2. О’Коннель – народний трибун
Дмитро Донцов
Коли за часів Пітта, в ірландськім парламенті дебатувалося питання унії з Англією, дублінські адвокати усіма силами поборювали ту думку. Серед віч, скликаних для тої цілі, особливо одно було дуже важне. Зібралися на нім самі католики, і мали збори запротестувати проти поширеного твердження, що весь католицький світ Ірландії годиться на унію; висловити думку, що злука матиме шкідливий вплив на боротьбу за емансипацію католиків, і заявити, що навіть коли б той вплив і був корисний, то все ж таки навіть такої уступки католики не бажали би собі осягнути ціною незалежності нації.
Над країною висів стан облоги, панувало воєнне право, і відділ вояків майора Сирра тримав варту під біржою, де відбувалися ті збори. Серед тих – не дуже-то догідних обставин – встав один молодий адвокат, щоби виголосити свою першу промову. Він говорив коротко проти унії, не висловлював, правда, оригінальних або яскравих поглядів, але за те мала промова ту добру сторону, що підношувані вже колись докази уняла в найбільш виразну і переконуючу форму. Промова зараз же з’явилася в часописях.
Сей молодий адвокат був великий ірландський агітатор Данило О’Коннель.
Тяжко змалювати картину вдачі О’Коннеля безсторонньо і згідно з правдою. Мабуть не було досі людини, яку водночас так ненавиділи б і так любили. Сумніваюся, чи інший народний трибун був за його часів предметом таких пересаджених похвал і наган. Хоч, на загал, останніх було більше. Вся англійська і велика частина ірландської преси цілими роками не переставали підносити проти нього різні обвинувачення. Всі англійські партії однозгідно його поборювали, а в парламенті мусив він сам один зносити напади міністрів і найвидатініших промовців усіх угруповань. Найбільш непогамовані з англійських протестантів обдаровували його ненавистю, що переходила всі межі, а невдача його останньої кампанії, так само як і иевідрадне становище країни під час його смерті, дуже пошкодили його славі.
Данило О’Коннель родився 1775 р. в графстві Керрі. Його родина займала видатне становище серед тамошних католиків, славних своїм патріотизмом і пачкарством. На шляхетськім гербі мала гордий напис Oculus O’Connel Salus Hiberniae. За часів його дитинства закони були суворі і бідніші католики, позбавлені всяких средств до науки, стояли в своїм духовім розвитку дуже низько, а багатші були змушені побирати освіту у Франції. О’Коннеля також послали спочатку до домініканської школи в Левені, потім до вищого інституту в Сент-Омар, де директор ворожив йому славну будуччину. Пізніше опинився він в англійськім коледжі в Дуей.
Перебування в тих заведеннях припадає на роки 1780 – 1790, себто на час, коли революція захитала вже французькою церквою і короною. Не лишилося се без впливу на настрій О’Коннеля і на його політичні симпатії, далекі як від розгнузданої анархії, так і від ідилічної патріархальної непорушності. Як більша частина ірландських родин, які лишилися вірні своїй релігії навіть під пануванням карних законів, лишився їй вірний і О’Коннель. Коли повернув до рідного краю, знайшов його вже під впливом французької революції, а коли по чотирох роках пильних правничих студій, виступив в 1798 році перед судом, країна була в огню повстання. Він вступив в створену адвокатами міліцію і був тоді, як пізніше признавався, «майже торієм» (консерватистом). Хоч мав застереження проти повстання, але ганебні сцени, що розігравались у воєнних судах, жалюгідний стан його одновірців, а понад все обставини, серед яких перепроваджувано унію, змінили не в однім його погляди.
Католики зробили слабу спробу вплинути на громадську думку за посередництвом Союзу для збирання петицій до парламенту, союзу, що стояв під проводом одного багатого торгівця шовком, Кега. О’Коннель відразу приступив до того союзу. Його надзвичайний дар слова, його гострий зір щодо оцінки характерів і вміння використати сприятливі нагоди, його відвага й амбіція зробили з нього хутко душу союза. Вже тоді зродився в нім сміливий політичний план, який він – без великих змін – намагався перепровадити продовж цілого життя.
Сей план був: збудити серед католиків політичного духа боротьби і спрямувати його на здобуття від уряду емансипації католиків; використати покликаний до життя рух на се, щоб вернути Ірландії власний парламент, відібрати державній церкві її доходи з пребенд, і таким чином створити для своєї країни нову добу незалежності і цілковитої релігійної рівноправності.
Тяжко було придумати відважніший план. Щоби брати рішучу участь в політичнім житті, на те показали себе католики дотепер нездібними. Не впали вони, що правда, морально так низько, як за часів Свіфта, який – щодо інтелігенції – ставляв їх майже на рівні з дроворубами й водоносами, «які без провідників, без дисціпліни, без природної відваги й тоді не були в змозі чинити комусь зло, коли того хотіли»; але все ж, під тягарем драконських карних законів, були вони так пригноблені, що кидалися безпомічно в обійми протестантських провідників.
Коли б католиків можна було спонукати до самостійної тактики, то їх природними провідниками стали би заможні класи, передусім шляхта, а молодий адвокат, який спирався лише на свій хист, напевно не міг би задовольнити своїх замірів, щоб стати провідником. Але О’Коннель відразу зауважив, що йому могло вдатися втягнути в боротьбу народну масу, надати їй через те велику розгонову силу і однодушність, а політику віддати в руки нової сили, яка ще куняла в Ірландії, в руки католицького духовенства. Він мав велику ціль зробити духовенство панами країни, а себе – паном над духовенством.
Впливи церкви не були сильні в тих часах. Хоч священики були люблені в своїх парохіях, але зненавиджені протестантами. Єдиною журбою їх було – підтримувати серед своїх вірних релігійного духа, не беручи замітної участі в політиці. Хочби то й видавалося нам дивним, священики тодішні відмовлялися брати активну участь в політиці. Існувала серед них партія (заснована Кегом), яка поручала «заховувати повну гідності мовчанку», себто стояти зовсім осторонь від всякої агітації й петиційного руху. Проти сеї партії якраз повів свою успішну кампанію О’Коннель. Він обстоював конечність йти плечем в плече з народом, користати з усякої нагоди, щоб на нього впливати. Хутко його політичній звинності вдалося знищити вплив Кега.
Але найбільший свій успіх осягнув О’Коннель в справі «вето» короля при номінації єпископів. В 1808 р. уряд запропонував угоду – англійський парламент готов був ухвалити емансипацію католиків, під умовою, що англійській короні застережене буде «право вето» при виборі католицьких єпископів. Самі єпископи були за тим. Але не О’Коннель. Коли б прийшло до запропонованої угоди, цілу його політику ударемиили б. Серед католиків не витворився би довгою боротьбою активний політичний дух. Емансипація католиків була би ласкою, не здобутком боротьби, а єпископи попали би в певну залежність від корони.
В бігу тої боротьби майже всі видатні політики, громадські діячі і партії виступили як противники О’Коннеля. Єпископи двічі, в 1799 і в 1808, заявили себе сторонниками «вето». Англійські католики під проводом Ботлера, вища католицька верства в Ірландії, під проводом лорда Фінгаля, і протестантські ліберали Гратама, теж обставали за «вето» англійської корони. Шейл, що завдяки свойому ораторському хистові мав великий вплив в демократичній партії, промовляв і писав на користь угоди. А – надомір всього – монсіньор Кварантоті, що під час полону Пія VII провадив папські справи в Римі, завізвав єпископів прийняти угоду.
І над всіми тими перешкодами взяв гору О’Коннель. Йому вдалося спонукати єпископів змінити свій погляд на протикомпромісовий, протиугодовий, і звернути їх увагу на конечність порозуміння з народом. Він спонукав ірландських католиків підтримати д-ра Мільнера, що писав проти «вето» і якого через те остро скартали англійські католики. Нарешті єпископи рішили не звертати уваги на наказ Кварантоті, і сам папа узнав його за неіснуючий. Наслідки боротьби були дуже сприятливі намірам агітатора. Духовенство взяло гарячу участь в політичнім житті, нижчі верстви народу заворушилися і О’Коннель переміг всіх своїх противників.
В бігу кампанії часто закидали О’Коннелеві, що він своєю тактикою опізнює справу емансипації. Він збив сей закид з дивною отвертістю. Він признав, що агітує за дальшу мету і сказав, що сею метою є відклик (repeal) унії. На одній святочній вечері на його честь в 1811, виголосив промову за відкликанням унії, при чім заявив: «ліпше старий карний закон в усій його суворості, аніж унія». В одній промові в 1813 він сказав:
«Через те, що я прямую до відклику унії, тішуся, коли бачу як наші противники мене підтримують. Якраз через їх ворожість супроти Ірландії, приспішують вони наш неминучий успіх. Вони опізнюють здобуття свобід для католиків, але втричі винагороджують нас, прискорюючи пробудження Ірландії. Лишаючи нам грунт для агітації, збуджують політичний рух, створюють громадську думку, які незабаром виллються в певні форми».
Але було б неслушно твердити, що агітація за відкликанням (repeal) унії була для О’Коннеля лише причіпкою, якою хотів піднести свою популярність. Навіть не можна сказати, що думка про відкликання зродилася насамперед в нього. Глибока нехіть, яку викликала в Ірландії ідея унії, кільчилася між всіма верствами і приймала різні форми: раз французької партії, раз соціальної боротьби, раз агітації на річ конституції. Боротьба за відкликанням унії спрямовувала національне почуття на певні рейки, не створювала його, лиш надавала йому певний зміст і силу.
Видатне становище, здобуте О’Коннелем в політиці, корисно впливало й на його славу, як адвоката. Він став найславнішим оборонцем в Ірландії і всі судові розправи, де приходили в гру справи політичні і релігійні, завше могли числити на його допомогу. Розправи перед судами Ірландії мали тоді глибоке релігійне й політичне забарвлення. При номінації суддів зверталося увагу передусім на їх релігію, потім на їх політичний напрямок, а щойно тоді на їх чисто суддівські якості. Публічне згіршення з приводу партійності судівництва було в Ірландії дуже сильне.
Переважна частина ірландських політиків того часу були адвокатами, отже для них було великою спокусою зробити політичну маніфестацію з приводу всякого процесу за десятину, за оренду або за якийсь політичний памфлет. Подібних процесів було досить, а що католики були виключені від судейських посад, то не тяжко собі уявити атмосферу, в якій ті судові процеси відбувалися – в першій чвертині XIX віку.
О’Коннель виправдував свою гвалтовну мову перед судом і на трибуні власне тим безправством католиків. Його співвизнавці – казав він – є під таким гнетом матеріальним і релігійним, остільки засвоїли собі звичаї жебраків, остільки позбавлені свідомості своїх прав і сили, що його першою задачею було – переконати їх в слушності їх прав; переконати, що вони повноправні горожани того зеленого острова. Найлегший спосіб визволити їх з того почуття самопонижепия, був гвалтовний й напасницький тон його промов.
Видиво католика, що безстрашно, гостро й з гризучим глумом нападає на найповажніших осіб в країні, був чудово обрахований на те, щоби випростувати хребет приученого до неволі народа. Правда, напрасність, з якою він нападав не раз на гідних пошани людей, зворохобила проти нього поміркованих. Казали, що його душа складається з двох частин – в одній живе найчистіший янгол, в другій – найзлосливіший демон-чорт. Людина, що не лякалася назвати Велінгтона «підтоптаним капралом», що інших противників обсипала ще гіршими прізвищами, не могла подобатися людям добре вихованим. Сей його тон не раз ослаблював його становище в британськім парламенті. Чемна поміркованість, файний колючий насміх, вирізняє англійський парламент перед іншими, а лорд Пальмерстон допровадив сей тон до вершку досконалості. Часто була се доцільніша зброя в парламентарних дебатах, аніж тон О’Коннеля. Хоч сей його тон мав не раз тяжкі наслідки для нього, він його не закидав, бо знав, що робить.
В 1815 прийшло між О’Коннелем і поручником Д’Естером до поєдинку за слово «жебрацький», вжите О’Коннелем проти міської управи Дубліна – за її надмірну лояльність до корони. Д’Естер при першім стрілі був забитий. В тім самім році державний підсекретар, сер Р. Піль, викликав О’Коннеля на поєдинок за остру нагану деяких його адміністраційних розпорядків. Але О’Коннель в той час вже сидів у в’язниці.
Рух за емансипацію католиків уряд переслідував всякими способами. О’Коннелєві залежало на тім, щоби збудити в масах дух політичної активності. І йому блискуче вдалося – в серцях неосвічених і залежних католиків викликати почуття своїх прав. В попередних політичних рухах головну участь брали протестанти і вищі верстви католиків. Маса народу не журилася політикою, її не боліло обмеження в правах, се була повільна, невільнича череда своїх панів-землевласників. О’Коннель перший розбудив в народній масі почуття власної гідності. Щоби створити для пробудженої маси осередок, що вічно тримав би її волю в напруженні, позакладав О’Коннель, на підставі забезпеченого конституцією права петицій, комітети для прийняття і виготовлення петицій за емансипацію католиків.
Як адвокат, умів він успішно боротися проти всяких закидів, що нарушує законні постанови.
Примітки
Свіфт Джонатан (Jonathan Swift, 1667 – 1745) – англомовний ірландський .
Кег – ?.
Кварантоті – кардинал Джованні Батиста Кварантотті (Giovanni Battista Quarantotti); про нього є + .
Пій VII (1742 – 1823) – .
Велінгтон Артур (1769 – 1852) – британський полководець і .
Пальмерстон Генрі Джон Темпл (1784 – 1865) – британський .