Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Сидір Воробкевич / Листи / Лист С. Воробкевича до редакції «Ниви»

Лист С. Воробкевича до редакції «Ниви»

Всечесна громадо рідної «Ниви» і милі браття родимці!

Ваш мені дорогий лист привітав я з великою радостю, він так огрів рідне серце, що кождої днини ллються аж через верх з него слова рідненькі. За єден тиждень більше написав-им, як може пан Виглинський за цілий рік. Благодарю і писателю пом’янутого листа, з його слів солодких пізнав я, що є щирим сином святої Русі, – пізнав я, що б’ється в его грудях серце щире і руське. Приймай, брате, мою усердну дяку, лиш тя прошу на раз другий мене не так дуже величати, бо ще далеко куцому до зайця; може раз і з мене стануть люди, але ще і не тому пора, хоть признати мушу, що межи злими стихотворпями я не гірший.

Прийми ще раз мою усердну дяку, гадай зчаста на мене, пише зчаста до мене.

Без сомнінія, єсть наша Буковина дівственна, зелена, красна і люба, в ній мож і знайти много природних, письменних і історичних сокровищ, але воля і охота бракуєть.

В нас мало хто о чим дбаєть, ромунський елемент наміряє всі слов’янські чувствія своїм навалом і прозимством задушити, – сопротивленіє слабе і може їм, заваруй боже, по часі і удасться; слов’яни ся ромунізують і так дрімота душевна руську душу, руські серця єкби нитками обвиває і обмотує. Кажуть письменні люди, що доля-поезія зникаєть з шумних городів в гори далекі, туди, гди буйні вітри віють, гди дух божий пробуває, гди орли, соколи літають, гди до краси природної міське іскуство ще не дотикнулось, бо лиш там, так вони кажуть, може поезія свою чистоту додержати.

Браття мої милі, орли мої сизокрилі! Ви мислите, що в наших Карпатах, гди гуцули живуть, поезія-доля розвиваєсь і процвітає. Хорони боже! Все ся минуло, і Довбуша часи буйні, гуцульський раз свобідний народ тепер ореть в тяжкім панськім плузі-ярмі, служить княжні горівці і пропиває не лиш зарібок за тесаннє дерева, за коленнє гонтів, но і увесь маєток, полонину, затину, худібку і все, що має.

Гуцульський нарід лежить недужий і лиш як серце то пригадає, як раз бувало, – то лиш тогди дума-гуцулка з глибини серця ллється. Хоть, може, дума сегодне написалась, но вона належить до минувших столітій, що вона описує, не знайдеш межи гуцулами ні знака. В моїй довшій поемі «Буковині» описав я гуцулів, як вони тепер живуть, перецвітають і торують. В тій поемі малий обривок:

Нарід гуцульський свобідний

Лиш марніє, пропадає,

Пан-хитруга з тіла скіру

Живцем лупить і здирає.

За горівку в безвість ідуть

Всі корови і вівчата,

Полонини, ліси, гори,

Коні, кози і кізлята…

Якби мож і сю поему гди помістити, прошу мені сказати, радно я її пришлю, бо нігди не післана.

Скрізь минули ті часи, коли руським полем золоті квіти цвили, коли в гаї райські пташки співали – все загибло, пощезало, заніміло – хіба лиш відгомін тих золотавих часів знайти, зачути можна в серці Поета. Коли Буковину другов Українов називаєте, то лиш шукайте її в серцях кількох щедрих дітей Буковини. Коби много так чувствовали, як я, то би мож називати Буковину другою Україною – але річ не так ся маєть.

На мою кореспонденцію много скоса ся дивлять, причиною єсть віроісповіданіє і толкованіє якихось отношеній; – того много ся страхають, перо кидають і на неньку забувають, тому і я спішуся з моєми посилками, може, і час прийде, що і то не зможу – ци би не ліпше було псевдонім переміняти? – Як аби то добре було, дайте яке-небудь ім’я і робіть так, браття, аби добре було, – (може, Брат з-над Дністра).

Така причина стримуєть і госп. Мартиновича від подвиженія народной літератури; як мні ізвістно, писал він лиш раз однісінький до редакції «Слова», буду ся старати з ним порозумітися.

Милі браття! Буду Вам непристанно посилати творенія моєго духа – будете мати з чого вибрати. Пришлю Вам гдещось прозаїчного з нашой історії, гдещось про монастирі і золоту Сучаву нашу – але лиш переводи з румунських жерел і в німецькім язиці, бо як самі видите, моя проза до нічого. До моїй думи-пісні серце слова диктує, до прози треба в помощь брати граматику, синтактику і т. д., до чого не маю ані науки, ані охоти і терпеливости.

З моїх власних композицій посилаю Вам дві думці без слів і єдну коломийку, всі квіти з рідної ниви. Напишіть мені, браття, як Вам ся подобали, – ци красноцвітні і миловонні, ци, може, пахнуть чужим. Наша думка музикальна й наша коломийка, і всі наші народні співи, котрі до серця вкрадаються, як би там свою матінку мали – всі на єдном копиті роблені, лиш копито одно другому не рівне, одно краще, складніше тесане, друге з ліпшого дерева. Потішите мене, браття, і в сім згляді, бо всі то діти мого серденька… За все Вам моє серце подякує, і як весна розвиниться, як птички защебечуть, як вітри тихенькі заграють, тогди слухайте, милі родимці, вечером ясним на пошепти вітра, він Вам принесе щирий спасибіг від щирого родимця з зеленої Буковини.

До господ. Кс. Климковича, редактора «Мети» писав я два рази, но не достав-им до сегодняшної днини ніякої відомості. Мені семінаристи нашого Семенища одкрили, що до них господ. Кс. К. писав і при одним мене запрошав гдещось ему прислати. Я то зробив. «Мета» перестала виходити, а я лишився, як на цідилі. Претці я і Вам писав, ци от Вас відомости дістав ци ні, то Вам ізвістно. Може, не получив той господ, мої листа? Як аби получив, того усердно прошу мої стихотворенія Вам вручити.

Просив я господ. Б. Дідицького мні Т. Шевченка і другі книжочки прислати, послав я на ту ціль і гроші, но далі рік цілий без надій їх учекую. Що тому за причина? Може, ему ся уприкряю? Бо від того часу міг би я їх аж із-за китайського муру получити. Прошу его усердно на щирого родимця із Буковини не забувати. Получив він мою «Гетьманщину»? Одповіжте мені, браття, (на) сії питання і улегшіть моє серденько! Прошу також господ. Богдану Дідицькому моє глубокое високопочтеніє із’явити. Видите, милі родимці, і ти, драгоцінний друже і писателю, як я рапсодично пишу, четверте через десяте, то вже моє своє-ство таке, а приповідка каже: яка біда вродилася, така й загине, а вже своєї натуроньки нігди не покине – тому прощайте, милі браття, і приймайте лист мій яко шахову шараду.

За посилку Т. Шевченкових поезій благодарю усердно і прошу о більше, я лиш єго «Гайдамаки» і гдещось з «Вечерниці» читав-им, більше з його поезій не достав-им до очей. Не міг би я через Вас, мої браття сизокрилі, основателі нової, рідної епохи, єго «Кобзаря» або щось іншого получити? Чую, що є «Енеїда» Котляревського, прекрасно написана, сію і другі книжки прошу мені прислати. Милі браття! пишіть до мене зчаста, густо посилайте мені красні книжки (gegen Postnachnahme), лиш Вас прошу, Ваші листа не франкувати, ми должні молоду редакцію і грішми спомагати, ні ще від неї плачених листів надіятися, я богу дяка, ще тілько знайду листа газдів початкових заплатити. Пишіть до мене густо, густо, густо, але не франкуйте.

Ти, молодий писателю і друже мій душевний, котрий таков Краснов мовов гомонієш, мов голос буйний з часів батька Богдана, коли над Жовтими Водами і Корсунем заспівав хорошо панам-ляхам, коли їм під Збаражем з шаблюков пункти диктував, переведи з твоїй ласки тії пункта з німецького язика в наш милий малоруський, возьми мої дві думці і коломийку до Сименища і розсій їх у щирі серця і бувай мені на сей раз здоровий і щасливий!

І не забувай твого брата і друга на Буковині! Гадай зчаста, згуста письменно на твого православного брата на зеленій Буковині. Бувай ми здоровий!

До вас, браття

Зима люта вже минула,

Сніги ся стопили,

Весняночки, бриндушечки

До нас загостили.

Вся природа розвиваєсь,

Луги зеленіють,

Люде орять ниви, лани,

Боже зерно сіють.

Пора, браття, й рідну ниву

Словом засівати,

Бо лиш так на осінь будеть

Відки й хліб збирати.

Тому кождий спомагаймо

Рідненькую ниву,

Дозираймо, як би діти

Щирі неньку сиву.

Оден сіймо живе зерно,

Другі поливаймо,

До роботи разом, браття,

Руки си подаймо.

За то зросять праонуки

Сльозами могилу,

Дякувати будуть щиро

За ниву зацвилу.

Щезай! Щезай, ти, дрімото,

З душі, із серденька,

До роботи, браття, бо вже й

Нива зелененька.

Д. М.

В 4-тім і 5-тім числі «Ниви» читав-им мого «Гуцула» і «Соловія» і тішивимся ними, як би малая дитина. Спаси-біг. То моє серце так возбудило, що гадаю в мою кобзу-бандуру так заграти, аби її чути цілим руським світом. Гадаю за час короткий – як бог допоможе – іздати всі мої поезії, але закіль то будеть, то заспіваю ще скілька раз, аби мої родимці зо мною узнакомилися.

Наш люд називаєть циганів тих з Мармороші із Венгерщинн, котрі лиш світом кочують, бурлакують, буркують – буркошами, а старий буркат значить їх судія, їх двірник.

Бувайте ми всі здорові і щасливі і не забувайте на Вашого брата

Д. Млаку.

1 (13) марта 1865

P. S.

Буду Вам і поезії з української історії посилати, лиш прошу так робити, аби я неприємностей не мав, бо того дуже ся бою, н. п., за поезії за князя Єремію аби мя в часописах не драли ляхи або хтось другий не тягнув до отвічанія – ліпше знищити таку поезію. (Напишіть, до котрої границі ступати можу).


Примітки

Вперше надрукований О. Маковеєм в газеті «Руслан» (1907, №№ 56, 57, 58). Подано за першодруком.

«Нива» – літературно-науковий журнал, виходить у Львові 1865 р.

Вінглінський Лев – польський поет, писав і українською мовою. С. Воробкевич був, мабуть, обізнаний з його тритомним зібранням українських віршів, виданих 1858 р. у Львові – «Нові поезії малоруські, то єсть пісні, думи, думки, хори, танці, балади і т. п.»

Мартинович Сидір – товариш С. Воробкевича по семінарії.

«Слово» – щоденна газета «москвофілів», виходила у Львові протягом 1861 – 1887 рр.

Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український письменник, редагував у Львові протягом 1862 – 1863 рр. літературно-науковий журнал «Вечерниці».

«Мета» – український щомісячний літературно-політичний журнал. Виходив у Львові протягом 1863 – 1865 рр. за редакцією К. Климковича.

«Мені семінаристи нашого Семенища открили…» – тут С. Воробкевич має на увазі богословську семінарію.

Дідицький Богдан (1827 – 1909) – поет, журналіст. З 1861 р. – редактор газети «Слово».

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 540 – 545.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 69

Модифіковано : 8.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.