4. Видиво бурі
Дмитро Донцов
Вдаряють спінені думки,
У таємничість непочатих років.
В передчутті цеї бурі творила вона. Ось для чого осоружні стали їй знайомі стіни затишної хати, геранії на вікнах, одноманітні будні тої доби. Мала в собі психіку воїна, а відомо, що «жодний воїн не зв’язує себе ділами житейськими» (2 до Тимотея, 2). І це було справді передчуття грядучої катастрофи, її видиво. Як в задушний липневий день відчувається громовицю, що надходить, так відчувала вона – серед нудного борикання клік, серед безжурної погоні за забавою юрби з її наївною вірою в стабілізацію, – грізний гуркіт грядучого землетрусу.
Його відчували зрештою майже всі поети «Вісника». Є. Маланюк чекав часу, коли – «щоденний галас перерве архангельська труба… і білим сонцем стане страшний суд». Ольжич викликав її, добу обрахунку, «Багряну» – як він її звав. Мріяв про нашу Жанну д’Арк. його вражливе ухо вже чуло як «двигтить земля і небо», як «надходить страшний суд». Про неї ж мріяв Клен – про «добу прекрасну і почварну», якої бачив він, як падала на нас – «страшна і велетенська тінь». Мосендз уявляє її собі в образі «всесвітньої фуги». Всі прагнуть, щоби через неї – «відродилася стара земля в вогні». З глумом за їх «поезійну публіцистику», за звеличення «хижацьких інстинктів», за «жадобу крові» – накидалася кліка репрезентативних критиків «порядного товариства» з большевицьких, чи півбольшевицьких «Нових шляхів» або з «Назустрічі», вітрячи в них непомильним нюхом плебея невблаганих ворогів тодішнього швейківства. Тим не менше, ясновидами були ті поети-вісниківці.
До них, що заглядали в майбутнє, належала і Олена Теліга. Однаково остро прозирала вона і в те, що йшло, що сунуло на її країну, на цілий світ, – і у те, що чекало її саму. Ніколи не хотіла бути безчинним свідком подій, не відділяла себе від них, як активну ділаючу силу. В інших поезіях відчувала вона, остро і вразливо, – то «далекий шум любові», то «далекий шум незроджених поезій» – форми, образи, шматки думок та емоцій, закрашені в усі барви веселки: бачила вона те, чого ще тепер не було, але що вже зближалося, що з Завтра мало стати Нині. Тепер – її око охоплювало вже ширші овиди. Знала, що «життя не стоїть, а йде», що – «незнане щось у невідому пору», радісне або страшне, несподівано може стати перед нами.
Сучасність? Вона ставала для неї чимсь нереальним, якимсь фантомом. Так мабуть бачить той, хто знає, що твердий і непорушний здавалось, зовсім реальний мур за кілька хвилин висадить в повітря підложена міна. Все довкола – знайомі речі, люди, ставали якимись недійсними, «зайві і чужі». На тлі того, що насувалося в її уяві, що ставало дійсністю, – те, що було довколо – відсувалося уже з теперішнього в минуле, ставало нереальним, зайвим.
Велике місто спить, «дощ і пізня ніч», а в неї – «вікно наростіж… Думки і серце у вогні, і гостра туга у невпиннім зрості». Ці думки – «закипають, іскряться снопами», стараються роздерти таємну завісу майбутнього. У інших – дні як дні, а в неї
Дні бунтують і кричать
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все – не сірим,а червоним.
Не сірою фарбою нинішнього дня, а червоною завтрішнього. Тоді чує вона якісь голоси, які кличуть її гідно стрінути те, що має прийти. Чує якісь «таємні кличі», які долітають до неї з того майбутнього, що вже маячить перед нею в вогні, в диму і в крові – в її безсонні ночі. В душній залі забуває на окружения, віщими очима заглядає в «таємничість непочатих років». Те, що довколо, зникає перед нею. Бачить як з нього стелиться перед нею кудись – «далекий шлях трівожний і стрімкий», ввижаються якісь «обрії далекі». Її огортає – «незнана радість і незнаний сум». Як Шевченко, від своїх дум і видив не може заснути: «гострі очі розкриті в морок», а «серце у гарячих зморах». Щезає сон, встають видива. І навіть вдень… Ніби безхмарне небо? Та біля мене не лише блакить – Сліпуче сяйво розхиляє вії.
Ці видива й передчуття прибирають конкретні форми. Бачить, що може завтра вже – «прийде кликане і ждане», коли всі кинуть все і підуть на шляхи великі «услід за тисячами ніг». Певна, що «може завтра вже нас покличе канонада грізного грому». Може «блискавок фанатичні очі» блиснуть у тьмі глибокій сірої буденщини. Хоч «ще не заревли гармати», та вона вже чує їх далекий гуркіт. Нині – звичайна ідилія, «за вікнами день холоне, у вікнах перші вогні» затишного щастя. Та ось вже – «завтра простори проріже перша сурма», кулі розітнуть «чорний морок» сучасності – своїм «залізним свистом».
Не раз ці передчуття конденсуються в несамовиту, фотографічно вірну візію того, що мало наступити за довгі роки. Такою візією є її поезія «Поворот». Вона вгадує, що поверне на Україну – «в осінній день прозорий». І день її повороту дійсно був осінній день! Нагло все «що мрією було роками… обернеться у дійсність і можливість». Прозирає через простір років, що їй назустріч в ріднім краю – «сум зловіщий вітер вишле», що стрінуть там її «душі зимні чи ворожі», стрінуть «розпач і образа, а рідний край нам буде чужиною».
Мала остре відчуття, що і вона, і Україна мають переступити якусь вогненну межу, яка ділить блискуче Завтра від сучасного забріханого і звироднілого світу. Це слово межа, грань, границя безнастанно повторяється в її поезіях:
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі…
Ясно відчуває «глибокі межі» поміж собою, між тими, що пішли з вигнання на Україну в 1941 р. з одного боку, а з другого – тими «зимними чи ворожими душами», яких стілько наплодилося на скатованій заиманцем її країні. Як засипати ті межі? Бачить виразно, що –
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів.
Бачить, що –
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
Перш це був в ній просто анімальний порив, елян, радість росту і життя. Далі насолода, шукання її, щастя риску. Потім – непереможне бажання вирватися з задушних обіймів буденщини, нарешті, передчуття, видиво грядучої катастрофи – довгої, не одноразової, яка в вогні спалить цей грішний, збожеволілий світ, з якого через вогненні межі доведеться Україні продиратися в світле Завтра. За цю межу рветься вона перескочити як за таємничу грань, яка розділяє дві епохи. Відчувала як зближається пишний кривавий бенкет. А в нім не шклянки дзвенять і розбиваються, а держави, імперії, народи – на дріб’язки; розплескується не червоне вино, а море червоної крови. Бачила світ і Україну в вогні. Бачила і знала, бо вірила, що з того очищуючого огню зміцнена, відсвіжена, відмолоджена, шляхом через Голготу і хрест до воскресения встане і її нація. Кличе на цей шлях відважних, на свій, на наш прекрасний беріг за межі з крови і вогню.
Не кликала до себе тих, кого називала «партачами життя», або приплентачами, які чіплялися побідного возу тріюмфуючої ідеї. Зверталася до інших, до вибранців. А тих перших немилосердно і безстрашно картала. Кликала тих вибранців долі, в чиїх серцях запалала «пожежа пригасла»; тих, які сотнями «окрилених ніг» готові були, на перший кличний дзвін, іти назустріч призначенню, «безнастанно зазираючи в бездонні очі смерті». Кликала людей, які поважно брали заповідь пророка – «роздирайте серця ваші, а не одежу вашу». Кликала людей з оновленим, з очищеним серцем.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто: 1965 р., с. 30 – 34.