Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

1. Природа Києва

Парнікоза Іван, Атамась Наталія, Колінько Володимир, Борейко Володимир

(розділ підготовано у співавторстві з Д. Вортманом)

«Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро, стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над недосяжним простором, що відкривається перед моїми очима унизу, і в мене таке відчуття, наче я птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння польоту і навіки сподобав це місце. А може вибрав він Київську гору тому, що з неї най далі було видно, найліпше було виглядати червоні лад’ї, що йшли по Дніпру «з варяг», і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок і ми повинні належно оцінити його мудрість».

Павло Загребельний «День для прийдешнього».

У сучасних умовах, коли природа Києва зникає просто на очах, для того, щоб зрозуміти, що ми втрачаємо, необхідно чітко собі уявляти, якою була природа цього куточка Придніпров’я до розвитку тут міста, якою вона була ще навіть порівняно нещодавно. Столиця України — Київ, займає надзвичайно вигідне географічне положення. Місто знаходиться нижче того місця, де Дніпро, приймаючи свої найбільші притоки — Прип’ять та Десну, перетворюється на багатоводну, найважливішу річку України.

Різноманітність природних умов Києва обумовлено як розташуванням на межі двох природних зон Лісостепу та Полісся, так і поділом міста річкою на дві частини: право- і лівобережну. Київські ландшафти, якими ми їх знаємо зараз, почали формуватись в кінці останнього у Придніпров’ї Дніпровського (Риського) зледеніння приблизно 200–100 тис. років тому, остаточно сформувавшись на початку голоцену (близько 10 тис. років тому). У цей час формуються головні складові київського ландшафту: правобережне сильно почленоване Київське плато, широка заплава Дніпра, а також прилеглі до цих утворень як з правого, так і з лівого берега ділянки пісків борової тераси.

Візитівкою київського ландшафту є знамениті дніпровські кручі (гори). Завдяки їм Київ порівнювали з Римом, розташованим на семи пагорбах. Абсолютні висоти Київського плато коливаються від 90 до 196 м. н.р.м. Найвища точка Києва — 196 м. н.р.м. знаходиться на Печерській височині між площами Слави та Арсенальною. Складність рельєфу правобережного плато втілюється у чергуванні уступів та вимоїн, його перетинає більш ніж 50 глибоких ярів довжиною до 2,5 км. Головними ярами та балками є Сирецька балка, Бабин яр, Реп’яхів яр, Глибочицька, Наводницька, Мишоловська, Совська балка, Мокрий яр та інші. У межах міста є багато засипаних та спланованих в історичний час знижень: Хрещатик, Кловський яр, верхів’я одного з ярів системи Реп’яхівого яру, Наводницька балка. Кілька ярів заповнено намивними ґрунтами (Китаївський, Кругляківський). Малі річки та струмки, які збігали долинами ярів, наразі взяті у колектори. Київське плато розсічено на низку більших та менших з’єднаних між собою фрагментів. Найбільш відомими з них є Старокиївська гора (Верхнє місто), Щекавиця, Замкова гора (Киселівка), Кудрявець, Юрковиця та інші. Такі особливості київського рельєфу перешкоджали суцільній забудові території міста та зумовили надзвичайну мальовничість його ландшафтів.

Київські гори складені третинними і четвертинними відкладами на мезозойській основі, при цьому зверху перекриті товщею лесу — породи, подібної до глини, яка сприяє утворенню родючих ґрунтів.

До підніжжя плато прилягає широка дніпровська заплава. Це відносно молоде утворення перебуває у постійному русі внаслідок блукання русел Дніпра та Десни та поступового перевідкладення алювіальних наносів.

Завдяки динамічним русловим процесам утворюються та зникають численні острови. Адже дніпровські острови, як правило, формуються з піщаних наносів, які відкладаються посеред річки. Існує й інший механізм виникнення островів — відрізання ділянок правого чи лівого берега внаслідок блукання дніпровських рукавів.

Особливо широкою є лівобережна заплава. Тут у районі сучасного озера Алмазне та села Бортничі помітні її давні ділянки, які зазнавали затоплення лише за часів масштабних повеней під час танення льодовиків Дніпра. Тобто, такі реліктові ділянки знаходяться на краях сучасної долини, позначаючи собою межі русла пра-Дніпра.

Над рівнем як сучасної, так і давньої заплави розміщується перша надзаплавна (борова) тераса, на пісках якої панують соснові ліси — бори. Піски цієї тераси відклали льодовики пізнього плейстоцену.

Її поверхня являє собою низку піщаних пагорбів та пасм, рельєф яких у подальшому зазнавав вітрової корекції. На лівому березі борова тераса представлена Дарницьким лісовим масивом, що простягається від сучасного Алмазного озера, через Дарницю до села Бортничі, на правому — масивами соснових лісів на краю лесового плато між Вишгородом та Оболонню (Куренівка, частина Пріорки та Подолу), а також на півдні – у районі Конча-Заспи.

Ширина цієї тераси у південній частині Києва досягає 15–17 км. Великий масив постльодовикових пісків (моренно-зандрова рівнина) підходить до Києва з півночі та північного заходу з боку Пуща-Водиці, Святошина та Борщагівок.

Характеризуючи кліматичні умови Києва, треба пам’ятати, що тільки впродовж останніх 10 тис. років вони неодноразово зазнавали суттєвих коливань як у бік встановлення більш холодного і сухого, так і більш м’якого і вологого клімату у відповідності до періодів голоцену. Клімат сучасного типу встановився на території Східної Європи з початком субатлантичного періоду голоцену, який розпочався близько 2500 років тому і триває до сьогодні. Наразі Київ розташований у зоні помірно-континентального, м’якого та достатньо вологого клімату. Взимку у місті, як і на всій території України, переважають холодні і сухі вітри східних та південно-східних напрямків. З червня до вересня тут переважають західні та північно-західні вітри, що несуть насичені вологою повітряні маси з Атлантики. Середня температура повітря найтеплішого місяця — липня, становить +19,5оС, найхолоднішого, січня — -5,8оС. Абсолютний максимум за час, коли ведуться спостереження, для Києва становить майже +40оС, а мінімум -34оС.

За останні 25 років (1990–2015 рр.) приземна температура повітря у м. Києві зросла на 1,2оС, порівняно з кліматичною нормою, а аномалії середньомісячної температури в останні роки сягають перевищення показників понад 3оС. Найбільший приріст температур (3,1–3,7оС) реєстрували в центральних районах міста (Шевченківський, Солом’янський, Подільський та Печерський), найменший (від 2,3 до 2,5оС) — у Голосіївському та Деснянському районах, де значні площі зайняті зеленими зонами (Екологічний атлас Києва, 2017).

Особливістю кліматичних умов, пов’язаних з розвитком міста, є те, що внаслідок запиленості атмосфери та великої вологості повітря показники інтенсивності сонячної радіації значно послаблюються. Явищем, яке розвинулося на території Києва порівняно нещодавно, є властивий великому місту парниковий ефект. Температура у ньому на 0,5–1,5оС вища, ніж на околицях (Климат Киева, 1980).

Окрім того, суттєвий вплив на сучасний клімат Києва, зокрема, вологість повітря, справляє наявність водосховищ на Дніпрі. Територія міста порівняно багата на опади, їх випадає понад 600 мм. Кількість днів у році з опадами становить 160. Середня тривалість снігового покриву — 106 днів. Сніг випадає найчастіше у середині листопада, хоча середня дата утворення стійкого снігового покриву — тільки 10 грудня, і тане у кінці березня (Климат Киева, 1980).

На території сучасного Києва, починаючи з плейстоцену, сформувалася розвинена річкова мережа. Як вже зазначалося, Дніпро у Києві розпадається на два головних русла: власне Дніпро та Десенку, яку, втім, також вважають другим рукавом гирла Десни. Відмітки глибини дна у межах Києва сягають 15 м.

Окрім цих рукавів, у давнину існували і інші — Почайна чи Лисогірський рукав. Результатами блукання русла Дніпра у межах його заплави є численні заплавні озера-стариці.

Зі схилів Київського плато стікає до Почайни та Дніпра низка малих річок, найбільша з яких — Либідь, має у довжину за різними даними від 13 до 17 км. Більшість з цих річок ув’язнені у закриті чи відкриті колектори.

Натомість, правобережна притока — річка Віта, яка впадає до Дніпра на південь від Жукового острова, проходить переважно околицями міста. Тому Віта дозволяє уявити, як виглядали київські малі річки до їх антропогенної трансформації.

Долина Дніпра та Либіді відокремлена Солом’янськими висотами від долини р. Ірпінь, правої притоки Дніпра, що вливається до нього у 30 км на північ від Києва. Долина Ірпеня низинна, розташована переважно за межами міста.

Територією міста та його околиць протікають притоки Ірпеня: Борщагівка (вона ж Желянь чи Нова Гребля), Любка, Горенка та Мощун. Усі ці річки наповнюються водою на дуже короткі проміжки часу, головним чином, під час сніготанення і рідше — після зливових дощів. В інші пори року вони являють собою невеликі струмки.

До зарегулювання заплава Дніпра щовесни затоплювалася. Період повені сягав 20, а інколи і 40 днів.

Будівництво Київської ГЕС (1964 р.) порушило природний розвиток заплавних явищ. А після побудови Канівської ГЕС (1976 р.) рівень води у районі міста додатково підвищився на 1 м. Внаслідок цього відбулось уповільнення течії. Тим не менш, заплавна система у межах міста не втратила своєї динамічності. До створення водосховищ максимальна амплітуда коливання води у Дніпрі становила 9 м, тепер же це лише 5 м. Втім, виник новий тип коливання рівня води — добовий. Він пов’язаний з накопиченням ГЕС води вночі та її спуском вдень.

У ґрунтовому покриві Києва у відповідності до трьох типів ландшафтів можна виділити три основні групи ґрунтів. Малопродуктивні для сільського господарства дерново-підзолисті, а на заболочених ділянках — торф’янисті ґрунти, сформувалися на льодовикових пісках борових терас під сосновими лісами і добре маркують їх колишнє суцільне поширення у північній, північно-західній та західній частині правобережжя та борової тераси лівобережжя. Багатшими гумусом є сірі лісові ґрунти, сформовані на лесовій основі під листяними лісами у межах Київського плато. Ці ґрунти, а також вкраплення чорноземів, сформовані під мозаїчними вкрапленнями лучно-степової рослинності, у подальшому становили базу для ведення землеробства у районі сучасного Києва. На піщаних відкладах заплави сформувалися слабкодернові та дерново-піщані, а також супіщані ґрунти, непридатні для землеробства.

Своєрідність та специфічність комплексів рослинного покриву Києва пов’язана з його розташуванням на межі ліво- та правобережжя, а також двох природних зон Полісся (частина загальноєвропейської зони мішаних лісів) та Лісостепу. Палеонтологічні та археологічні свідчення дозволяють говорити про поширення тут за часів плейстоцену типового для тогочасної Східної Європи рослинності тундростепу. Про це свідчать знахідки кісток тварин характерної для того часу мамонтової фауни як у самому Києві, так і на інших палеолітичних пам’ятниках Середнього Подніпров’я.

У наближеному до сучасного вигляді рослинність Києва сформувалася впродовж голоцену синхронно до формування загальноєвропейської смуги лісів, які простягнулися від Британії до Кавказу, найбільшим реліктом якої є Біловезька пуща.

У відповідності до різноманіття рельєфних та мікрокліматичних особливостей формування набору рослинних угруповань на місцевості, де згодом виник Київ, завершилося до початку пізнього голоцену.

Угруповання хвойних та мішаних лісів історично є одним з найстаріших на території міста. Воно поширилося тут ще у ранньому голоцені, надалі його участь у загальному рослинному покриві варіювала аж до формування сучасного співвідношення з листяними лісами. У Києві станом на І тис. н.е. цей тип рослинності представлений угрупованнями соснових та мішаних лісів і був поширений у північній та північно-західній частині сучасного Києва, займаючи весь простір між долинами річки Ірпінь та її приток, заплавою Дніпра та лесовим Київським плато. На лівому березі вони облямовували заплаву Десни та Дніпра у межах борової тераси. Подекуди на піщаних дюнах вони вклинювалися до заплави, як, наприклад, відомий з архівних джерел сосновий бір на території села Троєщина. На відміну від прочищених лісниками монокультур сосни, реліктові залишки київських борів та суборів характеризуються, окрім наявності рідкісних видів, також присутністю дерев різного віку. Тут можна зустріти як дуби віком 300–400 років, так і зовсім молоденькі деревця.

Також у межах борової тераси має місце угруповання сфагново-осокових та сфагнових боліт. Їх реліктом ще донедавна залишалися Романівське болото у місці впадіння річки Любки до Ірпеня, залишки болотистих комплексів у нижній течії річки Борщагівка, сфагнові болота на території Межигірського лісництва та на лівому березі Дніпра у районі болота Ковпит та озера Рибного. Проте усі ці комплекси зазнали необерненої трансформації, зокрема, внаслідок гідромеліорації та видобування торфу.

Угруповання листяних лісів на території Києва представлено грабово-дубовими лісами, які поширені на ділянках з багатшими ґрунтами.

У Середньому Подніпров’ї вони відтіснили хвойні ліси на ділянки з біднішими ґрунтовими умовами у пізньому голоцені. Тож станом на кінець I тис. н.е. листяні ліси вкривали схили численних пагорбів Київського лесового плато — літописні Київські гори. Саме вони становили рослинність центральних районів сучасного міста — Верхнього міста і Печерська.

Уявлення про те, як виглядали ці ліси, наразі дають нам реліктові рослинні угруповання і багата флора Голосіївського лісу та його фрагментів — Феофанії, урочища Теремки та Лисої гори, відділених від материнського масиву у ХХ ст. Тут досі збереглися колись звичайні, а тепер рідкісні види рослин, характерні для листяного лісу. Саме у листяних лісах зростає липа серцелиста (Tilia cordata), яка була не тільки цінним медоносом, але й універсальним у побуті матеріалом для плетіння чи виготовлення посуду.

У долинах численних струмків та невеликих річок, що збігали ярами Київського плато, були поширені чорно-вільхові та осокорево-вербові вологолюбні ліси. До нашого часу їх залишки збереглися, наприклад, на території Голосіївського лісового масиву та відрізку стародавнього гирла річки Либіді. Лучно-степова рослинність займала переважно верхівки горбів і обернені на південь крутосхили, де внаслідок бідності ґрунтів, високого нагрівання влітку та відсутності снігового покриву взимку і відповідно вимерзання умови для деревної рослинності були несприятливими. Тут сформувалися флористично багаті ковилово-типчакові угруповання. Розвиток людської діяльності, у першу чергу, вирубування лісів та випас худоби, призвели до просування такої рослинності на ділянки, які раніше були зайняті лісами.

Вихідною рослинністю київської заплави до початку її господарської експлуатації, найімовірніше, була лісова та чагарникова рослинність плавневого типу. При цьому на нижчих терасах заплави, де вода стояла довший час, були поширені осокорево-вербові ліси, на вищих, а також ділянках надзаплавних (реліктових заплавних) терас — заплавні діброви.

Тою чи іншою мірою порушені заплавні екосистеми через ряд проміжних стадій, зокрема, стадію заплавних лук, найчастіше відновлюються у вигляді стабільного у цих умовах спонтанного листяного лісу заплавного типу. Саме такий процес спостерігався у другій половині ХХ ст. у Києві після того, як дніпровські острови припинили використовувати під сінокоси.

Заплавні діброви, які наразі займають незначні площі, у минулому, ймовірно, були поширені на всій правобережній заплаві. Про це свідчать їх реліктові залишки у північного узбережжя затоки Верблюд та на Жуковому острові, де збереглися навіть 900-річні дуби. Дібровами був, найімовірніше, вкритий київський Поділ.

У той же час підвищені елементи заплави, імовірно, були вкриті заростями верби гостролистої — шелюжниками, а верхівки піщаних дюн — найбільш витривалими сухими луками. Наразі у Києві на багатьох верхівках піщаних горбів заплави, які після зарегулювання Дніпра не затоплюються, висаджено сосну звичайну. Значна частина заплави похована під гідронамивом.

Від виникнення Києва і до середини ХХ ст. заплава становила важливий господарський ресурс місцевої економіки. Її активно розчищали від лісу, який поступався місцем високопродуктивним лукам-сіножатям. Вихідним ареалом поширення лучної рослинності, імовірно, були світлі ліси та узлісся, що перебували під впливом регулярного виїдання стадами диких ратичних. Та господарське використання заплави призвело до того, що наразі значна частина заплави Дніпра представлена справжніми, остепненими та болотистими луками.

На руслах Дніпра, Десенки та акваторії численних озер-стариць на території островів та заплавних урочищ панує сформована типовими для Середнього Подніпров’я видами водна рослинність, яка за часи антропогенної трансформації території міста понесла найменші втрати. Хоча колишня багата рослинність лівобережної заплави сильно порушена постійною рекреацією, тут досі збереглися ділянки, що дозволяють нам уявити, якою була ситуація до розвитку міста. Загалом ступень заростання заплавних водойм значно варіює: від покриття прибережної смуги до повного перекривання усього водного дзеркала. Високу консервативність водної рослинності підтверджує наявність в її складі видів, характерних для передльодовикових часів.

У місцях значного порушення природної рослинності внаслідок будівництва, надмірного випасу, добування корисних копалин та засмічення поширена пов’язана з людиною синантропна рослинність. Її наявність фіксується вже у давньоруські часи. Під час розвитку міста до складу всіх природних типів рослинності увійшли численні занесені види, наприклад, клен американський з Північної Америки чи айлант найвищий з Китаю. У складі синантропної рослинності поширилася низка дуже небезпечних рослин, які швидко розповсюджуються в екосистемах, витісняючи природні аборигенні види.

Окрему складову сучасної рослинності створює паркова рослинність, насичена численними інтродукованими видами рослин. Діяльність зі створення парків почалася у XVIII ст. Наразі паркові насадження являють собою або трансформовані колишні природні угруповання (Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського, Березовий гай), або є штучно створеними у місцях, де такі угруповання втрачено (Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка, Обсерваторна гірка). Київ також славний також своїми численними скверами, бульварами та клумбами. Загалом на балансі КО «Київзеленбуд» перебуває 119 міських парків, 528 скверів та 49 бульварів.

Різноманіття ландшафтів району формування Києва зумовлює надзвичайне багатство фауни цієї території. Головну складову дикої фауни міста, природньо, становлять безхребетні тварини, різноманіття яких є найбільшим на заплаві Дніпра.

До зарегулювання Дніпра, забудови та затоплення нерестовищ багатшою була і дніпровська фауна круглоротих та риб. Ще станом на початок ХХ ст. у Дніпрі водилися руські осетри та стерлядь (остання ще зрідка трапляється у Десні), звичайними були такі рідкісні та нечисленні наразі види як мінога українська, ялець звичайний, марена дніпровська, минь річковий, йорж Балона, рибець, синець, білоочка, головень, підуст, в’язь та інші. На основі розміру риболовних гачків, хоча б давньоруського часу, можна прийти до висновку, що у той час об’єктами промислу були набагато крупніші екземпляри риб ніж ті, яких виловлюють у наш час.

З давніх часів над Києвом проходять головні міграційні шляхи перелітних птахів. Писемні джерела зберегли для нас згадки про окремі види птахів, найчастіше, на жаль, у зв’язку з полюванням на них. Зокрема, птахів ловили спеціальними сітками — перевісищами. Вже у давньоруські часи полювання на диких птахів і звірів починало ставати не необхідністю, а забавою вищих верств суспільства. Зокрема, поширеними були соколині лови, для чого використовувалися як місцеві соколи, зокрема, рарог-балабан, так і привезені з півночі — кречет.

Як об’єкти промислу згадуються водоплавні птахи: черні, гоголі та лебеді. Всі ці птахи все ще зустрічаються на території Києва на заплаві. У хвойних лісах звичайними на той час були зниклі наразі з околиць міста тетерук, глухар та орябок.

Багатою була і фауна звірів. Хвойним лісам віддавали перевагу бурий ведмідь, рись, росомаха та лось, а листяним — тури, зубри, лісові дикі коні-тарпани, шляхетні олені та інші. Звичайним супутником, а часто і суперником людини був вовк.

Звичайною твариною майже всіх без винятку ландшафтів майбутнього Києва була дика свиня. Великі бики — тур та зубр, яких у писемних джерелах Русі не розрізняли, були характерними мешканцями великих лісових масивів — пущ. Втім, імовірно, становлення Києва було несумісне зі спокійним існуванням цих велетнів. Тож, вони дуже рано відступили на Полісся. Такою ж була доля бурого ведмедя.

Наразі у приміських зелених масивах можна зустріти козулю чи дику свиню, час від часу трапляються заходи лося, включеного до Червоної книги України (Парнікоза І. Заборонити полювання на лося в Україні, 01.09.2018). Втім, розвиток міста повністю витіснив з його території великих хижих тварин. Найбільшим хижаком сучасного Києва є лисиця, якщо не вважати такими здичавілих собак.

Бобер переслідувався слов’янами, імовірно, ще до закладання Києва. Господарське значення його, а також куниці лісової, вивірки та горностая в якості об’єкта хутрозаготівлі стало неактуальним лише впродовж кінця минулого століття. А у 1930-і рр. стан бобра в Україні та у районі Києва був критичним. Сьогодні ж цей ссавець є звичайним мешканцем київської заплави.

Значна частина теперішніх мешканців Києва: птахів, ссавців та деяких інших тварин у різному ступені толерантні до життя поблизу людини. До фракції синантропів зокрема належить більшість кажанів, гризунів та значна частина горобиних та воронових птахів.

Цінні природні комплекси та біологічне різноманіття Києва, залишки ландшафтів часів давньої Русі заслуговують на дбайливу охорону. На території сучасного м. Києва функціонує один національний природний парк, 1 заказник, 1 пам’ятка природи, 3 ботанічних сади, 1 дендрологічний парк, 1 зоопарк та 9 парків садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення.

Система об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) місцевого значення включає 3 регіональних ландшафтних парки, 35 заказників, 145 пам’яток природи та 14 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, а також 1 дендропарк місцевого значення (Природно-заповідний фонд, 2001; Природно-заповідний фонд м. Києва, 17.08.2020). Незважаючи на це, існуючої системи ПЗФ у м. Києві явно недостатньо.

Охоронцями природи обґрунтовано на створення нових об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення ще більше 20 вікових дерев та близько 70 київських природних урочищ. Серед них Троєщинські та Осокорківські луки, Горбачиха, Долобецький острів, найцінніші ділянки Труханового острова: район озера Бабине та півострів Лісовий, урочище Покал — півострів Гострий, Обсерваторна гірка, залишки долини річки Дарничанка, Протасів Яр, гора Ліпинка, гора Юрковиця та ін.

Нагально необхідним є створення у столиці національних природних парків: НПП «Святошинсько-Пуща-Водицький» на базі Святошинського лісопаркового господарства, НПП «Дніпровські острови» на базі території архіпелагу київських островів та заплавних урочищ, а також НПП «Дарницький» на базі Дарницького лісопаркового господарства.

Вперше опубліковано: