Записки причетника

Марко Вовчок

Роман

Примітки

«Записки причетника» – не тільки один з найкращих романів Марка Вовчка, а й один з найвидатніших антиклерикальних творів другої половини XIX ст. Талановитій письменниці вдалося глибоко проникнути в побут і в звичаї духовенства й створити ряд картин з життя черниць і сільського причету. Картини ці вражають правдивістю, сатиричною гостротою та антирелігійною спрямованістю. Історична цінність роману Марка Вовчка визначається також проведенням в його підтексті важливої тематичної лінії, що стосується суспільно-політичного життя царської Росії. Серед порушених в романі громадсько-політичних принципових питань – питання про викриття рабського становища народу, визволення селянства від кріпацтва, про закономірну появу в експлуататорському суспільстві нової людини – борця проти суспільного гніту тощо.

Роман «Записки причетника» написано на конкретних фактах, на основі вражень Марка Вовчка від перебування її в Немирові (1855 – 1858 pp.). Реалістична спрямованість цього твору відчувається з перших слів «Предисловия и воззвания к читателю», де автор відверто каже про своє «верное и нелицеприятное изображение быта, нравов и обычаев священнослужительских». Письменниця так визначає основний задум роману: своїм твором принести «хоть єдиную каплю добра и света в мир человеческих недоумений и неведений».

Роман відзначається полемічним характером. Марко Вовчок протиставляє «Записки причетника» писанням брехливих «друзів» народу – творам, насиченим «пленительными рассуждениями по поводу благодетельного влияния земледельческой жизни и не менее пленительными описаниями каких-то благодушных поселян, мудрых, добродетельных и довольных своей скромной участью». Марко Вовчок, добре знаючи жахливе життя покріпаченого селянства, вказує:

«Может быть, такие блаженные хлебопашцы жили в незапамятные века или будут жить во всеобещающем будущем, но в наши времена я, исходивший, могу сказать, вдоль и поперек наши края, нигде не встретил подобных. Всюду я находил, любезный читатель, под самыми розовыми цветами черные терния и пронзающие шипы, а в самых мирных и уединенных деревушках – страдание, озлобление и всякие порождаемые этим мятежные чувства».

Полеміка Марка Вовчка з брехливими побутописцями народу сприяла поглибленому зображенню дійсності.

«О вы, красноречивые, но легкомысленные авторы ! Если бы вы, менее увлекаясь наружною прелестию вещей, – пише Марко Вовчок, – постарались поглубже вникнуть в оные, сколько бы из ваших произведений вы поспешно предали всепожирающему огню!»

Цензура неодноразово забороняла друкувати «Записки причетника», а коли й давала дозвіл, то грубо спотворювала його текст. За життя письменниці роман був опублікований тричі. Вперше «Записки причетника» були надруковані в 1869 – 1870 pp. y журналі «Отечественные записки»: «Часть первая» (розділи І – VIII), 1869, кн. 9 – 12; «Отрывок второй» (розділи І – V), 1870, кн. 10 – 11. У 1874 р. роман опубліковано в Петербурзі в IV томі «Сочинений Марка Вовчка в четырех томах», виданих книгопродавцем С. В. Звонарьовим, а 1898 р. він увійшов до IV тома «Полного собрания сочинений Марка Вовчка в семи томах», виданого «Саратовским дневником».

З цих трьох публікацій текст роману, надрукований в «Отечественных записках», найменш повний: «Отрывок второй» замість одинадцяти розділів має лише п’ять. З цензурних матеріалів видно, що дальша публікація роману в цьому журналі була припинена у зв’язку з різким відзивом цензора Лебедева, який радив піддати арешту 11-у книгу «Отечественных записок» саме за вміщення в ній «Записок причетника».

Найбільш повним виданням цього твору виявилося видання 1874 p., хоч у передмові до саратовського видання вказувалося, що воно було «доповнене автором». Із порівняння двох останніх видань «Записок причетника» ясно, що саратовське (1898) не тільки не доповнене автором, але й значно скорочене цензурою, з приводу чого Марко Вовчок в листі до сина Богдана Марковича від 20 березня 1897 р. висловлювала рішуче незадоволення. Письменниця гаряче відстоювала свою редакцію, не погоджуючись друкувати роман, «як дозволює пан цензор». Але їй все-таки довелось поступитися, оскільки повне зібрання творів було немислиме без такого роману, як «Записки причетника».

Рука цензури помітна й на виданні роману 1874 р. (хоч воно вважається найбільш повним, коли порівняти його з іншими виданнями). Про це свідчать сліди явно цензурної правки у тексті «Записок причетника» цього видання: цензура випустила найбільш цікаві, інтригуючі місця роману, позначені у тексті багатьма крапками, а також неодноразовими вказівками на те, що нібито «затеряны листки рукописи» або «затеряны листки из записок».

І тільки за радянської влади читачеві було подано більш повний текст «Записок причетника» з розшифровкою ряду неясних місць у творі, з відновленням пропусків, зроблених цензурою. У встановленні цього тексту роману виняткове значення мав автограф «Записок причетника», виявлений в архіві М. О. Маркович, що зберігається у рукописному відділі Інституту російської літератури (Пушкінський дім) у Ленінграді.

Звірка тексту автографа «Записок причетника» з текстом звонарьовського видання показала майже повний збіг їх, за винятком деяких місць, які є в автографі і відсутні у виданні 1874 р. Автограф «Записок причетника», на відміну від видання 1874 p., містить не публіковані за життя автора передмову та епіграф до роману, а також ряд описів монастирського життя, які відновлюють загадкові «затерянные листки рукописи». На жаль, автограф «Записок причетника» зберігся лише частково: ряд розділів подано в ньому неповно, а кілька розділів і зовсім загублено (особливо в «Отрывке втором»). Проте і в такому вигляді автограф дає можливість значно поповнити текст роману.

Текст «Записок причетника», звірений з автографом, протягом останнього десятиріччя видано вже тричі: Марко Вовчок, Записки причетника. Послесловие и подготовка текста М. Д. Бернштейна, Держлітвидав України, К., 1955; «Русские повести XIX в. 60-х годов», т. 2, ГИХЛ, 1956; Марко Вовчок, Твори в шести томах, К., Держлітвидав України, т. 4, 1956.

В основу «Записок причетника», здійсненого Держлітвидавом України в 1956 р., покладено Звонарьовський текст роману, доповнений «Предисловием и воззванием к читателю», епіграфом і деякими місцями з автографа, що були випущені у виданні 1874 р. явно з цензурних міркувань. Доповнення ці у шеститомному виданні изято в квадратові дужки. В нашому виданні дужки збережено.

Проте незважаючи на значне поліпшення тексту «Записок причетника» в новому виданні в романі все ще залишається ряд нез’ясованнх місць, нерозгаданих натяків тощо. Справа в тому, що роман «Записки причетника» був задуманий в двох книгах, з яких друга повинна була повно і всебічно розкривати, за словами автора, «человеческие недоумения и неведения», що стосуються православного духівництва. Ось чому в першій книзі роману так багато натяків, не пояснених автором, таємничих діянь героїв, незакінченнх у своєму розвитку образів.

На жаль, ще й досі читач не може задовольнити своєї цікавості, бо другу книгу не тільки не знайдено, але й питання про існування її лишається не з’ясованим. У листах Марка Вовчка є згадка про те, що «Записки причетника» були перекладені французькою мовою відомим на той час французьким видавцем і перекладачем Тестом і опубліковані в газеті «Le Temps». Відомо, що переклад був зроблений непогано, проте не задовольнив автора, оскільки Тест дописав свій кінець до роману. З листа Марка Вовчка до Богдана Марковича, датованого 1903 – 1904 pp., видно, що Тест просив письменницю «надіслати йому весь рукопис», але, не дочекавшись, закінчив роман за своїм уподобанням – з новими героями і з приведенням причетника Тимофія «в мирну шлюбну пристань». Марко Вовчок пише синові про бажання Теста одержати «Записки причетника» в повному вигляді. Проте ми досі не маємо точних даних, чи Марко Вовчок закінчила роман і повністю надіслала його Тесту для перекладу французькою мовою.

Та навіть у незакінченому вигляді «Записки причетника» є одним з найцікавіших антиклерикальних романів і в наш час.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 4, с. 187 – 514.