Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Остап і чорт

Віктор Забіла

Жив собі десь чоловік,

Він Остапом звався.

Раз поїхав в гай по дрова,

З чортом пострічався:

Прилягав, бач, гайок його

К болоту близенько;

Росла всячина на йому

Високо й низенько.

Завелось в тому болоті

Чортяків до врага,

Були й голі, й волохаті, –

Цілая ватага;

Чорні були і перісті,

Шуті і з рогами,

На собачих були лапах,

Були і з ногами.

Остапу тому й казали,

Щоб він постерігся,

Щоб не їздив сам у гай той,

Щоб з чортом не стрівся.

«Дак що! Може, він ухопить?

Сирий – не покурить!

Улепетне й чорт од мене,

Може, й роги згубить!»

Дивувалися миряне,

Що він так хвабрує,

Що про бісів він так сміло

Під вечір толкує.

Бо вони, як тільки темно,

Всюди шванигають,

Перевернуться в що-небудь,

Да і підслухають;

Жабами інколи скачуть,

Жуками літають,

Де що робиться на світі,

Усе біси знають.

І Остап – нехай Біг простить –

Мабуть з ними знався:

Ходив вночі сам усюди,

Чортів не боявся.

Раз рубав він в гаю дуба…

Зирк, поруч чортяка!

Трохи не впустив сокири,

Злякавсь, неборака.

– «Здоров був, пане Остапе!» –

Біс сказав до нього.

Іще більше ізлякався,

Не сказав нічого.

Потім трохи прочумався:

Дуже був моторний.

– «Я чув про тебе, Остапе,

ти вельми проворний», –

Чорт сказав ізнов до його.

А Остап чухмаривсь,

Мовчав довго з переляку,

А після оправивсь.

– «Як к якому, бачте, ділу, –

Остап став казати:

– Орать, сіять, лісу плести,

Строїть вмію хати».

– «Ну, а зайця ти доженеш?» –

Спитався чортяка.

– «Не дожену, пане чорте,

Бо я не собака».

– «От же я так і піймаю!»

– «Дак де ж його взяти?»

– «Зараз буде, коли хочеш,

Мимо нас стрибати».

Де узявся справді заяць!

Остап: «Катя!» – крикнув;

Зараз і поймав диявол,

Заяць і не пикнув.

Як поймав він в свої кігті,

Тільки стрепенувся.

– «Диковина!» – Остап сказав,

А чорт усміхнувся.

– «Ну, а свистать ти умієш? –

Чорт ізнов питає, –

Так, що і лист із дерева

Зовсім позлітає?»

– «Я як свисну, дак ще не так, –

Остап почав мовить, –

Ніхто в світі, в закладу піду,

На ногах не встоїть».

– «Давай в заклад, що я встою!»

Остап наготовив

Гарную собі дубинку,

Знов тоді промовив:

– «Свистіть же ви попереду,

Тоді станем биться

Ми у заклад, що впадете, –

Готов побожиться!»

– «Гаразд, затуляй лиш уші!..»

Свись!!! Ліс затрусився,

Аж Остап насилу встояв,

З дуба лист звалився.

– «Тепер же ви, пане чорте,

Зав’яжіть очиці,

Бо, як свисну, то неначе

Хто вріже по пиці».

– «А який же буде заклад?» –

Чортяка питає.

– «Повну шапку срібних грошей, –

Остап одвічає.

– А ти мені, як не впаду,

Що пообіцяєш?»

– «Усе тільки, що є в мене,

Все позабираєш!»

– «Добре!» – Да й зав’язав очі,

Він перехрестився,

Як урізав дубцем в висок,

Чорт і покотився!

Витягся на цілий сажінь,

А після зобгався.

– «А що? добре свиснув, чорте?» –

Остап попитався.

Застогнав, аж сумно стало,

Як бугай в болоті,

Остап квачем йому в горло,

Щоб не сохло в роті.

Облизувався чортяка,

Насилу аж дихав,

Крутнув після головою,

А далі зачмихав.

– «На здоров’я, пане чорте!

Годі вам качаться.

Я піду уже додому, –

Пора розщитаться…»

Землю поорав, як плугом,

Чортяка рогами,

Повиривав з корнем зілля,

Як дригав ногами.

Крутивсь, вертівсь, підскакував,

Скрипів аж зубами,

Мабуть, дуже він був ніжний:

Все плямкав губами,

Як сова при світлі, лупав

Чортяка очима,

Хвостом вертів, розправлявся

Да кивав ушима.

Почухався, став на ноги,

Неначе був п’яний;

Позіхав і потягався,

Неначе заспаний.

Трошки згодом заговорив:

– «Ну, Остап, ти свиснув!

Справді неначе по уху

Мене хто [був] тріснув».

– «Іще добре, що очиці

Свої зав’язали,

Не тільки річ би однялася,

Може б, сліпі стали».

Оддав чорт Остапу

Гроші да в болото тягу,

Скорійше води напився,

Прогнав трохи снагу…

Дак і вір оцім Остапам!

Чвалаями й ходять,

Зовсім вони не учені,

А бісів проводять.

Остап після розказував,

Який був чортяка:

Кострубатий, із рогами,

Чорний як собака.

Зуби, як ікли свинячі,

Всі зверху стреміли,

Такі, як у вола, уші, –

Тільки вниз висіли;

Хвіст загнутий у каблучку,

Козинії роги,

Морда гидка, препогана

І кінськії ноги;

Шия в його дуже довга,

Як верблюд горбатий,

Страшно на його й дивиться,

Увесь волохатий.

Двоє очей в його лобі:

Одно превелике,

Як жар було червонеє,

А маленьке дике.

Він так ходить, як би ведмідь,

Як циган спиняє.

Приступить не можна близько,

Бісом і воняє.

Руки в його дуже довгі,

Когтів по чотирі,

І моргуля превелика

Саме серед гири.

Язик теж в його предовгий,

Через губу висить;

Знай, тупає, не постоїть,

Мов би глину місить.


Примітки

Вперше надруковано у збірці поезій В. Забіли, виданій за життя поета, [1837 р.,] № 16.

Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 137 – 141.