Мадей

Іван Вагилевич

На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко сивий Мадей

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрами

Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

«Вертаймо, Мадею!

З верх Бескида глухий дубот

Бором ся шибає,

Тьмою-вихром ідуть угри,

Дебр ся улягає».

«Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев, темнов ночев

Блудити по лому;

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити.

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами,

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!»

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити,

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.

Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок

Та мечі бряжчають.

А з байрака летить шпарко

Остроє ратище,

Заточився під Мадеєм

Кінь на колодище…

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми заскрегоче.

Куда мелькне ясним мечем –

Кров рікою точить,

Куда ратищем засвище –

Кінь їздця волочить.

І рев лютий, мрак темніший

По сирім майдані…

Дзвонять коні, бряжчать мечі,

Тьмють стріли калені.

А з Мадея дев’ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ноженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив’язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

«Мадей у неволі!»

«Ой зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги –

Й так мені тяженько!

Ноги залізо зриває

І в руки ся в’їло,

Кровцьов груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої друга білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори,

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,

Лише мене на весілля

На силу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили».

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 346 – 350.

Примітки М. Л. Гончарука

Вперше надруковано в альманасі «Русалка Дністровая», с. 72 – 76, за підписом: «Далібор Вагилевич».

Вдруге за життя поета надруковано в альманасі «Вінок русинам на обжинки», Відень, 1847, ч. 2, с. 103 – 108. У тексті зроблено поодинокі зміни стилістичного плану (рядок 58 має нову редакцію – «В дебрі заклекоче», замість – «А дебр заклекоче»).

Мадей – легендарний розбійник.

Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 557.