Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Марко Вовчок / Студії / Нове зібрання творів Марка Вовчка

Нове зібрання творів Марка Вовчка

Олекса Засенко

За століття, що минуло з часу першого видання першої збірки творів Марка Вовчка – її славнозвісних «Народних оповідань» (1857), про життя, творчість і культурно-громадську діяльність класика української і російської літератур як у нас, так і за кордоном, зокрема в слов’янських країнах, написано велику кількість критичних розвідок, статей, досліджень, монографій. З огляду на це можна було б думати, що все, чи майже все, зв’язане з ім’ям Марка Вовчка та її творчістю, з’ясовано, чи бодай взято, так би мовити, на науковий літературознавчий облік. Насправді ж справа ця виглядає далеко не так.

В життєвій і творчій біографії, в культурно-громадській і суспільно-політичній діяльності Марка Вовчка, в історії її зв’язків з численними вітчизняними і зарубіжними діячами літератури, мистецтва, культури, науки, політики ще й досі лишається багато недослідженого, оповитого серпанком здогадів, інколи навіть має легендарний характер. Для підтвердження сказаного можна було б навести цілий ряд промовистих прикладів, але в даному разі обмежимося лише кількома.

В листуванні М. Драгоманова з І. Франком та О. Кониським згадується про зв’язки Марка Вовчка з М. Бакуніним і С. Нечаєвим, але докладніше про це досі нічого невідомо. Не цілком з’ясована участь Марка Вовчка в «Колоколі» Герцена й Огарьова та її роль у транспортуванні лондонських видань у Росію. В жандармських документах 1870-х років твердо говориться про приналежність М. О. Маркович до нелегального гуртка – «Общество друзей», який нібито ставив своєю метою «подготовление народа к революции посредством распространения книг преступного содержания и устной пропаганды преимущественно среди фабричного и сельского населения» [ЦГОАР, ф. 109. оп. 1, од. зб. 1575, арк. 8.] однак що це за організація була і яку участь у ній брала письменниця, нічого певного поки що сказати не можна.

Відомо, що Марко Вовчок тривалий час дружила з О. В. Пассеком, зокрема допомагала йому в підготовці проекту реорганізації системи перевиховання ув’язнених в тюрмах царської Росії, проте яка доля того проекту і що в ньому належало письменниці, досі ще не з’ясовано. Видатний латиський художник Карл Гун зустрічався з Марком Вовчком у Парижі, писав її портрет маслом, але де подівся той портрет – невідомо. В роки перебування за кордоном Марко Вовчок зустрічалася з П. Лавровим (Миртовим), підтримувала конспіративний зв’язок з ним після свого повернення в Росію, проте докладніше зміст і характер цього зв’язку ще не розкрито.

А де знаходяться автографи «Народних оповідань» і мало не всіх інших творів письменниці? А де перебуває (якщо не зник назавжди) рукописний збірник українських народних пісень з нотами, упорядкований Марією Олександрівною? Наприкінці 1864 року протягом двох тижнів композитор Е. Мертке (прибалтійський німець) поклав з її голосу на музику понад двісті пісень, з яких потім видано тільки двадцять п’ять (один зшиток з восьми). Після смерті письменниці її син Богдан Маркович у 1908 р. дав рукопис збірника пісень відомому в той час у музичних колах Петербурга піаністу й композитору Зарембі, який «погодився розглянути ноти, а якщо буде потрібно, то й підібрати акомпанемента, відповідного до характеру мелодій (чужих Мертке як не українцеві)» [Марко Вовчок, Твори, т. IV, ДВУ, 1928, стор. 554]. Рукопис потім Заремба Марковичу не повернув, і ця дорогоцінна у спадщині Марка Вовчка збірка десь на тому сліду немов у воду канула.

Таких і подібних прикладів можна навести не один десяток, але досить і згаданих. Натомість тут слід підкреслити, що досі немає певної бібліографії оригінальних творів Марка Вовчка, писаних українською, російською і французькою мовами, немає також повного обліку її численних перекладів з французької, німецької, англійської, польської і, певне, ще деяких іноземних мов, як невідомо досі в повному обсязі й те, які твори письменниці перекладалися на інші мови, і не зібрана вся її велика й цінна епістолярна спадщина.

Щоправда, дослідниками життя й діяльності Марка Вовчка, особливо в останні роки, вже зібрано значні матеріали в усіх згаданих сферах, і можна сподіватися, що в недалекому майбутньому життя й діяльність названої доньки Шевченка постане перед її нащадками в повному своєму обсязі.

Одним із першочергових завдань у цьому напрямі є здійснення видання повного зібрання оригінальних творів письменниці, а також її епістолярної спадщини, записних книжок, творчих заготовок до викінчених і невикінчених творів, фольклорних записів та інших матеріалів, які зберігаються в архівах Києва, Ленінграда, Москви, Парижа та інших міст.

Ще у виданні першого зібрання творів Марка Вовчка російською мовою, здійсненого видавцем С. В. Звонарьовим у чотирьох томах (І і II тт. – 1870; III і IV тт. – 1874), ставилось завдання – дати читачам усе те, що до того часу було написано Марком Вовчком, видати твори письменниці у поліпшеному вигляді, усунувши численні неточності, огріхи, зокрема в перекладах українських творів російською мовою, що «иногда извращали основной смысл рассказа и набрасывали на него такой колорит, который совершенно не соответствовал намерениям и желаниям автора».

В цитованому «Предисловии к первому изданию» далі говорилося, що «различные обстоятельства места и времени, различные соображения редакций и других лиц, более или менее чуждых действительным интересам литературы и общества, вели за собой сокращения, искажение и тех рассказов, которые до сих пор известны читателям», що різні причини «заставляли автора говорить не совсем то и не совсем так, что и как он хотел сказать», що в даному виданні всі недоліки мали бути «устранены».

«Все издание, с первой страницы до последней, тщательно пересмотрено, выправлено и дополнено автором», – говорилося в передмові і запевнялося, що «мысль автора выразилась теперь во всей своей чистоте и полноте, именно так, как хотел и умел выразить ее сам автор», що розташування творів у томах в хронологічному порядку («по мере того как оне были написаны, а не по мере того как оне появились в печати») «сделано самим автором».

Хоч з передмови до зібрання творів Марка Вовчка в чотирьох томах у виданні С. В. Звонарьова виходить, ніби тут повністю було здійснено волю автора, але насправді в цілому ряді випадків письменниця й цього разу змушена була піти на поступки суворим вимогам царської цензури і далеко не всі недогляди, що мали місце в попередніх виданнях, їй пощастило усунути.

Наступне видання зібрання своїх творів російською мовою Марку Вовчку вдалося здійснити тільки через чверть століття після першого. У передмові «Ко второму изданию» (Саратов, 1896 – 1899) письменниця зазначила:

«Настоящее издание составит восемь томов, которые, кроме материалов первого издания, будут заключать роман «В глуши», «Сказка и быль», малорусскую легенду «Маруся» и несколько повестей, печатавшихся в «Отечественных записках» и других изданиях – как за обычною подписью автора, так и под другими псевдонимами. Почти все эти произведения выйдут в первый раз отдельным изданием».

Пишучи передмову до другого видання, вміщену в першому томі, письменниця не могла, звичайно, передбачити ті численні труднощі, з якими їй довелося зіткнутися в досягненні поставленої мети – видати повне зібрання своїх творів у такому вигляді, в якому вони вийшли з-під її пера.

«План второго издания, – писала вона, – в общем, прежний. В первые два тома войдут повести, рассказы и сказки из малорусской жизни, со включением «Маруси», не вошедшей в первое издание. В последующих томах собраны произведения шестидесятых годов и семидесятых – рассказы из русского быта, роман «Живая душа», «Теплое гнездышко», «Путешествие внутрь страны» и др. В шестом – будут напечатаны «Записки причетника», в седьмом – роман «В глуши», в восьмом – позднейшие повести, печатавшиеся в периодических изданиях большей частью под различными псевдонимами».

Цей задум Марку Вовчку вдалося здійснити далеко неповно. Кожен том з величезними труднощами проходив через рогатки цензури, зазнавав «хірургічного» втручання охоронників царизму. Попередні цензурні вирізки в творах «Жили да были три сестры», «Записки причетника» та інших письменниці так і не вдалося відновити, а на видання восьмого тома цензура не дала дозволу, і доля його рукопису досі невідома.

Так стояла справа з виданням зібрання творів Марка Вовчка російською мовою. Щодо творів, написаних українською мовою, то перші спроби видати їх у більш-менш повному обсязі стали можливими ще пізніше і здійснювалися з неймовірними труднощами. Після першої збірки «Народних оповідань», виданої П. Кулішем у Петербурзі наприкінці 1857 р. і перевиданої Н. Тібленом під назвою «Повістки» (Спб., 1861) та виходу в світ другого тома «Народних оповідань» (Спб., 1862) і збірки «Оповідання» (Спб., 1865) у виданні В. Яковлева перше зібрання українських творів письменниці з’явилося мало не через тридцять років від початку її літературної діяльності. В умовах жорстоких переслідувань української культури, літератури, мови царизмом (згадаймо сумнозвісні валуєвський циркуляр 1863 р. і емський указ 1876 р.) таке видання в межах самодержавної Росії здійснити було неможливо.

Саме тому перше зібрання українських творів Марка Вовчка з’явилося в Галичині (Львів, 1877, «Народнії оповіданя», т. І, II, III; «накладом редакції» «Газеты школьной»), що перебувала тоді в складі Австро-Угорської цісарської імперії. Хоч у це видання ввійшли мало не всі написані до того часу українські твори Марка Вовчка, але культурно-громадське значення його було надто обмежене.

Готувалося воно без відома автора. В текстах уміщених тут творів є чимало пропусків, друкарських помилок та інших недоглядів. Упорядник і редактор цього видання Ом. Партицький брав тексти з видань 1861, 1862 і 1865 років, які так само виходили в світ без нагляду письменниці й тому рясніли багатьма кричущими помилками. Ті помилки й недогляди Партицький вирішив усунути по-своєму – «хірургічним» способом. У примітці до третього тома він так про це писав:

«Третій том, виданий року 1865, переповнений такими численними похибками друкарськими, що в теперішнім виданню деякі уступи, по конечності, треба було скоротити».

Таким чином, текст першого зібрання українських творів Марка Вовчка виявився страшенно попсованим – старими й новими друкарськими помилками, а також свавільним втручанням редактора, аж до написання ряду слів на галицький манір. До того ж видання це надруковане з дотриманням вимог так званого історико-етимологічного правопису («въ етимольогичиôй правописи галицкôй»), що надто утруднювало сприйняття його народним читачем не тільки Східної, а й Західної України. Це, між іншим, розуміли й самі прихильники того правопису. У багатьох своїх виданнях вони постійно зверталися з проханням до «читателѣвъ» «мати на увазѣ, що въ вымовѣ іъ=jі, ô, û=i, и (въ серединѣ и на конци словъ) = ы, и (на початку словъ) û на самосогласныхъ (= і, ô) на початку словъ ( = ві») [Який це мало вигляд на практиці, можна бачити хоча б з оцього уривку з «Кармелюка»: «И привезли єго. И зновъ єму темниця темна, судъ угнѣваный, важшû та крѣпшû кайданы, и зсылка дальша та скрутнѣйша»]. Ці пояснення, звичайно, мало що допомагали загалу читачів, не спокушених на всіляких правописних мудрощах, навколо яких тоді точилися гострі суперечки між «москвофілами» і «народовцями».

Наступне видання зібрання українських творів Марка Вовчка здійснило видавництво «Вік» («Народни оповидання», 1901 – 1902, Київ). Письменниця дала згоду на це видання, хоч участі в його готуванні не змогла взяти.

«Беріть, будь ласка, з оповіданій, що собі бажаєте, маю тільки дяковать», – писала вона редакції видавництва «Вік» [Марко Вовчок. Твори в шести томах, т. 6, Держлітвидав, К., 1956, стор. 489].

При цьому Марко Вовчок ставила лише одну умову:

«Видавайте, а коли на тім виданні Вам пощаститься щось придбати, то все, що придбаєте, прикладіть до тих карбованців, що по однісінькому, мовляли, назбирав «народ бідний», незаможні студенти – нехай повертається на дальшу Вашого товариства добру справу. Як надрукуєте, то не одмовите мені прислати 1 – 2 книжки – більше не треба» [Там же, стор. 490].

До «віківського» видання ввійшли майже всі відомі тоді українські твори письменниці і тексти їх були уважніше підготовлені, за першодруками. Проте й тут є чимало друкарських помилок, трапляються пропуски та інші огріхи. До того ж це видання, згідно з тодішніми вимогами царської цензури, надруковане російською орфографією («съ соблюдениемъ однакоже общепринятыхъ правилъ русской орфографии», тобто із збереженням твердого знаку, ы, и, і – замість и, і, ї і т. д.), що утруднювало сприйняття тексту народним українським читачем.

До речі, у «віківському» виданні вперше надруковано портрет письменниці, на що вона, після настійливого прохання видавців, дала згоду. Тоді ж цей портрет з короткою біографією Марка Вовчка з’явився в «Сборнике на помощь учащимся женщинам» (Москва, 1901), де опубліковано також її сатиричне оповідання «Праздничный сон». До того часу Марко Вовчок рішуче заперечувала проти вміщення в пресі будь-яких відомостей про себе, в тому числі й портретів.

«Биографию только тогда следует писать, – говорила вона, – когда человек в могиле, и его могила тричі травою поросла, а пока человек жив, биография преждевременна» [Марко Вовчок, Твори в шести томах, т. 6, стор. 491].

Слідом за «віківським» виданням, у 1903 – 1904 рр. «Українсько-руська видавнича спілка» у Львові здійснила (теж за згодою Марка Вовчка) нове видання її творів, на цей раз у трьох томах, під тією ж традиційною назвою «Народні оповідання». До першого і другого томів увійшли українські твори письменниці (в тому числі перший та другий «Листи з Парижа» і казка «Чортова пригода» – вперше опублікована в журналі «Киевская старина», 1902 р.), а третій том видавці цілком присвятили її російським творам з українською тематикою («Маруся», «Пройдисвіт», «Лимерівна», «Тюлева баба», «Глухий городок») в перекладі українською мовою.

Між іншим, коли Марко Вовчок дізналася про намір львівських видавців перекладати її російські твори українською мовою, вона радо на це погодилась, але в той же час побоювалась за якість перекладу. В листі до Б. О. Марковича (кінець 1904 р.) вона писала:

«Хотя не очень, а боюсь, что с русского на малорусский переведут нынешним ужасным языком. Есть теперь и немало писателей и переводчиков, которые невообразимо коверкают чудесный украинский язык, и, не задумываясь, сами сочиняют слова – выходит такое безобразие, что сердце болит» [Там же, стор. 508].

Для подібного побоювання у Марка Вовчка, звичайно, були підстави. Попередні видання творів письменниці на Україні «въ етимольогичній правописи галицкій» і «съ соблюдением русской орфографии» не могли не насторожити її проти калічення «чудової української мови», яку вона блискуче знала і всім серцем любила. Проте на цей раз тривога Марії Олександрівни, як незабаром з’ясувалося, була передчасною: талановитий вчений-філолог, вдумливий дослідник її української творчості В. М. Доманицький зробив високомайстерні переклади згаданих творів, вміщених у третьому томі. Переклади ці й тепер вважаються зразковими.

В останні роки життя, особливо під час першої народної революції в Росії, коли цензурні утиски дещо послабилися, Марко Вовчок робила спроби знайти видавця повного зібрання своїх творів російською мовою і мала намір перевидати ряд перекладів з інших літератур, зокрема роман Еркмана-Шатріана «Історія одного селянина» і твори Жюля Верна. Про це вона неодноразово писала в листах до сина Б. О. Марковича в 1904 – 1906 роках. Перебуваючи в «Александровской яме» (тобто в с. Олександрівське на Ставропольщині), Марія Олександрівна просила сина розшукати в цензурних анналах рукопис затриманого восьмого тома Саратовського видання її творів. «И еще вот что, – писала вона, – выручи приготовленные, т. е. переписанные для 8 тома. Теперь бы они нужны». І в іншому місці: «может, нашлась бы возможность напечатать 8 том. Прошу, подумай об этом. Очень прошу» [Марко Вовчок, Твори в шести томах, т. 6, стор. 503].

Проте й тепер її наміри лишилися нездійсненими.

Після смерті письменниці (10 серпня 1907 р.) з її неопублікованої спадщини було видано лише частину і то тільки українські твори. У 1910 р. в Києві вийшла невелика книжка під назвою «Марко Вовчок. Посмертні оповідання», у якій опубліковано не цілком викінчені повісті «Дяк» і «Гайдамаки», український текст оповідання «Пройдисвіт» [До публікації цього твору видавці дали таку примітку: «По-українськи був друкований тільки початок сього оповідання в «Вечерницях» 1863, ч. 10. В перекладі з російського видання (відмінної редакції) надрукований був у кн. III «Народних оповідань», виданих «Видавничою спілкою». Подаємо тут початок з «Вечерниць», а по нім ту частину, що знайшлася в паперах пок. Марії Олександрівни, вона відповідає розд. VIII – XVI російської редакції» (Марко Вовчок, Посмертні оповідання, Київ, 1910, стор. 45).], казка «Як Хапко солоду відрікся» і третій «Лист з Парижа». В передмові до цього видання зазначено, що текст уміщених тут творів «був провірений по автентичним рукописам-оригіналам», які надав у розпорядження упорядників Б. О. Маркович. Оскільки згадані «рукописи-оригінали» досі не розшукані, збірка «Посмертні оповідання» має й тепер значну наукову цінність як першоджерело вміщених тут творів.

Трьома роками пізніше, «коштом і заходом товариства прихильників української літератури, науки й штуки» (мистецтва), у Львові посмертні твори Марка Вовчка було перевидано. В «Передньому слові» до цього видання зазначено, що незабаром після смерті Марка Вовчка «Українська видавнича спілка» мала намір

«випустити критичне, наукове видання» її творів, «яке б могло послужити твердою підставою для всяких дослідів над творчістю сеї вічнопам’ятної в історії української культури письменниці».

Готувати таке видання мав В. Доманицький. Він же зобов’язався підготувати до друку «різні дрібні фрагменти» невикінчених творів Марка Вовчка і «взяв на себе – провірити тексти по оригіналам, зібрати варіанти і попередити збірку студією про сі оповідання з їх текстуальної сторони». Хвороба, а потім смерть В. Доманицького стали на перешкоді здійсненню цього широкого плану.

Львівське видання збірки посмертних оповідань Марка Вовчка затрималось на кілька років (вийшло в світ у 1913 р.), а інші цінні матеріали з рукописної спадщини письменниці, що знаходилися у її спадкоємців і оригінали яких видавцям не вдалося дістати, так і лишились неопублікованими. З роками значна частина їх опинилася в різних руках, розвіялася по світу і, ймовірно, зникла назавжди. Тому-то все те, що вціліло з рукописного архіву автора «Народних оповідань», належить старанно розшукувати, зберігати, вивчати і неодмінно видавати.

В 1918 р. «Українська видавнича спілка» у Львові вдруге видала твори Марка Вовчка в трьох томах («Народні оповідання», т. І, II, III), додавши сюди й твори, опубліковані в збірнику «Посмертні оповідання».

Наступне зібрання творів Марка Вовчка, куди ввійшли українські твори, три листи з Парижа, посмертні публікації, а також російські твори з українською тематикою в перекладі В. Доманицького, здійснив Б. Лепкий («Твори Марка Вовчка», т. І, II, III, Київ – Лейпціг, 1926). У першому томі цього видання упорядник вмістив «Життєпис і життєписні матеріали» (матеріали до біографії Марка Вовчка та розгляд їх, критично-біографічний нарис, листи письменниці до різних осіб і листи до неї, а також спогади сучасників та критичні відгуки в російській і українській пресі другої половини XIX ст. про творчість Марка Вовчка).

Ті «матеріали до задуманої монографії про Марковичку», як засвідчив Б. Лепкий, зібрав В. Доманицький і незадовго перед своєю смертю (10.IX 1910 р.), коли від’їжджав на лікування у Францію, передав йому, зауваживши при цьому: «Як верну, відберу собі, а як ні, то може ви похіснуєтесь ними» [«Твори Марка Вовчка з життєписом авторки і життєписними матеріалами», т. І, Київ – Лейпціг, 1926, стор. XIX. Докладніше про це див. у статті: О. Є. Засенко, Дещо про долю автографів «Народних оповідань» Марка Вовчка, журн. «Радянське літературознавство», 1962, № 5, стор. 115 – 122]. Саме цими документальними матеріалами, зібраними В. Доманицькнм, цінне дане видання і тому до нього досі звертаються дослідники.

У 1926 – 1927 роках Державне видавництво України здійснило видання творів Марка Вовчка у трьох томах, за редакцією і з критико-біографічною розвідкою О. К. Дорошкевича. Наступного, 1928 року в тому ж видавництві вийшли твори письменниці в чотирьох томах («Твори Марка Вовчка», т. І, II, НІ, IV, ДВУ, Київ – Харків). Тут найповніше представлено українські твори Марка Вовчка і зроблено спробу ширше познайомити читачів із зібраною на той час частиною її епістолярної спадщини.

Упорядник і редактор цього, як і попереднього, видання О. К. Дорошкевич провів велику дослідницьку роботу по збиранню й вивченню української літературної спадщини Марка Вовчка, вміщеної в І, II, III томах. До текстів українських творів Марка Вовчка О. Дорошкевич підійшов із своїми критеріями і, слід прямо сказати, чимало наплутав. «Народні оповідання» і «Чари» він вирішив друкувати не за першими публікаціями, а за списком Д. С. Каменецького, бездоказово вважаючи цей текст найдосконалішим.

О. Дорошкевич не зважив на те, що під час друку, очевидно, в коректурі, редактор першого видання «Народних оповідань» зробив ще ряд доцільних поправок, з якими потім погодилася й письменниця. Інші твори Марка Вовчка О. Дорошкевич видавав за першодруками, але в той же час дозволив собі поробити в них «деякі текстуальні зміни згідно» з тодішніми «правилами видання клясиків». Таке «редагування» не сприяло науковому розв’язанню питання про канонічний текст українських творів Марка Вовчка, а ще більше ускладнювало цю важливу справу [Докладніше про це див. у дослідженні М. Є. Сиваченко, До питання про канонічний текст «Народних оповідань» Марка Вовчка (зб. «Марко Вовчок, Статті і дослідження», Вид-во АН УРСР, Київ, 1957, стор. 85 – 150)].

В IV томі О. К. Дорошкевич опублікував свій чималий обсягом літературно-критичний нарис про життя й діяльність Марка Вовчка, який на той час був найгрунтовнішою працею в усій критичній літературі про письменницю. В цьому ж томі опубліковано 95 листів Марка Вовчка до різних осіб та 129 листів її сучасників до неї. Тут же вміщено складену О. К. Дорошкевичем (щоправда, далеко не повну) бібліографію українських і російських творів Марка Вовчка, їх передруків і перевидань у дореволюційний час, а також бібліографію перекладених Марком Вовчком наукових і художніх творів з інших мов (французької, німецької, англійської, польської). Цінними тут є також (хоч і надто скупі) бібліографічні відомості про переклади творів Марка Вовчка в зарубіжних, зокрема в слов’янських літературах. Опубліковані в IV томі матеріали упорядник супроводив грунтовними примітками.

Не вдаючись до аналізу цілого ряду суттєвих недоліків, що є в критичному нарисі О. К. Дорошкевича про Марка Вовчка та його коментарях до художніх творів і вміщених у IV томі документальних матеріалах, водночас треба зазначити, що це видання й досі є цінним джерелом сумлінно зібраних і вперше, на рівні тогочасних вимог, науково класифікованих фактів і важливих свідчень про життя, літературну і культурно-громадську діяльність Марка Вовчка. Саме цим і визначається історико-літературна вартість даного видання.

Після виходу в світ творів Марка Вовчка в чотирьох томах під редакцією О. К. Дорошкевича у наступні роки твори письменниці видавалися на Україні багато разів, у різному обсязі, з передмовами й без передмов, але чогось нового, суттєвого в справу поглибленого освоєння літературної спадщини автора «Народних оповідань» ці видання не вносили. Власне, вони з’являлися як відгук на широкий інтерес читачів до творчості Марка Вовчка і мали, отже, звичайний популяризаційний характер.

Упорядники й редактори цих видань кожен по-своєму ставилися до текстів передрукованих творів письменниці. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що в цій справі тривалий час панували необмежений суб’єктивізм, а інколи навіть дилетантизм і сваволя. Так, наприклад, упорядник і редактор «Вибраних творів» Марка Вовчка (тт. І, II, Держлітвидав України, Київ, 1935) Н. Чередник у вступному слові до цього видання писала, що тексти вміщених тут українських творів вона дала «в основному за виданням 1870 року», тобто за російським виданням С. В. Звонарьова.

Трохи нижче Н. Чередник додала: «Мову двотомника звірено з виданням П. А. Куліша» і з «текстами оповідань, що їх вміщено у віснику «Основа» 1861 року» [Марко Вовчок, Вибрані твори в двох томах, т. І, Держлітвидав, К, 1935, стор. 6].

Отож тексти українських творів Н. Чередник «звіряла» з виданням їх… російською мовою; помічені при цьому різночитання (а їх чимало) перекладала, як уміла, українською мовою; потім цей текст «звіряла» з виданням П. Куліша й першодруками в журналі «Основа» і знову на власний смак усувала численні відміни. «Витворений» таким антинауковим способом контамінований текст українських творів Марка Вовчка мав, на думку Н. Чередник, вважатися канонічним.

На щастя, інші упорядники, редактори й видавці до «текстологічних» вправ Н. Чередник поставилися гостро критично, хоч і не спромоглися правильно розв’язати це складне питання. Зокрема О. Дорошкевич і далі твердо стояв на тому, що текст «Народних оповідань» за списком Д. Каменецького найкращий, найближчий до авторського, що інші українські твори Марка Вовчка треба видавати за першодруками. У передмові «Від упорядника» до однотомника «Вибраних творів» (Держлітвидав України, Київ, 1946) О. Дорошкевич писав:

«Я подаю в однотомнику 15 найкращих і найвидатніших, як мені здається, оповідань Марка Вовчка. Текст цих оповідань я беру з видання 1928 р. «Твори Марка Вовчка», видання друге, де мною дана нова редакція цих творів на основі рукопису Д. Каменецького» [Марко Вовчок, Вибрані твори, Держлітвидав, К., 1946, стор. 2].

Про те, як була створена О. Дорошкевичем «нова редакція» українських творів Марка Вовчка, уже говорилося.

Треба зазначити також, що тривалий час перевидавалися переважно українські твори письменниці та згадувані раніше російські твори в перекладі В. Доманицького. Всі інші численні російські твори Марка Вовчка явно недооцінювалися і довго лишалися напівзабутими. Цю неправильну практику в ставленні до російської літературної спадщини Марка Вовчка чи не вперше було порушено виданням однотомника «Вибраних творів» письменниці в серії «Колгоспна бібліотека» (Держлітвидав України, 1949), до якого, поряд з українськими оповіданнями, було включено також кілька російських творів («Маша», «Катерина», «Саша», «Игрушечка», «Жили да были три сестры»).

У 1955 – 1956 роках, до 50-річчя з дня смерті письменниці і 100-річчя з часу першого видання «Народних оповідань» (ці дати відзначалися в 1957 р.), група наукових співробітників Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР підготувала, а Державне видавництво художньої літератури УРСР видало зібрання творів Марка Вовчка в шести томах. Порівняно з усіма попередніми, це видання є найповнішим і найфундаментальнішим. Тут уміщено всі відомі на той час українські й російські твори Марка Вовчка, а також 190 її листів до різних осіб.

Готуючи це видання до друку, упорядники й редактори томів провели значну дослідницьку, зокрема текстологічну роботу, чим по суті поклали початок науково-критичного вивчення текстів художніх творів Марка Вовчка, літературної історії появи того чи іншого її твору. Керуючись сучасними принципами і критеріями радянської текстологічної науки, яка не терпить волюнтаризму, суб’єктивної смаківщини й спрощенства при розв’язанні важливих, часто дуже складних і заплутаних питань текстологічного характеру, упорядники шеститомника знайшли правильний шлях щодо визначення канонічного тексту «Народних оповідань» та інших українських творів Марка Вовчка, зробили також перші успішні кроки в справі вивчення й визначення кращих текстів російських творів письменниці (зокрема тексту видатного антиклерикального роману «Записки причетника»).

Значну роботу провели також упорядники в справі розшуку художніх творів і листів письменниці, які до того в жодному зібранні її творів не публікувалися або й зовсім не були друковані. До цього видання вперше включено оповідання «Воришка», «Путешествие во внутрь страны», «Сельская идиллия», «Встреча», повісті «Мечты и действительность», «Отдых в деревне», казка «Хитрый Хаимка», вісім уривків «Листів з Парижа», «Замітку-передмову до збірника нот народних українських пісень» і сто листів Марка Вовчка.

Особливо складною була підготовка до друку листів, зокрема датування їх. «Да ставьте, пожалуйста, число – и не пишите на клочках», – благав якось Марію Олександрівну І. С. Тургенев (лист від 21 липня 1860 р.), але вона була вірна собі і тільки зрідка датувала свої листи. Значну трудність для упорядників становило також коментування непублікованих раніше у виданнях подібного типу художніх творів і листів письменниці. Загалом кажучи, зібрання творів Марка Вовчка в шести томах, видане в 1955 – 1956 р. – це помітний крок у науково-критичному вивченні й освоєнні літературної та епістолярної спадщини письменниці.

«Вихід у світ шеститомного зібрання творів чудової письменниці – велика заслуга українських літературознавців, – писав рецензент у журналі «Вопросы литературы». – В шеститомник включені не тільки загальновідомі твори, але й речі, що не ввійшли через цензурні умови в останнє прижиттєве (так зване саратовське) зібрання творів. Нове видання вперше дає в зібраному вигляді майже всі художні твори і вибрані листи Марка Вовчка. Саме це дає змогу судити, яку воно становить цінність» [Е. Брандис, Собрание сочинений Марко Вовчка, «Вопросы литературы», 1957, № 9, стор. 229].

Висловивши кілька критичних зауважень і міркувань про потребу дальшого вивчення й популяризації спадщини письменниці, наприкінці рецензент зробив висновок: «Це перше зібрання творів Марка Вовчка українською і російською мовами – радісна подія в нашому культурному житті, знаменний факт в історії літературних зв’язків українського і російського народів. Шеститомник Марка Вовчка – чудовий подарунок радянським читачам до п’ятдесятиріччя з дня смерті письменниці (10 серпня 1957 року)» [Там же, стор. 234].

Таку ж прихильну оцінку виданню творів Марка Вовчка в шести томах дано на сторінках газети «Радянська Україна».

«Читач з задоволенням зустрів це видання і справедливо розцінив його як важливу подію в нашому культурному житті, – говориться у вміщеній тут рецензії. – Шеститомник творів Марка Вовчка – цінний подарунок нашому читачеві, один з виявів пошани і любові радянських людей до видатної письменниці» [М. Бернштейн, Цінне видання. До виходу в світ шеститомника творів Марка Вовчка, «Радянська Україна» від 26 червня 1957 р].

Але, зрозуміло, й це видання не було повним і далеко не бездоганне воно з багатьох точок зору. Поряд з позитивними якостями воно має й свої, інколи досить прикрі, недоліки. На деякі з них зверталася увага і в щойно цитованих рецензіях. Для прикладу згадаємо тільки найяскравіші. У V томі вміщено як оригінальний твір Марка Вовчка – оповідання «На рождество» з посиланням у примітці на публікацію його в «Саратовском дневнике» 25 грудня 1897 р. Насправді ж це не оригінальний твір Марка Вовчка, а її переклад уривку твору Д. Грінвуда «Несентиментальна мандрівка», що під назвою «Рождественские праздники лондонского жителя» вперше був опублікований в «Отечественных записках» 1869 р. (№ 5). Отже, до зібрання творів Марка Вовчка це оповідання не варто було включати.

Подібне маємо також у VI томі. Тут на стор. 347 – 348 опубліковано лист, який помилково приписано Марку Вовчку, тоді як писаний він рукою іншої особи, очевидно якоїсь знайомої О. В. Марковича, ще до його вислання в м. Орел.

В кількох випадках є неточності в датуванні листів Марка Вовчка, в коментуванні деяких фактів і явищ, в довідках про згадувані в листах особи, неправильно прочитані в автографах слова, друкарські помилки тощо.

Нове видання творів Марка Вовчка в семи томах має на меті представити літературну спадщину письменниці (українські, російські й французькі художні твори, листи, статті, а також начерки незакінчених творів, нотатки в записних книжках та інші цінні матеріали) якнайповніше, за найбільш авторитетними джерелами, з урахуванням сучасних вимог текстології і наукової практики здійснення подібних видань. Розташовані твори у виданні за хронологічним принципом (за часом написання і перших публікацій, про що точно сказано в примітках).

У першому томі публікуються українські оповідання, повісті й казки, створені наприкінці 1850-х і в 1860-х роках. До основної частини тома введено також два не цілком завершені твори, над якими письменниця працювала в той же період, а саме – український варіант оповідання «Пройдисвіт» і повість «Дяк». Крім того, в «Додатку» до І тома відтворено текст оповідання «Козацька кров» (перша назва оповідання «Данило Гурч») за автографом Марка Вовчка, що зберігається в бібліотеці Манітобського університету в Вінніпегу (Канада).

У другому томі публікуються ранні російські оповідання Марка Вовчка («Рассказы из русского народного быта»), повісті першої половини 1860-х років («Червонный король», «Лихой человек», «Тюлевая баба», «Три сестры», «Глухой городок») і тоді ж створені нариси («Отрывки писем из Парижа»), причому шість нарисів («Заведення для слепых и глухонемых детей», «Великопостные концерты, моленья и проповеди», «Гулянье в страстную пятницу», «Ярмарка в городке Кёльн», «Компьень. Pierrefond и окрестности», «Шантильи. Тамошний праздник. Окрестные деревеньки») до зібрання творів письменниці вводяться вперше. В другому томі вміщено також І, II і III «Листи з Парижа» українською мовою. Російський текст цих листів дещо повніший і редакційно відмінний. В той же час змістом і особливо мовою згадані українські листи з Парижа становлять значну цінність у спадщині письменниці і неправильно було б лишати їх поза виданням.

У третьому томі друкуються російські оповідання і нариси Марка Вовчка, написані в 1860-х роках, – два з них («Пустяки» і «Скрипка») до зібрання творів вводяться вперше. В цьому ж томі вміщено роман «Живая душа» і повість «Теплое гнездышко», а в «Додатку» – початок повісті «Без роду и племени» і нарис-нотатку «Удельные нравы», – останні два твори в зібранні творів з’являються вперше.

В четвертий том увійшли ті самі твори, що й у четвертий том попереднього видання – «Сказки и быль» («Совершенная курица», «Королева Я», «Затейник», «Похождения домашнего учителя», «Воришка») та антиклерикальний роман «Записки причетника».

П’ятий том цього видання від попереднього теж майже не відрізняється, – тут тільки, крім роману «В глуши», повісті «Мечты и действительность», оповідань, нарисів і казок («Путешествие во внутрь страны», «Сельская идиллия», «Хитрый Хаимка», «Встреча»), вперше до зібрання творів включено оповідання «Праздничный сон», досі опубліковане тільки один раз – у збірнику «В помощь учащимся женщинам» (Москва, 1901).

У першій половині шостого тома даного видання друкується сатиричний роман «Отдых в деревне», а також українські казки «Чортова природа» і «Як Хапко солоду відрікся» та незавершена історична повість «Гайдамаки», тобто твори «з останніх літ життя й творчості покійної авторки, або принаймні ними вона займалася тоді, в 1900-х роках», як сказано в «Передмові» до збірки «Посмертні оповідання» (Київ, 1910).

Друга половина тома цілком присвячена публікації матеріалів, які досі в жодне зібрання творів письменниці не включалися. Це – твори (казки та оповідання), писані французькою мовою (в оригіналі і в перекладі українською мовою), статті («Мрачные картины», передмови до видань творів, передмова до збірника народних українських пісень та ін.). У «Додатку» вміщено повість «Скользкий путь», створену Марком Вовчком у співавторстві з французьким письменником і видавцем П. Ж. Сталем (Етцелем). Між іншим, цю повість Марко Вовчок мала на меті включити до Саратовського видання своїх творів, але намір цей з невідомих причин лишився нездійсненим.

Можливо, що повість «Скользкий путь» мала бути надрукована у восьмому томі, який цензура заборонила. Вперше російською мовою (в перекладі Марка Вовчка) повість «Скользкий путь» («Le chemin glissant») видана в Петербурзі 1876 р.; наступного року вона вийшла вдруге. З того часу твір цей не перевидавався.

Останній, сьомий том зібрання творів Марка Вовчка складається теж з двох частин. У першій частині тома вперше публікуються численні матеріали з рукописної спадщини Марка Вовчка – початки творів (роману «Начатое дело», оповідань «Чужина», «Левко», «Сава Чалий», повісті з життя містечкової єврейської бідноти, оповідання про давні часи «Праведний суд», казок «Їжак», «Вовк» та ін.), плани, задуми, нотатки, фольклорні та етнографічні записи, виписки з різних джерел, словнички тощо. Вміщені в першій частині сьомого тома матеріали дають можливість глибше проникнути в творчу лабораторію письменниці, краще зрозуміти джерела її майстерності, «секрети» її мистецтва слова.

Друга частина присвячена епістолярній спадщині письменниці. Крім листів до різних осіб, які частково публікувалися раніше у виданнях її творів (у Лейпцігському тритомнику 1926 р., в чотиритомнику за редакцією О. К. Дорошкевича в 1928 р.; в шеститомнику 1955 – 1956 рр.), тут вперше друкуються листи Марка Вовчка до П. Ж. Сталя (Етцеля), а також ряд інших листів (до Б. О. Марковича, Б. М. Волховського, Л. М. Толстого та ін.), розшуканих дослідниками в останні роки.

Усі вміщені в цьому виданні твори й листи Марка Вовчка звірено з найавторитетнішими джерелами – автографами, першодруками, кращими прижиттєвими і посмертними виданнями. В примітках до кожного твору чи листа точно зазначено джерело, за яким друкується той чи інший текст. Крім того тут зазначено час написання (якщо відомий) і першої появи в друкові, названо також важливіші перевидання. В разі потреби – пояснено згадувані в тексті особи, події, назви видань, організацій тощо.

Друкарські помилки в обраному для перевидання тексті того чи іншого твору в нашому виданні виправлено беззастережно; підтекстові примітки – пояснення письменниці збережено в авторській позиції; редакторські примітки, переклад іноземних слів і виразів позначено: (Ред.); при потребі уточнено пунктуацію і дано сучасне написання широковживаних в українській і в російській літературній мові слів. Загалом же мова творів Марка Вовчка (лексика, фразеологія, діалектні форми, паралельне написання окремих слів) максимально збережена.

Упорядники й редактори даного видання усвідомлюють велику складність взятого на себе обов’язку і добре розуміють те, що в освоєнні літературної спадщини Марка Вовчка це лише ще один важливий, але не останній крок. Тільки повне академічне видання усього створеного видатною революційно-демократичною письменницею – другом Шевченка і Тургенева, Герцена і Добролюбова, Чернишевського і Некрасова, Едуарда Желіговського і Йозефа Фріча, Жюля Верна і П. Ж. Сталя (Етцеля) – дасть можливість уявити її постать на повний зріст. Здійснення академічного видання творів Марка Вовчка – справа недалекого майбутнього.


Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 5 – 20.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1691

Модифіковано : 14.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.