Між молотом а ковадлом

Дмитро Донцов

В останні дні наш журнал став предметом неперебірливих, некультурних, чисто хуліганських (іншого виразу годі знайти) нападів частини галицької преси.

Наш діагноз показався правильним. В IV книзі Вісник писав:

«Але коли з’явиться група людей, яка скаже – «нема нашої згоди на Манджуко! Нема нашої згоди на Барматів! Нема нашої згоди на спекулянтів та інтриганів» – мафія впадає в шал. Тоді мафія грозить, тоді сипле наклепами, тоді сипле доносами, сипле брехнею, інтригує, плює, очорнює, сичить; взагалі робить шалений «там-там».

По тій статті в «Віснику», де ми поставили точки над і, – й зачався сей «там-там». Ніби на знак палички схованого десь диригента.

Колись, з приводу трагічної смерті Хвильового, зацькованого Москвою і «рідними земляками», «Вісник» писав:

За те й старалися вони йому, як могли, уприємнити життя. Своїм способом. Озлоблені його сатирою на «халтурників», нездібні до чесної полеміки, вони вибрали догідніше для себе поле боротьби – денунціацію.

Із себе виходили, щоб представити свою лояльність супроти «центру світової революції» – Москви, і – тикали пальцями на Хвильового, як на людину, що перешкоджає «і нам, і вам». Денунціювали за те, що вічно носився з власним «Вапліте» і не хотів пристати до ні одної з літературних клік; за те, що «кирпу дре» перед непризнаними геніями; що був «фашист». Негідне цькування одної людини цілою зграєю газет і груп…

І всі вимагали, щоб він або «покаявся», або – щоб йому затулили рота чи ужили проти нього «організаційних заходів»; щоб забрали коли не з України, то бодай з Харкова чи з Києва. А ті доноси сквапливо передруковувала з харківської української – московська преса, щоб нарешті – поставити його поза активним життям… Москва Москвою, але сей розділ з біографії Хвильового і роль в нім його „любезних земляків", теж не треба забувати (Вісник, 1933, ст. 608 – 09).

Mutatis mutandis, роль, яку супроти Вапліте і Хвильового відіграли харківські комуністи, – перебрала на себе львівська «відповідальна» преса супроти «Вісника» і мене.

В одній часописі тої «відповідальної» преси сидить знаний колись комуніст, а тепер «гетьманець» і «фронтовик».

В другій – активний соц.-демократ, «симпатик» радикалів, а колись симпатик і співробітник «Нових шляхів» – тих, що осмішували стрілецьку «романтику» і «червонокалинську агітку»; що глузували з «короткозорих», які пнулися до української державності» (Нові шляхи, 1931, Х-ХI).

В третій – не так давно звеличувалося все совєтське.

В четвертій – оборонець католицької церкви і бувший приятель тов. Йоффе рекламує – від часу до часу – Раковського, і Червону армію, явно і славно проголошуючи, що російський комунізм ліпше від українського націоналізму.

Знову в емігрантських органах в країні і заграницею – сидять недавні «возвращенці», які в «Ділі» захоплюються «патріотизмом» Любченків і Бондаренків.

І все те товариство, що колись – кожний в приділений собі «ячейцї» – в «Нових шляхах», чи в якімсь іншім «Комуністі», – нищили «Вісник» і націоналістичну думку, роблять те саме й тепер, тільки в буржуазних органах «відповідальної» преси.

Певна річ, що вони не виконують наказів знаної інструкції Димітрова! Але проти «Вісника» виступають дальше. «Змінивши» всі інші свої переконання, в сім однім вони лишилися непохитні. Нічим грізні судді сталінського трибуналу.

І дійсно, часом маєте враження, що ви присутні на якійсь розправі проти «Спілки визволення України» в Харкові, коли то на лаві обжалованих сиділи Єфремов і товариші, а суддями були Хвиля і Любченко; коли агенти ГПУ виступали, як кристально-чисті оборонці українського народу, а Єфремови – як зрадники й агенти «інтервентів»…

І навіть жаргон прокураторів, що виступають проти «Вісника», дуже нагадує жаргон сталінських наймитів. Замало інтелігентні, щоб володіти зброєю річевої полеміки, і досить підлі, щоб воювати зброєю наклепів, вони не зупиняються перед ніякими інвективами.

Сі люди з «відповідальної» преси можуть сказати. – що ви є причиною запровадження доразних судів (Нова зоря ч. 25) – і їх група лишає їх в редакції, замість пошукати їм кімнати в Кульпаркові.

Ви можете, в 1918 р. виїхати з Київа, як член, припустім, паризької місії уряду, – але мафія напише, що ви – здезертирували. Ви бридитеся писати – хоч би спростування – в органах «відповідальної» преси. І вона, користаючи з сього, свій наклеп повторить раз, два і три, і десять разів. Хіба се тяжко для людей з витертим сумлінням?

Ви можете, скажім, раз чи двічі сидіти і майже не здохнути в царській тюрмі, набути там хворобу, – але ось якийсь джентельмен-«державник» з мафії, спантеличений і озвірілий на цілий світ за хворобу, яку набув не в тюрмі, а в веселих домах Кракова, – кине вам в очі, що ви і в тюрмі ніколи не сиділи і за кордоном опинилися не як політичний емігрант, а «невідомо чому»… І хором повторяє се брукова преса мафії.

Різні темні аноніми з невиясненим минулим сильні лише тим, що приссалися до якоїсь кліки, доводитимуть, що ви – москаль, самі ж – готові були ще недавно подавати калоші і плащ «українським» міністрам з ласки Сталіна, коли ті з’являлися у Львові…

Люди, які цілий час кпили з націоналістичної думки, як з нової хвороби Європи, нагло спускали з мотузка своїх наганячів. А ті – ревіли про «фальш-націоналістів», а про себе в істеричнім трансі писали: «Ми, лише ми – правдиві націоналісти!» Бо така прийшла «мода». Бо такий прийшов наказ. Бо ні одна жива душа інакше тих «ми» не завважила б. Бо треба ж ту ідею скомпрометувати!

Вони можуть кинути вам закид, що проповідуєте терор, а водночас – висловлюють жаль, чому проти вас не застосовують «фізичної сили» (Укр. вісті), або чому вас нарешті хтось (не вони самі, бо вони – труси) – не «стукне в лоб» (Гром. голос).

З приводу звичайних, не політичних навіть, ножевих порахунків двох юнаків між собою, брукова радикальна «преса» заінсинуює, що се тому, що ті юнаки «читали Вісник»…

І в голову інсинуаторам не прийде важніше питання, чи Шекерик-Доників, А. Крушельницький, б. посли Стефанів чи Власовський – не завдячують свою «еволюцію» обставині, що як добрі «партаймани», вони читали «Гром. голос»?

Вони можуть кинути вам закид, що хочете розплутати горожанську війну, а водночас – захвалювати червоних харцизів в Іспанії, представляючи плюндрування й убийства та інші геройства тих катів, як вияв «народного гніву», бо ж «народ», в таких «суспільних рухах не може виступати в рукавичках» (Гром. голос 1936 ч. 14). Бо забріханість «відповідальної» преси не знає меж!

Вони можуть поцікавитися – чому ви, напр., не були у війську. Можливо, що се була похибка. Але напевно менша від забріханості «відповідальної» преси, яка ніколи подібного закиду не зробить ні одному «з своїх», і ніколи не запитається, чому у війську не були нпр. В. Левинський, С. Прокопович, О. Шульгин, А. Лівицький, Шаповал, чи Винниченко…

То знову доводять своїм стуманілим від лектури «відповідальної» преси читачам, – що ви ніякий революціонер, а просто собі «філ», а водночас запитаються: чому такому революціонерові, як ви, досі волос з голови не впав. Так їх кортить, щоб їх противники, що стоять поза всякою організацією, що пишуть в легальній і підцензурній пресі, конче дісталися під ключ!

І водночас забувають, що їм самім можна було б поставити подібні мудрі питання:

Чому, напр., не спав волос з голови А. Крушельницькому (ні В. Левинському), і іншим, що літами ширили через «Нові шляхи» – революційну комуністичну ідеологію в Галичині?

Чому волос з голови не спав редакторам «Діла», які літами – не так давно ще – ширили в своїм органі російсько-большевицьку мудрість?

Чому волос з голови не спав тим галицьким кооператорам (Павликовський, Луцький, Шепарович), які, в 1929, вернувши з СССР, захвалювали в осібній депеші з Шепетівки совєтське будівництво і запевняли, кого треба, що винесені з сталінської деспотії «свої спостереження і враження передадуть широким масам наших кооператорів»?

Чому волос з голови не спав О. Назарукові, що – явно і славно – був закордоном висланцем Петрушевича?

Чому волос з голови не спав пп. Матчакам, які належали до ініціативної групи «Заграва»?

Чому, нарешті, волос з голови не спав п. І. Кедрину, який – як се чорним по жовтому видруковано в «Розбудові нації» (1929 ч. 12 за грудень), – приймав в 1928 і 1929 рр. участь в тім журналі, як тепер в журналі «Biuletyn polsko-ukraiński»?

Досить зіставити всі отсі «чому», щоб усвідомити собі цілу забріханість нашої «відповідальної» преси.

Хто знає наших противників, той здає собі звіт з того, що криється за всіма тими закидами, за тими несмачними особистими нападами. «Діло» (3 IV), в статті І. К. стверджувало, що величезна більшість галицькоі людності, в теперішний час, «мусить підлягати впливам двох крайних ідеологічних течій: націоналістичної та комуністичної».

Те саме мусять визнати і «фронтівські» і клерикальні часописі. Мусять визнати і наші посли, «вибрані» вдячним населенням на останніх виборах: щоби на вічах здобути собі послух, мусять вони заперечувати себе і свою «програму», мусять підшиватися під чужу, зненавиджену і денунційовану ідеологію…

Те саме мусять визнати і наші Кабалєри, «руські хлопи-радикали». З скреготом зубів (як «Вісник» вже писав) жаліються вони своїм приятелям в Америці, що люди «чичають і вірять свято в те, що написане в Вістику», що в краю шириться «чад фашизму»; що – натомість – на такі чудові й архимудрі видання, як «Гром. голос», «Самоосвіта» чи «Каналярі» маса «не звертає уваги» і пр. (Організаційні вісті оборони України, грудень 1937, Скрентон).

Ось де джерело їх напасті на наш журнал.

Світ ділиться на два табори, між якими немає місця на приплентачів, «націоналістів-державників», на симулянтів, які – несподівано для себе – опинилися в грізнім становищі, – межи молотом і ковадлом.

Звідси розпачливе S. O. S! – що лунає зі шпальт мафінської преси. Звідси трівожннй крик отих «Орг. вістей», повторюваний краєвою пресою: «Мусимо сьому зарадити! Треба параліpувати фашистівські впливи на нашу молодь!» Звідси несмачні і крутійські напади «Укр. вістей» і «Діла» на українське студентство в Варшаві. Звідси й похід проти «Вісника».

«Вісник» – добре чи зле – але поставив на порядок дня і, з своєї точки погляду, обоснував ряд пекучих проблем нашого національного життя:

1) Схід чи Захід, а коли Захід, то який?

2) демократія і фашизм,

3) церква і нація,

4) література чи халтура,

5) маса і провід,

6) партія чи орден,

7) «харамарництво» чи служба Богові й нації,

8) масонерія і марксизм,

9) політика опуртуністична і принципіальна,

10) інтернаціоналізм та націоналізм,

11) засади Макіавеллі чи «засади» дрібного шахрайства,

12) пережовування старих партійних шпаргалів чи праця над радикальним психічним переродженням,

13) патріотизм регіональний чи патріотизм нації і пр.

Мафія мовчала. Ні одну з сих проблем органи мафії не взяли під поважний розгляд. «Вісник» опинився в становищі людини, яка б’ється над розв’язкою якогось пекучого й дражливого питання і коли знайде свою і приходить з нею перед аудиторію, – спостерігає, що даремно витрачав зусилля, що аудиторія не прагне розв’язати сього питання ні так, ні сяк, і то з тої простої причини, що саме се питання для аудиторії ще не існує. Се все одно, як дискутувати про найліпшу конструкцію літака з людиною, що взагалі не уявляє собі, як можна літати над землею…

Але, не розуміючи нічого в тих нових проблемах, що виринули в житті; не розуміючи ні слова в пропонованих «Вісником» розв’язках, мафія побачила, що «Вісник» ділає, як організатор громадської думки, як кристалізатор нового світогляду; що сей світогляд шириться серед здорової частини громадянства і тут, і за Збручем, і – що найважніше – підкопує впливи і повагу мафії, – нездарної, некультурної і духово безплідної.

Се був злочин! Бо поширені в благословенній галицькій Ботокудії погляди були такі: коли взяти звичайну столову ногу або чобіт і «вибрати» його на редактора, – то він стане справжнім редактором, керівником громадської думки! Коли того чобота послати до парламенту або «вибрати» головою партії – то Св. Демократія зробить чудо, а з чобота першорядного політика! Коли ті столові ноги зачнуть себе поздоровляти римським привітом, то всі обернуться в гітлерівців чи фашистів!

Або коли Івана Івановича Довгочхуна або Івана Никифоровича Перерепенка вбрати в гермеліни, то з кождого з них вийде «король сонце» або Наполеон. Або, що коли ті чоботи вичистити і поставити в ряд, то повстане грізне військо, перед яким «згинуть наші воріженьки, мов роса на сонці».

Нова течія, представлена м. і. у «Віснику» – захитала сею прекраснодушною утопією. Вона поставила «во главу угла» справу «якості матеріалу». Мафія відчула, що її повазі приходить кінець, і зачала боронитися. Річ ясна, – як уміла. Видвигнути свою ідеологію? Вона її не мала. Спроби нашої «найбільшої» і «найповажнішої» партії видавати якийсь теоретично-політичний журнал, завше кінчалися повною невдачею (заняття посла чи директора були цікавіші від занять «будителя» чи теоретика). Хутко виписалися й філософи з «Перемоги», щоби пуститися на плиткіші води щоденної лайки.

Тим самим скінчилися спроби радикальних філософів, які по невчасі – гірко над тим плачуть: популярні радикальні видання не вистачають, зрештою, треба ж пам’ятати, «що головні діячі радикального руху були виховані свого часу також не тільки на популярних книжечках, але також на науково-опрацьованій політичній літературі» (Орган. вісті ч. 6). Такої літератури пп. Стахови і Матчаки, яких інтелігенція не підноситься над рівень їх преси, – дати не можуть. Отже й констатують вони з болем: «Нема дива, що в таких обставинах майже вся наша молодь, що виходить із шкіл, під проводом своїх фашистських духових провідників, плює на М. Драгоманова» (і його геніальних учнів з «Гром. голосу» і «Каналярів») «та ставить собі за ідеал Гітлера і Мусоліні» (там же).

Так, в своїм таємнім, призначенім «тільки для членів» органі, радикали признаються в своїй нездарності провадити теоретичну, ідейну боротьбу з «фашизмом». Признавши сей смутний для себе факт, вони, замість ідейної боротьби, пустили в рух цілий апарат перекручувань, брехні, погроз і доносів.

Таке є джерело їх кампанії проти «Вісника», – їх і іншої «відповідальної» преси.

Фронтівці і новозорянці гніваються: є ж у нас Богом даний помазаник, що в славі об’їздить Америку – а анархісти-фашисти його не визнають! Радикали гніваються: анархісти-фашисти не шанують навіть професора Драгоманова і президента Грушевського! («А, він навіть нашу їмосцюню в руцю не поцілує, – анцихрист!»).

А клерикали ще краще. Як отой Нечитальник Мартовича з Абрамком в шинку, дискутують:

Ну, але ми, чуєш, втнемо носа москалеві. Таж наш найстарший – як піде тобі в костел, та як помолиться Божій матері – тої, знаєш, що в такім синім покривалі… так ось як помолиться тобі він Божій матері, що жиди розп’яли, чуєш Абрамку? – розіп’яли її жиди на хресті за віру християнську во віки віків амінь, сучий ти син!

Як той «нечитальник», так і клерикальний редактор – як зачне з фашистами дискутувати, то все піде на папері всуміш, як в його голові: з початку статті – «в ім’я отца і сина», наприкінці – «амінь», а посередині – все «сучий син» в найрізнородншіих варіянтах.

І всі разом – ніби хтось їх за шнурок з-за сцени потягнув – висипають на голову противника повний міх наклепів, що про них я згадав вище. А коли собі упритомнити, що за тими «дискутантами» стоять: одна основана Франком партія, або – друга «найповажніша партія» Галичини, або група, яка називає себе католицькою – жах збирає на занепад політичної думки і пресової охайності в Галичині.

Признатися в своїй нездарності мафія не могла. Отже мусила знайти жертвенного козла… Але хто ж є вони, ті «стовпи суспільності»? Яка їх легітимація рятувати націю та її мораль? Як виглядає їх «великих слів велика сила», яку несуть на своїх прапорах?

Є се передусім українське «національне об’єднання». Се те «об’єднання», яке шукало недавно «звізди з востока», а тепер змінило курс на 180°. Партія, яка тепер провадить лянсовану ще в 1925 р. деякими політиками тактику, що шукали «добра і будуччини українського народу» не на «сході», а на найближчім «заході», думаючи в нім знайти свій ідеал, «на основах правного порядку і на ідеалах західної демократичної цивілізації», як се стояло в заяві, висланій до міністра освіти Грабського 7 грудня 1925 р. проф. Смаль-Стоцьким в порозумінні з університетською комісією НТШ. «Велику історичну ціль» в сім ідеалі бачили й інші, нпр., посол Целевич (гл. Chwila 25 І б. р.).

Тепер ся партія переходить тяжке похмілля. Журяться, що «не так склалося, як бажалося» і пр. Але тим не менше, на ній затяжить найтяжша відповідальність, яка лиш може затяжити на партії взагалі: брак здібності передбачувати. Партія опинилася в становищі шахіста, який цілу свою тактику будував на припущенні, що королева противника ходитиме як кінь, а кінь як хлопець, з перспективою неминучого мата. Але ся відповідальність в такій самій мірі спадає і на так звану опозицію в лоні УНДО.

Політичні спекулянти хочуть зробити з тої «опозиції» спасителів нації.

Смішнішої комедії рідко коли доводилося оглядати на галицькім грунті! Бо і хто ж то мав би робити ту «опозицію»? Хто мав би робити нову політику? Бувший голова УНДО, який перший запропонував лінію, що її веде теперішний провід тої партії? Чи може теперішний речник опозиції п. І. К.? Той самий, який писав славні статті («Засадничі речі») в листопаді 1930 р. в «Ділі» й який створив теорію та «ідеологію» політики теперішнього проводу УНДО? Який тоді вперше вказав галицькій суспільності «нові напрямні»? Невже галицьке громадянство має аж таку коротку пам’ять, щоб піти за Мойсеями, яким просто забракло посольського чи сенаторського крісла?

Тепер та «опозиція» нарікає, що нема в суспільності ентузіазму. А хто ж, як не панове ортодокси й «опозиціоністи» з УНДО той ентузіазм гасили?

Тепер вони оплакують «упадок авторитету українства, як політичного чинника та взагалі як національного колективу», що українство стає «похилою вербою, на яку скаче кожда коза» (Діло 16 III). А хто ж, як не ся партія – ортодокси й «опозиція» спричинили сей стан? Хто ж, як не вони показали козам, кудою краще скакати?

Друга група, що має «оздоровити» галицьку суспільність, є група УНО з «Новою зорею». Остання – се властиво орган піврадикала, що симпатизує з комунізмом. Сьому ж редакторові належить славна фраза – «ліпше російський большевизм, ніж український націоналізм». Він же ж зачисляє до небажаної лектури Шевченка і Лесю Українку, захвалюючи натомісць московського большевика Зощенка і Пушкіна, автора цинічної поеми «Гавриліада», яка осмішує божу матір. Коли йому поставити перед очима постать великого слуги бога і своєї скривдженої нації – кардинала Мерсіє – він корчиться, як сатана перед Христом. Як він «полемізує» в своїй часописі, вже я згадував вище. Книга Знання дає таку наукову дефініцію слова хам: «некультурна людина з грубою поведінкою». Отже, з сеї наукової точки погляду – д-р Осип Назарук, є стопроцентовим типом… «некультурної людини з грубою поведінкою».

Сей самий «католик», під своїм ім’ям, писав в радикальнім календарі «Громада» за 1923 рік, видання секретаріату радикальної партії:

«Радикальна партія основана учениками великого ученого Драгоманова. Радикальна партія виховала найбільших українських публіцистів (автор, мабуть, має на увазі Стахова і Матчака? – Д. Д.)… Словом, ся партія, хоч ніколи не була велика, дала нашому народові більше світла, ніж інші партії»…

«Світло» сеї партії, мабуть, і досі ще не згасло в голові радикала-католика з «Нової зорі». Відповідна і його програма, якою хоче збавити Галичину й Україну. На «скаргівськім з’їзді» католицьких діячів, він «заманіфестував охоту до співпраці», свою і своєї групи (з українською «Просвітою» співпрацювати йому тяжче). Звеличував велич Скарги (як потім Хр. Раковського), який написав свій «важний для унії твір» («О єдносці косціола Божего»), ведений християнською любов’ю ближнього», «użaliwszy się nad narodem ruskim», і висловлював свою гарячу віру, що тепер, серед аудиторії, до якої промовляв, знайдуться люди, здібні піти слідами Скарги (Нова зоря 1936 ч. 74).

Він же ж ще в 1935 р. виступає з гаслом – щоб українські посли Галичини пішли під прикази П. Певного. Виступає з статтею «Творіть один клуб» (Нова зоря 6 X 1935). На його думку об’єднання з П. Певним – «було б великим кроком до національного об’єднання українських земель у Польщі». «Український національний інтерес рішучо вимагає, щоб українські посли і сенатори з Галичини і з Волині створили в польськім парламенті один спільний клуб». Дальше п. Назарук передруковує з «Укр. ниви» оферту п. П. Певного на адресу галицьких послів, оферту, яка пропонує об’єднання в спільний клуб, «оскільки те представництво (галицьке) прийме ідеологічні та тактичні засади укр. парлам. репрезентації Волині», – і «стверджує», що се можна зробити, бо ні в краєвій, ні в заграничній політиці (щодо Великої України), ані навіть в тактиці між галицькими послами і П. Певним ніяких різниць бути не може… Одним словом, схарактеризувати становище п. О. Назарука можна в той спосіб, що він став речником політики П. Певного в Галичині.

Очевидно, се становище (advocatus diaboli!) відповідальне, не анархістичне. І тому-то певно так радо простягають йому руки й інші «відповідальні» політики – М. Стахів, М. Матчак і Д. Паліїв, яким мабуть відповідає ідеологія і тактика П. Певного – О. Назарука… Але зате в високій мірі шкідливою є ідеологія «Вісника».

Третя група спасителів народу – се радикали з «Гром. голосом». Є се орган партії, для якої українська справа стоїть на другім чи на третім плані. На першім – справа соціалізму. Через те їх «дорогими товаришами» є м. і. російські і польські (ППС) соціалісти. Через се свої директиви отримують вони від II Інтернаціоналу, що, як відомо, не раз робив один фронт з Інтернаціоналом Сталіна або Троцького. Через те радикали є найкращі і найвідданіші шабесгої – оборонці жидівської буржуазії, яка, по втечі з Німеччини, прекрасно влаштувалася у Франції і в Чехії. Ся точка особливо цікава і варта, щоб її підкреслити. Партія та органи її «преси», що дозволяють собі на дику й некультурну «полеміку» на адресу спролетаризованого українського студентства (що не хоче йти під її диктат), – «як один муж» встає в оборону жидівської буржуазії, і то не лиш середньої, бо серед «переслідуваних» Гітлером жидів були й грубші капіталістичні риби, так милі серцю соціалістів-радикалів.

Українські «фашисти» для радикалів – дикі звірі, яких треба унешкідливити, яким треба добре «стукнути в лоб», але напр. «французькі» соціалісти з «Le populaire» – се товариші і брати…

Сей розподіл радикальних симпатій та антипатій тим більш цікавий, що ті «французи» не є ніякими французами. Ось напр., з кого складається (беру з «Je suis partout» 15 IV) редакція органу «французьких» соціалістів «Le populaire» – Леон Блюм, Розенфельд, Герман, Гірш, Мох, Жиромскій, Вайль- Рейналь, Коген, Гольдшільд, Юліус Донтш, Шерман, Ліберман, Луі Леві, Кантер і пр.

А ось редакція «Le peuple» – органу «бельгійських» соціалістів: Кулешер, Скотінос, Леві, Годштайн, Ізабела Блюм, Гольдцігер, Вандервельд alias Епштайн, Кейфер, Фішер і пр.

І ось сі Гольдцігери, Леві, Когени і Блюми – або їх делегати – засідають в II Інтернаціоналі разом з Стаховими і Матчаками, або з їх делегатами, і укладають спільну «Генеральну лінію» своєї політики. Ті ж самі Леві і Блюми диктують різним секціям II Інтернаціоналу й їх відношення до СССР і до України, і до Німеччини. Не дивно тоді, що «Громад. голос» дасть себе повісити в обороні «переслідуваних» в Німеччині Когенів і Колішерів! Не дивно тоді, що «Гром. голос» виступає в обороні цілості СССР, протестуючи навіть проти нападу Японії на Росію! Бо хоч се і в нічим не пошкодило б Україні, але зате дуже пошкодило б Кагановичам і Литвиновим, що мають в II Інтернаціоналі таких чудовищ оборонців! Пацифісти супроти сталінської Росії, радикали – завзяті мілітаристи супроти національної Іспанії. Проти неї мусить іти війна хочби в союзі з Сталіном.

Тому «Гром. голос» виступає і в обороні імпрези Сталіна і Антонова-Овсєєнка в Іспанії. Він, правда, «удає турка», і нібито нічого не знає про те, про що знає цілий світ, але се справи не змінює. Недавно цілу пресу обігла історія червоного іспанського генерала Гальо, делегата Комінтерну і мужа довір’я тов. Димитрова, який – в свою чергу – є мужем довір’я Сталіна. Сей «ідейний борець» за милу радикалам большевицьку Іспанію втік до Франції, забираючи з собою повні куфри дорогоцінних речей із сплюндруваних палаців і монастирів… За справу, за яку борються типи, подібні до Гальо, – за неї (хочби й лише пером) бореться і «Гром. голос», свідомо дурячи читачів, що панове Гальо і інші агенти Димітрова борються за «свободу й демократію».

Бо соціалізм понад все! Бо «кожний дійсний соціаліст, – се людина високо моральна і чесна» – як отой тов. Гальо – запевняє «Гром. голос» (2 IX 1933).

Сі симпатії радикалів не лише теоретичної натури. Коли б вибухла наново революція на Україні, як в 1917 р, – а вона була б там тільки «фашистівська», то так, як в іспанській революції радикали підпирають імпрезу Сталіна і Антонових-Овсєєнок проти іспанського «фашизму», так і в тій революції на Україні – вони б підпирали імпрези червоних «товаришів» проти найбільших ворогів людськості – українських «фашистів». Бо соціалізм понад все!

І се собі треба глибоко закарбувати в пам’яті.

М. Грушевський міг жертвувати незалежністю своєї країни в ім’я «світової місії большевизму» – все одно, лишався він авторитетом для радикалів, бо – соціалізм понад все!

Один з редакторів (чи співробітників) «Гром. голосу» міг писати в «Н. шляхах», де осмішувалися стрільці за їх стремління – все одно він був бажаним набутком, бо був соціалістом. А се ж – «те, що найважніше».

Винниченко міг активно виступати за «совєтську Україну», в брошурі «За яку Україну» (Париж 1934) він ясно писав, що «корисніша для українських мас радянська Україна навіть з руським (московським) націоналізмом, на ланцюгу (?)», ніж «буржуазна капіталістична Україна, самостійна й без якого-будь чужинного націоналізму на ланцюгу», – іншими словами – «корисніша» совєтська Росія на Україні, аніж несоціалістична самостійна Україна, – а все-таки Винниченко залишиться авторитетом для «Гром. голосу», який гостро картив українських студентів в Чехії за те, що не хотіли слухати «філософічної системи» сталінського приятеля (Гром. голос 1937 ч. 10).

Фашисти – скажені пси і чужі агенти для «І’ром. голосу». Людина, яка понижується до того, що пише супліки до Сталіна – є все ж таки чесна і порядна, бо – соціаліст! Що ж є Україна супроти «великої ідеї» соціалізму?!

Винниченко міг ясно заявляти: «Можна головою ручитися, що українська «самостійна» (як ненавидять вони се слово! – Д. Д.) буржуазна влада так не дбала б за освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як то робить тепер (російсько-жидівська – Д. Д.) радвлада», – і все ж таки Винниченко є для радикалів «свій», а спролетаризований «фашистівський» студент-українець – «чужий».

Як бачимо, не лише в Іспанії, але й таки серед своїх земляків, радикали завше волітимуть сталінських агентів від «фашистів».

Бо соціалізм понад все! Понад Україну, понад незалежність, понад інтереси мас!

Так виглядають «спасителі народу» з сеї третьої групи.

Дальше йде свіжоупечіений «Фронт». На його чолі – люди, які з усіх інших «відповідальних» груп – найменше знають, чого хочуть. Загравист, ундист, який з цілим УНДО несе відповідальність за совєтофільську дурійку, що роками вщеплювалася в наші маси «Ділом», нарешті «фронтовик» і – цілком несподівано гетьманець, – такий є «фюрер» того «фронту»; людина з геніальною здібністю звульгаризувати, спростачити, вихолощити й здискредитувати всяке гасло і всяку ідею, до яких причепиться. В тім числі і ідею «боротьби з старим світом партійництва».

Фельдфебель по своїй психічній вдачі, він так довго загрозливо (по- гітлерівськи) підносив руку на погибель «згнилому світові», аж не ударив нею в дах, салютуючи цілому тому «згнилому світу» і «голошучи слухняно», щоб і його разом з його сотнею зволили прийняти в «порядне товариство». Вічна гумористична історія молодого «р-р-революціонера», який лише так довго уїдає на батьків народу, аж ті не посунуться, щоб і йому дати – хоч з краєчку – місце коло себе.

Що до цілого сього товариства не прилучилася «Свобода», се хвилеве непорозуміння в родині.

Єдиний фронт з тими партіями творить тепер і емігрантський центр. На його платформу став уже не один орган «відповідальної» преси, м. і. виразно і недвозначно «Нова зоря» в цитованій статті від 6 X 1935. Сей центр, на нашу думку, зійшов з дороги самостійності Придніпрянщини. Сю ідею заступив у нього «прометеїзм», в який кожний ущасливлювач України вкладає який хоче зміст, і ідея плебісциту.

«Тризуб» (1937 ч. 7-8, 21 II) згадує про меморіал «Прометея» до Союзу Народів в справі м. і. плебісциту на Україні.

«Справа організації плебісциту на території, заселеній українським народом в межах СССР – писав «Тризуб» – при теперішніх міжнародніх умовах, належить до тих ідей, які могли б знайти певне заінтересовання й увагу в політичних колах Зах. Європи й Америки».

О, напевно! Лише цікаво було б знати, хто, які «кола Зах. Європи і Америки» піддали «Тризубові» сю воістину діявольську думку! Чи ті «кола» думають, що Україна – се Уганда чи Сомалі-ланд, чи інше Тимбукту, що її хочуть ущасливлювати плебісцитом? Хіба ж та сама Центральна Рада і ті чотири універсали – які тим «плебісцитом» зневажається, вже не виявили волі українського народа жити самостійно? Хіба Крути, Базар, Київ і Мотовилівка, хіба зимовий похід і море пролитої крови – не вистачаючий вияв народної волі? Їм треба ще білої картки, на якій чиясь спритна рука поставила б питання: незалежність чи федерація?

Невже вони не розуміють, що сама думка про такий плебісцит була б наругою? Була б перекресленням вже здобутого права на незалежність? Здобутого дорожчою ціною, аніж дурне демократичне паперове голосування? Невже так тяжко зрозуміти, що подібний плебісцит був би лише такою самою інтригою в руках чужих сил, як недошлий плебісцит Шушніга? Що плебісцит на Україні в СССР був би такою ж недоречністю, як скажім запитання бельгійського народу в 1915 р. – чи він хоче належати до Німеччини, до Франції, чи бути самостійним?

З яких кіл виходить ся чортівська ідея? Про се можемо лише догадуватися. А м. і. цікаво, що сю ідею – як кожду абсурдальну ідею – підхопив В. Винниченко.

В справі акції сього адоратора СССР і приятеля радикалів, читаємо цілу довгу статтю (се ж подія!) і в радикальних «Організ. вістях оборони України в Америці» (ч. 2), які не забувають (з філістерським трепетом) представити своїм читачам Винниченка, як «бувшого прем’єра УНР». Винниченко – читаємо там – вислав свій проект плебісциту Сталінові і деяким урядам західно-європейських держав. Отже «бувший прем’єр УНР» продовжує компрометувати Україну, як робив се на Україні і на процесі Шварцбарта в Парижі, а радикальна газетка пропонує своїм організаціям продискутувати сей хворий плід хворого мозку. Проект Винниченка радить

«запитати самий український народ, чого ж він сам хоче: «бути «визволеним», чи «захищеним», бути під «протекторатом» чи в «союзі», чи може третє:… цілковитої незалежності». Винниченко, як показується», вислав свій проект до Сталіна, але не дістав від нього відповіді».

Но і як же ж він думав? Люди поважні з дітьми не бавляться… Але що та дивацька ідея плебісциту знайшла оборонців і в Винниченка, і в «Тризуба», і в радикалів, – свідчить про якусь органічну ваду в психіці тих груп, якусь «паперовість» в ставленні ними великих проблем, якусь їх нежитєвість.

Винниченко промовив мов той «дід до образу» – до Сталіна. І коли подумати, що одні «діди» промовляють в сей спосіб до «образу» Сталіна, другі до II Інтернаціоналу, треті до Союзу Народів, четверті ще до когось – моторошно стає, оглядаючи сю комедію!

Коли приглянутися уважніше нашій дійсності, коли побачиш за гетьманом України – гетьмана його царського величества; за тризубом – «прометеїзм», плебісцит і Манджуко; за соціалізмом українського «трудящого люду» – Когенів з укритим за кулісами Сталіним, масонерію і жидівську буржуазію; за «рідною унією» – того, кого звеличував Назарук на згаданім конгресі; за УНДО і опозицією як «Новою зорею» – Певного, за Палієвим – Назарука і Ротари-клуб, – а майже в кождій газеті «відповідальної» преси бувшого комуніста, коли побачиш дивну й несамовиту спілку, – хочеться поставити питання, яке (на невластиву адресу) поставило «Діло» (15 IV):

Великий чародій той «припадок», який довів до такої симбіози! Мимохіть насувається думка, де і за якими кулісами шукати того чародія?

Чи се значить, що я виступаю проти консолідації? Я виступаю проти облуди. Що ж до тієї «консолідації», то для справи нашої зовсім байдуже, чи вона доконається чи ні, ота «консолідація». В краю – «консолідатори», засівши на курульних кріслах, робитимуть те саме, що роблять теперішні офіційні політики. Коли ж «консолідаторам» (як про се недвозначно натякають «Нова зоря», Целевич і інші) пощастить – в разі гострої кризи большевизму – «будувати Україну», то збудують там лише той люпанар, про який писав Дмовський, і в якім навипередки вислуговуватимуться якійсь чужій мафії.

Одна лише річ недопустима. Недопустимо, щоб мафія тримала під «моральним» терором нашу громадську думку. Недопустимо, щоб збанкрутовані спекулянти, що тратять авторитет в суспільстві, запрягли в ярмо вільну національну думку. Недопустимо, щоб новозасноване товариство взаїмної адорації наклало намордник на нашу пресу. Недопустимо, щоб тон нашому життю надавали донощики, «некультурні люди з грубою поведінкою» і з переломаним хребтом, кандидати на галицьких Любченків чи на Кульпарків.

Щоби набрати належної пошани до «консолідаторів» – вистане переглянути їх пресу: чого лиш вони там не писали один про другого!

Тепер п. Іванейко у великій шані в «Новій зорі». Але ось що вона писала про нього несповна рік тому (Нова зоря 17 VI 1937):

«Як же ж тепер не «відбудувати Україну», коли появився аж такий філософ у ФНЄ… (як Іванейко).. Що за ум може вирости й на нашім грунті, коли його відповідно управив Д. Донцов!»

Але вистало, щоб сей філософ виступив проти Донцова, і для нього відкрилися чулі обійма Назарука!

8 X 1936 писала «Нова зоря»: «Стаття п. Іванейка була б тоді сильніша, якби в ній не було клоак»… Тепер до тої «клоаки» жадібними устами припав Назарук і п’є, і п’є,. і п’є…

А «Укр. вісті» знову (ч. 230) в статті «Гамаксойник і гамаксойченята» почуваються змушеними «відмовити права» Назарукові «називати себе католицьким редактором» і, на підставі «зразків полеміки п. д-ра Назарука», ствердити, «до якого упадку достойності доводить така полеміка».

Тепер «гамаксойник» і автор газетних «клоак» – в спільнім таборі взаїмної адорації!

А ось як писало «Діло» (18 III 1936) про Д. Паліїва:

«Отже заденунціювати! І те, що було в зізнаннях різних сипачів з УВО-ОУН здебільша супозицією, гіпотезою, але у всякому разі недоказаним дотепер припущенням – оце набирає прокураторської доказової сили завдяки ревеляціям п. Паліїва… Коли не міг «зліквідувати» сих людей, постійно на них цькуючи та їх денунціюючи перед власним громадянством, то тепер се п. Паліїв почав робити і перед чужими… Тільки зроджена зі самозакоханості якась справді окаянна ненависть до своїх зіпхнула сього чоловіка з дороги політичного діяча на шлях денунціації і провокації».

Тепер Паліїв бажаний гість серед «євоїх».

А паліївські «Укр. вісті» і «Діло» творять єдиний фронт «відповідальної» преси. Обмінюються компліментами і підписують спільні маніфести.

Або ще приклад. «Нова зоря» називала одного редактора «Діла» «дівчиною до всього», який може писати все – «о вреде и о пользе просвещения», лише щоб йому сказали, що саме він має писати… «Діло» знову, віддячуючись за компліменти, називало Назарука «печерним чоловіком», а його писанину – «назаруківською пресовою хуліганерією», що вийшла з-під пера «до грунту політично зіпсованої людини»; називало Назарука «уосібленням найбільш розгойданого кочового руїнництва», що кидається на противника з «коршемною лайкою», «публіцистичним гангстером» і пр. (Діло 27 II і 8 III 1936).

Тепер сі «дівчата до всього» разом з газетним «гангстером» належать до єдиного табору «відповідальної» преси! Відповідальної? За себе? За свої слова? Ні! За те, що з галицьких часописів поробили сплювачки, а з галицького громадського життя – те, чим воно тепер є?

Одно з двох. Або ті редактори, які обсипали себе тими жахливими компліментами, – самі не брали їх поважно. Тоді се свідчить про їх цілковиту безвідповідальність. Або – вони брали їх поважно, щоби потім піти «на рятунок нації» з тими, кого уважали за найбільших шкідників тої нації. Тоді се свідчить про їх цілковиту безідейність.

В кожнім разі, припускати, що вони скажуть Галичині якесь нове слово, – абсурд. Ще більший абсурд, припускати, що вони – як наївної думає «Нова зоря» (7 VI ,1936) – се той «солідніший галицький елемент», який має «заздалегідь психічно приготовитися – упорядкувати Велику Україну в відповідній історичній хвилі». Смішна манія великості!

Світ тих груп, світ марксизму, соціал-комунізму, радикалізму, світ політичних полатайків, капітулянтів і комбінаторів, світ масонерії й старогалицького покірливого девотства з слимацькою мудрістю – вмирає. Він опинився між молотом і ковадлом. На його зміну іде нова ідея – не лише у ніс; а в цілім світі. І не дурно одного разу втомлений вічною коршемною лайкою, в хвилину просвітку, написав редактор «Нової зорі» (26 IX 1937), що «редактор Вісника… перший оформив модерним націоналізм на нашім грунті».

Так, – оформив щось. Ви – не оформили нічого, ніякої ідеї. Коли б ви читали нпр. стару «Заграву», то знайшли б в ній гадки, що пізніше могли знайти в фашистівській чи в нац.-соціалістичній пресі. Коли в «Віснику» була передрукована стаття Гінтера, – читач міг побачити в ній думки, які давно ширив наш журнал. Статті «Вісника» передруковувала італійська преса, як ідеологічно рідні фашизмові. Але мафія того не розуміє, як і взагалі нічого з того, чим гуде і гримить світ довкола.

«Вісник» не змінився. Він (чи ЛНВ) від травня 1922 р. пише те саме. І се в той час, коли інші еволюціонували від «Заграви» чи «Нових шляхів» до «Громад. голосу», від «Розбудови» до «Бюлєтина», від Петрушевича до Певного, від самостійництва до манджурства, від комунізму до гетьманського «фронту», від тов. Йоффе і совітської зорі – до «Нової зорі»… Чи невже такий злочин з боку «Вісника», що він не хотів робити сеї еволюції?! Чи з сеї причини треба, мов скажені пси, кидатися на нього?

«Відповідальна» преса думала спочатку, що сі ідеї «Вісника» – химера, забавка, як свого часу «загравізм» для тих, що кинули його для посольських мандатів. Коли ж «консолідатори» побачили, що так не є, – а особливо коли «Вісник» відкрив нову кампанію, проти масонерії – тоді наступила остання фаза. Тоді «відповідальна» преса вступила на стежку грозьб, доносів і залякування.

Ся кампанія нічого в наставленні «Вісника» не змінить. Я знаю, як легко можна було б купити собі спокій і навіть узнання від компактної більшості. Визнати її маскараду за дійсність, може «покаятись» – і все було б добре. Тоді вас навіть похвалили б, як похвалили «Вогні»…

«Вісник» сього не зробить. Між тими всіма групами, що об’єдналися в новий фронт, може є ідеологічна різниця, але межи ними і «Вісником» є органічна різниця.

Наш світ не є їх світом. Їх світ не є нашим. Світ тих груп призначений на політичну смерть. Він буде розторощений між молотом і ковадлом нашої страшної дійсності.

Правда, тепер ще їх час. Ніч ще темна. Гієни виють.

Але не заздрю їм тої хвилини, коли щезне ніч і встане день!

Примітки

Полемічна стаття Д. Донцова переповнена згадками імен, видань і політичних подій, які були актуальними в 1938 р., а тепер переважно мало відомі. Нступні коментарі, додані до нашого е-перевидання, мають дещо з цього пояснити. М. Ж., 12 квітня 2023 р.

Манджуко – , тимчасова держава (1932 – 1945), утворена Японією на території Маньчжурії.

Бармати – брати Иуда та Гершель. Іуда (Юлій, 1899 – 1938) – єврей родом з Умані, організатор фінасових махінацій у Соціал-демократичній партії Німеччини (). Мав брата Гершеля (Генрі, 1892 – ?), так само єврея і так само фінансового афериста.

Нові шляхи – львівський прорадянський літературно-науковий, мистецький і громадський (1929 – 1932).

Йоффе – мабуть, (1883 – 1927), радянський дипломат.

Раковський Християн Георгійович (1873 – 1941) – , недовгий час голова Ради народних комісарів УРСР (1919 – 1923), розстріляний більшовиками.

Діло – (1880 – 1939), закрита радянцями.

Любченко Панас Петрович (1897 – 1937) – український радянський комуністичний та , розстріляний більшовиками.

Бондаренків – неясно, кого мав на уваз Д. Д.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939) – український літературний критик, , замучений більшовиками у в’язниці.

Хвиля (Олінтер) Андрій Ананійович (1898 – 1938) – український радянський , організатор радянських репресій, розстріляний більшовиками..

Кульпарків – у Львові, де знаходилась відома психіатрична лікарня; переносно – психіатрична лікарня.

Шекерик-Доників Петро (1889 – 1940?) – український гуцульський громадський і , загинув у більшовицькій в’язниці.

Крушельницький Антін Володиславович (1878 – 1937) – український письменник, літературний критик і , розстріляний більшовиками (яких він любив) у Сандармоху.

Стефанів – мабуть, (1902 – 1976), історик українського війська і журналіст. Не знати, чи був він депутатом.

Власовський – особа невідома.

В. Левинський – (1880 – 1953), український вчений, публіцист, філософ.

С. Прокопович – особа невідома. Може, ?

О. Шульгин – (1889 – 1960), український політичний діяч.

А. Лівицький – (1879 – 1954), український громадсько-політичний діяч.

Шаповал Микита Юхимович (1882 – 1932) – український політичний і .

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – український аисьменник і , комуніст.

Павликовський Юліан (1888 – 1949) – провідний .

Луцький – (1891 – 1961) та / або його брат (1883 – 1941); обидва були кооперативними діячами.

Шепарович – (1889 – 1969) та / або його брати (1886 – 1949), (1897 – 1973), (1890 – ?); всі вони брали участь у кооперативному русі.

Назарук Осип Тадейович (1883 – 1940) – український громадський і .

Петрушевич Євген Омелянович (1863 – 1940) – український , президент Західноукраїнської народної республіки.

Матчак Михайло Федорович (1895 – 1598) – український військовий і , загинув у большевицькому ув’язненні.

Заграва – , заснований у Львові в 1923 р..

Кедрин Іван (1996 – 1995) – , політичний діяч і журналіст.

Розбудова нації – Проводу українських націоналістів, виходив у Львові в 1928 – 1934 рр.

Biuletyn polsko-ukraiński – , виходив у Варшаві в 1932 – 1939 рр.

Громадський голос – , що виходила у Львові в 1895 – 1939 рр.

Самоосвіта – видання універистету «» (Львів, 1930 – 1939 рр..

Каналярі – вигаданий Д. Донцовим сатиричний псевдонім львівського журналу «» (1932 – 1939 рр.)

Організаційні вісті оборони України – «Оборона України» – українська політична організація в США; її журнал «Організаційні вісті» виходив у 1936 – 1941 рр.

Українські вісті – , виходила у Львові в 1935 – 1939 роках. Орагінальна назва – «Українські вісти». (Віст – виграшний бал у преферансі.)

галицька Ботокудія – нагадування про сатиричну поему І. Франка «» (1880 р.).

Іван Іванович Довгочхун та Іван Никифорович Перерепенко – персонажі повісті російського письменника М. В. Гоголя «, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем» (1834 р.).

Перемога – , виходив у 1933 – 1936 рр.

М. Стахів – (1895 – 1978).

основана Франком партія – , заснована в 1890 р. І. Франко був її першим головою (1890 – 1898 рр.).

Грабський Станіслав (1871 – 1949) – , міністр освіти у 1923 – 1926 рр.

Смаль-Стоцький Роман Степанович (1893 – 1969) – український мовознавець і .

Целевич Володимир (1891 – 1943) – , замордований у більшовицькій в’язниці в Саратові.

УНДО – (1925 – 1939), політична партія в Польщі, знищена більшовиками.

Нова зоря – , заснована в 1925 р.

Зощенко Михайло Михайлович (1895 – 1958) – .

Пушкін Олександр Сергійович (1799 – 1837) – .

Гавриліада – О. С. Пушккіна (1821 р.). Слід зауважити, що поема Т. Г. Шевченка «» (1859 р.) трактує так звану «божу матір» теж не зовсім так, як вимагають попи.

Скарга Петро (1536 – 1612) – і письменник.

Певний Петро Васильович (1888 – 1957) – український .

Українська нива – (1926 – 1937 рр.), редагований П. Певним.

Паліїв Дмитро Іванович (1896 – 1944) – політичний і .

Le populaire – французька (1916 – 1970 рр.).

Леон Блюм (1872 – 1950) – , лідер Соціалістичної партії.

Вандервельде Еміль (1866 – 1938) – (соціаліст).

напад Японії на Росію – реального нападу тоді не було, мабуть розглядалась теоретична можливість. Прикордонний кофлікт почався допіру в липні 1938 р., уже після публікації статті Д. Д.

Каганович Лазар Мойсейович (1893 – 1991) – єврей, пізніше більшовик і радянський партійний та .

Литвинов Максим Максимович (Меїр Генох Мойсейович Валлах-Фінкельштейн, 1876 – 1951) – єврей, пізніше більшовик, радянський дипломат і .

Антонов-Овсеєнко Володимир Олександрович (1883 – 1938) – радянський військовий діяч і , в 1936 – 1937 рр. – генеральний консул СРСР у Барселоні, розстріляний більшовичками як троцькіст.

Гальо – невідома особа.

Димитров Георгій (1882 – 1949) – .

Свобода – (1897 – 1939).

Тризуб – громадсько-політичний і літературно-мистецький , вихоив у Парижі в 1925 – 1940 рр.

Тимбукту – в африканській крїні Малі.

плебісцит Шушніга – (1897 – 1977) був у 1938 р. канцлером Австрії і за допомогою призначеного на 13 березня 1938 р. плебісциту намагався врятувати незалежність Австрії. Плебісцит був скасований на вимогу Гітлера, і Австрія була анексована Німеччиною.

процес Шварцбарта – (1886 – 1938) – убивця Симона Петлюри (25 травня 1926 р.), національний герой Ізраїлю. відбувся 18 – 26 жовтня 1927 р. у Парижі, С. Ш був повністю виправданий.

Дмовський Роман (1864 – 1939) – польський .

Іванейко – псевдонім (1894 – 1966), українського філософа і публіциста.

Гінтер – можливо, (1889 – 1966), німецький католицький священик, історик мистецтва.

Вогні – львівський журнал (1931 – 1939 рр.).

Перша сторінка окремого відбитку статті Д. Донцова «Між молотом а кова[д]лом». – Вісник, травень 1938, річник VI, т. II, кн. 5.