Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Сидір Воробкевич / Листи / Лист С. Воробкевича до Д. Танячкевича

Лист С. Воробкевича до Д. Танячкевича

Орлику мій сизий і щедрий стороже рідного слова!

Твій дорогий лист і твої милі гостиночки получив я у четвер великого тижня, вернувши коло півночі з св. церкви. В читанню твоїх слів солодких минула ніч не знати як, вже і зазоряло, а птички лугами пісню воскресну защебетали, і мене охота збирала трохи заспівати, але учерашний лист трохи ми настрашив, серце змовкло, заніміло як би не моє. За поезії Шевченка, за «Хату» і «Оповідання» М. Вовчка прийми мою усердну дяку, спасибіг, спасибіг, сизий орлику!

Прочитавши «Хату» і гарні оповідання Марка Вовчка і виписавши з них много слів, конструкцій солодких, рідних, посилаю їх тобі з щирою дякою назад; а поезії Шевченка, котрі ти мені даром прислав, скажу у золоті лубки ув’язати і буду моїм онучкам, як їх дочекаюсь, з тої книжки читати і їм повідати: «Це, мої діточки-онучата, прислав мені он той орел з славного Львова, котрого серце краще процвітає, як та лелія-рожа, котрого душа чистіша від тої нориці, що генде струї розливає по білому камінню». Ще раз спасибіг, мій сизий орле!

За мою неутомиму ревність, котру я одним браттям з Львова показував, бо далі кождого місяця лист посилавим, дізнав я лиш студінь і холодні обіцянки, з такого поводу мислив я, що дуже трудно на чужині рідного, щирого серця знайти. Що в моїх думках дуже ошукався, тепер вижу, знайшов я одно серце щире і рідне, знайшов я тебе, мій сизий, незабутній орлику!..

Лиш як іно то згадаю, що ти вкратці богословіє докінчиш і бог знає у котрім куточку упрешся – і на мене, може, забудеш, то моє серце з жалю розпукає й заплаче, заплаче німими сльозами, бо ти мені так здаєшся, як та зірка корабельнику, котра темної ночі на хвилю заблиснить і знов навіки в хмарах ховаєсь, лишаючи бідного без надій і дороги. Знаєш, милий брате, чому я тебе сизим орлом називаю? Орел, то знає кожда дитина, багато більша птаха від сокола, він роздирає менші пташенята і як му щось у гадку прbйдеть, то не знає жарту і з соколом, як то, н. п., розбив оден сизий орел історицькі думи бідного сокола.

Треба, орлику, трохи познакомитись. Я року 1836 у Чернівцях родився, гди мій незабутній батько катехитом при філософії був і гди помер р. 1845. Моя ненька була ромунка з Волоського Довгополя, недовго мя сердешна голубила, бідна заснула вічним сном р. 1839 і лишила троє сиротят. Все то в світі вже було, тому до діла. Виріс я, мій орле, під чужими руками, ба в руських кревних в Кіцманю, ба в волоських родаків у Ватрі-Дорні у гнізді румунщини. Обі мови говорив я, що мав я оден материний язик, не можу сказати, (там) ліпше було, гди сиротину не гупанили і над ним не збиткувались, там була і мова матерна, хоть мушу признатись, що мою руську бабусю протопопиху з Кіцманя вовік не забуду, – добрітка моя давно лежить у вічній домовині.

Об’єкти богословія в нас традуються в ромунськім язиці, а я, сизий орле, вже чтири роки на румунській парафії. З сих причин легко пізнати, чому на добрім виразу мені бракує. Далі, признати мушу, руської граматики, правописи не учився і лиш пишу, як серце диктує.

Далі я великий гарячка, рад би все хутко закінчити і знов до другого, новішого діла ухапитися.

Сі, мій щирий сизий орле, мої найважніші недостатки і хиби. Употребляю я всі способи з мовою ознакомитися і збираю неутомимо мені незнакомі слова, вирази і конструкції. Бог дасть, а робота доспіє, а граматика Г. Осадци (покійника), може, по часі всі нехороші виростки як би пильником обчистить, хоть признати мушу, що до науки граматичеськнх законів і регулів я тепер потрібної терпеливости не маю. Дальшим гріхом моїм єсть і моя правопис. Як ти сам переконався, мож би нею і горобці з конопель страшити, найтрудно мені зрозуміти, гди належать буква е, и, ы, і писати. Якби-сь, мій орлику, мене коротким словом того научив, не знав би я, як віддячитись.

Орлику-братчику! хочу перед тобою трохи ізвинити, бо в декотрих зглядах ти мя гей заостро критикував, і моє серце, котре щиро свох діточок любить, трохи засмутив.

Той поет, котрий добре пізнає що до совершенства ще много, много ему бракує, і лиш тому співає, бо до того серце так пре, як ту птичку-щебетівку, той поет єншим разом свої хиби і недостатки борше пізнасть, ніж другі. Орлику мій сизий, друже мій дорогий і щирий! не знаю, як би міг я тебе переконати від правди моїх слів. Може, ти мя і розумієш. Пізнаю, що моя мова слабенька, граматика, правопис до нічого, знаю, що до моїх пісень-думок ще пильника прикласти треба – але ніколи не додам, що в моїх діточок душевних (не) чиста душа – добра гадка, мисль хибує, а далі мені тяжко признатись, що мої історицькі думи зовсім слабенькі, що не знаю своєство нашої народної думи-пісні і що помиляюся проти ритму народного.

Кожда пісня повинна добру душу, гадку-мисль мати, гди єї не глянути душевним оком, там аби слава лискала, як ті смарагди, рубіни і лихо їх ще знає – пісня до нічого, мертва, деренина. Гадка єсть перла, зерно – плід, а мова-скалка, шкаралупина.

Я, мій братчику-орлику, збирав і писав народні думи-пісні через близько п’ятнадцять літ, не знав я ні мук, ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, честував сліпого лірвака і тонув в музику складав і в книжечки збирав. Зборники пісень М. Максимовича (Москва 1827 і Київ 1849), Жеготи Павлаго, Вац. з Одеська, Коціпінського і другі менші зборнички пісень і пословиць народних, далі поезії Т. Падури, много от Куліша і д. стоять в моїм невеличкім книжко-складі за рядом, порох не припав їх, сто раз я їх читав, учився – і характер нашої народної пісні так серцу присвоїв, що лиш в тім тоні співати знає і борше заніміє, як єго лишиться.

А що тичетьця оповідань історицьких, нашої слави і козацтва, звідкіля, мій орлику, матеріалу назбирати? Може, приміром, наша народна історицька дума? Борони боже! На нашім літературнім полю трудно їх гди і придбати. Писав славний Вовчок гарні оповідання з життя нашого люду, може, і частію імпровізовані, таких нам треба історичеських, правдивих – але гди вони? Коли вони на світ з’являтьця? Скажи, мій орлику.

Видівши ту велику потрібність гди щось з нашої історії від забудку відорвати, мов з могили витягнути, примушен був-им славних козацьких оповіданій М. Чайковського (хотяй лиш в німецькім язику, бо по-польськи ані руш) і історицьких сочиненій Енгеля, Гопаго, Бен. Камінського і д., як сліпий плота триматися. З таких жерел брав я матеріал… той матеріал піхав я в ступі моєго серця і обдіяв одежою рідної мови. Народні історицькі думи дуже темно нам про козацтво, Січ, отамани, походи (розповідають) і моїм браттям (треба сказати, що то Січ була, як козацтво розвивалося, процвітало і марніло.

Братчику-орлику, при читанню твоїх слів: «Твої історицькі думи слабенькі! Братчіку! не бери тих таких річей в основу твоєї поезії… воно затяжке завданнє було для тебе» – щось мя як ножами в серце закололо і бідне – бог свідок – німими сльозами жалко заплакало, вже-м хтів глуху мою бандуру в першу-ліпшу скалу розбити і навіки заніміти, бо батьком слабих, недужих, дерев’янодушних дітей вовіки не хочу бути.

(…) настрою ще тугше струни і заспіваю так, аби сизий орел пізнав, що не зовсім такі слабенькі. Перші дві части Мурашки імпровізовані, може бути що й слабі, але до третьої, до Мотовила, до двох козаків – до тих других і до тої красної гадки за основание монастиря Путня як трохи пильника додам і з моєю Гетьманщиною і другими історицькими думами докупи злучу, то зобачиш, мій сизий орле, що красна книжочка буде і що ю родимці щиро привітають. Скорше навіки занімію, або лиш для себе самого співати буду – а думи історицької до смерті не лишуся.

Пізнаю, мій братічку-орлику, з твоїх мені дорогих і научальних слів, що ти з мене лиш гуцульського поета зробити наміряєш, даю ти слово, що сотками таких пісень рахувати будеш, як «Соловій-чародій», видиш, самий признаюся, що багато слабший «Гуцул-сиротина» – лиш тя прошу, з сумно спущеними крилами сокіл – мя на дорогу до нашої історицької думи направити, возбуждати, научати, а не страхати словом, що то слабенькі – відай, і ваш Львів одної днини не збудувався.

Їх слабість походить з вищеупом’янутих причин, старатися буду їх з себе стрясти – а що моя історицька дума не зовсім слабенька, переконаєшся в II випуску Наукового зборника, прочитаєш там мого Петра Конасевича – як торічну обіцянку «Слово» дотримає, – може, так буде, як приповідка каже: «Казав пан кожух дам – і слово єго тепле». Що за хосен з теї перли, коли вона на дні моря дрімає? Що за хосен з того злата, коли воно в твердім камінню спить? Що за хосен з нашого багатого історицького матеріалу, коли його рідко хто знає? Надвір з ними і розсіяти їх божим світом широко й далеко!

За батька Тараса і не споминай, може, проминуть скілька століть, закіль другий з’явитьця, але Куліш в своїй історицькій, красній поемі «Великі проводи» і в других сочиненіях і другі подібні поети так заслоненно пишуть, що їх наш нарід тяжко зрозуміти може. Коли такі ірої потрохи грішуть, чому бог не простив би гріхи буковинського самоука? Може, єсть то заслонение писаніє своїством історицької думи?..

Кажеш далі, брате-орле, що я помиляюсь часами против ритму народного, може бути, і сам добре знаю, що не раз стоїть у мене там довгий слог, де короткий стояти повинен і противно, але тут, мій милий, та глибінь, в котру многі-многі пірнають, та блудна дорога, з котрої тяжко на добро зайти – послухай, що я тут кажу.

Улюблений ритм нашої коломийки

– U / – U / – U / – U

– U / – U / – U /

употребляємий Шевченком, Кулішем і другими єсть для мене таким легким, що можу ним день і ніч писати і не утомлюся, але як життя і ціла природа з вічних змін состоють, так і з ритмом належить міняти.

Употребляєть поет лиш єден ритм, то його твори стають монотонними і без життя.

Сизий орле-брате! З твоїх солодких слів пізнав я, що ти зо мною добре гадаєш, пізнав, що ти мя як ангел – хранитель на добру дорогу направиш, пізнав-им, що в тобі щирого друга-учителя знайшов-им; твої науки про ученіє мови, збираніє типічних виразів, пословиць і твою раду не так спішитися з писанием, але то, що списалось, переглянути, поправити (…), познаш по часі, мій сизий орле, що твої слова-зерна не упали на скалисту землю, але на буйну ниву, зерно підійде, розвинеться і стозернатим плодом тебе, Голубе, потішить, лишень тя прошу мені в слідующім листі по-брацьки написати, котрого ритму би-м тримався і котрий зовсім залишити. Пишу сі слова, а вічна гадка мені в голові крутитьця, що вкратці тебе загублю, друга мого щирого, якого не мав-им і мати не буду.

Милий мій Данилочку, правда, що як ти будеш на парафії і як тебе щира, люба жена білою рукою погладе, як твій синочок до тебе засмієтьця, як будеш уживати поезію домашнього щастя – правда, мій милий, що ти і тогда мене не забудеш і колись щось напишеш, або хоть погадаєш на твого друга, буковинського самоука. Як би я рад мого орлика уздріти і з ним хоть одно словечко промовити, ми би в короткій розмові більше порозумілись, як довгими листами.

Мій бистрий орлику, моїх історицьких дум лютий розбишако, послухай ще далі, але вже коротенько, бо далі попрощатись гадаю.

Як кожда птичка єнакший голос має, так і ті люди, котрих серце більше чувствує, ніж тих других, і за то їх люди поетами називають. Світ западеться, а горобець все горобцем буде, защебетати, як соловейко, вовіки не научиться. Співав Шевченко, по-своєму, Пушкін по-своєму, і кождий, кождий з тих славних поетів співав тим голосом, якого з божої руки дістав, і я, колібрі межи орлами, мій голос маю і ним так співаю, як серце каже.

Хотяй я ще молодий, но горе і недоля зчаста зі мною дружилися, наша сумна історія, наш сумний дух народний і другі подобні причини силують мене жалким голосом заспівати, сентиментальність, як ти ю називаєш, далеко від мене, по добрім смотренію пізнаш, мій орлику, що через усі мої пісні-думи меланхолічний дух провіває. Кождий по-своєму співає, а хто надто ритму, риму і мислі других поетів тримається і з мовою лишень шаха грається, того дух слабий, не оригінальний, той не має власної самобитності, того діти мізерні і гибнуть на сухоти…

Зібрав-им скілька народних колосів і сплів для тебе, мій орлику, маленький віночок, привітай єго, мій братінку, бо для тебе єго співав-им, як тебе декотра квіточка потішить, погадай на твого друга Ісидора. Аби-сь не мислив, що в моїм пожертвуванню якісь чужостранні квіти знаходятьця, тому послухай:

№ І

1) Гей орле, орле, сизий соколе…

2) Моя хата дерев’яна, моя хата крайня…

3) Гей у лісі край дороги зацвіла калина…

№ II

1) Гей у млині, у млині сподобалось мені…

2) Думка: Пливе чайка до Дунаю,

Дай ми, боже, що гадаю…

№ III

1) Чому, коню, воду не п’єш?

2) Ах фортуно нещаслива, що ти виробляєш.

3) Журилася попадя своєю бідою.

№ IV

1) Хожу, блужу понад берег…

2) Будь здорова, моя люба.

№ V

1) Там, на старій гребли, там млиночок меле,

2) Горе ж мені, горе, нещасная доле…

3) Дуб на дуба повалився, син із неньков посварився.

№ VI

1) Продай, мати, коня, продай вороного.

2) Голос коломийки.

Посилаю тобі також скілька пісень для хору і Solo – співу, межи другими і «Тебе поем» з моїй літургії, котра тепер в Відню коштом нашого фонда друкуєтьця – лиш тя прошу як рибка тихо мовчати, не скажи твоїм другам співакам хто то уложив, як заспівають, познаш, що в тім пінію провіває якийсь дух, котрий значне розлічається від духа церковного співу П. Бортнянського.

Може, поїду, друже-брате, до Чернівець на місце Г. Мартиновича, гей непохочую, бо моя жена слабенька і в місті довго не жила б, може, пійду ще вище у волоські гори… за все тобі напишу і мою адресу означу.

Написав-им і прозаїчне сочиненіє про нашу народну пісню добренько і до річе, більше з музикально-історицького возрінія (Standpunkt), написав-им одну довшу історицьку думу про Трехтиміров, але їх тобі післати боюсь, бо-сь мя гей перепудив, а я, як знаєш, страшка син. За поезієчку «І так в світі буває» не споминаєш ти ні словечка, а вона, братчику-орлику, таки з життя взята і в нашім селі сталася. Дух поета кордону не має, он до серця свого все горне, що красне і любе, він співає за гуцули і козаки, за Дніпра і Черемш, чи сяде мотельчик на сю чи на ту квіточку йому однако, коби лиш чудним нектаром підпився.

Вручи з твоїй датки редакції славної «Мети» 3 р.в.а. яко предплату на піврік, не обезпечаю колись щось прислати, бо до політики відразу охоти не мав, може, колись, – «Слово» слабо коли і читаю, а красні статті «Мети» читай, читай і ще хочетьця. Посилаю тобі скілька поезійочок, всі ще скомпоновані перед твоєю наукою… В слідующім листі получиш, може, ліпші твори, а тепер вибачай. Мови, граматики не маю, але мислі чувствія тілько, що би-сь міг ними ціле руське море наповнити.

Означу тобі мою малоруську бібліотечку, аби не прислав-ись таку книжку, яку маю: Зборники народних пісень від Максимовича аж до Коціпінського, і всі, котрі передом споминав. Куліша «Досвітки», «Записки Южной Руси», «Марусю», «Вінок» і всі ставропігіанські книжки і брошури, котрі хочеш і знаєш, за словарь (хіба той Шмідта) і не споминай, от і тілько, братчику, книжочок моїх.

Ніякого видатку я не страхаюся, купував би-м книжки що аж га! але звідки? годі доброго прочитати і научитися, а ти так много жадаєш. Мої два драматичні сочиненія, післані до редакції «Слова», у безвість пропали. За перше «Івась і Олена» казали, а за друге «Козак бандуриста» ні споминки. Пришли мені, орлику, ритм, в котрім би я щось драматичного писав – на тім полю має де дух гуляти – написав би-м для тебе щось з життя гуцулів, котрих так любиш і борониш.

Прочитавши «Оповідання» М. Вовчка, не міг-м стримати, аби тобі щось не післати, посилаю тобі мого «Вимуштрованого коня», моє друге прозаїчне сочиненіє – поправ, братечку, засмійся трохи і потіш мене.

Бувай мені здоров і не забувай твого щирого друга

Д. М.

На Буковині 1865


Примітки

Вперше надрукований О. Маковеєм в журналі «Руслан» (1907, №№ 68 – 74). Подано скорочено за першодруком.

Танячкевич Данило (1842 – 1906) – український літератор, співробітник журналу «Вечерниці». Відомий під псевдонімом Грицько Будеволя.

«Хата» – український альманах, що виходив 1860 р. в Петербурзі за редакцією П. Куліша.

Осадця Михайло (1836 – 1865) – український філолог, автор «Граматики русского языка» (1862).

Паулі Жегота Ігнаци (1814 – 1895) – польський етнограф та історик, видав збірник «Пісні люду руського в Галичині» (1838 – 1840).

Вацлав з Одеська – псевдонім Вацлава-Міхала Залеського (1798 – 1849, польського етнографа, письменника і політичного діяча; 1833 р. видав збірку «Пісні польські і руські галицького люду».

Чайковський Міхал (1804 – 1886) – польський письменник, автор повістей, в яких романтизував козаччину.

Енгель Йоган-Христіан (1770 – 1814) – австрійський історик ліберального напряму. 1796 р. видав «Історію України і українських козаків».

Бортнянський Дмитро Степанович (1751 – 1825) – український і російський композитор.

«Вінок русинам на обжинки» – альманах, видавався протягом 1846 – 1847 р.. Іваном Федоровичем Головацьким, братом Якова Головацького.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 545 – 552.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 95

Модифіковано : 8.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.