3. Мудрість

Дмитро Донцов

Зло ти тіло, кромі голови.

Данило Заточник.

Друга невідклична прикмета правлячої касти – це мудрість. Не хитрість, не сприт, не демократичне дурисвітство, навіть не фахове вишколення чи розум інтелігента або його очитаність.

Зручності шофера не вистарчить, щоб зробити трамвай чи авто, бо для створення модерної техніки потрібне знання вищої математики, хімії і т. д., знання їх законів. Щоб правити суспільністю не вистарчить бути добрим урядником чи фахівцем, треба ще знати закони людського співжиття, закони росту й упадку суспільностей, незмінних як закони космосу.

Коли запорожці, на яких ще тоді поляки дивилися як на голоту, виступили оборонцями прав церкви православної та її ієрархії, князь Домінік Заславський у листі до сейму писав: «Зависока це воістину для хлопів теологія. Плебс видумати токого не міг, бо всяка юрба, як море, сама в собі нерухома. Причина і початок (руху і життя) – все лежить в ініціаторах». Слушна увага! Лише що князь не бачив, що цей плебс запорозький вже витворив тоді в своїм середовищі окрему верству, «ініціаторів», для яких ніяка «теологія» державницька не була вже зависока і які вже незебаром, як покликана до правління нацією верства, могли успішно змагатися з земляками Заславського.

Що до того йде, прочував другий обсерватор тодішнього українського життя князь Семигородський Бетлєн Габор. Він писав, що з козацького війська повстала б нація, якби на її чолі став вождь «розумний і благородний муж», що дав би їм правила для їх спільноти, бо сам плебс цієї мудрості, щоб давати правила нації і тримати її в формі й силі, очевидно не міг мати. Посідання цієї мудрості – привілей вроджених провідників. У цім відношенні обдарований цією мудрістю провідник так різниться від маси провадженої ним, як будівничий від звичайних робітників, що виконують його плани і проекти, самі їх часто навіть не розуміючи, не розуміючи їх сенсу й цілі, не розуміючи задуму й мудрості «ініціяторів».

Що є ця мудрість?

Український філософ Юркевич твердить, що є два шляхи пізнання правди. Можна пояснювати з'явища їх зовнішньою причиною, або з'ясувати якесь явище з самої внутрішньої природи речі, з її єства. Платон каже, що царина досвіду це поле тіні та мрій, лише стремління розуму у позазмисловий світ, у світ невидимого приводить до правдивого пізнання. Матеріаліст звертається до чистої наглядності, ідеаліст – до внутрішньої життєвої сили, до внутрішнього єства речей. Свої заключення виводить не з обсервованих змислами фактів, лише з невидимого, яке є причиною видимого. Дмитрій Ростовський пише, що дерево походить від одного зерна, «в нем бить коренію, і древу, і вітвіям, і листвям, і плодом, не яко уже там суть, но яко імуть оттуди бити, єгда то зерно насаджено бивше, прозябнет і возрасте».

Мудрий – це той, хто вміє з того зерна кожного з'явища, як воно щойно кільчиться, своїм духовим зором уздріти вже вирослі з нього дерево і цвіт. Матеріаліст, коли йому брак експеримента, готов вірити, що на вербі виростуть грушки, що кий занурений у воду – дійсно є зігнутий, як видається його очам, а залізничі рейки дійсно сходяться в далечині, він буде з міркою підходити до кожного нового трикутника, щоб зміряти, чи дійсно сума його кутів рівняється двом простим: як до кожної нової тиранії, за якою, за її нераз пишними і брехливими шатами, не побачить він її внутрішнього єства, однаково і за тиранів сиракузьких і за большевизму.

Дійсною мудрістю був обдарований між іншим Фемістокл, як про нього пише Фукидид:

«Через свою природню геніальність, природжений ум, не удаючись ні перед, ні потім до помочі особливих пізнань і студій (до студіювання змислових фактів) – міг він про кожну річ або справу, що повстала перед ним, по короткій надумі, видати найтрафнійший і найкращий осуд. Він був відгадувачем майбутніх, ще не заістнілих речей, (в яких зерні він бачив вже їх готову майбутню форму), в ще невідомім, незнанім бачив він наперед те, що з нього вийде».

Але мудрець формотворець не тільки відгадує майбутнє, але й його творить силою своєї креативної мисли. З невидимої нікому своєї думки, творчого задуму – виворошуе він у світі реальнім конкретну річ, реалізує свою ідею.

Мудра думка – це та сила, що формує речі і тримає їх у формі, в тім числі й людські спільноти. На думку Аристотеля, твір ніколи не прийме жадної форми, аж не дістане від артиста, від творця, ту форму, яка як його задум, як його проект, як «метафізична форма» втілиться в готові речі, в формі фізичній. В тім відношенні видиво майстра, форма метафізична завше попереджує форму фізичну, яка без першої є лише в стані можливості, потенції. не в стані дійсності. Так і в суспільнім житті, де також обов'язуе закон універсального значення думки.

В чім виявляється ця мудрість, як мудрість державного мужа, у відношенні до справ національної спільноти?

По перше, володар, мусить мати оте своє видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя, мати систему, план, концепцію свого творива, уяву його цілості в формі і в силі. В цій уяві форми людської спільноти шукали наші предки аналогії з будовою всесвіту.

Прокопович уважав, що причина, яка впорядкувала світ, мусіла напед існувати як творча думка. Ввесь світ, пише він, представляє окові обсерватора «толь многу твар і толь розлічну». але хоч кожна і має своє свойство, але над всіми речами панує «согласіє», так що вони «не ратують на ся, но в великім мирі стоять і в єдиний конець наміряють, ниже когда даний їм чин свой ізміняють». Кожне світило – «свій путь» має, кожна вода – «свій беріг». Все тримається в формі, а це не можливо було б «без начала», бо всякий лад і всі речі «потребують власти». Хтось мусів існувати напед, хто «создал єсть сія і держай, упасти не даєт премудрим смотренієм». Цю причину – «і богом наріщи достоїть».

Такий майстер, така формуюча думка мусить бути і в суспільності. Хоч і в ній є різні речі, з яких вона складається (кляси, родини, одиниці, провінції, різні групи відосередні, мільйони людських воль, готових розірвати «согласіє»), хоч кожна з тих речей і має своє «свойство», але не міняють свого «чину» (місця в суспільній драбині); хоч мають свої границі (форму), «розличні» вимирі, ті речі, але спрямовуються всі до одної мети: в єдиний кінець. Цілу цю спільноту створює і тримає вкупі, не дає розпастися, керує нею своїм «смотренієм» до одної цілі – творча організуюча думка. Вона, її конціпція творить з різних частин, як з купи цеглин, будівлю чи з купи букв слова й речення; не безсистемну громаду, а по певному плану і синтезі, окрему єдність, окрему форму обдаровану рухом, силою, спрямовану до одної цілі, творчою думкою майстра з невидимого – видиме!

Сковорода пише: «Тіло людське видно, но проницающий і содержащий оисг ум невиден… Премудрість… похожа на архітектичну симетрію або модель (інший вираз: на Аристотелеву «метафізичну форму» речі), которий, по всему матерія нечувствительно простираясь, держить весь состав кріпким і спокойпим» – цебто таким, що має велику ударну силу навні і велику цупкість всередині.

Подібно до розуму в тілі поодинокої людини, ця животворча думка, розум, що одушевляє правлячу касту, «по всім тим членам політичного корпусу із людей, не із каміня состоящого. тайно розлившися, робить його твердим, мирним і благополучним», відпорним на удари ззовні і на розкладові сили всередині. «Без нея (без тої мисли) все мертво і гнусно. А если уж она вселилася в сердечний человіческія склонності, (то це) тоже самое, что в движенії часової машини темпо, цебто правильность і вірность», які дають машині силу і кріпость. В другім місці так висловлюється філософ про животворчу думку: «Око, ухо, язик, руки і ноги, і все наше внішнє тіло самі собою нічого не дійствують і ні в чім, але все це порабощено мислям вашим. Мисль, владичиця його, находиться в непереривнім волнованні день і ніч, вона бо розсуждаєт, совітуєт, опреділеніе ділаєт і понуждает, а крайна плоть наша» как обузданий скот, ілі хвост поневолі їй послідуєт». Так і в суспільності, окремі члени її «самі собою не дійствують», лише на приказ oceредка, знаючи своє місце, розмір, форму і функцію.

На прикладі Енеїди можна побачити цей таємний механізм провідної думки в сфері суспільній, ролю цього таємничого регулятора і двигуна суспільного життя:

Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав,

Він думав, мислив, умудрявся,

Бо сам за всіх і одвічав,

Як Турна ворога побити,

Царя Латина ускромити

І успокоїти народ…

Народ жеж той ішов туди, де було призначене йому місце і робив те, в чім лежало його завдання. Завдання, вироблене невсипущою конструктивною думкою майстра, що була «в непреривнім волнованню день і ніч», що з одного організуючого осередку розливалася «по всім членам політичного корпусу», в'яжучи їх діяння загальним планом і ціллю організма. Лише завдяки силі і ясності цієї думки організуючої могли енейці й побити Турна і ускромити Латина і успокоїти народ всередині, лише завдяки цій думці ставала суспільність твердою і «благополучною» – ставала сильним організмом, – назовні і всередині.

Формуюча володарська мудрість завше уважалася у нас за першу, найважнішу, прикмету володаря. В візантійських хроніках читаємо про князя Олега, що «у русів вождь завше називається віщим, що означає у них мудрий, всезнаючий або пророк. У них вождь має бути насамперед мудрий, a тоді вже хоробрий», Про Святослава стоїть: «Був се муж і вождь смисла великого, розум мав мудрий і відважний дух». Посли цісарів Льва і Константина дуже дивувалися розуму цього «великого лицаря» і казали: «Цей муж перш мудрий, а тоді вже хоробрий». Про сина Ярослава Мудрого, Всеволода, пишеться, що цей князь відважний лицар, але передусім був «мудрий духом і розсудного серця, як звичайно київські володарі». Про Володимира говориться, що був він насамперед мудрий, а потім вже доброго серця і благородної душі.

Цими прикметами обдаровують наших володарів і літописи наші й інші пом'ятники старого письменства. Про Ярослава Осмомисла каже літопис, що був це «князь мудрий», про Володимира Васильковича, що «мужество і ум в нем живяще, правда же с ним ходяста», що він «возлюбил нетлінная паче тлінная, правдою бі ополчен…, істиною обит і – смислом вінчан». Про доньку Ярослава Мудрого, Анну Ярославну, говорить французький літописець, що вона plus de futuris quam de praesentibus cogitavit, що вона роздумувала більше про майбутнє ніж про теперішнє, прикмета властива правдивим володарям, згідна з їх формотворчим духом, який завше концепує речі, які має створити, сформувати після свого задуму.

Данило Заточник думає, що той, хто хоче вчити народ, правити ним, мусить бути «розумом обилен», «мислію паря яко орел по воздуху». Літопис 16 віку вважає, що володарі мають бути не тільки хоробрі , але і «смисленні». Данило Заточник пише, що володарі перемагають «не множеством злата, но множеством храбрих і мудрих: лучше єдин мудр десяти хоробрих без ума. Лучше един смислен десяти владіючих городи. Тих бо і полці кріпкі і гради тверді, іних же полці сильні, а без думи, і на тих бивает побіда». Мудрий володар – скріпок в замислах», його «мудра дума паче многих рук», бо «мудрий паче кріпкого».

В цих виразах глибока свідомість одного з видатних членів нашої провідної касти, знаючої силу животворчої думки, що тримає вкупі полки, городи, державу і без якої розсипається все життя, без якої не варті нічого ні праця хлібороба в полі, ні ремісника в місті, ні відвага полків. Данило Заточник пише, що як гусли строїться перстами, «а тіло основається жилами, а дуб кріпиться множеством коренія», так і держава утримується в силі і в формі думкою мудрого володаря. Все з неї! Невидиме бо завше є творцем видимого.

З думки тих, які прийшли на київську Русь «протолкувати святі книги», тих які «розуміли книжний розум», з думки Феодосія Печерського про марноту тлінного, матеріального і про велич небесного, нетлінного – виросла Київо-Печерська лавра, виросла св. Софія й інші церкви, ціла установа нашої церкви, що відігравала таку величезну ролю в формуванні моралі й культури нашої нації. З дум Володимира Мономаха «просвітить руську землю», як з таких же дум Володимира Великого, з дум Петра Могили і його наступників повстала славна Київо-Могилянська академія, яка майже аж до 19 віку формувала думки й задуми членів нашої правлячої касти.

З думок Володимирів, Святополків і Олегів як «ряд учинити о руській землі, оборонити їй від поганих», – повстала київська імперія. А з їх дум і їх дружини про найкращий до того завдання спосіб, постав цілий внутрішний устрій лицарства старо-київського, з його окремим кодексом чести, з установами дружини й боярства, з взаємними правами й обов'язками князя і дружини. З дум Лянцкоронських, Ружинських, Дмитрів Вишневецьких про орлине гніздо на Дніпровім острові, про орден Війська Запорозького, повстала дійсна установа цього ордену, з його писаними й неписаними кодексами, зафіксованими в листах Сірка, Гордієнка, в універсалах гетьманських, зродилась установа гетьманщини, цивільної і водночас військової організації державної з її цивільними, судетськими, дипломатичними, церковними й військовими установами.

Так само як з думок творців печерського Патерика, з казок і легенд, зі слів і формул великих творців, поглядів і вірувань, повстало писане й неписане право наше й базовані на нім установи, повстала об'єднана одним духом, одною мораллю й одною політичною ціллю тверда і міцно сформована суспільність. Живі й видимі установи, їх доцільна координація, доцільна координація національних, групових і особистих енергій, спрямованих до одної і тої самої цілі, до одного «кінця», щоб сильним, і могутнім а значить і просперуючим суспільством зробити свою націю. Все це зродилося з духу творчої думки, якої осідком є правляча каста.

Коли апостол Андрій, пише один старий наш автор, якому «не случилось судьбами божими мисленного храма устроїти», цебто якому не судилося перетворити в життя свій великий задум, – «подал описаніє в пророчестві своєм всіх духовних украшеній церкви нашея», – то з того опису, з його великого задуму повстала пізніше, як говорить легенда, наша церква та її храми. З цієї його думки народилися пізніше адепти її, мали проллятися «крові мученическія», і «прийняли кріпость догмати православнії», і збудована на них церква православна. З задуму одної людини, одного пророка й апостола зродилися установи, які тривали віками. «Так преднаписав Андрій Святий, святий же Владимир, як Соломон премудрий, все тоє преднаписаноє ділом совершил». Цілий наш світ, світ київської й козацької Руси й пізніших віків, був той «світ, його же духом водимий» по горах Київських, створив його в своїй уяві своїми задумами апостол Андрій, щоб інші той задум втілили в установи життя.

Коли Ярослав Мудрий «насія книжним словом в серця вірних людей», то з цього духового почину стала вже нова віра «плодитися і розширятися, черноризці поча множитися і монастирове почаху бити». Щоб якась ідея заіснувала в матерії, вона мусіла спершу зродитися в порядкуючій думці якогось творця. Щойно коли Ярослав «ісписаша многі книги», з задумів у них спрецизованих виріс дійсний світ з'явищ, тими ідеями оформлений. Літопис пише, що «вложив бог в серце Ізяслава мисль благу о руській землі, занеже їй хотяще добра всім серцем, і созва братю свою і нача думати с ними як оборонитися від поганих».

А тоді вже з цього думання і з цієї «благої мислі» зродився похід, повстали і зорганізувалися полки, прийшла на поміч ідеї техніка. Ціле правниче життя київської Руси керувалося думками, списаними в «Руській Правді», як ціле правниче життя старого Риму виросло з думок, вирізьблених в X таблицях, як корона і мантія пурпорова цезарів виросли з Цезаревих думок. Думки організують життя і вчинки мільйонів, кристалізують правила їх поступовання в такі установи, як полки і церкви, княжі дружини, генеральні ради гетьманські. Думки родять почування, навички, імпульси, ритуали, приписи, як працювати, в що вірити, що шанувати, чим гидитися, до чого прямувати. Думки формулюють обов'язки загалу супроти бога, супроти окружения, супроти себе.

З тих думок родиться єдиний план, який все в суспільстві, кожну його частину, кожний стан і кожну одиницю ставляє на своє місце, надає їм відповідну форму, розмір наділяє відповідними функціями й завданнями, спрямованими до одної цілі: утримати в формі і в силі народній організм і не дати відосереднім тенденціям розірвати його на части. Думка формулує неясні опінії й погляди» в поняття, вирізьблює їх блиском своєї формуючої сили, формулою спільних слів, які викликують ідеї, яскравими назвами уймають в систему цілий ряд неясних ще думок кристалізують ці думки в ясні комплекси понять, формують обичаї, звичаї й установи, вказуючи думкам напрям, приписуючи біг кожному колісцяту в суспільстві.

Як стоїть више, мета, «кінець» суспільної системи, організації – її концепції, – це зробити її «твердою, спокойною і благополучною». Зробити її твердою - це значить зробити її відпорною на удари ззовні. Значить, щоб ця концепція, цей задум мав прикмети, найбільш придатні для того, щоб зреалізована форма мала найбільшу силу й відпорність. Ця ідея є другою основною ідеєю мудрого володаря.

В той час, коли ідеалом плебса є заткати вуха, замкнути очі й старатися вимазати з своєї свідомості основний постулат життя всіх організмів – бути сильним; в той час як плебс уважає, як те ягня з байки, що можна заклясти ворожі сили переконуванням або порозумінням, що від того вічного закону можна кудись втікти і десь сховатися, – в той час мудрість людей, що організують суспільність, непохитно вірить в наказ – «бути сильним», у його обов'язуючу силу в цілім житті. Бачити світ таким, яким він є, а не таким, яким він нам здається, або яким ми хотіли б його бачити, бачити це – с здібність, яка кладе маркантну роздільну лінію між людиною шляхетною й мудрою, і низькою й глупою.

У відношенні до життя суспільного це правило бачити світ таким, яким він є, це значить бачити його не як милу серцю нездар ідилію або арену безнастанного поступу й «очоловічення» людей, не як ідилію, в якій чимраз більше респектуеться слабпх і нездар, і де сильніші добровільно уступають їм провід життя, – лише як арену боротьби, де перемагає сильніший. Такий закон життя в царстві природи взагалі, в світі трариннім і в світі людськім. Аристотель каже в своїй «Історії звірят», що «кожного разу, коли звірята замешкують спільні околиці й живляться тою самою поживою, вони ведуть між собою війну. Коли засоби поживи досить рідкі, звірята навіть подібної раси вступають між собою в бій».

У творах Кирила Туровського знаходимо байку, в якій він, як немудрого, картає князя, який вірив в утопії та ідилії і думав, що безсила людина чи людська спільнота, можуть встоятися при житті. В Іпатівськім літописі під 1148 р. стоїть: «То єсть било прежде дід наших і при отціх наших – мир стоїть до рати, а рать до мира». Демократичної ідеї вічного миру не знали наші діди, не знала його й козаччина. В мові до лейстровиків казав Хмельницький: «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі і навіть такі створіння, які плазують по землі як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти доостанку сил».

Закон бути сильним був законом наших предків, він глибоко і твердо загніздився в думці їх провідної верстви. Відкидає всяку гадку про суспільну ідилію і автор «Історії русов». Глупо старатися зробити так, щоб «шулики стерегли голубів», глупо «єднати вівці з вовками на одну пажіть, це всупереч самій природі і здоровому розумові». А Галятовський готов був уважати український народ за спеціального носія цієї одвічної мудрості природи, за особливого виконавця її законів. Він писав, що «український народ живе під небесним знаком скорпіона. Гнівний скорпіон своїм небесним впливом побуджує народ руський к войнам».

Бути сильним – такий був «кінець», така була ціль, завдання суспільностей, як її розуміла творча думка нашої старої провідної верстви. її члени мабуть не раз вичитували в «Законах» Платона, що «ні багацтво, ні культура, ні мистецтво, ні яке інше благо на ніщо нам не здадуться, коли не будемо найсильнішими в війні… Держава найбільш цивілізована тоді, коли її устрій дає їй виразну перевагу на війні над іншими державими», коли суспільність поставила собі за постулат правило бути сильною.

Володар, переконаний у правильності цього постулату, не дасть себе заколисувати ніякими утопіями, ні оманами. Він буде в своїй думці непохитний, неприступний ні обману тих, які в своїх інтересах представляють йому світ в іншім вигляді, ні демагогії, ні пропаганді ворожій, що стремить здемобілізувати його суспільність передусім морально, щоб потім поконати її фізично. Не були приступні на цю «лєсть» козаки й тому рідко вірили грамотам московським, «умягченим паче єлея обманом». Коли Батий ішов на стару Русь, мусів битися мечем, бо «словеси лестними не возможно бі (ні один) град прияти», хотів він і киян «прельстити і непослушаша» його.

Знати цей невмолимий закон життя, бути мудрим, значить мати «ум кріпкодумний», не дати себе звести ніяким гарним словам і обіцянкам, яким так легко піддається плебейська думка, а які лише як димова заслона завуальовують нагі апетити сильнішого. Вовк (у Сковороди) може втертися в дружбу наївного, уподібнившися до нього «голосом і волосом» (зовнішним виглядом і мовою), але мудрий за «лукавим взором його» завше відгадає насильницьке «зерцало його душі». В однім пам'ятнику нашої літератури 18 віку читаємо: «Більше вір очам своїм, ніжелі сказці людській», правило, якого ніколи не могла зрозуміти наша демократична інтелігенція, яка замикала очі на діла большевизму, на томість вірила «сказці» його герольдів про братерство народів, про солідарність пролетаріату, які під маскою загальної ідеї про щастя несли той самий закон сили і знищення.

Прокопович казав: «Інакоже носить обичай: да закона побіждений просить од побідника, сей же тому да владієт», правило, яке б'є в лице всім утопістам, які вірили в можливість співжиття слабого з сильнішим. В народній думі читаємо: «Козак добре козацький звичай знав, він на татарина зкрива, як вовк, поглядав». Козак добре знав не лише козацький, а універсальний «звичай» всіх суспільностей, які розуміли, що їх головною ціллю, коли хотіли лишитися при житті, було стати сильними.

«Прелесть – пояснює Вишенський – це єсть вмісто істини лож содержати і сію нудитися, не сий сущую, яко сущую показати». Скільки таких брехонь, що їх для нашого поневолення намагалися представити істиною, приносилося чужою силою на Україну (взяти хочби большевизм) і скільки інтелігентської голоти кожну їх правду «несущую» – брали за «сущую». Скільки людей, «невідающих лести татарської» пропало, невідающих знаного в нашій старій давнині закона життя, який не позволяв віддаватися без критики «лесті» напасника і вигаданим для його цілей істинам. В ті часи нашої давнини, ті наші «схоластики», так зненавиджені в 19 віці, часто цитували святе письмо і мудрість Ісуса, сина Сірахова: «Не йми віри ворогу твоєму во віки і не постави його при собі, да нікагда ізринув тя, станеть на місці твоєму!» Стара наша панівна каста добре знала, що кожна порода, в тім числі й людська, щоб вижити, сильною мусить бути.

Мати систему, план, задум цілого суспільного механізму, щоб всі його члени трималися «в согласії», – перша вимога мудрості володаря. Друга – мати таку концепцію, щоб вона забезпечувала найбільшу відпор-ність спільноти назовні – її «твердість». Але є ще третя вимога – щоб ця концепція забезпечувала «спокій» в середині, іншими словами: не допускала до непокоїв, до розладу, до переваги відосередніх тенденцій окремих частин. Ті частини мають свої «свійства» і свою «путь», а ті свійства і та путь окремих членів нераз бувають такі, що зовсім не йдуть до «єдиного кінця», до якого йти має суспільство, а навпаки, в бік тому «кінцеві» протилежний, не до консолідації суспільства, а до його розриву, розпорошення, анархізації й загибелі.

В державній будові є так, як у звичайній – «коли залишити всю масу будівлі первісному нахилові її частин, то вона хутко б обернулася в звичайнісіньку купу, бо її міцний зв'язок з землею викликає в ній безнастанне тяжіння до цієї землі, що є форма вияву її волі» (Шопенгауер). В суспільнім житті існують теж оті відосередні сили, їх воля теж тягне їх непереможно «до землі», до земного, до приземного, до вузькоегоїстичного. Ці відосередні, відривні сили, ці «первісні нахили» частин – мусить думка володаря тримати на припоні і спрямувати «до єдиного кінця», до одної спільної мети.

Ідеологи маси вважали, що самі собою будуть «городи кріпкі» і полки, міністерства, фортеці, храми, трони або вівтарі. Але все це мертве і засуджено на загин без одушевляючого їх і стримуючого духа загальної ідеї. Без цієї ідеї умлівіч оживають у суспільстві розривні енергії частин, які розсаджують цілість. Коли армія не пересякла духом комбативності, коли – як це було у Франції Даладьє і Блюма – дух «мілітаризму» й «шовінізму» був осміюваний, а слово «отчизна» було вигнане з політичного словника, як і слово «патріотизм», – тоді розсипалася й сама матеріальна установа армії, позбавлена духа й думки, які давали їй життя. Розсипалася під впливом відосередніх егоїстичних воль.

Так само розсипалася установа церкви, коли на амвонах замість Вишенських, Серапіонів і Кирилів з'являлися не архиєпископи. а «архискоти», як звав негідних служителів вівтаря Вишенський. Де поняття Бога або зневажалося, або зводилося до поняття всепрощаючої милосердної сили, не караючої і закликаючої до вічного горіння й духового напруження, – там мутним потоком розливалися в суспільстві егоїстичні сили особистої пожадливості, які починалися з «привати», а кінчилися зрадництвом і відступництвом. Коли публічна влада потурала кримінальним злочинцям в судах. Або коли уряди зі страху перед демагогами голоти капітулювали перед кожними, хоч як абсурдними вимогами «пролетаріату», жертвуючи їм інтересами десятків мільйонів таких самих працівників, але мовчазних і не так галасливих, і напасничих як «пролетаріат», коли преса й література стали трибуною апотеози всяких розкладових сил і забаганок «суверенних» одиниць і «суверенної» голоти, – маси або одної кляси, – коли всі ті розривні сили не були скуті одною порядкуючою думкою, суворою і караючою – тоді всі оті устами армії, церкви, держави й ін. ставали деревом, що його в середині виїв шашель.

«Толь многа твар і толь розлічна», яка в формі одиниць, кляс, груп тощо міститься в суспільності, мусить мати «свій беріг» і «свою путь», не сміють «ратувати на ся», ні на державу, на цілість, не можуть давати волю кожне своєму «свойству». Всіх їх «в согласії» мас тримати доосередкова сила, яка призначає кожній з тих сил її завдання, її функції, її форму, розмір і місце. Цією доосередковою силою і є мудра і тверда думка володаря, яка творить суспільний організм і «держаи, упасти не дає»: не дає волі егоїстичним енергіям периферії, партикулярним силам.

Тільки ідеологи голоти думали, що треба було «бути зичливим до людей української крови», не мати «шалу нетолеранції до інших українських груп», «зносити всі прояви українського характеру», не думати про завтра, не носитися з ідеями цілості, лиш жити сьогоднішнім життям («Призначення нації»). Лише голота – пише Перец, – з небезпекою спровадити на себе майбутні нещастя, готова на все, аби тільки визбутися сьогоднішнього лиха. Тільки плебс – пише Августин – живе не розумом, а чуттям, своїми «апетитами», пожадливістю, задоволенням своїх «первісних нахилів», не інтелектом і волею, бо «розпізнавати знаки лиха – не належить до простацької думки» (Платон), бо «очі і вуха кепскі свідки для варварської души плебея» (Геракліт). Але думка володаря дбає не про «апетити» частин, а про цілість, не жертвує нею для сьогоднішньої вигоди, ані вигодам нинішнього покоління інтересами невмирущої цілості, керується своїм інтелектом і волею.

Як пише Аристотель – «розпізнавати знаки грядучого лиха – не діло простацького розуму, ця мудрість є прикмета державного мужа». Історія Геллади доводить на безлічі прикладів правдивість цього твердження. Демосфен у своїх промовах уміло боровся з туподумством афінської демократії, що давали себе здурити «лестю» македонського короля, давала себе заколисувати марі злудливого благоденствія сьогоднішнього дня, не бачучи завтрішньої небезпеки й не бажаючи відвернути її.

Подібну боротьбу з відосереднім егоїзмом демократії провадив з своїми земляками Перикл, які теж не бажали жертвувати вигодами частин, вигодами своєї генерації для безпеки і кріпості своїх дітей і внуків. Перикл жадав зброї, бо заглядав далеко в майбутнє, тоді як плебс – «неприємну частину (його планів) вже тепер дійсно відчував, а сподівані користі ще на овиді не показувалися».

Оцю мудрість мають лише свобідні й мудрі люди, лише вони, як Перикл, як Демосфен, як найкращі представники нашої правлячої касти колись, могли охоплювати всі овиди суспільного життя, як в просторі, так і в часі, вміли здушувати залізною долонею всі розривні егоїстичні сили суспільства, які інтереси частин ставляли над інтересами цілості, інтереси даного покоління над безпекою майбутнього, інтереси громади, парафії, провінції, одиниці, родини, тої чи іншої суспільної групи або кляси та їх вигоди над інтересами всього організму. Правдиві володарі не потурають їм.

Ту саму рису – вести себе не почуваннями моменту а волею й розумом, не приємностями даної хвилі чи покоління, а інтересами цілості та її сили, – спостерігаємо у наших володарів. У князівській Русі, володарі не дбали про «фізичне збереження нації», не дбали про кобилу й поодинокого смерда і його ріллю, лише про всю Руську землю. Могли болоховці «орати пшеницю і просо татаром», «сподіваючись під татарами знайти кращі життєві умовини, хоч ті і вславилися бути через свою жорстокість та вміння визискувати підвладний ім український народ» (Перец), – думка володарів Києва була непомильна і вміла «розпізнавати знаки грядучого лиха», що несли з собою егоїстичні забаганки окремих груп народу.

Могли Барабаші заколисувати себе злудливими обітницями «ляхів, мостивих панів», але хмельничани вміли заглядати в майбутнє, розпізнавали знаки грядучого лиха й не ставляли егоїстичні миролюбні забаганки «полежаїв» і «домарів» над інтересами цілого народу. Вміли й мазепинці підпорядкувати свої особисті вигоди та інтереси одного покоління інтересам нащадків: щоб ті не прокляли їх за те, що оспалі на цілість і майбутнє, не поважилися скористати з доброї нагоди скинути ярмо.

Чи для того, щоб витворити собі уяву, видиво суспільної системи, концепцію устрою спільноти, чи на те, щоб «держати» ту спільноту в карбах здисциплінованої думки і «держай, упасти не давати», роблячи її сильною навні і кріпко злютованою всередині, – мусить думка володаря бути твердою й непохитною. Не кликати в землю обіцяну з рабства єгипетського і водночас зітхати за казанами з м'ясивом в Єгипті, не прагнути визволення і – виступати «проти теорії вічної ненависті і боротьби з кочовничим Сходом», не виступати за «українську душу» й уважати марксизм за «відрадне явище» у нас, або вважати колхози за «традиції українських асоціативних груп». («Призначення нації»).

Організуюча думка володарської касти є тверда, гармонійна, одноцільна й непохитна, непідлегла жадним нашептам, суперечним з її великим задумом, з її ясною конструкцією. Вони як Уліс готові вуха собі ватою заткнути або до щогли прив'язати, щоб у небезпечний момент ніяка сирена не відвела їх ні вправо ні вліво від їх заміру, від мети, до якої ішли разом з своїми підвладними. Вони, як Еней, якому доля судила «збудувати сильне царство», не думали про фізичне збереження нації, він гонив своїх троянців, щоб те царство збудувати, ані не зважав на Дідону, яка готова була відвести його від його задуму.

Таким був Хмельницький, як його описує польський історик Кубаля: він «в рішучих хвилях не вагався, всюди могутня воля й залізна рука, чуйність, добір людей, позір на кожну зміну відносин, блискавичні відрухи коли вітрив нещедрість і зраду». Іншими словами невсипуща чуйність, щоб ні одне колісцятко механізму не вирвалось з-під його керуючої залізної руки, ніяким відрухом для догоди свого егоїзму, не спровадило катастрофи для діла, для його великого задуму і для спільноти, на чолі якої стояв. Щоб мати ці здібності тримати цілість укупі й не давати їй розпастися, мусить бути думка володаря незломною, непохитною.

К. Сайкович у вірші на похорон Сагайдачного говорив: «Стоїш праве як філяр, моцне вгрунтований, вітром жадним противним не захвяний», не піддаючись у своїх задумах голосам втомлених, зневірених, розчарованих, думаючих за ратування частин, не за безпеку цілого. Знав бо, що до нічого не допроваджує цей егоїм, знав, що «хто за отчизну не хоче воювати, той з отчизною мусить погибати».

Момзен говорить про Цезаря, що його думку відзначала «повна незалежність, яка не допускала нагляду ні фаворитів, ні фавориток, ні прятелів». А полковники Хмельницького говорили про нього: «Всупереч гетьманові говорити ми не важилися, а хто і казав, той живий не був». Не важилися – значить гетьман не допускав до того, значить його відважна думка не підлягала впливам навіть найближчого оточення, значить його думка була не річчю моди, течії, не підлягала напрямкам змінної громадської думки чи забаганкам підсліпуватої юрби, ні обставинам. Про того самого Хмельницького в пісні співається, що «тільки бог святий знає, що Хмельницький думає, гадає. Об тім не знали ні сотники, ні отамани курінні, ні полковники».

Ні настрої юрби, перед якими угинається позбавлена шляхетності думка людини з маси, ні обставини, перед якими боягузить труслива думка цієї людини, ні модні течії громадської думки, за якими рабськи тупцює немудра думка цієї людини, – не мають впливу на непохитну думку члена справжньої провідної верстви, задивленого в свій план, у свою концепцію, в свій задум, що «проніцає і содержить матерію», всі «члени політичного корпуса», «порабощаючи їх мислю своєю» і, особливо, не даючи тим окремим членам вирватися від «порабощенія» одній центральній ідеї, без якої той організм розпався б.

І цей організм дійсно пачав у нас розпадатися, коли замість тих державних мужів, ідеологи інтелігентського гультяйства почали буритися проти поняття «білоробів», які організували своєю думкою суспільність, коли почали голосити, що «провідник українських людей, це їх висловник», висловник егоїстичних інстинктів самозбереження частин, що провідник не сміє цим частинам «накидати свої фантастичні експеременти і видива», не сміє вирізьблювати з інертної матерії своїх великих задумів.

Коли дорікав Шевченко своїм землякам, що гнуться вони «як ті лози, куди вітер віє», що дотого вражливі на терор чожої думки, що під його впливом готові себе вважати раз за слов'ян, раз за монголів; коли обурювався, що знайдеться на Україні хіба лиш один козак серед мільйонів свинопасів, – то закидав своїм замлякам якраз той брак непохитної організуючої думки, яка особливо повинна діяти там, де йде про здушення всіх розривних енергій окремих органів, окремих частин суепільностей, байдужих на «общее добро».

Мудрість володаря полягає на тім, щоб розуміти мету, до якої повинен стреміти кожний організатор, суспільства: охопити це суспільство одною організуючою ідеєю, котра створивши досконалу форму для цього суспільства, найбільш відповідну до її мети, рівночасно, формуючи її, робило її сильною. Нарешті мусить ця мудрість бути невблаганою в поборюванні всіх відосередкових стремлінь, які безнастанно загрожують цілості розпадом. Коли наша демократична суспільність і її вожаки разом з цілою демократичною суспільністю Європи почала думати не про добро загалу, не про його устрій і силу, лише про благо особи, кляси, тої чи іншої групи, почала кермуватися особистим або колективним егоїзмом, який нічого спільного не має з охороною цілості і тривання суспільності, – тоді зачався той упадок нашої цивілізації, якої свідками ми є тепер.

Література

Аристотель: Історія звірят.

Аристотель: Метафізика, кн. 7., розд. 1., 3 8-; кн. 8., розд. 6., 7.. 9.

Фукідід: Історія Пелононеської війни.

Вірша Соковича на похорон Сагайдачного (Возник).

Творення Кирила Туровського.

В. Антонович і М. Драгоманів: Історичні пісні.

Літопис за Іпат. списком.

Кирила Туровського, єпископа: Слово о скороминувшем житті (Буслаев).

Грамотиця Володимира Мономаха.

Інок. Ґізель (Ф. Буслаев).

Синопсис или краткое собраніе разных летописцев о начале словен.-рос народа.

Меч Духовий: Лазаря Барановича (Ф. Буслаев).

М. Костомаров: Історичні монографії, т. 1.

Т. Момзен: Римська історія.

К портрету Анни Ярославни, Кіев. Старина 1884., 10.

Н. Петров: Очерки из исторіи укр. литературы 18. в., Київ 1880.

Ф. Прокопович: „Владимир".

Демосфен: Промови.

Галицько-Волинський Літопис.

П. Морозов: Прокопович.

Примітки

Даладьє і Блюма – Даладьє Едуард (1884 – 1970) – французький політичний діяч; Блюм Леон (1872 – 1950) – французький політичний діяч.