади та городи з сіро-зеленою капустою, високою пшеничкою та милими серцю, але ще не розквітлими соняшниками і рожами, з вишнями та черешнями, густо всипаними вже червоними ягодами. Повільно рушив він дорогою, вдихаючи гаряче повітря, яке раптом стало йому рідним і дорогим. Вдалині побачив він хату під пишною солом’яною стріхою. На призьбі сидів довговусий козак, задумливо посмоктуючи люльку, і тільки його шаровари з блакитними вилинялими лампасами нагадували, що це уральський, а не запорозький козак.
– Здоровенькі були, козаче, – вклонився Шевченко наближаючись.
– Здорові були й ви, чоловіче, – привітно відповів козак. – Звідкіля бог несе?
– Зараз з Оренбурга, а ще раніше – з Києва. Чи не можна у вас переночувати?
– Чому ж! Можна! Ми добрим людям завжди раді. Один ти чи з кимось?
– З прапорщиком, та він до станичного отамана поїхав, – відповів Шевченко, сідаючи на призьбу поруч з козаком.
Зав’язалася розмова. Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і непоквапливо відповідав на запитання гостя, а хазяйка визирнула з хати і враз заметушилася, готуючи вечерю. Щоб пожвавити розмову і делікатно заплатити хазяям, Шевченко ніби між іншим спитав:
– Чи є ж у вас у станиці шинок?
– Шинка нема, та люди самі гонять горілку і пиво. І коли кому треба – продають.
Тарас Григорович дістав гроші і, помітивши дівчинку років десяти, що сором’язливо ховалася за дверима, простягнув їй:
– Біжи, дитинко, візьми нам горілочки до вечері… Хазяйка, почувши таке, кинулась за хату різати курчат, а потім до куми Домахи по яєчка, бо всі свої вийшли.
За вечерею Тарас Григорович підніс хазяям по чарці і по другій, а для дівчинки і п’ятирічного хлопчика знайшов у кишені по грудці цукру. На столі зеленіли малосольні огірки, стояла смажена картопля, запах ковбаси з часником приємно лоскотав ніздрі зголоднілого мандрівника.
Від горілки хазяїн став балакучим і розповів, що дід його з сотнею козаків та всім родом перекочував сюди з України за цариці Катерини. Уральські козаки охоче прийняли їх.
– Звичайно тому, що тут не Січ, а станиці, наші парубки швидко поженилися – хто побрався а нашими дівчатами, а хто тутешню узяв. Відрізали нам землі – так і пішла від козацького роду наша станиця, – доказав хазяїн, приймаючи від гостя третю чарку.
Як заведено з давньої давнини, угамувавши перший голод, заспівали рідних українських пісень: хазяїн басовито підтягував гостеві, а в хазяйки виявився сильний високий голос.
По хатах у станиці згасали вогні, а Тарас Григорович усе сидів за столом із земляками і то розмовляв з ними про старовину, то знов співали пісень.
Доля Тараса Григоровича вразила хазяїв до глибини душі. Хазяйка упадала біля гостя, не знаючи, чим ще почастувати його, як прислужитись, а чоловік її довго мовчав, потім глибоко зітхнув:
– Від царів усе наше лихо, але як без них жити – люди ще не придумали.
Спати поклали поета на сіннику, на свіжому запашному сіні, і, зарившись у нього, Тарас Григорович одразу міцно заснув, а господиня ще довго поралася у хаті, смажила курчат, зварила яєчка, пекла коржі на дорогу сердешному гостеві.
Хазяїн збудив Шевченка о шостій годині. На столі вже чекав ситий і смачний сніданок. Випили й решту вчорашньої горілки, і Тарас Григорович став збиратися в дальшу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного їстива.
Шевченко не відмовлявся, тільки дякував. Тоді спитав, скільки він їм винний за ночівлю та оті харчі.
Козак зніяковів, а господиня, стоячи за спиною Тараса Григоровича, одчайдушно махала йому руками, щоб він, бува, не здумав щось взяти з гостя.
– Та ви кажіть щиро: не можу я дурно прийняти від вас стільки харчів, – наполягав Шевченко.
– Та я б нічого з вас не взяв, так от треба нашому хлопчикові пошити чобітки на зиму. Раніше ми яблуками та городиною розраховувалися, а тепер Вакула, наш швець, вимагає грошей: наклали на нього податок, а грошей катма.
Шевченко подав хазяїнові срібний полтиник.
– Бог із вами, добродію! – замахав руками козак. – Та наш Вакула і за два злотих пошиє!
Але Шевченко грошей назад не взяв, і хазяї провели його до роздоріжжя і показали, де живе станичний отаман.
Долгов ще спав. Він теж засидівся до півночі за вечерею, Шевченко скористався з цього і пішов до ставка скупатися під вербами, а потім довго сидів у холодку і розмовляв з ямщиком та з станичними хлоп’ятами.
Виїхали вони тільки о дев’ятій, коли на осонні вже стало жарко, і за півтори години добралися до станції Озерної, де знов довелося довго чекати свіжих коней. Залишивши речі на станційного сторожа, Долгов із Шевченком пішли купатися, потім добре закусили харчами Тараса Григоровича, до яких Долгов додав пляшку рому з свого погребця і карасів, засмажених на станційній кухні.
Сьогодні прапорщик і рядовий п’ятого лінійного батальйону відчували себе вільніше, і розмова пішла легко, невимушено. Долгов, син оренбурзького генерала, розпитував Шевченка про Петербург, де він ніколи не бував. Закінчивши кадетський корпус в Оренбурзі, він далі Уфи ніколи не їздив. Почувши, що Шевченко учень Брюллова, і що викупили його, розігравши у лотерею портрет поета Жуковського, написаний Брюлловим, і що був він знайомий з такими вельможами, як князь Рєпнін, колишній саксонський віце-король, Долгов зовсім розгубився і почав вибачатися, що вчора не запросив його на станцію пообідати і відпустив до якихось станичників у Островній, а не привіз до станичного отамана.
Шевченко одразу заспокоїв його.
– Навпаки, я дуже вам вдячний, що ви мене відпустили до земляків.
О третій годині прийшли нарешті коні. Довелося дати їм перепочинок і виїхати лише о п’ятій. Надвечір наші мандрівники дісталися станції Губерлі, де й заночували.
Ще в Оренбурзі чув Шевченко, що від цієї станції вранці відкривається чудовий краєвид на Губерлінські гори, відроги Південного Уралу. Вранці гуляли вони тінистим губерлінським гаєм, берегом веселої гірської річки Губерлі, й довго, захоплено милувалися величною панорамою гірського кряжа на обрії, а, поснідавши рештками харчів з Островної, до яких Долгов додав пляшку вина і кусень чудового осетрового балика, опівдні поїхали далі.
Дорога спочатку кривуляла горбастою долиною, потім почала заглиблюватися в гори примхливими несподіваними поворотами, іноді ніби повертала назад, але весь час підіймалася вище й вище – до далекого перевалу. В горах дихати було легше, ніж у долині, хоч сонце й тут палило нестерпно і тільки іноді на обрії ліпилися сніжно-білі хмари.
На одному з поворотів вони побачили високий обеліск з рудого граніту, споруджений на місці якоїсь давно забутої значної події. Вони зупинилися, вийшли з тарантаса розім’яти ноги і майже поруч із пам’ятником помітили струмок, що витікав із розколини іржавої скелі. Вони напилися і спробували прочитати напис на пам’ятнику, але від напису збереглося тільки кілька літер, а замість інших стирчали де-не-де іржаві цвяхи. Так нічого й не розібравши, поїхали вони далі.
Гарячий вітер вдарив їм в обличчя на перевалі, і очам їх відкрився неосяжний азіатський степ, по якому йшли сірими хвилями тіні від хмар. Змучені підйомом, коні довго стояли, поводячи змиленими боками, потім дружно побігли рівним, положистим плоскогір’ям і за годину зупинилися на станції Підгірній, останній зупинці перед Орськом.
– Вчора вранці пройшла оказія до Орська, – сказав ямщик, запрягаючи свіжих коней. – Підбилися люди на підйомі. Покотом, кажуть, отут лежали, поки варили їм кашу.
Тарантас спустився в долину і наближався до самотньої хатинки, над якою стирчала висока тичина з жмутом соломи. Це був дорожній прикордонний козацький пікет. Пікетник віддав офіцерові честь і не спитав подорожньої. Проїхавши ще версти з дві, тарантас став повільно підійматися на невисоке плоскогір’я, або по-місцевому сирт. І безмежний, дикий степ прийняв у свої первозданні простори і тарантас із кіньми, і подорожніх – молоденького прапорщика і українського поета Тараса Шевченка.
Степ вражав своєю неосяжною, скорботною пустельністю й бідною рослинністю. Ріденький, вже посивілий ковил, шпичасті будяки та курай. Льодовою тугою війнуло від усього цього на вигнанця, і передчуття важкого й скорботного життя без надії й просвітку стиснуло його серце.
Замовк і Долгов: і перед ним постало майбутнє великим знаком запитання. Ще невідомо, чи судилося йому повернутися звідси, може, доведеться загинути в степу від кулі повстанця-киргиза, від його аркана або соїла, і він мовчав, такий же пригнічений, як і Шевченко.
– А ось і Орська біліє, – ніби сам до себе промовив ямщик.
Шевченко здригнувся і почав пильно вдивлятися в степову далечінь, якою, наче велетенські кажани, бігли сірі тіні від хмар. Не одразу знайшов він ледве помітний пагорбок, а на ньому білу пляму, ніби підкреслену і обведену рудою смугою. Жодного дерева не зеленіло біля неї, як і у всій цій скорботній пустелі.
Коні бігли дрібним, але дружним клусом. Біла цятка на пагорбку скоро перетворилася на невеличку кам’яну церкву, навколо якої тулилися казенні споруди. Дахи їх здалеку здавалися рудими смугами. На шляху під пильним оком конвою копирсалися з кетменями, лагодячи дорогу, люди.
Коли тарантас порівнявся з ними, Шевченко аж відсахнувся: у кожного вилицювате монгольське обличчя було спотворено випеченим на лобі тавром, а в багатьох вирвані ніздрі та відрізані вуха.
– Що це за люди? – спитав він через силу ямщика.
– А це бунтівники, каторжани тобто, – відгукнувся той. – Певно, з ватаги Кенесари. Ну, відома річ, побили його наші солдатики. Кого на горло скарали, а кого затаврували.
З загадковою байдужістю провели каторжники очима тарантас, але Шевченко відчув, що під цією байдужістю жевріє невгамована ненависть.
Іноді рідка травичка змінялася камінням або біліли, наче наморозь, солонці. І все так само коливалися під вітром ріденькі жалюгідні мітелки ковилу.
«Ось вона, моя могила, – подумав Шевченко. І раптом спитав сам себе: – Невже тут можуть лунати пісні? – І сам собі відповів: – Ні, тут не можуть бриніти пісні, тут не може квітнути радість…»