В Києві (1854 – 1855 рр.)
Олексій Дей
Після Качанівки, повернувшись у кінці вересня 1854 р. до Києва, подружжя Марковичів не знижує темпу занять українським фольклором. Змушені нестатками поселитися на околиці Києва Куренівці, вони знову потрапляють в середовище трудових людей. Їх сусіди – селяни й міщани з традиційними звичаями та побутом – стають благодатним об’єктом фольклорно-етнографічних спостережень. Марко Вовчок завжди легко сходилася з простими людьми: на її відвертість, щиру прихильність та доброту розкривалися серця трудівниць, які щедро ділилися з нею своїми переживаннями, роздумами й піснями.
Щоденні зносини з селянами, безпосередня участь у їх святах та обрядах (Марія Олександрівна навіть кумувала в однієї селянки з Преварок, чи Пріорки, як тепер прийнято називати цю околицю Києва) у знайомства й розмови на базарах і т.п. поряд із постійними фольклорними записами (з цією метою вона часом відвідувала ближні села) – все це було неоціненною школою для майбутньої письменниці, джерелом тем і життєвих прототипів. У процесі записів пісенної й казкової творчості розширюється її розуміння соціального життя трудящих, їх психології, прагнень і поглядів, постійно збагачується відчуття поетичної краси й багатства живої народної мови. Потенціальна сила художника під впливом словесно-музичного мистецтва народу нагромаджується, зростає, щоб незабаром виявити себе в оригінальній творчості.
У якій атмосфері перебувала Марко Вовчок, живучи в 1855 р. на київській околиці серед трудових людей, може засвідчити її лист 1857 р., у якому, до речі, вже голосно чується відгомін художнього хисту при змалюванні епізоду зустрічі з її кумою-селянкою при переїзді через Київ (по дорозі від Немирова до Орла):
«Виїжджаючи із Києва, чуємо: «Стійте, стійте на бога!» Дивлюсь – се моя кума з Преварок. «Кумонько ж моя люба, мила, дорога! – каже, обнімаючи мене. – Бачу я – їдете; се моя кумонька, думаю, да боюсь вклепатися, а далі вже не можу – побіжу. Хресник вже такий великий, бігає, а кума віддали у москалі». Ти й не повіриш, як вона плакала з радощів, що побачила нас. Я даю гроші, хресникові щоб однесла гостинця: «Не треба, не треба, кохана кумонько! Мені аби вас побачити!» – Та я кажу, що се не годиться – візьміть, то вона, не дивлячись, сунула ті гроші у пазуху.
Питаю, чи не знає, де Текля. «Як же не знати, боже мій! Як вона плаче, так плаче, так плаче та журиться за вами, що й господи! І живе там, де ви жили востаннє, і не піду нікуди найматися, каже, може вони сюди знов приїдуть або хоч панич [Йдеться про Дмитра Вілінського, меншого брата Марії Маркович, що виховувався протягом 1851 – 1857 рр. в її родині на Україні] приїде, я хоч розпитаюся за них». Я сказала їй, що буду знов їхать, то й візьму Теклю із собою» [Лист від 7 вересня 1857 р. з Чернігова (Вовчок М. Твори: В 7-ми т. К., 1967, т. 7, кн. 2, с. 13 – 14)].
Текля – це одна з тих жінок, які збагачували майбутню письменницю знанням української народної творчості й побуту, від яких вона поповнювала своє зібрання пісень та казок. Як відзначив О.Маркович у згадуваній уже характеристиці носіїв фольклору, їхніх інформаторів, Текля Дончиха – це «дуже багате джерело наших казок». У 1855 р. вона була кухаркою у Маркевичів і допомагала глядіти малого Богдана. Була солдаткою, без сім’ї.
«Батьківщина її – м.Джуньків Бердичівського повіту. Мова її належить уже не київській території, а подільській та волинській. Істота вкрай наївна, з природним недоліком глуховатості. Розповідала з такою пристрастю й рухами, неначе все сама бачила: так і вертиться було ця маленька, кругла, смуглява, весела постать, – очі сині, круглі, ніс кирпатий. На третій же казці заявила вона дружині, що більше нічого не знає і потім за кожною казкою повторювала те саме; коли перейшло вже за 30 казок, ми виїхали в Немирів, а то невідомо, на якому б числі спинився потік її непримхливої пам’яті» [ЦНБ, ф. 1, од. зб. 1525, арк. 20].
Крім казок та переказів, Марко Вовчок записала від Теклі Дончихи чимало обрядових ігор, особливо весняних, та пісень різних жанрів. Коли ще готувався збірник А.Метлинського, відчувалася обмаль записів календарно-обрядової пісенності і Марко Вовчок виявляла до неї особливий інтерес. Вона навіть склала невеличку збірочку пісень-петрівок [Там же, ф. 10, од. зб. 30840. На збірочці написано чиєюсь рукою: «14 петрівок. Зап. М.А.М.» І на останній сторінці обкладинки: «Петрівочні пісні з запису Марка Вовчка. Не знаю, чи й напечатано їх більше однієї пари номерів, що ввійшла до збірника Метлинського… а жалко… їх краса – перло з перла української поезії, дуже давні…» (арк. 156)].
Її обдаровані інформатори – Палажка Кітчина, Текля Дончиха та Палажка Яковенко – давали багатий пісенний матеріал у варіантах з різних територій (Чернігівщини, Волині, Київщини), і ці варіанти записувачі нерідко вміщували у своїх чистовиках поряд.
Постачальником пісенних зразків з Київщини була згадана щойно Палажка Яковенко родом із с. Сичівка Радомишльського повіту [В 1855 р. О.Маркович серед надісланих М.Білозерському пісень подав і варіант пісні «Ой поїхав Якименко до млина з мукою» з вказівкою, що її записала «від простої жінки Палажки Василенкової з с.Сичівка Київської губ. М.О.Маркович» (ІМФЕ, ф. 3-6, од. зб. 389, арк. 1 – 2). Мабуть, це та ж Палажка Яковенко, подана за вуличним прізвиськом].
Є підстави гадати, що Марковичі познайомилися з нею в Києві ще в час підготовки збірника пісень А.Метлинського і пісня про Морозенка, подана в ньому з паспортом – «записала від служниці в Радомишльському пов. М.О.Маркович», була почута від Палажки Яковенко. Від неї ж, очевидно, походять і пісня «Люляю, люляю» та інші колискові з Радомишльчини, опубліковані в тому ж збірнику. Пісню «Люляю, люляю» Марко Вовчок включила і до своєї збірки «Двісті українських пісень» під № 63.
Палажка служила в знайомій Марковичам сім’ї мамкою і цей пісенний жанр їй був просто необхідним. Під двома казками, почутими від П.Яковенко, Марко Вовчок зазначила, що вони записані «від поліської нароженки», але прізвища не назвала. За описом О.Марковича, це була «жінка середнього віку й статури, що по кілька днів прогощувала і в нас; від неї мало записано казок, тому що вона говорила їх без співчуття сердечного, зате знала силу-силенну пісень і особливо прислів’їв. Кругловида, чорна, бувала, підлеслива, недовірлива. Не раз говорила жартома: «Коли б хоть да три дні перед смертю пожить на волі».
Розповідала без запрошення багато про нещасне становище поліських селян… Від неї навчився я співати, між іншим, «Кликала невістка да зовицю на ніч» і «Ой глибокий колодязю, золотії ключі» та ін. Записувалось від неї в 1855 році, і підписане по всіх предметах місцевістю Радомишльський повіт майже виключно їй одній належить по праву. Характер її, Яковенкової, гартувався під впливом зміни панів та деспотизму чоловіка» [ЦНБ, ф. 1, од. зб. 1525, арк. 20].
Від таких носіїв фольклору, людей з нелегким життєвим досвідом і долею, зумовленою кріпосницьким ладом, людей, що мріяли «хоть три дні перед смертю пожить на волі», Марко Вовчок перейняла великий запас народної мови, соціальних, етичних та естетичних оцінок тогочасної дійсності. Їй був глибоко співзвучний демократизм народної творчості, її щира правда зображення дійсності, чуйність до всякої несправедливості. Тому з такою старанністю Марко Вовчок та О.Маркович займалися записуванням фольклору, звертаючи особливу увагу на маловідомі, недруковані твори, серед яких їм вдалося записати унікальні варіанти заробітчанських та заводських пісень («Майданчики, окаянчики», «Сон головочку валяє» та ін.).
До середини 1850-х років подружжя Маркевичів нагромадило вже такий багатий матеріал народної творчості, що його хотів мати в своєму розпорядженні кожний, хто задумував певне фольклорне видання. Так, восени 1855 р. до О.Марковича звернувся за пісенними записами М.Білозерський, що мав намір надрукувати збірку українських пісень. Проте поміщик В.Тарновський не дав йому сподіваних 300 крб. сріблом на цю справу, і пісенні записи (в тому числі переписані Марком Вовчком та надіслані з Києва до Чернігова) частково осіли в архіві М. Білозерського [ІМФЕ, ф. 3-3, од. зб. 227, арк. 25; од. зб. 205, арк. 34 – 37, 60 та ін.], а значною частиною були передані П.Кулішу.
M.Білозерський знав, що Маркевичі зібрали багато переказів, казок та інших матеріалів, і радив їм у листі від 14 вересня 1855 р. також передати їх П.Кулішеві, «який дуже цікавиться ними і мабуть ужив би їх для справи, не забувши й про Вас» [ЦНБ, ф. 1, од. зб. 3395, арк. 54]. Справді, в 1856 р. Маркевичі передали П.Кулішеві чимало своїх пісенних записів, наслідуючи приклад М.Білозерського, який віддав йому для планованого ним видання 568 пісень [Там же, од. зб. 3396, арк. 67]. На жаль, до видання не дійшло і записи розпорошилися.