Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Звихнена слава (Марія Башкирцева)

Дмитро Донцов

Я сама – це та «звихнена слава». Я вижидаю щастя щодня і щогодини. А одначе… Помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, я не маю будучини…

О. Кобилянська

Українка з походження, знана малярка, якої образи прикрашують стіни Люксембурзького музею, приятелька Бастен Лепажа, колись зірка ніцарсь-кого карнавалу, одна з цікавих постатей паризьких сальонів в перші дні третьої республіки, якої дотеп подивляли Мопасан, Глядстон, Анатоль Франс, Андре Теріє, Барас і Франсуа Коппе – ця дівчина, якої бурхливе життя перервала заздрісна смерть, на жаль, так мало знана на Україні. [Дневник Марії Башкірцевой, перев. съ франц. Спб. 1892.]

Донька маршала полтавської шляхти, жила вона до 10 року життя на Україні, на Полтавщині і Харківщині, потім майже виключно за кордоном і ніколи в Московщині. Хоробливе бажання стати чимсь, перед чим клякала б. юрба, разом з погордою до цеї самої юрби; дике завзяття, гарячкова праця, великий артистичний талант, оригінальне «еспрі», якась антична віра в своє призначення – і забобонний страх перед майбутнім; безмежна амбіція і шляхетна щирість у виявлюванню найінтимніших рухів своєї душі; повна безпосередність і невгомонна рефлексія, зарозумілість і сумніви; жадоба блиску і втеча від товариства, все було помішане в ній. Закохана в життю і свідома свого скорого кінця, вона згоріла – як сама казала – мов свічка запалена з обох кінців, на 24 році життя, лишаючи нам коло 150 образів і шкіців, листування і щоденник: цікавий документ людської трагедії, який лорд Глядстон назвав одною з найцікавіших книжок XIX віку [«The XIX Century», 1890.] і який – з французького переложено по-англійськи, німецькй і російськи.

Особливо цікавий с цей документ для нас. Бо трагедія М. Башкирцевої була трагедією, яку, може в іншій формі, але в тій самій суті, – переходив Гоголь, Мордовець і інші, що, вирвані з свого грунту, калічили на мандрівці свою роздвоєну душу.

Але чи вона була українкою? Більш «так», як «ні». Росіянкою? З певністю ні! Нею вона була менше, як Гоголь, і менше, як Куліш. Французкою? Ще менше. Вона зачисляла себе до тої «нації», до якої належать deracines (викорінені) усіх країв: до космополітів.

Біографічні дані:

Маючи 10 літ, виїздить з матір’ю закордон, відвідує Австрію, Німеччину, Швайцарію, Францію, Ніццу. Малій дівчині пророкують кар’єру співачки, у киянина Катарбинського вчиться малювати; в 14 році життя вивчає грецьких і латинських клясиків, здає матуру, захоплюється Шекспіром, «Іліядою». В 1872 р. з матір’ю в Італії. Рим, Неаполь, Фльорен-ція. Микель Анджельо, Тіціян – стають її улюбленими майстрами. Захоплюється галерією Пітта, палацами Строцці, Колізеєм, тріюмфальними арками старого Риму. Хоче вчитися співу, захоплюється Св. Петром у Римі, в Неаполі студіює образи Гвідо Рені, Бонавентуру, звідує руїни Помпеїв, Везувій, Соренто. В 1876 р. вертає на Україну, на Полтавщині і в ріднім маєтку в селі Гавронцях.

В 1877 знову в Парижі, де студіює в Академії Жуляна. За вчителів має Роберта Флері, різбаря Сен Марсо, нарешті, славного Бастієн Лепажа. Виставляє свої образи на виставках, дістає золоту медалю. Та невмолима Доля забирає з земного життя цю геніяльну дівчину. В 1887 р., з почину голяндських мистців, в Амстердамі влаштовується виставка її образів, до 150 числом, олійних образів, пастелів, рисунків, різьб. По смерті виходять її Листи і Щоденник (по-французьки), які відразу звертають на неї, як на письменницю, увагу Західнього світу. Про ці її твори пишуть: Глядстон, Франсуа Konne з французької Академії, Анатоль Франс, Моріс Баррес, Албер Кагюе; її постать беруть драматурги за героїню, на честь її засновують окреме товариство адораторів в Ніцці.

Дівчиною на чужині ловить вона в українських піснях, що їх грала на роялі тета Софі – віддих рідного краю. «Це нагадує мені село» – читаємо в щоденнику – «я зовсім переношуся туди думками… Сльози тиснуться мені на очі, ось вони вже застеляють очі і зараз поллються; ось вони вже потекли і я щаслива». [Дневник Марії Башкірцевой, перев. сь франц. Сиб. 1892] Їдучи мілянською рівниною, вона віддається насолоді, так знаній кожному степовикові, – коли «місцевість така чудова, така зелена, така пласка», коли «погляд губиться в безконечності і жодна гора не стає стіною перед очима». Це нагадує степ український – вона щаслива.

Дома вона обертається серед старих українських родів – Кочу беїв, Гамалїїв і пр., свого брата інакше не зве, як по-українськи «Гриць». За кордоном вона і її родина одверто признаються до своєї (нехай у їх розумінню тіснішої).вітчини: на приняттю у папи, на запит, чи вони з Петербургу, мати М. Бапікирцевої відповідає: «Ні, святий отче, з України!» Коли по довгій мандрівці доля знов на хвилинку заносить її на Україну, вона з приємністю занотовує в своїм щоденнику під час перебування в рідних Гавронцях: «Я заговорювала з селянками, які стрічались нам подорозі і в лісі, і уявіть собі, – я зовсім не зле говорю по-українськи». Це не му сіло бути дилетантське знання мови, коли її не забуває жадна на нові вражіння 16-тилітня дитина по шестирічній відсутності з краю…

Взагалі вона любить цей нарід, хоч і не любов’ю сентиментальних українофілів, (не любить бути з ним «за панібрата»), любить, мов королева, приймати від нього вияви пошани. З чисто естетичного боку ваблять її українські сільські дівчата, які, на її думку, «надзвичайно добре збудовані, гарні і цікаві». Вона закохана в українських танцях.

«Танці наших селян, – читаємо в щоденнику, – назверх потульних і простодушних, та на ділі хитрих, мов італійці, – правдивий паризький канкан, повний спокуси. Ніг вони до носа не підносять, та це й не гарно, але мужчини й жінки крутяться, наближаються до себе, і все в супроводі таких рухів, вигуків і усмішок, що дрож переймає тіло».

Ще більше подобається їй життя її степів, дике, вільне, з ще не зовсім вигаслими слідами давньої романтики.

Вона застала ще відгомін цеї старої романтики в п’єсах, що грали по домашніх театрах українського панства. Одне з таких представлень описує вона: «коли я ввійшла до льожі, на кінці 3-ьої дії, посередині сцени стояла героїня, в широчезній криноліні, в чорній корсетці, з вінцем польових квітів на голові і масою червоного намиста на грудях. Ця дама, з фатальною рішучістю античної Люкреції, намагалася встромити собі в груди ніж;, відмовляючись в заплату за неславу, прийняти царство того, хто тут же на сцені, жахливо завертаючи очима, удавав турецького султана.

Робила вона це з гордим викликом, кажучи, що не зрадить своєї віри, вітчизни і коханого лицаря, який, очевидно, і був той, хто за лаштунками, ідучи на смерть, несамовитим голосом вигукував зухвалі слова ворогам». Не зважаючи на недосконалість артистів, – пише Башкірцева, це представлення, «очевидно, мало в своїй основі щось з духа високої традиції трагедії і моралі». Цей відгомін далекої нашої театральної традиції героїчної, яким захоплювалася, захоплення естетикою українського життя, розмахом її природи, – в цім відбивався її пристрасний темперамент степовички-українки.

Цей, ще незагнузданий степовий темперамент, мабуть, шумував у ній і за кордоном тоді, коли Франсуа Konne писав з неї оцей портрет:

«Гармонійно збудована, кругле обличчя, вишукані форми, червона бльондинка, з темними очима, що світилися думкою і горіли бажанням усе бачити й усе знати, виразно зарисовані мрійливі уста, вібруючі ніздря дикого вкраїнського верхівця, – Марія Башкирцева з першого ж погляду викликала вражіння волі, помішаної з солодкістю, завзяття – з грацією. Все, в цій милій дитині, зраджувало надзвичайний розум. Під чаруючою формою жінки чулася залізна, дійсно мужеська сила». [Letters de М. Bashkireceff, preface par Fr. Coppe de l’Alademie Francaise, Р. 1902.]

Але, коли природа її краю і його «простий нарід» порушували не одну співзвучну струну її серця, її змосковщене окружения викликало в ній зовсім інші почування. «Мої компатріоти – пише вона лід час коротких відвідин України в 1876 році – не збуджують у мені ніякого особливого хвильо-вання, яке опановує мене, коли знов бачу знайомі місця.» Офіціяльно вона себе зве росіянкою (хоч часто французкою), але хіба лиш тому, що над її краєм панує російський цар, та що для її виїзду закордон вона потребує російського паспорту. Була такою самою росіянкою, як австрійцями були магнати чорно-жовтої монархії, для яких цісар призначав їх національність, або швайцаром – мешканець Фрібургу, що однаково володів французькою і німецькою мовами.

Ось що вона сама каже про це в щоденнику: «Я не знаю вповні жодної мови». Російською – пише – вона володіє добре «лише для домашнього вжитку». Вона «добре говорить по-італійськи і по-англійськи, але думає і пише по-французьки». В Московщині вона ніколи не жила і перше попала туди перед переїздом з Франції на Україну, маючи вже 16 років. Отже нічого дивного, коли вона пише про москалів, як про нарід їй зовсім чужий. «Росіяни і їх обидві столиці цілком чужі мені. Перед виїздом закордон я знала тільки Україну і Крим. Вандрівні гандлярі москалі, що зрідка заходили до нас, здавалися нам майже чужими, і всі сміялися з їх убрання і мови». Петербург рішучо їй не подобається, ані столичний візник «грубий мов слон» і знаний з того, що «випиває по три самовари денно».

«Іде дощ – нотує вона, – і в мене нежить. Я пишу мамі: «Петербург – казна що! Брук неможливий для столиці, трясе на нім нестерпно; великий театр – касарня; катедралі чудові, але незугарні і зле віддають думку мистця»…

Ні, не тут знайшла вона свою вітчизну! Вона знайшла її деінде: як я вже згадав, вона стала космополіткою, заслоняючи софізмами порожнечу, що стелилася перед нею. «Мене не можна міряти загальною міркою, я ані росіянка, ані чужинка, я є я, себто те, чим має бути жінка з моїми амбіціями». [Ibidem.] На чім полягали ці амбіції? На тім, щоб стати славною, артисткою. Все одно де – тоді вона була ще космополіткою. А в мистецтві, – потішає себе ця заблукана душа, – «у віддаванню цілком щирих почувань, має значіння лише людська природа… Привички, виховання, все щезає. Шекспір це зрозумів, і він великий лише тому, що не є ані англієць, ані аристократ, ані плебей, ані ніякого часу, але вічно правдивий, як ненависть, туга, любов.»

Так само пише вона до Мопасана: «Не бути з ніякого краю, не належати до жодного світу, бути правдивою. Тоді лиш можна досягти широкої експресії»[ Ibidem.], – і вона з головою пірнула в малярство. Але це пізніше. Спершу вона думала стати співачкою, музичкою, різьбаркою, мріяла про політику: не відразу знайшла вона себе. Форма другорядна річ, суть була стати понад усіми. Ще в дитинстві один жид-ворожбит сказав її мамі: «Матимеш двоє дітей, син буде – як усі люди, але донька твоя буде зіркою!» Це пророцтво запало в серце підлітка.

«Від того часу – пише вона – як я пам’ятаю себе…, всі мої думки і змагання були спрямовані до чогось величного. Мої ляльки були завше королями і королевими, все, про що я сама думала, і все, що говорилося довкола моєї мами, – все це, здавалося, мало якесь відношення до цього величного, яке неминуче мусіло прийти».

Найбільше її лякає, що вона пройде в життю безслідно. Зробити так, щоб у ній «захоплювалися чимсь більшим, як туалетою» – ось як наївно висловлює свій ідеал у Ніцці дванадцятилітня дівчина. «Слава, популярність, знаність усюди – ось мої мрії». Вона благословляє честилюбців, бо «честилюбство – це шляхетна пристрасть. Стати понад людською нікчемністю і зайняти становище між людьми і Богом… піднестися якнайвище над іншими, бути могутньою! Могутньою! Так, могутньою! Чого б це не коштувало!» її девізою є: «Нічого передо мною, нічого – по мені, нічого – опріч мене». [Дневник] Туга за величним – все одно де. Туга за славою!

Подорож по Европі спершу екзальтує її, особливо Рим, і вона пише:

«Краса і руїни Риму крутять мені голову. Я хочу бути Цезарем, Августом, Марком Аврелієм, Нероном, Каракалою, дияволом, папою!» Вона хоче бути «багата, мати образи, палаци, брилянти», хоче бути «осередком якогось блискучого гурта, політичного, літературного, доброчинного, фривольного». Скромність і слабість – не належать до її улюблених чеснот: «У мене, – пише вона, – все були аристократичні погляди, і я визнаю породи людей, як і звірят». Надибаючи замітку про Рекаміє, вона «почувається приниженою на думку, що в неї міг би бути сальон, та що його нема». В ці свої божевільні мрії про блиск і славу була вона задивлена все, як у ті блискучі лямпи, на які вона нераз, забуваючи про товариство, вдивлялась, не спускаючи очей. Стати тою, перед якою впаде на коліна юрба – ось чого прагнула вона: «Юрба – в ній усе. Що мені кількох видатних людей, мені треба блиску і гамору!»

Та в перші роки своєї молодости вона, власне, шукала за цими «видатними людьми». Закохується в портреті великого князя Володимира, потім у князі Г., якого «обличчя так вирізнялося серед простацьких облич Ніцци.» В Римі має роман з графом Петром Антонеллі, 23-літнім небіжом кардинала Антонеллі, правої руки Пія IX; дістає кілька освідчень з вищого світу, про що з тріюмфом повідомляє в листах тітку, матір або батька; приймає адорації Бастієн Лепажа і провадить коротку «idylle cerebrale» (мозкову ідилію) з Мопасаном, захопленим незнаною кореспонденткою, в якій відчуває незвичайний дотеп і знану й йому відразу до світу. Нарешті, в Неаполі, на великий переляк присутніх, відважно зачіпає короля Віктора Емануеля, який потім посилає до її готелю адьютанта, аби переказати, що гарна дівчина «bella ragazza» зробила королеві велику приємність, та що він зауважив її ще минулого карнавалу в Неаполі і Римі.

Що гнало її до цих пригод? Потреба життя в атмосфері подиву. От як вона писала Мопасану: «Чому я написала до Вас? Одного ранку людина прокидається і знаходить, що вона є рідке сотворіння, окружене ідіотами. Вона в розпачі, що стільки перел розсипається перед свинями», – і в ній прокидається бажання, «щоб якийсь знавець оцінив гарні річи, які вона вміла оповідати». [Дневник.] Чи їй було доступне почуття любови? Ледве, бо в таких вдач потреба приятельства є така сама, як потреба любови, і вони часто плутають одне з другим.

Але вона, здається, любила небожа кардинала, хоч і признається: «Я його любила за його любов до мене»… Але навіть у своїх любовних пригодах вона соромлива: в дванадцять років вона пишається, що жоден хлопець не торкався її уст, але коли ця фатальна подія таки стається, вона оповідає про це матері. З тої самої причини не дуже вона любить танцювати, бо їй «не подобається бути таким способом в обіймах мужчини». [Дневник.] Головно ж не зносить вона дисонансів, а для «bon mót» пожертвує найгарнішою ситуацією: сентиментальному коханкові, який мріє по шлюбі з нею замешкати «в маленькій віллі», вона відповідає, що «ліпше в великій», а графові Антонеллі, що під час tete-а-tet’y волить «ніколи не вийти звідси», вона робить увагу, що тоді вони обоє згинули б з голоду… Прозаїчна хустка, вийнята для осушення очей розчуленим адоратором, нагле й фальшиве «Ти» – і чар увесь минає, ілюзія гине. Зрештою, їй залежить лише на тім, що «вислизає їй з рук». Ось для чого перериває вона листовання з Монапасом, коли той зробився presse і зажадав побачення з нею. Ось для чого так імпонували їй володарі.

Блистіти серед вибраних, це була її мета; друга – блистіти в світі. Над цим вона також працювала з рідкою упертістю. Під час коротких відвідин Полтави (1876 рік) вона робить фурори в товаристві місцевої шляхти. Окружена юрбою адораторів, або, як зве вона їх, «полтавських крокодилів». Далі закордон, головне Париж, це укохане і зненавиджене нею місто. Товариство, республиканці, бонапартисти, Касаняк, принцеса Жанна Бонапарт і ін., багато інших. Тут же зачинається і її незвичайна кар’єра артистки. В академії Жуляна, під кермуванням Роберта Флері (1877). Спершу – недовір’я до забаганок знудженої аристократки, потім зацікавлення до її упертости, нарешті, подив і захоплення її хистом. По одинадцяти місяцях – перша золота медаля.

У 1880 році (коли має 20 літ!) – перший її образ у сальоні; в 1883 – «Жан і Жак», у слідуючім – «Мітінг» – набутий для Люксембурзького Музею. Десятки газет називають її ім’я. Її напастують інтерв’єри і репродуктори. Її вирізняють, присвячують їй осібні статті. Її шукають. Всі подивляють у ній великий мужеський талант. Жюлян називає її «хлопцем», картаючи і подивляючи за те, що вона малює «як кат». Перші проміння сонця слави, які золотили волосся засудженої на смерть двадцять-трилітньої сухітниці…

Поруч з тим іде закроєна на велику скалю самоосвіта. Гомер і Лівій, Стендаль, Понсон дю Терайль, автор безсмертного Рокамболя, Байрон і апостоли, фізика і Конфуцій, анатомія, хемічна лябораторія, – хороблива жадоба все знати людини, що зі смертю в душі бачить, що її дні почислені. І тут, власне, зачинається та трагедія цієї дивної дівчини нашої України, яка може ще скорше, як недуга, звалила її так передчасно.

В чім була ця трагедія? В чім вона виявлялася? В душевній роздвоєності, в знеохоченню до свого окружения, в незадоволенню з себе. Вона була аристократкою своїм походженням, вихованням і вподобаннями. Але, як рідко хто інший, погорджувала вона цією верствою. Тринадцятилітньою дівчиною вона нотує:

«Я аристократка і волю зруйнованого шляхтича, як багатого буржуа. Для мене більше принади в старім єдвабі, в нарушеній часом позолоті, в зломаних колюмнах і арабесках, ніж у багатім, несмачнім, крикливім урядженню».

Їй ніколи не сподобається бідак, або хто стоїть нижче неї на соціяльній драбині, бо «бідак тратить половину своєї гідности» і незалежности. Але її середовище вже не задовольняє її. Вона скаржиться, що не має ні одної душі, з якою можна б було замінити слово. Все це золота мірнота, якої вона найбільше не терпить. Їй треба або «життя шумливого, або абсолютного спокою». І цього вона не могла знайти серед людей її круга.

Люди, що окружають її під час короткого перебування на Полтавщині – «прекрасні люди, але від них на верству відгонює провінцією». В селі в маєтку, як вона описує, «те лиш і роблять, що їдять: поїдять, потім походять з півгодини, а тоді знов їдять, і так цілий день». [Дневник] Це товариство викликує в ній лише сміх, і вона не ворожить йому щасливого кінця. В листі з Полтави до Жюляна, повідомляючи його про соціялістичну агітацію серед селян, вона пише: «Уявляєте собі мою голову, настромлену на спис?», – а порівнюючи становище шляхти на Україні з останніми днями «старого режиму» у Франції, вона додає: «ударяюча подібність, якщо до страшних умовин життя народу, так і щодо ідіотичного засліплення панства (des grands)» [Lettres.].

Не чується вона свійсько і серед буржуазного товариства тодішньої Европи. Вона ненавидить його не ненавистю нижчого, пролетаря, лише погордою аристократа. По візиті в Монаку, вона пише: «Ніколи не зможу висловити, до чого мені огидне це кубло кокоток». Пізніше вона sans faeon називає своє середовище таким, в якім можна «стати худобою». По одній, повній мізантропії тираді, вона каже: «Чи не дивно бачити мене, що розумує таким способом? Може, але ці розумування такого щеняти, як я, – лише зайвий доказ, чого вартий світ!.. Він, мабуть, добре пересякнутий брудом і злобою, щоби в такий короткий час розлютити мене. Мені ледви пя’тнадцять років». [Дневник]

І дійсно, ані тодішня Европа, ані Росія, не кажучи вже про Україну, не могли задовольнити її спрагненої, коли не великих вражінь, то хоч великих ілюзій душі. Що це був за час? – Італія, політично виходила з пелюшок, відкидаючи наполеонівські костурі. Франція – в повній моральній прострації по Седанськім погромі і напередодні Панами. Росія – в останніх днях Александра II. І в перші дні царювання Александра III., що всіх загнало в вузьку клітку чисто приватних інтересів.

Що ж дивного, що вона душилася в товаристві цеї доби? Що дивного, що нехіть до товариства переходила в неї у відразу до самої епохи, серед якої їй довелося жити?

Люди паризьких сальонів видаються їй «тінями минулого віку». Певно, є кілька вибраних, з якими чується свійсько її рафінований дотеп, але ціле окружения – «добре, аби протанцювати десять мінут вальса, замінятися кількома банальностями і відповісти на компліменти, а дальше?» [Nouvean Journal.]

Дальше була пустка. Вона занадто багато мала в собі мужеськости, щоб міг їй подобатися той розхрябаний світ, в якім вона жила. Вона малювала «як кат». Князь Г. подобається їй за свою «пиху і жорстокість» у вигляді. З усіх статуй римських цезарів – їй найбільше імпонує Нерон. Це її хвилева любов. Вона обожає Тіціяна і Ван Дейка, але не любить Рафаеля за його солодкість: «цей нещасний Рафаель! Лиш аби хтось не довідався, що я пишу! Мене взяли б за дурну. Я не критикую Рафаеля, я не розумію його». Вона плаче по Гамбетті. Перечитуючи історію, мов сучасник оплакує смерть Цезара і Наполеона. Подивляє з усіх сучасних політиків Ж. Клемансо, чи не за ті агресивні прикмети його вдачі, за які його потім прозвали «тигром»? З такими настроями не дивно, що вона тікала від сучасної цивілізації. В Берліні вона оглядає передовсім музей старовини, який є «багатий і гарний.

Але, чи завдячує він це Німеччині? Ні! – Греції, Єгиптові, Римові! По огляненню цілої цеї старовини, я сіла в карету, – читаємо в щоденнику, – з глибокою відразою до нашого мистецтва, нашої архітектури, наших мод». І нашої цивілізації – могла б вона додати. Таке ж її відношення до Франції, якої «палаци ніколи не зрівняються з могутньою, чудовою грандіозною величавістю італійських палаців». Франція – чудова й цікава країна: повстання, революції, люди, дотеп, Грація, елеганція. Але не шукайте в ній ані поважного уряду, ні чесноти (в античнім значінню слова), ні шлюбів з любови… ні навіть правдивої штуки… Їм бракує божеської іскри. І ніколи, ніколи Франція не створить того, що створила Італія або Греція».

В другім місці, вона пише: «Париж! Це базар, це каварня, це шулерня», де все, починаючи від любови і кінчаючи на пресі – платне. Навіть інтелектуальна Франція перестає її вабити. Вона не терпить Жорж Санда, Мішле нудить її: «Мішле туманний і міщанський, хоч поклоняється високому». [Дневник.]

Вона кохалася в античному, як в інкарнації моральної потуги, грандіозности і розмаху. Цього всього в нашій цивілізації можна було шукати хіба лиш в середніх віках. «Чому світ так змиршавів? – питається вона. Хіба розум людський дав улсе все, що міг дати? У нас нове – тільки Середні Віки». Ними вона й захоплюється, як Стендаль, як Гоголі., як Тен. У Фльоренції її вдаряє образ «Суд Соломона» в середньовічнім убранню. «Стабат» Перголезе, збудована на тлі середньовічного гимну, допроваджує її до екстази. Жанр її талантів – жанр героїчної епохи першої імперії. В містах вона любить блукати старовинними вуличками, в Парижі тиняється по латинськім кварталі, в якім бачить щось з Риму.

Сили, щоб полонила чуття, і передовсім стилю – бракувало її епосі, і тому вона шукала за ними в минулих віках. Коли ж в однім, то в другім кутку Европи спалахувала заграва правдивого ентузіазму, коли їй здавалося, що й наша стара Европа здобувається на драматичний жест, на героїчне, моментально вона була там! З вибухом російсько-турецької війни 1877 року, вона захоплена ентузіязмом охотників, аби скоро потім, по перших шипкин-ських невдачах, байдужим тоном завести до свого щоденника: «Росіянам не щастить»… Росіянам – це була чужа нація для неї! То раптом показується, що її вітчина є… Ніцца!

Але вже в 1883 р., розгойдана небувалим вибухом французького патріотизму під час смерти і похоронів Гамбетти, вона чує себе цілим єством «французкою і патріоткою»: «ми обезголовлені», каже вона, оплакуючи смерть французького патріота. В такі хвилини від колишнього космополітизму не лишається в ній і сліду. В такі моменти ця deracinee з тугою і свідомо дурячи себе, готова пустити коріння в чужім грунті, знайти бракуючу їй віру і опертя в великім колективі нації, яка досі для неї взагалі не існувала [Дневник].

Але найчастіше тягло її до Риму. Рим був для неї щось містичне, хвилююче, вічне, щось із чого пішло все, символом влади. І коли вона вперше попала туди, вона пише:

«Нарешті, знаходжу я річи варті оглядин. Я обожую ці палаци Сфорців. Я обожую ці величезні брами, ці чудові подвір’я, галерії, колюмни. Це так величаво, потужньо, прекрасно. Ах, світ вироджується, завважує 14-літня мізантропка, хотілось би зрівняти з землею сучасні будівлі, коли порівняти їх з цими гігантськими каміннями, що накопичені один на другий, здіймаються до неба».

І дальше: «О, Рим! Коли б я могла його знов побачити, або вмерти! Я затримую віддих і випростовуюсь так, мов би хотіла дотягнутися до Риму». Чи не нагадує вам цей вираз вічної туги другого українського вандрівника, другого нашого Марка Проклятого, – Гоголя? Він теж рвався ціле життя до Риму. М. Башкирцева писала про Рим: «Там я знаходжуся ніби на шпилі світу», а Гоголю здавалося, що «з Риму ближче до неба». І одна і другий, тяглися до вічного міста, щоб, як казав автор «Мертвих Душ», – «спасти нашу бідну душу» від холоду егоїзму, зневіри, безрадности і моральної прострації окружения.

Гоголь шукав у нім рятунку від Росії, визволення від чужої форми, що, мов млинове коло, гнітило його душу. Вона так само. Були моменти, коли й вона також готова була схилити чоло перед величчю північного колоса (лише в Гоголя – це була настирлива ідея, в неї – рідкі хвилини), щоб у нім знайти ті «ілюзії» і той, «ентузіязм», за яким вона шукала. Але тягар був завеликий. Як Гоголь, переконалася вона хутко, що «легше стати росіянином мовою, аніж росіянином душею».

В 1876 році вона нотує: «Вчора я була в розпачу: мені здавалося, що мене на цілий час замкнуть у Росії; це приводило мене до скажености, я готова була дертися на стіну і гірко плакала». Там не було того «блиску й величности», за якими тужила вона, того всього, що хвилювало в Італії. Казанська катедра для неї – марна пародія римського Св. Петра. «Росія не до знесення» – заявляє вона, а трохи пізніше: «Росія ошукала мене». Вона бере до рук російських письменників, але показується, що всі вони пишуть «про те, що там!» – поза Росією. Гоголів опис Риму викликає в неї «сльози і стогін… Ті, що мали щастя бачити Рим, – кінчить вона, – розуміють моє хвилювання».

А дальше стрічаємо таку глибоку увагу, яка кидає яскраве світло на трагедію душі молодої дівчини:

«Як би це кому дивно й не видавалося, але тут (в Росії) нема ні делікатности, ні етики, ні скромности в їх правдивім розумінню. У Франції, в маленьких містечках, бояться священика, шанують бабусю, або стару тітку.., Тут же – нічого подібного. Женяться дуже часто з любови і дуже легко викрадають наречених, але все це скоро остигає» [Дневник.].

Очевидно, тут «тітки» взяті лиш як приклад (вона й сама не дуже їх шанувала). Але як блискучо схарактеризовані тут той брак стилю, брак аксіом, брак догми, брак чогось, за що можна б було вхопитися, та, що за тим іде, брак сталости, віри і характерів, – що вдаряло всіх чужинців у росіян. Цей самий біль звучить і в тирадах Гоголя, який даремно шукав у Росії… Росії. «Я зауважив, – писав він, – що майже в усякого (росіянина) витворилася в голові своя власна Росія – і звідси безконечні суперечки» [Н. Гоголь, Письма.]. Отже, і він не бачив ніякого сталого бігуна в варварській душі москаля, ніяких аксіом: добра і зла, – і гонив за їх фантомом до Італії, як М. Башкирцева, що шукала за своїм патосом у Парижі, нарешті – в Римі, щоб знайти його на останку життя – в мистецтві.

Я згадував про її успіхи, які б не одному закрутили голову. Але не їй. Вона була занадто суворим суддею для себе самої, щоб задовільнитися тим, що мала. Рефлексія зжирала її, її – яка так вірила в свою зірку. В однім листі нарікає вона на свою «любов до аналізовання», яка каже їй більш углиблятися в чужі душі, і в свою, ніж це потрібне. Їй здається, що вона має в оці мікроскоп. Ним вона занадто все добре бачила, щоб могти прив’язатися до чогось, любити когось. Все в ній обертається в предмет спостереження й аналізи. Ще замолоду, в погоні за принципами, вона писала:

«Я не шукаю якоїсь немислимої на землі досконалости, якоїсь істоти, що не мала б у собі нічого людського. Але мені треба, щоб самі її вади були цікаві і не понижували її в моїх очах… Щоб все мені в ній подобалося, щоб я не могла зараз таки уздріти в якімсь кутку її душі нісенітниці, банальности або дрібничковости чи фальшу… Досить одної з цих плям, хоч би як маленької, щоб усе знищити в моїх очах».

З такою міркою підходила вона не лиш до людей, але й до всього, і до себе самої. І – до мистецтва. Розчаровання в принцах, знеохочення до товариства і цілої її епохи, нарешті – до мистецтва… Мимо успіхів, вона зачала сумніватися в тім, що мистецтво дасть їй те, чого вона шукала. В неї зачали закрадатися тривога і ляк, що через хворобу вона не встигне довершити свого завдання. І ще страшніше: їй здавалося, що їй самій бракує щось, щоб її діло довести ,до кінця. Роберт Флері назвав один її образ «добрим» і вона вже обурена: «добрий у порівнянню з ким?.. Я не хочу відносного «добре». Це не значить нічого».

Похвали її не зворушують, бо вона не відчуває, що осягла свого максимуму. А коли її вчитель Жюлян знаходить її статую «милою» і навіть «дуже добре схопленою», – це має лиш той ефект, що вона «перестає шанувати Жюляна» [Lettres.]. Останній казав їй – «треба бути феноменом, але я не могла. Ось минули вже три роки, а що я зробила? Що я є? Я добра учениця, і все це; але ж де феномен, блиск і розголос?» А, зрештою, чи це було мистецтво, до чого вона змагала? В цей час читаємо в її щоденнику: «Я нуджуся, що ніщо в світі не може ні розрадити мене, ні зацікавити. Я нічого не хочу. Читання, малювання, музика – нуда, нуда, нуда! Поза цими заняттями треба мати щось живе», а вона його не мала.

Що ж це було, це «живе»? Тут ми підходимо до найбільш болючого місця цеї роздвоєної душі, до властивої проблеми Марії Башкирцевої. Її вічною думою – було створити собі життя «гарне і славне». Вона гляділа на життя з егоїстичною любов’ю маляра, що працює над полотном, з якого він хоче зробити chef d’oeuvres, щось, гармонійне і викінчене. Але це було тяжке завдання для неї, що відстала від одного берега і не пристала до другого. В цім і була причина, як вона казала, її «журби, минулої, теперішньої і будучої». Малярство? – «це лиш інструмент, це лиш музика, щоб заглушити лямент моєї душі» Товариство, приятелі? – Так само! Але ж чи вона їх брала колись поважно?

З усіх сторінок її щоденника визирає подивугідна погорда до людей, їм не лишала вона жодного місця в своїм серці. Хотіла користати з них, як зі щаблів драбини. Вона до того погорджує світом, що не може на нікого гніватися, ні нікому скаржитися, хіба лиш Богу, до якого вона часто і щиро молилася. Юрбу вона ненавидить, а під час своєї вандрівки в Люврі, вона вибухає:

«Лише Золя міг би описати огидливе стовковисько, що кричить, біжить, штовхає, з висунутими неперед носами, з шукаючими очима; я мало не зомліла з задухи і зденервовання».

Комуністів вона зве «проклятою сектою» за те, що вони хочуть, щоб «все було спільне», та не позволяють, щоб хтось міг «висунутися наперед»… Отже, ні люди, ні одиниці, ні мистецтво не було тим «живим», за яким вона тужила. Що ж це було? – Це не було ніщо з цього, і заразом все це. Це була її ненаситна жадоба слави, жажда витиснути свою власну печать на полотні, на людях і на оточенню, які були засобами – не ціллю. Ціллю було – мняти і формувати життя по своїй вподобі, і насолода цим, як спортом. Певно, це почуття хвилювало в ній під час одного її лету на коні на Україні, який вона мало не переплатила життям:

«Я була захоплена, – пише вона, – і моє, вкрите рум’янцями обличчя, здавалось, метало іскри, як ніздря коня. Я сяяла з утіхи: на цім коні ще ніколи не їздили верхи»…

Певно, вона була жінка, але вона казала, «у мене жіночости стільки є, що поволока, і ця поволока – чортівськи жіноча; що ж до решти, то вона чортівськи інша». Цю «решту», це «живе», чим вона дихала, – звала вона своїм Мефістом, що є невідступно при ній. «Моя безумна жадоба слави – ось мій Мефісто… Безплідний порив, безплідні змагання до незнаної мети!» [Дневник.].

Чи цей порив був дійсно безплідний? Певно, що не зовсім. Але вона мала неясне прочуття, що він не вдасться так, як вона того хотіла; що вона опалить крила і впаде на півдороги. Ще більше! Вона відчувала й причини своєї тривоги. А ці причини були ті, що з походження, першого виховання і (як дальше побачимо) з інстинктовних симпатій, всіми фібрами душі приналежна до одної, української нації, – вона силою обставин, як і наслідком трагічної долі народу, з якого вийшла, – мусіла уймати свою творчість, свій «порив» у чужі їй форми, серед чужого оточення, яке вбивало її творчий порив і саму охоту до життя.

«Ентузіязм», «порив» (все її власні вирази), в якій би ділянці творчости й не виявлялися, – мусять мати певний зміст. Мусять основуватися на певних ідеалах і догматах. Але все це не можна видумати, як есперанто. Це все мусить органічно вирости з певного окружения і органічно зв’язатися з ним, з певним людським колективом, з землею і з мертвими, коротко – з нацією. Інтернаціональною є лише техніка, – культура, творчість є національні. Тому то кожний творець потребує цього постументу, потребує «юрби» (все одно: «ближніх», що вже є, чи «дальших», що ще будуть), аби дати в своїм пориві синтезу її хотіння, стати апостолом її віри, все одно, хоч би він для неї цю віру щойно мав видумати. Розумів потребу цієї «юрби» Гіго, коли він написав, що «поки Італія не є нацією, італієць не є людиною». Шукали за цією «юрбою» Макіявель і Данте, мріючи про об’єднану Італію.

Шукала за нею і Марія Башкірцева. Спершу вона думала осягти свою ціль без цього «постумента», – і її душевна драма зачалася, власне, від того часу, коли вона зачала розуміти даремність цих зусиль; коли по перших успіхах вона побачила, як той поет, що пише волапіком, або чисто розумово «робить» свої вірші. Вже в перших днях закордонної мандрівки в неї вириваються гіркі слова: «Все, що я говорю, це не моя суть, не моя істота. В мене їх ще нема. Я живу чисто зовнішнім способом». Звідси її револьта проти того, що вона, як їй здається, любить з призвичаєння і виховання, але – не підсвідомим своїм «Я». Тоді вона зачинає «ненавидіти» Париж, який рівночасно «любить».

Характеристично, що вона також не знає, чи «боготворить» чи «ненавидить» свою лершу (заочну) «амуретт», князя Г. Пізніше вона признається, що «могутність і блиск творять, наче ореол коло того, що ми любимо і приневолюють майже любити те, чого ми не любимо». Чи не є це коментар до її хвилевого захоплення Францією? Чи не так приневолював себе любити Росію Гоголь? І з цією кризою в неї кріпне і нехіть до Франції, і навіть до французького малярства, і до Росії. Для неї у французькім малярстві існує тільки Бастієн Лепаж. «Інші? – Це знання, привичка, умовність, школа; багато умовности, величезна умовність. Нічого правдивого, нічого такого, щоб дихало, співало, хапало за душу, змушувало дрижати, або плакати» [Дневник.].

Чужа культура не наповнювала соками тендітну рослину українських степів; вона не пнялася вгору на цім грунті, лиш ниділа. Француз їй завжди уявляється з довгим лянцетом, яким, тримаючи його межи двома пальцями, він секціонує трупа, і з льорнеткою на носі. Уосіблення холодної аналізи, гіпертрофії інтелекту. Ця гіпертрофія, цей холодний блиск, не знаходив відгомону в її іншій душі, був чужий її свавільній вдачі. Cogito – ergo sum стало кінцем світу для цеї інтелектуалістки, яка не могла вже жити без догми. Може Франція її доби цю догму мала, але це був «кожух не на неї шитий». Цю догму, цю віру, кожний у своїм гурті, мали Бастієн Лепаж і її мати. Кожний був органічно зв’язаний з своїм адоптованим рідним краєм: перший, льотарингієць, – з Францією, друга, українка, – з Росією.

Марія Башкирцева не могла стати ні одним, ні другим. Чи зацупко трималася її та стихія, яка виховала її в дитинстві? Чи заясно бачила вона упадок тої другої, в яку силоміць втискали її? В кожнім разі і від російської, і від французької стихії вона вже тоді старалася (хоч і несвідомо) відірватися, коли різьбила собі своїх космополітичних божків. Але це, як я вже зазначив, був замах з нездарними засобами, в чім вона й сама незабаром впевнилася. Її душевна криза доходить до вершка. Вона відчуває глибоку відразу до себе самої. Дістає страшні нервові напади і не раз кидається на коліна на ліжко, – «аби вимолити чудо» [Nouveau Journal.].

Тоді то, власне, в ній прокидається, хоч неясна думка, про потребу якогось органічного опертя, потребу колективу, з якого її пристрасть могла б черпати ідеї, напрямок і мету. Вона давно твердила, що жінка, яка хоче панувати (все одно – в любові, в мистецтві,, чи в політиці) «повинна опертися на щось сильнег як ніжна рослина прихилитися до дерева». Одиниця, щоб бути плідною, мусить підпорядкувати себе цілості. На її думку, людина все відчуває потребу чогось вищого, що стояло б над нею. На небі – це був Бог, не землі – це поволі стала для неї її нація.

Інстинктовно але здавна, вона шукала за цим колективом. Маленькою дитиною вона уявляла себе першою співачкою світу. Вона співала, приграваючи собі на гарфі, і «мене уносила в тріюмфі, не знаю хто й куди». Колись дитиною, на базарі в Ніцці, співала вона одну популярну пісеньку, а розентузіязмовані перекупки зробили їй овацію, кричучи Que bella regine! По одній з її блискучих бутад. в сальоні перед захопленими слухачами, вона нотує до щоденника: «коли б це було на трибуні, мене обнесли би в тріюмфі». Але цього тріюмфу ще не дочекався жоден космополіт. Його мали Гамбетта і Клемансо, яких носила на руках їх нація.

Можна було проспівати італійську пісеньку, і з успіхом, але стало творити серед чужого колективу, стати йому душевно рідною – було утопією. Це вона зрозуміла, хоч і не відразу. Спершу в неї скристалізувалася чисто абстрактна думка про «опертя», бажання знайти щось душевне рідне. І вона розбиває скрижалі космополітизму, який наказував відірватися від усякого грунту, аби збирати елементи «живого» з усіх «культур. Уживаючи виразу Бареса про неї, з Notre-Dams du Sleeping-car вона стае тепер Notre-Dame que n’etes-jamais Satisfaite (з сальон-вагонної, вона стає «вічно непотішною Богоматір’ю»), якої не задовольняє ні чуже небо, ні чужа земля, ні чужі люди. [М. Barres – Le legende d’isne cosmopolite.]

Вже Лепаж міцно захитав її космополітизмом – своїм образом Жанни Д’Арк. «Бастієн Лепаж, пише вона, є льотарингієць і Жанна Д’Арк, найбільш надзвичайна з героїнь, а може й з героїв, була також льотарингійкою. Б. Лепаж зробив з неї chef-aeuvres [Nirvolem Iowenal.]. Це ударило її! Вона зачала думати над тим зв’язком межи генієм нації та її інтелектом, межи плідністю мистця і його зв’язком з своєю національною стихією, яка збуджує творчу енергію. Мабуть, під впливом цього факту, мріє вона про подорож до Єрусалиму, щоб намалювати образ з євангельського життя. Нарешті, вона рішила знайти свою «Льотарингію» в «народі», не в данім народі, лише в нижчих верствах взагалі. Їй взагалі «подобалося те, що найбільш правдиве, що найближче до природи». Тепер вона шукає цеї «природи» в паризьких уличниках (гаменах), любується в ніцарськім діялекті, знаходить нову красу в латинськім кварталі. Характеристично м. і., в латинськім кварталі вона пригадує собі чомусь то Рим, а один з її сучасників французів називав цей квартал «Араратом французьких традицій».

Отже, показується, що і в Римі, і в латинськім кварталі, ця «космополітка» шукала за традиціями! Це й зрозуміле в неї, яка, як каже про неї Анатоль Франс, ледве зачавши літати, вже забула про кубло, з якого вилетіла. Але за яким стало тужила. [D. France – Marie Bashkirtzeff] Ціле її подорожування, це була потреба наповнити душу новою чуттєвою субстанцією, погоня за «постументом», за своею «Льотарингією»! Не дурно при кожнім виїзді на нові місця, ця діва-пройдисвіт дістає трему і жаль за покинутим: жити, кохати і вмерти вдома – це туга, здається, не була такою чужою їй. Здається, що вона волочилася по світі лиш тому, що так страшно прагнула знайти місце, звідки не потребувала б уже рухатися…

Шукання за традиційним, міцним, апріорним, на що б можна було опертися, пхнуло її до «народу». Малює уличників, розмовляє з перекупками, в Парижі ходить часто балакати з простими жінками, агітуючи при тій нагоді за бонапартистами. Лише не треба думати, що нею кермує симпатія до нижчих від себе, моральне співчуття до них: нічого подібного! Коли видавець Liberte Дрімон закидав їй, як вона «окружена люксусом і елеганцією, може любити обридливе» (він знаходив її «хлопчаків» обридливими, хоч і подивляв їх виконання) і питався, чому б їй не малювати «гарних дітей»? – «Я вибрала виразистих», – відповідала вона, підкреслюючи, – та й де ви стрінете серед уличників вродливців? Для цього треба було б удатися на Елізейські Поля, та й рисувати там нещасних маленьких балбесів, завинених у стяжки, окружених Гувернантками!.. Тільки де ж тут рух? Де природність, свобода, безпосередність? Де правдива виразистість? В добре вихованих дітей уже є поза» [Дневник.]. – Брутальної сили, енергії, чогось, що б могло не викликати її кпин, лише надхнути її талант, – потребувала вона, і звідси її потяг до «народу».

Вона лишається як і була «свобідною, яка нікого не любить». Але вона вже вирікається свого егоїзму. Для неї особливо важним є питання, «в якім окружению» є мистець. Відчуває потребу не висіти в повітрі, лише вплести себе в те, що росте органічно. Вона зачинає тужити за чимсь, щоб вона могла «боготворити», з чого б могла черпати нові сили. Вона прагне знайти це «якнаискорше», і питається, чи вона буде щасливішою від «того брудного божевільного, якого звали Діогеном»? [Дневник]

Цим Діогеном була вона не тільки в своїх «гаменах»: була вона ним, коли конче хотіла зістати якоюсь патріоткою, російською, французькою або «ніцькою». Нарешті, заблукала з своєю діогенівською ліхтарнею – до «села». Всі її мрії зосередилися на тім, що вона висловлювала поняттям «село», і що мало для неї цілком означений і ясний: сенс. На тлі її душевної драми, на тлі розчаровання Парижом і французьким мистецтвом, на тлі шукання за новим: постументом-колективом, з якого б могло відродитися її творче «Я», – цікавим є це її стале навернення до українського «села», сталі згадки про «село» в щоденнику. Вона пише: «Село змушує з особливою силою почувати красу образів Бастієна Лепажа, (якого, як маляра села – вона одного лиш і цінить).

Парижани не можуть досить оцінити його, але коли б тільки вони поглянули на сільську природу, просту, поетичну… Кожна травиця, дерева, земля, погляди жінок, що проходять, пози дітей, хід стариків, колір їх одежі, – все гармоніює з краєвидом». І ще: «Хіба вам ніколи не доводилось лишитися ввечорі самому, в селі під цілком ясним небом, і почути себе схвильованим, огорнутим якимсь таємничим почуванням, стремлін-ням до безконечности, почути себе в сподіванню якоїсь великої події, чогось надприродного». [Дневник] «Гармонії», «таємного», «безконечного», «надприродного», – ось за чим вона шукала на цім «селі»! Гармонії між формою і суттю, між умінням і хотінням, між волею та думкою, ту «Божу іскру», ту творчу «дрож», яка її не огортала ні в Люврі, ні в Казанськім соборі, ні в французьких «льорнетках», ні в московських «самоварах». Лише на згадку цього села бриніли відгомоном струни її душі що, втиснута в чужі форми, заламувалася.

Нарешті, вона поставила останні точки над «і». Вона остаточно пробує скинути з себе тягар невідомости, куди, до якої спільноти вона належить. Від космополітизму, від Риму і Парижу і від Парижу та Риму, вона переходить до «вулиці», до «гаменів» і до «села», аж вкінці, відкидаючи всяку абстракцію, зупиняється на тім селі, з яким получені всі спомини її дитинства. Під датою: Фастів 26 травня 1880 р. читаємо в її щоденнику: «Мені була потрібна ця велика подорож рівнина, рівнина, рівнина з усіх сторін. Це так гарно, степи мене захоплюють, як би це було щось зовсім нове… Це щось майже безконечне». Латинський квартал? Село Бастіена Лепажа? «Мітінг», уличники? – Це все була туга за тим «селом», яке вона, нарешті, знайшла у себе вдома на Україні: «як тільки я покінчу з своїми хлопцями («Мітінг») пише вона, – я поїду на село, на правдиве село, з широким краєвидом, степами – без усяких гір. Чудові заходи сонця, зорана земля, трава і польові квіти, дика рожа, і простір. І там напишу образ: небо, що безконечно тікає в даль… трава і польові квіти» – на Україні…

Це читається вже як delirium умираючої. З напівзабутих споминів і вражінь дитячих років вродився в ній інтензивний потяг за тим краєм, в якім вона, вже на передодні смерти, знайшла б, вона це чула, – міцний фундамент до того «тріюмфу», з якими вона блукала по Promenade des Anglais в Ніцці, по Люврі, по звалищах Колізея при місячнім світлі. В цім краю, на Україні, в її природі, гадала вона вилічити свою недужу роздвоєну душу і надхнути її тим ентузіязмом, без якого не варто було жити. Їй колись здавалося, що Рим є на вершку світу. Тепер – «безконечні перспективи» отворилися їй з її рідних степів. Вона жалувала, що не могла вже попасти до Риму «в перший раз» очевидно, блідли вже її перші вражіння від вічного міста. Свої степи вона бачила в сотий раз, а все відчуває їх «як щось зовсім нове»! Вражіння й спомини дитинства вперше кристалізуються в ній в нову, самостійну силу, – ті вражіння, де був «рух», «природність», «свобода» й «безпосередність», які знаходяться тільки в ріднім оточенню. Тільки так можна розуміти її слова і вирази.

Село? Степи? Краєвид? – Для неї, що як дівчина зросла в панськім маєтку, на селі, це був символ рідного краю. Як були вони таким символом для Шевченка, Грінченка, для Амієля, для якого «краєвид є стан душі» (la paysage c’est l’etat d’äme) як для deraeines М. Барреса, які в «чудових краєвидах» Льотарингії і в її «тихих селах» і річках знаходили: points fixes (тверді точки) опертя, символ «національної правди». А її сталі згадки про це «село» і (вмерлу вже) «бабусю» – що це було, як не поворот її заблуканого «Я» до своєї раси, до тих «землі і мертвих», без яких – каже Баррес – «людська рослина не буде ні сильною, ні плідною?» [М. Barres – Le Roman de l’Energie Nationale.] На українських степах – каже цей автор – дістала вона «буйну силу її розуму і серця». Що дивного, що вона захотіла вернути туди?

І дійсно, чи не диво, що револьтуючи проти чужої культури, ті самі вирази, які вона вживала на означення того, що будило її думку, порушувало душу, тримаючи її в сталім напняттю, ворушачи її підсвідомі енергії, – ті самі вирази знаходимо в неї, коли вона говорить про свій край! Вона закидувала французькій культурі і мистецтву, що в нім не було для неї нічого, що співало б, хапало за душу, змушувало дрижати, або плакати. Коли ж вона чула українські пісні, що співала і грала їй тета Софі, в них було щось, від чого вона плакала в далекій Ніцці. А коли вона приглядалася божевільним танцям українських селян, дрожі переходили їй по тілі.

Це не припадкова однаковість виразів! Не припадково ту екзальтацію, якої їй бракувало за кордоном, викликала в ній рідна стихія. Не припадково шукала вона гармонії і об’єднання з нею, з тим краєм і його народом: подивляла ж вона дитиною брутальність свого народу і його рафінованість (вона порівнювала його з італійцями) – що дивного, що зачала марити про нього вона, якої вдача була дивною мішаниною брутал.ьности і рафінованости? Що дивного, що напередодні смерти душа її рветься туди, до того краю з буйним темпераментом його мешканців і з ще дикішим темпераментом його степових верхівців, які знайшов і в неї самої Франсуа Konne? Коли вона згадує про свої степи, про «таємничі почування», про «стремління до безконечности», до чогось «надприродного», які там обгортають її, то це звучить зовсім інакше, ніж холодно-мозковий і штучний патос французької «патріотки», що плаче над домовиною Гамбетти, або «росіянки», що хоче знищити всіх турків. Бо тут вона знаходить той свій великий колектив, що збуджує гарячку почування, творчу пропасницю, емоційність, без яких безплідний усякий геній, без яких не доконувалося жодне велике діло.

Але їй не судилося вже уйняти в ясну форму нуртуючу нову ідею. Коли Рим був уже мертвий, то Україна – ще не жила. Той патос, що вона хотіла присвоїти собі штучно в Парижі, не мав природного підкладу, і тому мусів знидіти. Буйний темперамент її краю – не міг ще усвідомити себе. Це був дивно плодючий грунт, тільки ще незапліднений. Коли вона була б еклектичною натурою, вона б пзгодила всі суперечності і стала посередністю, яких багато, та на заваді цьому стала цілісність її вдачі і естетичність її натури, що не зносила плям на сонці, а тодішні українці все ж були для неї «пів-люди» і «милі дикуни». Вона могла б там засісти «на троні». «Як кат» хотіла вона різьбити життя довкола себе, але часи «катів» володарів ще не настали тоді для України! Вона була мов той олень, якого в лісі стрів св. Губерт: з хрестиком над чолом. Поклонятися чужому хресту вона не хотіла, але він гнітив її, не даючи розвинутися її правдивій природі. Про неї можна сказати словами російського поета (здається Мінського):

«Ее душа была задумана Творцом

В день облачний, пред первою грозою,

Когда над свежею землёю

Сверкнула молния, но не раздался гром».

Тривале значіння в історії європейської і нашої: духовости вона зайняла не тільки як артистка-малярка, а як авторка своїх Листів і Щоденника, який писала по-французьки, як Шевченко свій поро сійськи. Французчина це була тоді мова правлячої касти всіх країн в Европі. Зміст, жанр її Мемуарів? Це були – щоденні записки, поезія в прозі, критика, філософія, романтичне особисте життя глибоко обдарованої фізично та інтелектуально дівчини. Як підкреслює Албер Кагюе, Марія Башкирцева внесла в європейську літературу незнаний доти жанр персоналізму, егоцентризму – в ліпшім значінні цього слова. Моруа – знаний французький романсіє-біографіст наших часів підкреслює, що цей жанр літератури у Франції надхнула Башкирцева. А Шарль Борель звертає увагу, що рідко який з авторів умів так яскраво оживляти всякий образ, краєвид, всяке людське оточення, бачене крізь призму свого власного творчого «Я», як Башкирцева.

В її Щоденнику – як і в Щоденнику Шевченка – не шукайте т. зв. об’єктивности, чесноти слабих і безпринципних авторів – все в нім дихає пристрасним відношенням до всього: до історії, до сучасности, до її культури і цивілізації, до нації тої чи іншої, до проблем політичних, літературних, мистецьких; всюди вичуваєте ви окрему, своєрідну філософію життя і завзяття, мілітантний дух, що хоче формувати, різьбити своє окружения, національне, соціяльне, чуже чи активно вмішатися в життя, накинути йому свою форму, свої фовмуючі ідеї. Все надихати своїм змістом, бажання форми, влади і слави! Вона б хотіла своїми думками і своєю особою формувати окружения – і чуже у Франції, і своє. Сумує, що її каста на Україні зрезигнувала з своєї місії правити країною, що дала себе зіпхнути до ролі провінціональної ноблес, що йде на поводах Петербургу…

З цілого Щоденника її віє жадобою пристрасної кипучої активности, протестом проти оспалости, м’якотілости, охлялости правлячої європейської еліти та еліти її краю, туга за чимсь великим, сильним, могутнім, чого даремно шукала на сучасній їй Україні.

Була це темпераментом, вдачею, уподобанням – типова українка, одна з блискучих жіночих постатей нашої країни, поки вона ще не погрузла в багні ледачого спокою і провінціялізму XIX віку.

Нагадувала постаті Гальшки Острозької, Раїси Могилянки волинсько-лицарських часів, постаті козацького жіноцтва, королеви Анни французької, доньки великого князя Ярослава.

На жаль, її доба не сприяла розростові таких натур, а чужина – все таки була їй чужа, як і Шевченкові.

В нові часи – вона була виїмком, блискучим метеором на тлі своєї сучасности, як були ними Леся Українка, або Олена Теліга.

Як люксусова рослина, що потребує певного означеного грунту й температури, – вона не знесла пересадження і зів’яла.

А може в її дивній долі грало ролю її незвичайне походження? Вона оповідає, що її дід по матері (Бабанін) хвалився тим, що походив від татарів. Чи не ця її номадська кров гонила її з місця на місце? Чи не через неї не хотів її жодний край прийняти за свою? Чи не звідси її нехіть до слов’янської раси взагалі («щось бракує слов’янській расі» – писала вона)? І дійсно, з своєю автократичною вдачею, з дивною, не дівочою волею, з фантастичним мозком (вираз Жіляна), з великопанськими химерами, – чи не видавалася вона на тлі її оточення людиною іншої раси?

Її щоденник лишився хвилюючим документом душевної драми, яка знищила одну з маркантніших постатей України кінця XIX віку. Душевне напняття, внутрішня боротьба, подібна до Гоголівської трагедії «двох луш», нарешті – розірвали чудову форму, під якою вони відбувалися. В останні часи вона все була свідома скорого кінця. «Бог – писала вона – був би несправедливий, коли б не забрав мене з цього світу, наділивши амбіцією, яку не молена було заспокоїти». Особливо трагічними були її останні хвилини, коли до неї, вже безнадійно хворої, приносили так само хворого її 35-літнього вчителя, тодішню паризьку славу, Б. Лепажа (він пережив її лише о пару місяців). В один з таких днів, коли М. Башкирцева лежала в своїй білій єдвабній сукні, з підозрілими румянцями на лицях, – артист скричав: «А, коли б я міг малювати!»

Але такою її вже ніхто не малював. 31 жовтня 1884 року вона вмерла.

«Є в короткім життю Марії Башкирцевої – писав про неї Анатоль Франс – щось терпкого і розпачливого, що стискає серце. Мріється, читаючи її щоденник, що вона вмерла непримирена, та що її тінь ще блукає довкола, повна тяжких бажань».

В наші часи тріюмфуючої хамократії, моральної розхлябаности і безграничного матеріялізму, думка з приємністю зупиняється на цій зрабованій нам компатріотці, для якої життя, стиль, вічне шукання і раса були всім, яка, вірна інстинкту раси, робила перед смертю розпачливі зусилля вернути до своєї національної стихії.

В цій статті я не оповідав, я конструював. В’язав непов’язане, зіставляв розірване, підшукував свої преміси, робив незроблені висновки і здогади. Найбільше мене тут цікавила проблема одної derаcinee, на жаль, вічно пекуча і досі ще нерозв’язана в нас проблема, яка потягне з собою як жертву ще не одного і не одну з тих, яких інакше з гордістю міг би назвати своїми наш край.

Пост скріптум. Особі, що близько стояла до родини Башкирцевих під час війни, пані Н. Геркен. Русовій завдячую я ось ще деякі відомості про Марію Башкирцеву: «Особливо багато чула я про М. Б. від генералової Г. і княгині Карагеоргієвич, тітки і короля Петра, доброї і близької приятельки родини і Б-вих. Багато також; від гр-ні Т. де Л… Мюрат, та маляра Котарбінського (одного з перших професорів М. Б.). В останні часи мені знову довелося чути про М. Б. від одного португальського письменника, відомого, але, на жаль, без його картки, не пригадую страшне трудного його прізвища, – і від одного близького родича графа Петра Антонеллі, славного і нікчемного Петра, якого «чорні очі» так глибоко вразили М. Б-ву.

Це було під час послування Д. В. Антоновича в Римі на одному з традиційних балів, які «синдак» міста дає в честь двора і дипломатичного корпусу, коли мені представили гр. Антонеллі. Старий предложив мені сісти з ним поговорити в тій самій залі, де б»льш ніж чверть віку тому він познайомив Петра А. з М. Башкирцевою. Це було в малій червоній залі Капітолійського палацу, де на фоні старих гобелінів темною бронзовою масою стоїть найславні-ша з римських вовчиць S.P.Q.R.

Ми сіли на «ті самі крісла», коло статуї Діяни Ефезької і гр. А. розказував мені, як глибоко шанують у їх родині пам’ять М. Б-ої, що мається її листи, портрети; що Петро А. був нікчемним і дрібним чоловіком, про «занадто афективний і фантастичний «temperament Ukrainien» M. Б-ої і дав мені багато цікавих відомостей з приводу питання (так цікавого для критиків і біографів М. Б.), чи «кохала» в своїм життю М. Б.? Розказував, що М. Б. дуже добре співала «Chants Ukrainienns». Я бачилася з матір’ю М. Б., коли я жила в Ніцці перед 1-ою війною і під час війни. Пригадую, що близьким кореспондентом М. Б. був Ж. де Гонкур, маркіз де Касаняк, князь Божідар. Пригадую, що бачила я декілька листів (зв’язаних чорною стяжкою) від Петра А., кузина «Гриця», ці по-українськи, також як і листи від пана Гамалія. Ім’я М.Б. виплило наново в 1912 р. з приводу постанови в паризьких театрах п’єси Андрі Батайля Phalene, з однім з персонажів якої широка публика гадала знайти М.Б.»