3. Історія природоохоронних ініціатив та створення природоохоронних об’єктів в Києві

Парнікоза Іван, Атамась Наталія, Колінько Володимир, Борейко Володимир

Уявлення про необхідність охорони природи на території України, як і у всій Європі, почали формуватися на тлі наочних побічних наслідків індустріальної революції. Вони проявилися в непридатності води для споживання, загибелі риби тощо. Важливе значення мали також наслідки урбанізації — необхідність покращення довкілля в містах змушувала турбуватися про озеленення та дбайливе ставлення до існуючих зелених масивів.

Піонером охорони природи в Європі став німецький дослідник Гуго Конвенц ().Саме він запропонував брати під охорону найважливіші об’єкти природи, створюючи в залежності від ситуації пам’ятки природи, національні парки чи повні резервати (заповідники). Він звернув увагу тогочасної громадськості на необхідність додержання культури спілкування з природою, припинення винищення низки бажаних для людини видів промислових тварин, а також археологічних об’єктів. Г. Конвенц добився створення першої природоохоронної служби та прийняття в Веймарській республіці першого природоохоронного закону. Г. Конвенц й інші піонери охорони природи принесли свої погляди на схід. Тож кінець ХІХ — поч. ХХ ст. у Російській імперії відзначився розвитком природоохоронних поглядів, а київська громадськість та преса почали приділяти увагу питанням чистоти заплави Дніпра та способам добування рибних ресурсів.

У серпні 1887 р. вивченням забруднення води річки Дніпро в межах Києва займався М.М. Кублі, який брав проби дніпровської води в 8-ми місцях за течією річки. Він визначив, що на відрізку 8 верст від Подолу майже зникає та частина забруднюючих речовин, які потрапляють з цього району міста. Він зазначав, що забруднення зникало б раніше, якби річка на своєму шляху не приймала нових обсягів забруднюючих та органічних речовини. Він також вказував, що річкова вода за своїм складом часто відрізняється навіть у тому самому поперечному розрізі річки і залежності від місця відбору проби. Автор відзначає, що ці розбіжності незначні на ділянках річки, розташованих далеко від джерела забруднення і більш помітні поблизу цих джерел (Щепець та ін., 2005).

У 1893–94 рр. у «Віснику рибопромисловості» з серією статей з проблеми впливу забруднених вод на рибні запаси виступив молодий іхтіолог, майбутній віце-президент Російського товариства рибальства та рибництва Інокентій Дмитрович Кузнєцов. Аналізуючи вітчизняне законодавство, він прийшов до невтішного висновку, що на відміну від Італії, Швейцарії та всіх німецьких держав, в Росії до цього часу ще немає жодної законодавчої статті, що обмежує забруднення водойм речовинами, шкідливими для риб. Були окремі розпорядження генерал-губернаторів, наприклад, київського, який нагадав в серпні 1911 р. поліції, що лов на кукільван (тропічну отруту), як і ввезення її в країну, — заборонені.

У 1863 р. професор Київського Університету К.Ф. Кесслер писав, напевно, вперше в Російській імперії, про згубний вплив "нечистот, які випливають із заводів і фабрик”, на рибне населення. Згодом про це заговорили О.А. Грімм, Д.М. Соколов, Н.І. Ліберії та інші рибоводи. У своєму проекті "Загальних правил рибальства в озерах і річках Європейської Росії", опублікованому в 1875 р., відомий іхтіолог М. Я. Данилевський пропонував кілька штрафних санкцій для винуватців загибелі риби від отруєння. Ці статті увійшли і в "Проект загальних правил рибальства в Росії", розроблений Російським товариством рибальства та рибництва в 1884 р. ().

"Селяни, – писав в 1895 р. київський іхтіолог Іван Никифорович Фалєєв, – які живуть поблизу річки, здавна займалися і наразі займаються збором ікри, покладеної рибою підчас нересту у лози…У кожного з цих селян під час збору ікри можна побачити на спині кошик певного типу, прикріплений у вигляді ранця. Треба побачити подібного промисловця, зайнятого своєю справою, щоб зрозуміти ту жадібність, з якою він збирає ікру. Яке задоволення читається на його обличчі, коли він, наповнивши кошик місткістю не менше пуда ікри, з самовдоволеним обличчям повертається додому" (Борейко, 2001а).

Громадськість Києва не допустила розміщення у 1897 р. на Трухановому острові нафтових баків, що загрожувало масштабним забрудненням річки (архів В. Дзівалтовського).

Відбувався прогрес і у питанні охорони водойм та рибних запасів. У 1893 р. київський рибовод Іван Никифорович Фалєєв створює Київський відділ Російського товариства рибоводства та риболовства і в цьому ж році добивається взяття під охорону Товариством відомого київського нерестовища — озерного урочища Конча-Заспа під Києвом.

Пізніше Іван Никифорович згадував:

«охорона неpесту на подібних улюблених нерестовищах риби має велике значення для збереження рибних багатств, особливо в даний час – напередодні введення в життя нового рибного закону, як корисний захід для сприйняття цього закону. 20 років тому, коли я зробив доповідь в Київському відділі про рибальство на p. Дніпрі та про заходи з його підтримання ("Вестник pыбопpомышленности") і був обраний секpетаpем відділу, я доповів загальному зібранню, що можу працювати на користь pибоводства тільки в тому випадку, якщо відділу передадуть нерестовище у озера "Кончі". Це було виконано завдяки клопотанням покійного голови Товариства статс-секpетаpя Вешнякова. Я пишаюся подібним початком своєї діяльності, коли я 20 років тому виконав те, що на цій нараді так гаряче відстоюється багатьма з присутніх… "(Фалєєв, 1915).

Цей природний об’єкт став хронологічно першим на території сучасного Києва і четвертим на сучасній території України заповідним об’єктом. Завдяки зусиллям І. Н. Фалєєва територія Конча-Заспи охоронялася товариством до 1917 р. (Борейко, 2001а,б).

У 1895 р. І. Н. Фалєєв публікує в трьох номерах «Вестника рыбопромышленности» своє дуже цікаве дослідження «Днепровское рыболовство», вперше піднявши питання про створення рибних заказників в Україні.

«Подібні місця – писав він, – при вдалому виборі дали б на мій погляд величезний приріст рибного багатства. Лоза і взагалі рослинність, яка оточує заповідні затоки, має бути недоторканою».

І. Н. Фалєєв також намагався, але не зміг добитися заповідання ще одного дуже важливого нерестовища, яке знищується вже в наш час котеджними містечками — заток і озер лівобережної заплави в районі села Вишеньки.

Для того, щоб зупинити спустошення, викликане революційним хаосом, І. Н. Фалєєв домігся від Народного комітету землі УРСР націоналізації Конча-Заспи, а у лютому 1921 р. Народний комітет землі передав усі угіддя під Дослідну рибну станцію.

Трохи пізніше завдяки О.А. Янаті, І.Н. Фалєєву та іншим було прийняте рішення НКЗ УРСР від 29 грудня 1921 р.:

“Учитывая громадное значение озера “Конча-Глушец”, протоки “Лящивка”, урочища “Заспа” Хотовской волости Киевского уезда, как места нереста ряда пород рыб среднего течения Днепра, признать указанные угодья с прилегающей к ним землей (лугами) в количестве 150 десятин государственным рыбным заповедником”.

У 1932 р. про заповідник «Конча-Заспа» у реєстрі пам’яток природи і заповідників України, який видав М. Шалит, читаємо:

«Державний заповідник Дніпрові плавні «Конча-Заспа» належить НКЗС (Народний Комісаріат Земельних Справ) і лежить в кількох кілометрах від Києва вниз по Дніпру. Заповідник засновано у 1921 р. загальна його площа біля 720 га. (Цікаво, що площа ландшафтного заказника місцевого значення «Жуків острів» створеного рішенням Київської міської ради від 02.12.1999 р. за № 147/649, становить більше 1000 га).

А в 1922 р. Київський губ земвідділ самовільно приєднав був заповідні місця до Голосіївського культрадгоспу…завдяки щасливому випадку – що на той час (на початку липня 1922 р.) до Києва прибув Нарком зем. справ. Клименко, – СГНКУ вдалося відстояти свої права на «Кончу-Заспу» (постанова Київського Губземвідділу під головуванням Наркома т. Клименка від 05.07.1922). В.о. голови Комітету Щоголів. Вчений секретар Носів».

Від місцевих мешканців ми довідалися, що головна садиба заповідника «Конча-Заспа» знаходилася між суч. Дніпропетровським шосе та Червонопрапорною вулицею в ур. Володарка. Вона була знесена лише у 1970-х рр. (зараз тут база далекобійників).

Окрім садиби безпосередньо в заповіднику на озері Заспа знаходилася науково-дослідна станція.

1924 р. несподівано помирає І.Н. Фалєєв. Зазначається, що він був похований на одному з київських кладовищ. Директорський пост в «Конча-Заспі» обіймає Микола Васильович Шарлемань. Він намагається гідно продовжити діяльність свого попередника.

Вже при ньому до заповідника було приєднано ділянку соснового лісу Вітяно-Трипільського лісництва, протоки Козача та Осетрова лука, а також мисливський заказник — острови Козачий, Круглик та урочище Молодецьке. Розташування цих місцевостей можна відновити за мапою-схемою заповідника. Проте зазначимо, що згідно лоції 1933 р., сучасний острів Ольжин тоді називався острів Круглик, а колишнє головне річище Дніпра, а наразі протока (місце скиду вод системи річки Віта), що відділяє острови Козачий та Ольжин від урочища Конча-Заспа, називалася Козакове річище (наразі Козача протока). Острови ж Жуків та Козачий вже тоді мали свої сучасні назви. Слово «Заспа» напевне означає пересипану піском замулену затоку.

До 1926 р. заповідник не одержував з бюджету коштів, існував виключно за рахунок продажу сіна. Про скрутне його становище йдеться у листі М. В. Шарлеманя до Президії Сільськогосподарського наукового комітету від 09.05.1925 р. Із поміткою «дуже спішно». Це був «крик души» вченого:

«Для того, щоб не переобтяжувати каси станції працюючи на неї виключно з ідейних мотивів, без будь-яких меркантильних міркувань, я…з самого часу обрання завідувачем, відмовився від платні в 45 крб., яку одержував Фалєєв, та залишив за собою платню в 18 крб., якої не вистачало на екскурсії на станцію та інші поїздки в її справах.

…Зберігати в цьому році сіно коло станції буде небезпечно…коло самого заповідника оперує шайка бандитів (10 чоловік), яка може вночі підпалити сіно».

Далі автор пише (до-речі українська – то мова оригіналу), що такі негаразди підірвали його здоров’я тому він просить звільнити його від обов’язків директора.

На Кончу-Заспу претендувала й Українська академія наук, яка у 1926 р. звертається до Наркомзему УРСР з проханням передати їй заповідник. Їй було відмовлено оскільки на думку СГНКУ Наркомзему:

«заповідник по своїй суті з’являючись природоохоронною установою, в роботі своїх наукових установ набирає низку особливостей, що скеровують її у певний бік та примушують користуватися певними методами».

Дійсно, на той час в складі Сільськогосподарського наукового комітету НКЗС діяла комісія охорони природи під керівництвом професора О. Янати, яка займалася виявленням та обліком пам’яток природи, була ініціатором створення природних заповідників, здійснювала нагляд за їх діяльністю. Академія наук же на базі своїх заповідників організовувала лабораторії для проведення наукових досліджень, а власне природоохоронній справі не приділяла жодної уваги. Заповідник лишився у підпорядкуванні Наркомзему.

В описуваний час штучне розведення риби набувало все більшої ваги. Про це свідчить «Звіт про роботу рибного заводу при Державному рибному заповіднику Дніпрової пійми «Конча-Заспа» щодо розведення чечуги (стерляді) та зарибнення р. Дніпра коропом поліпшених рас у 1929 р.».

Керівником заводу став П. Зависловський, який раніше працював завідувачем рибного розплідника «Либідь» у м. Києві. Директором заповідника – М. В. Шарлемань. Про тогочасний стан речей дізнаємося з листа Шарлеманя до невідомого адресата, який вочевидь хотів влаштуватися на посаду лаборанта до заповідника:

«…вийшов у світ наш І збірник праць. Сподіваюся до нього поставляться прихильно й в нашому союзі і за кордоном. В найближчому часі Ви побачите кінофільм «Конча-Заспа», на якому крім природи заповідника дуже добре знято роботу науково-досвідної станції…Незабаром Ви прочитаєте в «Комуністі» статтю про заповідник та про його роботу, що її написав спец. кореспондент, який приїздив у цій справі з Харкова. Заповідник та Станція за останні роки здобули чималої популярності. Екскурсії з Києва набули характеру справжнього «паломничества». Приїздять екскурсанти з інших місць УРСР та навіть РСФРР. У цьому році наприклад в заповіднику працювала деякий час спеціальна експедиція Академії наук СРСР під керівництвом академіка Вернадського. Частенько нас відвідують представники Влади…

23 жовтня 1928 року. З щирим привітом Шарлемань».

Розкіш та біда, вони завжди йдуть разом. В той час як коштів на підтримання заповідника не вистачало, влітку 1929 р. газета «Вечерний Киев» писала:

«У нас имеются сведения о том, что и на заповеднике «Конча-Заспа» устраиваются «для избранных» рыбные ловли и охоты не только при попустительстве, но и прямом покровительстве тех лиц, которые стоят во главе охраны природы».

Переломним для заповідника став 1930 р. Тоді територія заповідника становила 800 га. Тоді у “Конча-Заспі” мешкали такі нечисленні наразі борсук (Meles meles), козуля (Capreolus capreolus), орлан-білохвіст (Halietus albicilla), балабан (Falco cherrug), руда чапля (Ardea purpurea), а також дуже рідкісні рибець (Vimba vimba) та стерлядь (Acipenser ruthenus). Конча-Заспі було присвячено низку праць М. В. Шарлеманя: Матеріали до орнітології державного заповідника «Конча-Заспа» // Збірник праць Зоологічного музею ВУАН, 1930, ч. 8.; Нові відомості про птахів державного заповідника Конча-Заспа // Збірник праць Зоологічного музею ВУАН, 1936, № 12, та ін.

В березні 1930 р. науково-дослідну станцію рибництва, що була складовою частиною заповідника, виділено в окрему одиницю і навіть більше того, — заповідник як такий починає існувати при дослідній станції, внаслідок чого робота щодо вивчення природи у ньому та районі майже припинилася.

Влітку цього ж року Наркомзем передає Наркомату торгівлі усі функції в рибній справі. Заповідник «Конча-Заспа» залишається у віданні НКЗС разом з територією та майном, що стосується функцій заповідника по охороні та вивченню природи. Рибна станція передається Рибтресту Наркомата торгівлі.

Комісія створена для розмежування двох організацій здійснила обстеження заповідника 28.08.1930 р. В результаті констатувала:

«внаслідок своєї роботи заповідник набув певного авторитету як в Союзі так і за кордоном. Доповідь про нього ставилася на Міжнародному конгресі по охороні природи (Люксембург 1925, Брюселі 1928) на Всесоюзних з’їздах ІІІ та IV, Всесоюзному з’їзді зоологів, анатомів та гістологів, на міжнародному з’їзді зоологів (в Римі) в наукових центрах (ВУПН, СГНК), керівних установах…Результати наукової праці заповідника надруковано в 1 числі «Збірника праць». Низку розвідок надруковано в виданнях СРСР та за кордоном».

Незважаючи на те, що рибна станція не бажала розмежування та чинила перепони, завдяки зусиллям вчених заповідник отримав статус «державного». 18.09.1930 р. відбулося засідання Бюро українського комітету охорони природи (протокол №22), на якому слухали: «Про реорганізацію НКЗС Державного заповідника дніпрової заплави «Конча-Заспа».

Був підготований проект Постанови Ради народних Комісарів УРСР «Про створення Державного заповідника Дніпрової заплави «Конча-Заспа». Пояснювальна записка до штату заповідника визначала його завдання:

«Охороняти та вивчати природу заплави середньої течії Дніпра та його району, відновлення старої фавни цієї частини Дніпра та акліматизація та штучне розведення корисних для народного господарства тварин та рослин.

Практична робота по зоологічному відділу заповідника буде полягати у розробці методів та способів захисту корисних для с/г птиць, яких нараховують у заповіднику до 260 видів. Робота по звіроводству та генетиці диких тварин (бобер, вивірка тощо), чисельність яких на Україні і в Союзі молнієносно зменшується завдяки винищуванню та деяких ще не з’ясованих причин. По лінії геоботанічних досліджень цікаві досліди на культурі дикого рижу та інших рослин, а також дослідження в справі усихання корита Дніпра та ін.».

Таким чином, якби заповідник «Конча-Заспа» існував до нашого часу ми мали б низку надзвичайно цінних довготривалих спостережень.

На засіданні Агроосередку наукових установ НКЗС в Києві 1.12.1930 р. проф. М. Шарлемань, аналізуючи події 1930 р. з сумом підкреслював:

«від заповідника відійшли при розділі всі фахівці й весь апарат за винятком директора, що водночас проводить роботу по зоології, препаратора, лаборанта та варти».

В 1931 р. Конча-Заспа стала державним заповідником. Проте, охорону його забезпечували з трудом. Постійно втручалися господарники, а 1932 р. На додачу до того заповідник став жертвою варварських військових маневрів.

У цей період відбувається становлення Державного лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка (попередника сучасного Канівського природного заповідника), директором якого Наркомзем призначив юриста за фахом Г. Б. Спокійного. До становлення цього заповідника повною мірою причетний і М. В. Шарлемань. Як зоолог він протягом багатьох років досліджував територію майбутнього заповідника, склав план його наукових досліджень та був членом наукової ради. Так, наприклад 19.12.1930 р. відбулося засідання науково-виробничої ради Державного лісостепового заповідника імені Т. Г. Шевченка в м. Києві у приміщенні Державного заповідника Дніпрової заплави «Конча-Заспа» за участю науковців та представників різних організацій, причетних до складання перспективного плану розвитку заповідника. Головував Г. Б. Спокійний, секретарював М. В. Шарлемань.

«Слухали доповідь директора Г. Б. Спокійного про мету, завдання стан та перспективи розвитку заповідника та співдоповідь М. В. Шарлеманя – в науковій частині заповідника.

Двадцятого грудня 1933 р. Президія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук прийняла рішення про об’єднання Лісостепового заповідника ім. Т.Г. Шевченка (сучасний Канівський) та Конча-Заспи. Результатом став Середньодніпровський заповідник. Як зауважує Л. О. Чорна, можливо це було викликано необхідністю поєднання зусиль обох директорів. Адже боротися було з чим: землі і водоймища заповідника дуже страждали від, за суттю, варварської господарської діяльності людини. Вирубувалися сотні дерев, засмічувались озера – Глушець, Заспа, Смолянці, Песчанці та інші, дрібніші. У результаті у багатьох озерах зникла риба (у тому числі, і від браконьєрського вилову), перестала гніздувати чапля (Ardea cinerea), зникли бугай (Botaurus stellaris) та перепілка (Perdix perdix).

З часом була згорнута (через припинення фінансування і недосяжність для фахівців) вся наукова діяльність. Спроба передати заповідник ВУАН провалилася – не без участі деяких учених, які очолювали провідні вузи. Між ними йшла гризня за право володіння об’єктом ().

А наступний 1934 р. став для знов створеного заповідника останнім. Столиця УРСР (але не України, якою завжди був і залишатиметься Київ – авт.) переїжджає з Харкова до Києва. Тутешні угіддя впадають в око голові ВУЦВК Григорію Петровському.

Заповідник ліквідують та перетворюють на підсобне господарство ВУЦВК. Все робилося без зайвого розголосу, у закритому режимі. Рішенням Ради Народних Комісарів Української РСР за представленням спеціальної Урядової комісії Республіканський заповідник «Конча-Заспа» передали на баланс Господарського відділу ВУЦВК. Прикметою перепідпорядкування стало те, що з’явилася на початку серпня всього за тиждень могутня огорожа, якою обнесли територію. Таким чином, розкішні угіддя з гарними озерами і унікальним дубовим гаєм були виведені з підпорядкування Української Академії сільськогосподарських наук вольовим рішенням Всеукраїнського старости і голови ВУЦВК Григорія Петровського, якому сподобалася місцевість, що знаходиться у найближчих (20-30 км.) околицях нової столиці. На місці ліквідованого заповідника з’явився рибний радгосп “закритого типу”, що належав ВУЦВК.

Неважко здогадатися, що у заповіднику почали влаштовувати рибалку для сильних світу цього, “топити лазню”, а трохи пізніше розвернули будівництво урядових дач і господарської інфраструктури, що тяжіла до них. Заповідник, таким чином, помер de jure і de facto.

Віце-президент Української академії сільськогосподарських наук М. Варфоломєєв (напевне не без втручання М. В. Шарлеманя) спробував захистити заповідник, подавши до секретаріату ЦК КП(б)У низку документів, які обґрунтовували необхідність збереження заповідної Конча-Заспи. Оскільки ці матеріали детально характеризують ліквідований заповідник, варто навести їх повністю.

«Рішенням Урядової комісії по переїзду до Києва було передано господарському відділу ВУЦВК`у держзаповідник «Конча-Заспа». Про це рішення ні Урядова Комісія ні господарчий відділ ВУЦВК не повідомив Академію Сільськогосподарських наук, не відомо до сього часу і мету передачі заповіднику «Конча-Заспа».

7.VIII.34 Варфоломієв.

Безрезультатним виявилося і прохання у 1938 р. президента АН УРСР О. О. Богомольця до українського уряду передати «Конча-Заспу» до Академії наук. Так було покладено початок знищення природи цього урочища. А потім була війна. У повоєнні роки (документ не датовано) М. В. Шарлемань організовує лист групи науковців та митців з проханням відновити заповідний статус «Конча-Заспи»:

«Начальнику управления зелёной зоны Киева тов. А. А. Лаптеву. В газете «Вечірній Київ» недавно сообщили о том, что урочище «Конча-Заспа» передается в ведение Управления зелёной зоны г. Киева. Это сообщение дает нам повод поднять вопрос о восстановлении существовавшего в названном урочище с 1919 по 1934 гг. заповедника Конча-Заспы, единственного в лесостепной зоне Украины» (Борейко, 2001а).

Звернення аргументувалося даними про успіхи заповідника у науковій сфері, виданням наукових праць, створенням фільму та приїздом наукових експедицій. Проте успіху воно не мало. Та й чи могло мати?

Як зазначає В. Борейко (2001а), ліквідація заповідника «Конча-Заспа» мало ще один дуже негативний наслідок. Вона поклала початок трансформації радянських заповідників у так звані заповідно-мисливські господарства. Зокрема на першому Всеросійському з’їзді з охорони природи у 1929 р. вже розповідали про великих чиновників, що полювали у заповідниках. Окрім того, у 1930 р. ВЦІК та СНК РСФС затвердили Положення про мисливське господарство РСФСР, де пунктом № 5 було дозволено створювати «особливі мисливські угіддя», «виділені для ведення у них правильного мисливського господарства з проведенням особливих заходів із збереження та розведення звірів та птахів із обмеженням осіб, які допускаються до полювання». Так була створена перша законодавча база для радянських спецсафарі ().

Відновити заповідник «Конча-Заспа» так і не вдалося, тож в подальшому створення природохронних територій в Києві, зокрема в долині Дніпра пішло шляхом оголошення окремих пам’яток природи та заказників місцевого значення.

Важливим напрямком природоохоронних ініціатив було озеленення та рух за збереження існуючих зелених масивів. Любов до садів на Русь принесли візантійські монахи, які саджали яблуні і груші в своїх монастирських подвір’ях. Вже в ХІ ст. майже при кожному монастирі існували сади. В 1631 р. в Києві за вказівкою митрополита Петра Могили створюється, напевне, перший в Україні декоративний сад в Голосіївській пустині, яка належала Лаврі (Борейко, 2001а).

В середині XVIII ст. у Києві з’явився перший прогулянковий парк — Царський сад. Масштабне озеленення Києва розпочалося в другій половині ХІХ ст. Одним з перших джерел саджанців з ініціативи його тодішнього директора Е.-Р. Траутфеттера служив закладений на пустирі перед головною будівлею Київського університету ботанічний сад. Одночасно з утворенням ботсаду озеленили Володимирську гірку, висадили алею тополь на сучасному бульварі Т. Шевченка (1842 р.). Вперше засадили рослинністю кілька київських вулиць. У 1860-х рр. ХІХ ст. з’явилися Маріїнський та Університетський парки, а в кінці 1870-х сквери з обох сторін Золотих воріт.

Будівельний бум другої половини ХІХ ст. знищив багато приватних садів, які були основою зелених насаджень Києва. Тому до 1880-х рр. місто залишилося практично без зелені. На це звернула увагу громадськість. Після виступу в пресі голови Київського товариства садівників О. Осипова на засіданні міської думи була створена комісія під головуванням архітектора В. Ніколаєва. Перші роки її існування позначилися закладанням 12 нових скверів. Шість — біля «присутсвенних» місць, по одному на Олександрівській площі, Лук’янівці, біля Стрітенської церкви, пам’ятника Хрещення Русі на набережній Дніпра, на Кудрявському провулку та на Андріївському узвозі. Пізніше зазеленіли сквери на розгалуженні Малої Володимирської та Фундуклеївської, на Новому Строєнії, Миколаївській площі, перед Володимирським собором, міським музеєм та біля Вищих жіночих курсів. Одночасно висадили бульвари на Кузнечній (Антоновича), Караваївській (Толстого), Костельній та Бульварно-Кудрявській вулицях, бульвар вздовж Канави (Глибочиці) на Подолі, а також тополеву алею біля вокзалу. Висаджували липу, гіркокаштан кінський, клени, верби, робінію, тополі, березу та ялини. З чагарників — карагану деревовидну, шипшину, чубушник та жимолость. На території Олександрівської лікарні діяв розплідник, який давав близько 50 тис. рослин. У 1896-1902 рр. до нього додалося ще три — біля обсерваторії, на Трухановому острові та у Пушкінському парку (Фонтаний, 2004).

Станом на другу половину ХІХ ст. саджанці дерев постачали також приватні розсадники Крістера та Меера. У 1914 р. академіком М.Ф. Кащенком у Києві (вул. Мельникова, 36) було закладено акліматизаційний сад площею понад 5 га. Наразі від забудованої території саду лишився лише один платан, оголошений в 1997 р. пам’яткою природи і названий ім’ям вченого (Коханова, 1975).

Садовій комісії доводилося весь час захищати територію від міських закладів та відомств, які намагалися віддати її під забудову. Створення насаджень вздовж вулиць теж було не легким. У 1888 р. О. Осипов подав у думу проект озеленення вулиць. Проте та відхилила пропозицію озеленення за кошт міста, переклавши цю відповідальність на власників будинків. Ті не виявили ентузіазму, і озеленення реально розпочалося лише через десятиліття (Фонтаний, 2004).

Багато зробила для озеленення міста Київська міськрада міжвоєнного періоду. Після входження у 1923 р. в межі Києва великих лісових масивів вона створила п’ять лісництв — Київське, Пуща-Водицьке, Святошинське, Межигірське і Дарницьке. Кожне з них займалося в міру обмежених фінансових можливостей лісовпорядкуванням та лісовідновленням. Щоб розширити ці можливості, час від часу до роботи залучалася широка громадськість. Тижні і місячники лісу стали в Києві постійним явищем. У 1922 р. виникло добровільне товариство «Місто-сад», відділення якого почало працювати і в Києві. У 1925 р. утворилося ще одне громадське об’єднання «Друзі лісу».

29 травня 1922 р. голова РНК УРСР Х. Раковський підписав перший декрет радянської України з озеленення: «Про охорону зелених насаджень в містах і інших населених пунктах Української РСР» (Борейко, 2001а).

Після появи постанови РНК УСРР від 12 вересня 1931 р. «Про зелені насадження в містах та селищах міського типу» Київська міська рада розробила комплексний план озеленення з кінцевим показником: довести норму зелених насаджень до 10 м2 на одного мешканця (існуючий показник становив 4.7 м2). На допомогу міським службам прийшов громадський комітет сприяння, який через профспілки та комсомол залучав до озеленення міста десятки тисяч киян. За один рік, до осені 1932 р. було висаджено понад 320 тис. дерев і кущів, вирощених у міських лісництвах. Кінцевою метою було перетворення не окультуреного лісу у лісопаркові та паркові зони відпочинку (що, як потім виявиться, вберегло їх від вирубок — авт.). У другій половині 1930-х рр. роботи з озеленення прискорилися. Щороку на мапі Києві з’являлися нові сади, сквери, парки. Зокрема, на Куренівці відкрився парк культури та відпочинку «Березовий гай». Був впорядкований парк «Аскольдова могила». Сади на правому березі Дніпра об’єднали у центральний парк культури та відпочинку. В 1936 р. на Звіринецькій горі на площі 157 га почалося будівництво ботанічного саду АН УРСР. До 43 га розширилася територія зоопарку. У 50 км прикиївській зоні заборонялася експлуатаційна вирубка лісів. До островів та заплави Дніпра в Києві в той період не добралися. Проте, Генеральним планом 1936 р. передбачалася ліквідація повінь-небезпечної слобідки на Трухановому острові та створення тут парково-відпочинкової зони.

Загалом, розроблений у 1931 р. план з озеленення міста був виконаний: на кожного киянина припадало майже 10 м2 зелених насаджень. Київ почали називати «містом-садом» (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У період після Другої світової війни розпочалося відродження парків, скверів та бульварів. На створення міських зелених насаджень в 1950-60-х рр. спрямовувалися значні кошти, запрошувалися кваліфіковані спеціалісти. З 1944 по 1970 р. Совміном УРСР прийнято 12 постанов з озеленення. Вже 19 грудня 1946 р. Совмін УРСР затвердив декрет «Про озеленення міст і сіл міського типу Української УРСР». У 1955 р. уряд УРСР затвердив десятилітній, а в 1966 р. п’ятирічний план розвитку зелених зон міст. В березні 1956 р. Совмін УРСР прийняв спеціальну постанову «Про декаду лісу і зеленого будівництва», якою дозволив залучати громадськість до озеленення. В кінці 1940-х рр. в Україні, скоріше за все адміністративним шляхом, було створено Українське товариство озеленення міст та населених пунктів (як і в РРФСР), яке в 1950 р. злили з Українським товариством охорони природи (УТОП). З того часу УТОП став більше займатися озелененням, а в його структурі створили секцію озеленення, яка проіснувала до 1960-х рр. Особлива увага приділялася Києву. В кінці 1950-х рр. при Київському міськвиконкомі створили Управління зеленої зони м. Києва, що зробило багато корисного для озеленення Києва. З 1957 по 1960 р. Київський міськвиконком прийняв 5 постанов щодо збереження зелених насаджень. Цим було створено серйозну юридичну базу з охорони і насадження дерев у місті. 7 серпня 1951 г. вийшла спільна постанова ЦК КПУ і РМ УРСР "Про заходи щодо охорони і розвитку зелених зон міст Української РСР", якою з післявоєнних рубок виключалися приміські ліси великих міст України і визначалося необхідність заповідати у зелених зонах міст усі вікові дерева (Борейко, 2001а).

Значно розширено паркове господарство міста і його зелену зону. Вже 1948 р. закладено парк на Трухановому острові. У 1965 р. створено Гідропарк на Венеціанському острові. Нові зелені зони закладаються на схилах Дніпра. У 1960 р. площа зелених насаджень Києва перевищила довоєнну майже у 2,7 рази. У Києві налічувалося 20 парків та 130 скверів (Ілюстрована історія Києва, 2012).

У 1960 р. парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення оголошено Володимирську гірку, Маріїнський парк та Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського. Після будівництва Пішохідного мосту з 1965 р. на Трухановому острові розбудовували Дніпровський парк площею 452,7 га. Взагалі до цього парку планувалося включити й інші центральні острови заплави, внаслідок чого площа парку мала зрости до 840 га. При цьому головний акцент було зроблено на збереження та використання природних компонентів ландшафту (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

У 1972 р. створено парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення: «Голосіївський ліс», «Феофанія», «Сирецький гай», «Нивки» (східна частина), «Святошинський лісопарк» та «Пуща-Водицький лісопарк», пам’ятки природи місцевого значення — «Золотоворітський сквер», «бульвар Тараса Шевченка», «Віковий дуб» на вул. Суворова, «Вікові дуби і липи» в провулку Делегатський, «Вікові дуби, липи і каштани» по вул. Вишгородська, 45, «Вікова липа» біля Історичного музею, «Вікові дуби» біля кінотеатру Шевченка, «Вікові липи та каштани» у Києво-Печерській Лаврі, «Вікові липи, ясени і каштани» по вул. Володимирська та «Віковий каштан» по вул. Китаївська, 15. Цього ж року створено парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення: «Парк ім. Т. Шевченка», «Кирилівський гай», «Аскольдова могила», «Міський сад», «Березовий гай», парк «Нивки» (західна частина), «Хрещатий», «Парк ім. Пушкіна», «Парк Політехнічного інституту», «Вічної слави» та «Парк Кинь Грусть». У 1978 р. створено низку заказників місцевого значення на території Дарницького лісопаркового господарства: «Березовий гай», «Біла діброва», «Рибне», а також Святошинського лісопаркового господарства — «Межигірське», лісопаркового господарства «Конча-Заспа» — «Дачне». 1979 р. взято під охорону створенням ботанічної пам’ятки природи загальнодержавного значення цінне Романівське болото на території Святошинського лісопаркового господарства.

1983 р. оголошено ботанічними садами загальнодержавного значення сучасні Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка НАН України, ботанічний сад ім. академіка О.В. Фоміна КНУ, Сирецький дендропарк оголошено дендрологічним парком загальнодержавного значення, а київський зоопарк набув статусу зоопарку загальнодержавного значення. У 1989 р. завдяки зусиллям науковців та громадськості, було створено один з найцінніших заказників Києва — ботанічний заказник загальнодержавного значення «Лісники», а також надано статус ботанічного саду загальнодержавного значення сучасному ботанічному саду НУБіП України (Природно-заповідний.., 2001).

З 1990-х рр. найбільшу роль у розбудові мережі об’єктів природно-заповідного фонду Києва відіграє Київський еколого-культурний центр. За його ініціативою при підтримці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Держуправління екології в м. Києві було створено низку об’єктів ПЗФ. Зокрема, рішеннями Київради від 1994, 1997, 1999 та 2001 рр. було взято під охорону низку вікових дерев. Було також створено регіональний ландшафтний парк «Лиса гора» (1994 р.), іхтіологічний заказник місцевого значення «озеро Вербне» (1994 р.), ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Лісове урочище Крістерів» (1997 р.), ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Природний об’єкт цілини» (1997 р.), зоологічний заказник місцевого значення «острови Ольжин і Козачий» (1999 р.), ландшафтний заказник місцевого значення «Жуків острів» (1999 р.), загальнозоологічний заказник місцевого значення Урочище «Бобровня» (1999 р.), ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Дендропарк ім. Богомольця» (1999 р.), гідрологічні пам’ятки природи місцевого значення «Святе цілюще джерело» у Голосієві, «Два водних джерела» у Феофанії та «Виток річки Либідь» (1999 р.), ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Верхнє озеро-ставок з Китаївського каскаду» (1999 р.), ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Крістерова гірка» (2001 р.), заказники місцевого значення «Пуща-Водиця» та «Річка Любка» (2002 р.), ландшафтний заказник місцевого значення «Муромець-Лопуховате» (2002 р.), комплексну пам’ятку природи місцевого значення «Природне русло р. Либідь» (2002 р.), пам’ятку природи «Дубовий гай з природною водоймою» (2002 р.), заказник «Пляхова» (2003 р.), лісовий заказник місцевого значення «Межигірсько-Пуща-Водицький» (2005 р.), комплексну пам’ятку природи місцевого значення «Дніпрові кручі» (2007 р.), комплексну пам’ятку природи місцевого значення «Літописні гори» (2007 р.), парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення «Наводницький парк» (2007 р.), комплексну пам’ятку природи місцевого значення «Замкова гора» (2007 р.). Отримали охоронний статус близько 200 вікових дерев, серед яких 900-річний «Дуб Грюнвальда» та 600-річний «Дуб на Синій воді», ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Сосна Нестерова» та багато інших.

Також спеціалістами КЕКЦ та Київського національного університету ім. Т. Шевченка підготовано низку зведень та рекомендацій відносно природно-заповідного фонду (Борейко та ін., 1997; 2003; Подобайло, 2001 та ін.).

Об’єкти ПЗФ в цей час створювалися і з ініціативи інших організацій. У 1994 р. створено також регіональний ландшафтний парк «Партизанської слави». У 1997 р. створений «Ландшафтний заказник місцевого значення на лівому березі озера Конча» як буферна зона для резиденції президента. У 2017 р. оголошено ландшафтний заказник місцевого значення «Радунка».

З ініціативи активіста «Спілки порятунку Голосієва» М. Ю. Михалка у 2003 р. створено регіональний ландшафтний парк «Голосіївський». А 27 серпня 2007 р. зусиллями того ж М. Ю. Михалка Указом Президента України № 794/2007 був створений національний природний парк «Голосіївський». Це перший національний парк, створений у Києві. 1 травня 2014 р. він був розширений більш ніж в два рази.

У 2017 р. Київським еколого-культурним центром впроваджено у вітчизняну природоохоронну практику новий європейський інструмент — створення охоронних зон для місць гніздування та існування рослин та тварин. Зокрема, вимогу створення охоронних зон в українських лісах вписано в пункті 5 Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.95 № 555 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 № 756). В рамках застосування цього інструменту рішенням Київради від 21.09.2017 р. за №47/3054 (Рішення.., 2017) в міських лісопаркових господарствах та національному парку «Голосіївський» створено 20 зон для охорони денних хижих птахів та таких, що охороняються Бернською конвенцією про охорону дикої флори і фауни: канюка звичайного, підсоколика великого, яструба малого, змієїда, боривітра звичайного, малого підорлика та голуба-синяка.

Активну участь у створенні нових об’єктів природно-заповідного фонду відіграють мешканці Києва, Управління екології та природних ресурсів КМДА і депутати Київської міськради. Зокрема, після тривалої перерви у створенні нових площадних об’єктів природно-заповідного фонду у Києві у 2017 р. створено ландшафтний заказник місцевого значення «Радунка», у 2018 р. створено парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення «Парк Кіото».

В 2019-2020 рр. завдяки співпраці Київського еколого-культурного центру з екологічною комісією Київради створено ландшафтні заказники місцевого значення: «Труханів острів» (2019 р.), «Осокорківські луки» (2019 р.), «Озеро Тягле» (2019 р.), «Золотий ліс Пуща-Водиці» (2020 р.), «Яр пролісок» (2020 р.), «Озеро Редькино» (2020 р.), «Затока Наталка» (2020 р.), «Церковщина» (2020 р.), «Деснянські луки» (2020 р.), «Багринова гора» (2020 р.), «Долина річки Коноплянка» (2020 р.), «Червонохуторські озера» (2020 р.), «Бабин яр» (2020 р.), «Гора Щекавиця» (2020 р.), «Совська балка» (2020 р.), «Конча-Заспа» (2020 р.), а також комплексні пам’ятки природи місцевого значення: «Зелена діброва» (2020 р.), «Реп'яхів яр» (2020 р.), «Витоки річки Нивки» (2020 р.) та ботанічну пам’ятку природи місцевого значення "Три дуби" (2020 р.).

З переліком існуючих об’єктів природно-заповідного фонду м. Києва можна ознайомтися у довіднику «Природно-заповідний фонд м. Києва» (2001) та на електронному ресурсі «Природно-заповідний фонд м. Києва» (17.08.2020).

Розширення природно-заповідного фонду м. Києва як і України загалом стикається з великим колом проблем, пов’язаних переважно з небажанням землевласників погоджувати клопотання щодо створення нових об’єктів природно-заповідного фонду. Окрім суто комерційних міркувань, однією з причин такої ситуації є все ще низький рівень обізнаності киян у екологічних питаннях міста. Зокрема, люди не знають, що в Києві ще є чимало куточків, де збереглася природа, не знають, де розташовані існуючі заповідні об’єкти, не усвідомлюють наслідків знищення як існуючих так і перспективних заповідних об’єктів внаслідок варварської забудови. Ситуація, безумовно, змінилася на краще навіть у порівнянні з початком 2000-х років, проте у київських природоохоронців та громадськості все ще дуже багато роботи.

Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike.