Stance do M. Z.

Іван Вагилевич

1

Czarna kawko, nie szczebiocz rano na rozświcie,

Nie lataj za sokołem samotnym przez wzgórza! –

Patrzysz się w oczy, w nich nie tleje ciche życie,

Tulko gorą płomienia chorób namiętności.

Czytasz w nich współczucie przyjaźni, miłości!

Nie! – juz serce wyziębło: przyjaźń światło-zorza

Ze życia wiosny – jest li sen ciężki z przeszłości,

A miłość, ranek z życia wiosny, – nuda czczości.

2

Ty anioł cichy, dobry, w różowym rozkwiecie

Życia zaranial W duszy twojej strumienisto

Kipią senne marzenia w cudnych barw oświecie

Na skrzydłach wyobraźni, tak niepokalanej.

A w twoim sercu życia muzyki dźwięk wlany,

Pieśń cudnie harmonijna dziewiczo rozwija.

Pieszczą sie uczucia bez żądz ziemskich brzmienia,

Tkliwie, mile, zalotnie, ozdobne w promienia.

Moja dusza, niestety, obwinięta mglistą

Szmatą niebłogich, cierpkich wspomnień z swej przeszłości.

Moje serce, zbolate w wałkach namiętności,

Roztoczyła trucizna rdza – zgryzota-zmija.

I wdowie oniemiało!.. Wszystko się prześniło

Duszy, serce bez czucia wiarę utraciło.

Czytasz spokój wewnętrzny duszu w twarzy trupiej? –

O nie, to nie jest spokój li mdłość, wewnątrz piekło.

Czy widzisz brwi ściągnięte i zmarszczki na czole,

Widzisz zwiędłość w twarzy? – Brwi zal ściągnął skorupi,

Nie błogie życie zmarszczki na czole wypiekło,

W twarzy się odbijają luto gorzkie bole.

3

Gdy było na odjeździe, w domu się zegnałem,

Głęboko twoje ciche tonęły spojrzenia

We wnętrzu mojej duszy. I ja w nich czytałem

Wezwanie do rychłego powrotu z gościnną

Prośbą, zmieszane z cichą obawą dziecinną,

Nadziei i tęsknoty przez tkankę marzenia.

O, strzeż się, krasawico! Nadzieja i tęsknota

Rozwijają się w miłość… Zła miłość tułacza!

Dwie jej druzki przeklęte: niepamięć, zgryzota.

Niepamięć zgrozą duszę przytłacza,

Zgryzota w sercu gorycz rozlewa

I przekleństwem rozpaczy dojrzewa.

Och, nie szukaj, aniele, śmierci duczy, trwogi serca…

I twoje serce przewiędnie bez sennych marzeń,

I tu bez wspomnień będziesz cierpieć, biedna!

O, daleko lepiej, jak niegdyś, sama jedna

Tęsknij, marz i śnij w zaciszu błogiem

Bez wzdychań i iez codziennych.

4

Tęskno za czarną kawką, gdyby moja była!

Myśli moje obłędne śnią, marzę bez końca,

I ciągle li ją widzę, śnię i marzę o niej,

We wdzięku krasy anielskiej i uroku lśniąca…

Aniele, ja nie proszę cię za wzajemnością

Współczucia, wspólżądzy, przyjaźni, miłości,

Przeklęty potępieniec na sercu ze czczością,

Na duszy z butą. Tylko żebyś nie zabyła,

Kiedy będziesz szczęśliwa przy boku kochanka,

Wspomnąć niekiedy o mnie, twym gościu-tułaczu.

Gdziekolwiek zimna reką losu mnie w wir wrzuci,

Jedno twoje wspomnienie spokój duszy wróci.

Jeśli w piersiach męczeńskich biedne serce zwionie,

Zasnę snem nieprzespanym, bez współczucia, płaczu,

W rocznicę mojej gośćby zroń łzę coranku.

Łza twoja ulga będzie ola sieroty duszy,

Choćby była skazaną na piekieł katuszy.

Fydków, 1839

Станси до М. З.

1

Ти, чорна пташко-кавко, не щебечи так зрання,

За соколом самотнім ген не лети крізь горні

В моїх очах, чи бачиш, – мого життя згасання;

Лиш пристрасть ще спалахує, як пломені багрові.

І ти у них шукаєш і приязні, й любові!

Ні! Вже остигло серце: як ті далекі зорі

Напровесні життя мого – у ті часи чудові,

Любов, життя весняна рань – гризоти безтолкові.

2

Ти ангел, добрий, тихий, в рожевому цвітінні

Життя світанку – у душі струмисто

Вирують сонні мрева в дивних барв промінні

На крилах марення – цнотливо й чисто.

В твоєму серці грають скрипки життя врочисто

Чудову пісню – влад, незаймано-дівичу;

І почування сяє, таке грайливе й чуле,

Без похоті земної, нічим ще не знебуле.

Та ба! Мою вже душу окутали імлисто

Терпкі, самотні згадки про щось давно минуле.

І вимотала пристрасть моє гаряче серце,

Іржа його роз’їла отрутою гризоти.

Воно осиротіло!.. Усе немов допіру

Наснилось, але серце уже згубило віру.

Дивись, який-то спокій на мертвому обличчі!

О ні, хіба то спокій? Всередині – мов пекло.

Насупилися брови, чоло зорали зморшки,

Ти бачиш, як зів’яв я? Звів мої брови смуток,

А на чолі життя-бо зорало зморшки встекло,

Відбився на обличчі лихої долі скуток.

3

Перед своїм від’їздом прощався я з тобою:

Ті тихі твої позирки тонули наостанку

На дно душі моєї. І, змішані з мольбою,

У путь не відпускали мене від себе, начеб

Благали не баритись, враз пойняті дитячим

І острахом, і смутком у голубім серпанку.

«О, бережись, вродливице! З надії та печалі

Кохання розів’ється… Але воно зрадливе!

За ним у парі ходять і забуття, й жалі.

Та забуття в душі морозом віє,

А жаль у серці розливає гіркість, –

Прокляттями розпачливими зріє.

Мій ангеле, стривай! Бо смерть таїться в них

Для серця і душі… Найкращі сподівання

Уб’ють тривоги, мук лишивши много!»

О, краще так, як ти жила до того, –

Сумуй, радій собі без нарікання

І без зітхань у сльозах потайних.

4

Якби-то та моєю була та чорна галка!

Думками шаленію весь час у тих надіях;

Вона перед очима, і сню лише про неї:

Незрівняно зваблива – мов хто пристріт навіяв…

Я не прошу, мін ангеле, ні крихти спочування,

Взаємності твоєї, ні приязні кохання;

Я проклятий стражденник із серцем метушливим,

З бентежною душею. Одне моє благання:

Коли щаслива будеш з новим своїм коханком,

Згадай, бува, скитальця і путь його бродячу;

Рука судьби холодна закине в вир глибокий –

То твій єдиний спомин душі поверне спокій.

Якщо в душі нещасній заб’ється бідне серце,

Засну собі спокійно, без спочування плачу.

Твоя сльоза, знай, буде полегкістю розлуки,

Хоч душу і роковано на всі пекельні муки.

Фидьків, 1839

Переклад В. Лучука

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Шашкевич Маркіян, Вагилевич Іван, Головацький Яків. Твори с 150 – 154.

Автограф зберігається в ЛНБ, архів І. Вагилевича, п. 12, од. зб. 43.

Подається за автографом.

M. Z. – Марія Зарицька, наречена І. Вагилевича.

Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 387 – 390.