2. Кілька слів про твори В. Забіли
В. Мировець
Проживши на світі мало не 70 років, Забіла написав за все своє життя всього коло 40 віршів. Звичайно, це дивно мало. Але не треба забувати, кажучи про Забілу, тих умов, серед яких він жив і під впливом яких мусів розвиватись його літературний талан.
То були глухі, сумні часи. Мало не все панство, мало не вся інтелігенція на Вкраїні зовсім втеряла живий зв’язок з рідним народом. Між народом та інтелігенцією була страшна, глибока, непрохідна безодня. Інтелігенція, здавалось, навіки втеряла свою національність. Серед панів тогочасних можна було чути всякі мови – і польську, й московську, й французьку – ніколи тільки не лунала в їх покоях рідна, українська мова.
Тоді, – каже Куліш, – між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутну собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину» [Куліш Хуторна поезія, с. 24 – 25].
Отже ж дивно, як то Забіла, живучи серед тодішнього зденаціоналізованого так глибоко панства, не тільки не забув і не забував рідної мови, але навіть писав нею свої вірші. Біографія Забіли зовсім не подає таких даних, які б могли пояснити цей трудно зрозумілий факт.
Може, хто впливав на нього в такому напрямку?
Трудно дати на це питання яку-небудь рішучу відповідь. Той факт, що Забіла вчився в Ніжині в ті часи, коли там був і Гребінка з Афанасьєвим, а також і те, що перші свої вірші Забіла друкує в альманасі «Ластівка» [Огоновський Історія літератури, ч. 2, 1 відділ, с. 229. Кажуть, що Гребінка нахилив до українства Афанасьєва (Зоря, 1887 р., № 4, с. 70) і взагалі мав вдачу, якою люди впливають на товаришів, самі того не бажаючи. Писати по-українськи він почав ще в гімназії, в Ніжині (Огоновський, с. 230)], який склав і видав Гребінка р. 1841, неначе свідчить про те, що на нього впливав Гребінка, що Гребінка підтримував його симпатії до рідного слова. На жаль, біографія Забіли не дає ні одного найменшого факта, який би свідчив, що між Забілою та Гребінкою були якісь більш тісні, більш щирі та приятельські відносини. Є певні дані, що Забіла був знайомий з Шевченком та Кулішем, – але це знайомство почалось аж в 1840-роках, – тоді, коли вже Забіла надрукував свої вірші в «Ластівці».
Як бачимо трудно напевно сказати, під чиїм впливом Забіла почав писати вкраїнські вірші.
Можливо навіть, що й ніхто не робив на нього особливого впливу, що він цілком самостійно, з власної ініціативи почав писати вірші рідною мовою. Куліш в своїх згадках про Забілу неначе поділяє оцю саме думку. Кажучи, що рідна поезія на Вкраїні вперше прокинулась в Чернігівщині в творах Забіли, як в Харківщині – за приводом Гулака-Артемовського, а в Полтавщині – Котляревського, він називає Забілу «самостійним органом нового почуття нації» [Хуторна поезія, с. 19]. Коли ми звернемо увагу на те, що Забіла, як то певно відомо з його біографії, дуже кохався в рідних піснях, і придивимося до самих його віршів, що своїм складом і формою так нагадують українські народні пісні, то ми знайдемо разом з цим те безсумнівне джерело, яке надихало Забілі любов до рідного слова, яке, не рахуючи навіть впливу окремих людей, і само могло потягти Забілу до праці рідною мовою. Факт впливу на Забілу народної поезії, особливо пісень, не може підлягати жодному сумніву.
Звичайно, можливо, що до нас дійшло далеко не все, що написав Забіла, хоча однаковість, щодо змісту, всіх збірників (рукописів) його віршів неначе свідчить про те, що він більш нічого й не писав [нам довелось бачити аж три збірники під назвою «Співи крізь сльози» і всі однакового змісту]. Нам здається, що Забіла і справді не писав більш нічого, оприче того, що далі друкуємо ми. Нам, на жаль, тільки не пощастило знайти «Посланія до Куліша», – але про цей твір кажуть, що він дуже невисокої літературної вартості.
Чим же можна пояснити, що Забіла протягом такого довгого часу так мало написав?
Ми вже вище говорили, що Забіла не мав яких-небудь певних і міцних громадянських переконань. Це був собі простий чоловік, звичайний панок тогочасний, – тільки людина з щирим серцем і талановитою, дуже палкою, вразливою вдачею. Це була натура дуже симпатична, але не глибока. Не маючи жодних сталих горожанських переконань, про що свідчать його твори, Забіла не міг свідомо глянути й на свою літературну діяльність. Забіла писав не через те, що кохався в рідному слові, – не через те, що розумів надзвичайну вагу й потребу рідної літератури, – він писав, бо слово само просилося, писав, бо душа боліла, писав, бо не міг вдержати слова, писав, як соловей співає… Писав Забіла рідною мовою, бо любив її хоч і несвідомою любов’ю, бо вкраїнська пісня так зріднилася з його душею, що йому було б вже важко підібрати іншу форму задля своїх думок і почувань.
Не маючи широких, загально-людських ідеалів або байдуже відносячись до них, Забіла через це саме не мав постійного джерела задля своїх творів. Виспівав він своє горе, і далі не стало про що писати. Можна припустити, що Забіла починав писати й на інші теми. Серед відомих нам його творів є і дидактичні, і навіть історичні. Та всі ці твори погано виходили у нього. Через це саме, проспівавши свою пісню, виливши в піснях власне горе, Забіла мусів замовкнути [можна думати, що Забіла покинув писати ще й через те, що бачив, наскільки слабі його твори в порівнянні з творами Шевченка та Куліша, які саме почали в цей час писати. І. Франко Поезії В. Забіли. – ЛНВ, 1906 р., № 3, с. 397].
Маючи все це на увазі, не треба забувати й тих важких обставин, серед яких жив Забіла і серед яких розвивався його літературний талан. Вільне, широке гусарське життя, зрозуміло, не могло дати нічого задля його талану, не могло зміцнити його. Нещасливе кохання одвернуло його на час од колишнього веселого життя, наповнило його серце тугою й журбою, дало зміст його пісням, вклало в його мало підготовлені до літературної роботи руки перо. Та, – на жаль, – не довго писало це перо. Безпросипне пияцтво швидко вирвало з його рук перо, замінивши його чаркою.
І зміст творів, і біографічні дані говорять нам цілком ясно, що найкращим часом в письменницькій діяльності Забіли був час од половини 1830-х до другої половини 1840-х років, – той саме час, коли Забіла, тільки що втерявши свою молоду, дуже вбивався за нею і виливав своє горе в піснях, поки що не дуже то заливаючи його горілкою. За цей час Забіла написав більшу й кращу частину своїх творів. Бувши на Вкраїні р. 1839, Глинка говорить, про нього, як про відомого «малороссийского поэта» [Рус. стар. 1870 р., т. 2. с. 278 – 279].
А що краща пора літературної діяльності Забіли закінчилася в другій половині 1840-х років, про це, поминаючи біографічні дані, виразно свідчить Куліш. Говорячи про гостювання у Забіли р. 1847 разом з Шевченком, він, звертаючись до «хуторного поета» (Забіли), каже: «Ти, чадо попсованого привілеями панства, втеряло єси навіки возмогу кращого життя духовного» [Хутор. поезія, с. 23].
Правда, і після цього Забіла писав дещо. Серед його віршів є один, що був написаний р. 1855, як показує виставлена коло нього дата. Але цей вірш [Дивись № 36], в якому Забіла тільки згадує про своє пияцтво, не суперечить, а навпаки підтримує нашу думку, доводить, що і справді після другої половини 1840-х років Забіла, який пив мало не без просипу, не міг нічого писати.
Ще коло одного вірша Забіли, який зберігається в Чернігівському музеї Тарновського, ми знаходимо дату: «1857 р. 29 іюня» [Дивись № 32]. Ця дата неначе б то говорить проти нашої думки. Але ця дата, не вважаючи на те, що її зробив сам Забіла власноручно, не певна. В одному з рукописів, який складено р. 1854 [рукопис № 2, на ньому стоїть ця дата – «1854 р.»], ми знаходимо вже цю поезію. Очевидно, р. 1857 Забіла тільки переписав її «вишнівкою» задля якогось з своїх приятелів.
Нашу думку, що Забіла не міг писати після 1847 р., підпирає ще її той факт, що після арешту Шевченка та Куліша (1847 р.) стало небезпечно писати по-вкраїнськи. Трудно думати, щоб Забіла, який ніколи цілком свідомо не відносився до рідного письменства, виказав стільки горожанської мужності, щоб, не вважаючи на небезпеку, писати все ж таки рідною мовою.
Зміст поезій Забіли дуже обмежений, не широкий. З біографії Забіли ми вже знаємо, що в своїх творах він головним чином ілюструє власне життя. Як відомо, кохання відіграло в житті Забіли дуже велику роль.
Цим то й виясняється, чому то мало не всі твори Забіли присвячені коханню. То він говорить про власне кохання, то висловлює гаряче співчуття всім закоханим («Сорока», «Пугач»). Поезій, присвячених коханню, найбільше в поетичній спадщині Забіли, і ці поезії – кращі зо всього, що написав він. В них чується так багато щирого, безпосереднього чуття, виливається така правдива та глибока туга, що мимоволі навіть вони вражають серце, викликають в душі якийсь особливий, відповідний до їх змісту настрій.
Поза цими поезіями, присвяченими коханню, у Забіли дуже мало творів.
Є одна цілком невдатна і що до змісту, і що до форми спроба історичного вірша. «Палій» Забіли ясно свідчить про те, що він і не знав, і не розумів зовсім рідної історії. Дарма шукати у нього правдивої характеристики головного героя, – дарма сподіватись, що він змалює широку картину давнього, минулого життя.
Серед творів Забіли зустрічається також ще й кілька «байок». Але «байки» ці дуже мало нагадують те, що всім відомо під назвою «байка». «Байки» Забіли – це через край розтягнуті, мало цікаві, не багаті ні змістом, ні формою, убогі мораллю віршовані оповідання («Будяк», «Семенова кобила»), часто цілком взяті з життя, з сучасних подій [Напр., «Багатий і бідний». – Див. Киев. стар., 1888 р., № 4]. Між цими «байками» вигідно одрізняється тільки «байка» – «Остап і чорт». Ця «байка» краща од інших своєю формою, а крім того – в ній дуже гарно, цілком вірно з етнографічного боку змальовано характерні риси вкраїнського чорта, – чорта не дуже то розумного, якого легко обдурити, і зовсім не злого.
Нарешті, в спадщині Забіли ми знаходимо і кілька віршів з горожанськими мотивами. Це – саме нещасливе з всього, що написав він. Тут поезії вже нема ані краплі, – нема тут, на жаль, і оригінальної, свіжої, нової, самостійної думки. Ідеали й думки Забіли, які висловлюються в цих віршах, самі звичайні, самі шаблонові. В одному віршові він, взявши за основу дійсний факт [Киев. стар., 1888 р., № 4], нападає на суди, які так сприяють багатим і так багато лиха приносять бідним, в другому – говорить про виховання дітей, в третьому – малює гірку долю сиротини, в четвертому – дає поради дитині і т. інш. Ось, напр., як він говорить про виховання дітей:
Щоб вони трудились,
Щоб були вони слухняні
Та щоб не крутились.
Коли що сами не знають,
Щоб батьків питали,
За червоним щоб не дуже
Вони все ганялись.
Чи може бути щось більш шаблонового од цих порад?… А ось як він радить жити й що робити дитині:
Люби Бога більше всього,
Та й нас старих слухайсь.
Людей люби, як тих братів…
Коли будеш шанувати
В серці своїм Бога,
Так не бійся ні невзгоди,
Ні злого ворога.
А ось як син одповідає батькові на його поради:
Я усе те знаю:
Богу молюсь, Бога боюсь,
Царя почитаю:
Він, як рідний усім батько,
Сиріт воспитає.
Чи далеко ж пішли ці думки од так званої «прописної», дешевої моралі?..
Не багаті змістом, твори Забіли далеко не виблискують і формою. Здебільшого форма їх – то форма «звичайних жіночих та й козачих» пісень [Кулиш Хуторна поезія, с.19]. В творах Забіли не шукайте штучного, гнучкого, артистичного вірша, – вірш його примітивний, надзвичайно простий і одноманітний.
Мова віршів Забіли, як за для того часу, досить чиста й гарна. Трудно зрозуміти, чому Куліш назвав цю мову «циганською» [Русский вестник, 1857 р, № 12, стр. 231]…
Вже раніш ми говорили, що в творах Забіли дуже помітно вплив народної пісні. Народна пісня, що була джерелом задля всіх перших українських поетів, була головним джерелом і за-для Забіли. Маючи це на увазі, не можна ніяк згодитись з деякими критиками [А. Котляревський (Чуприна). Московские ведомости, 1856 р., № 41], що помічають на творах Забіли вплив Шевченка та Метлинського. Можна цілком рішуче висловитись, що Забіла в своїх творах не наслідував нікому з тогочасних українських поетів.
Звичайно, задля нашого часу, коли поезія пішла так далеко вперед і щодо змісту, і особливо що до форми, твори Забіли не можуть мати великого значення. Але навіть і тепер деякі з його віршів, найбільш ті, в яких він жалується на свою нещасливу долю та плаче за знівеченим життям, можна прочитати залюбки: в них так багато чуття та щирості. Не дурно ж деякі з цих віршів Забіли, що так нагадують і своїм змістом, і формою народні пісні, пішли широко в народ, – і тепер ще їх співають селяни на Вкраїні.
Але головна вага творів Забіли зовсім не в цьому, – твори його тепер мають виключно історичне значення. Коли б ці твори з’явились в свій час, вони б мали в кілька разів більше значення. Тоді вкраїнська література була ще така вбога, тоді на її ниві було ще так мало справжніх робітників, тоді вкраїнська література стояла ще в такому становищі, що твори Забіли були б задля неї цінним придбанням. На жаль, суворі, сумні обставини не дали Забілі розвити свій талан, а нещаслива доля сховала надовго його твори і держала десь в заховку, аж поки вони зовсім не постаріли та не втратили сучасного значення.
Кінчаючи оцю коротеньку замітку про твори Забіли, сміливо кажемо, що Забіла мав чималий поетичний талан од природи і при кращих обставинах виховання та життя з нього міг би виробитись досить виразний і талановитий поет.
І сам Забіла добре розумів, що він далеко не все дав, що міг дати. В одному з своїх віршів, рівняючи себе до весняної води, він каже:
Та де зупинилась, –
Не одному б в жарке літо
Вона пригодилась.
В посланії «До Шевченка», говорячи про своє сумне життя, Забіла між іншим завважає:
Як пташка в клітці, так і я.
Співають пташки і в неволі,
Та все не так як би на волі.
Примітки
Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 109 – 116.