Начальная страница

МЫСЛЕННОЕ ДРЕВО

Мы делаем Украину – українською!

?

Кухмистерская Слободка, Позняки, Осокорки, Бортничи – южная левобережная пойма в 1240 – п.п. XIX в.

Парникоза И.Ю.

Кухмістерська Слобідка-Березняки – село на березі Дніпра навпроти Звіринця. Виникла на поч. XVIII ст. на місці квартирування вояків (Вакулишин, 2014). Вперше згадується 1720 р. у грамоті Петра І як поселення на лівобережній заплаві – Кухмістерська Слобідка (територія сучасних Березняків). В літературі поширена версія, що назва слобідки пов’язана із первісною функцією поселення – обслуговування військ, які брали участь у спорудженні Старої Печерської фортеці (1706-15 рр.), і походить від розташованих тут польових кухонь (нім. «кухмайстер» – кухар). З 1720 фігурувала як володіння Києво-Печерської лаври, а в 1780 згадана як поселення «лаврських кухмістрів» (Пономаренко, Різник, 2003). Також висловлюється припущення що лаврські кухмістри нібито годували тут паломників (Приходько та ін., 2016)

Київ . Кухмітстерська слобідка Київ . Кухмітстерська слобідка
Рис. 2.4.3.82. Кухмітстерська Слобідка, позначена як Печерська на мапі Києва 1750 р. Рис. 2.4.3.83. Кухмітстерська Слобідка, позначена як Печерська на мапі Києва 1799 р. (1)

Наведені версії неймовірні, оскільки «польові кухні» і кухарі в російській армії з’явилися лише в 2-й половині XIX ст. До цього солдати були на «самообслуговуванні». Що вже казати про паломників. Згідно з документом 1780 р. тут не жили «лаврські кухмістри», а слобідка перебувала «під віданням лаврських кухмістрів» (Рибаков, 1997). Кухмістерська слобідка, як Лаврська слобідка позначена на мапі 1750 р. Зазначене це невелике селище і на мапах 1792 та 1799 рр. Дерев'яна парафіяльна церква Різдва Богородиці у Кухмістерській Слобідці була збудована не пізніше 1723 р. Зазначена на мапі 1792 р. (Храми Києва, 2001).

В кінці XVIII (18) ст. тут нараховувалося 94 мешканці в 25 будинках. Після секуляризації церковних земель у володінні монастиря залишилося лише озеро Тельбін, землі ж відійшли державі. Для ведення сільського господарства ці території не годилися в першу чергу тому що знаходилися на заплаві та регулярно затоплювалися (Приходько та ін, 2016).

Київ Київське лівобережжя Київ Зображення оз. Тельбін
Рис. 2.4.3.84. Київське лівобережжя на фрагменті мапи Київського намісництва за 1792 р. помітні Кухмітстерська Слобідка та Осокорки та гирло р. Віти (за http://phoenixhistory.blox.ua) Рис. 2.4.3.85. Зображення оз. Тельбін (1) а також Позняків (2) та Осокорків (3) на рукописній карті Київщини 40-х рр. ХVІІ ст. (За Люта, 1998)

Тельбін, Березняки. Вперше озеро Тельбін згадується у 1595 р. «З другого противь неводними также о Днепра доманемь на колтоби, коростешевь и тельбинь», а далі у 1605 р.: «З гранищ в речку панковскую речкою в тельбинь тельбинмь в Коростешевь», 1621 р.«в телбинь», 1650 р. «тут же на мосте за Днепромь у телбина», 1694 р. «Другога сеножать Подкурье по дальню гать рубежем, почав от озера Тербина жереломь Дарницою…», 1718 р. «Мельница…Телбинскага…и всекіе угодия обретаются и по ныне во владеніи кь Печерской обители…» (Смаль, 2002).

Озеро являло собою одне з староріч лівобережної заплави, що тягнулося від гирла Чорторою на південь, імовірно являючи собою загальну cистему лівобережних рукавів-стариць, що з’єднувалися з Дніпром в весняний час. Саме цю систему в давньоруських літописах імовірно називали Золочею. На найбільш ранньому зображенні – рукописній мапі 1640 рр., озеро Тельба (Telba) зображене на піщаній косі лівого берега біля сіл Позняки та Осокорки, береги яких з’єднані містком через Тельбу. На мапі показано, як в Тельбін впадають річки Дарничанка та Тростяниця. Дане озеро показано на плані І. Ушакова 1659 р, як «Озеро впадает в Днепр». Дійсно, як свідчать пізніші мапи, через Тельбін проходила в Дніпро річка Дарниця.

О. Смаль дослідивши семантику цього мікротопоніму прийшла до висновку про його походження від апелятиву «Тельба». Так могли звати людину, яка мала зв’язок з цією водоймою, звідки пішла назва приналежності «Тельба-Тельбін» (Смаль, 2002).

На мапі 1750 р. озеро Тельбін показане як довга дніпровська стариця, що тягнеться лівобережжям паралельно головному руслу Дніпра від південного закінчення суч. острова Венеціанський, повз Кухмістерську слобідку та с. Позняки на південь за межі мапи (Рис. 2.4.3.77.).

На мапі 1799 р. озеро не підписане, втім показано як комплекс озера, через яке протікає Дарниця та довгої лівобережної стариці – протоки. Цій протоці наразі відповідають залишкові озера – наприклад Біле, а далі система Підбірної. На мапі 1750 р. уся ця протока називалася озером Тельбін.

В 1733 р. з'являється назва ще однієї лівобережної заплавної місцевості розташованої поблизу озера Тельбін – Березняки. Вона походить від однойменного хутора, а той, у свою чергу, названий від березняку, а, отже, і від достатку березового сушняку та хмизу. Одночасно існувала і друга назва тутешньої місцевості – Тельбін (варіанти: Телбіно, Тербін, Телбин, Телбен, Тербіна, Тельбухіно), яку місцевість отримала від озера (Рибаков, 1997, Вакулишин, 2014).

Позняки. У 1571 р. згідно з люстрацією згадується село Позняки, як поселення «бояр путніх», тобто тих, хто справляв дорожню («путню») службу при київському воєводі.У 1631 р. Мойсей Позняк передав (або продав) поселення київському митрополиту Петру Могилі, який, у свою чергу, подарував його Братському монастирю (Рибаков, 1997).

Проте, ця інформація суперечить даним Н. Яковенко (1993):

«У трьох іпостасях живе родина бояр Позняків, родовим гніздом яких було с. Позняки під Києвом, що з часом перейшло у власність Києво-Печерського, а згодом — Братського монастиря. Дехто з Позняків — це київські міщани, згадані в ревізії 1552 р., дехто — черкаські бояри <…>; нарешті, ще одне відгалуження, володіючи на початку XVII ст. селищем Паньківщиною під Києвом, виступає як повноправна шляхта з гербом власним «Позняк» (Вортман, 2007).

У 1570 р. бояри з с. Позняки одностайно відхрещувалися від замкової служби та обов’язку жити в місті, посилаючись на отримане шляхетство (Клімовський, 2002).

С. Вакулишин(2014 р.)вважає, що хутір, потім село Позняківщина біля Либідської переправи через Дніпро. з двома городниками (Мойсеєм та Леоном Позняками) засновано 1635 р.

Російські царі-государі та українські гетьмани в ХVII-ХVIII ст. неодноразово підтверджували право володіння Братського монастиря

««на село Позняки на Дніпрі лежаче, з землями, з полями, орними сіножатями, городами, озерами, борами, лісами, іншими угіддями».

Діловоди вважали: головне, що маєток є, а тому і називали його кожен на свій лад – як Бог на душу покладе. В 1636 році поселення фігурує у письмових джерелах як «хутір Позняковщіна», 1666 і 1694 – як «село Позняки», 1781 – як «село Позняк» з 30 «власницькі хатами-подсуседкамі», 1787 – як «селище Позняки» з 97 «душами казенних людей».

В кінці ХVII ст. також вперше згадуються урочища Княжий затон та Срібний кол, як землі, що належали до с. Позняки (Грамота, 1694). З тексту документу не видно, чи це були затоки чи просто урочища. Згідно з Е. Мурзаєвим, у тюркських мовах «кол» може означати не тільки затоку чи рукав річки, але й просто річку, а також улоговину, долину (Мурзаєв, 1999; Вортман, 2007). В цьому ж описі фігурує заплавне урочище Телячев, сучасна локалізація якого невідома (Грамота, 1694).

Село Позняки також позначено на березі паралельної Дніпру стариці – оз. Тельбін на мапі 1750 р. Цей же населений пункт, але як «деревня Позняки» – показаний на плані 1799 р. на південь від протоки – озера Тельбін. Станом на 1723 р. у селі було 22 двори, 1897 – 870 мешканців у 174 дворах(Вакулишин, 2014)

Дерев'яна парафіяльна церква Трьох святителів у селі Позняках була збудована не пізніше середини XVIII ст. (Храми Києва, 2001).

Київ Озеро Тельбін Київ Озеро Тельбін
Рис. 2.4.3.86. Зображення озера Тельбін (1), с. Позняки (2),оз. Піщане (3) та с. Осокорки (4) на мапі 1750 р. Рис. 2.4.3.87. Озеро Тельбін (2) та «деревня Позняки» (1) показані на плані Києва 1799 р.

Осокорки. Точно не відомо коли виникло це село. Як згадував 1756 р. архімандрит Видубицького монастиря у «покірність доношених» до Генерального військового суду:

«по улаштуванні монастиря светлаго Архістратига Михайла Видубицького в Києві благовірним князем Всеволодом Ярославовичем російським в 1070 році надано оному ж Видубицькому монастирю село Осокорки».

У більш ранніх документах — королівських грамотах 1538 і 1541 рр. — стверджується, що монастир отримав право на свої землі від «великих князів руських» (а не саме від Всеволода Ярославича) і що це право спирається на старовинні документи, які, мовляв, існували, але загинули внаслідок татарських набігів (Закревський, 1968, Вортман, 2007).

Печерська лавра вважала права Видубицького монастиря на Осокорки сумнівними і настійно сперечалася за право на ці землі, намагаючись, крім всього іншого, позбавити Видубицький монастир підстави на лівому березі для Либідської переправи, яка успішно конкурує з її Наводницькою переправою через Дніпро. Тим не менше, найавторитетніші третейські суди визнавали лаврські претензії необґрунтованими і залишали село у володінні Видубицького монастиря.

В 1720 р. Лавра все таки домагається від Петра I передачі Осокорків їй. Виникла справа «Про спори Видубицького монастиря з Києво-Печерською лаврою про спірні ґрунтах». Зрештою київський губернатор Павло Голіцин і гетьман Іван Скоропадський наказали «про спірні ґрунти розмежування учинити». Село розділили на дві частини, віддавши більшу частину Лаврі. Розподіл цей ще більше розпалив пристрасті монахів. «Святі люди» стали чинити одне одному «чималі утиски, ґвалт, нападки і грабіжництва», організовували збройні напади, трощили будівлі, млини і били конкурентів «без пощаденія». Та все ж на картах Києва визначилися два селища: «село Осокорки» і «деревня Осокорки» (Рибаков, 1997). Дійсно, на плані 1799 р. село Осокорки показано, розділеним протокою (яка впадала в Дніпро приблизно в місці суч. затоки Берковщина), на дві частини: на півночі «Деревня Осокорки» на півдні «село Осокорки».

Дерев'яна парафіяльна церква св. Іоана Богослова у селі Оскороках була збудована не пізніше 1723 р. (Храми Києва, 2001). Згадується, що у ній в 1779 р. зафіксовано було 24 народження та 16 смертей (Ковалинський, 2008). Керівник малярні Києво-Печерської лаври Аліпій Галик (бл.1685 – 1768 рр.) писав, що малював церкви та іконостаси в Китаєві, Голосіївці, Пирогові, Вишеньках, Осокорках, Сорокошицях, Пакулі, на Стародубщині, в двох печерах і в Болдаївці на Либіді (Жолтовський, 1983; Прадідівська слава, 2006).

Станом на 1647 р. село мало 17 будинків, 1784 р. – 50 будинків, а в 1787 р. – 209 мешканців (Вакулишин, 2014).

Чорні лози – заплавне лучне урочище між озерами Тягле та Вирлиця згадано в грамоті Зігмунда І (1538 р.) у зв’язку з описом Осокорського маєтку. Наприкінці ХХ ст. на місці Чорних лоз збудовано квартали ж.м. Осокорки (Вакулишин, 2014).

Київ Осокорки Київ Осокорки
Рис. 2.4.3.88. Село (1) та «деревня» Осокорки (2) на плані Києва 1799 р. 3 – позначено розташовану неподалік «деревню Позняки» Рис. 2.4.3.89. Бортничі (1) біля річки Тростяниці, Гнідин (2) та Вишеньки (3) на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. (За Люта, 1998)

Бортники (суч. Бортничі). 1508 р. село Бортничі було куплено Київським Пустинно-Микільським монастирем у королівського толмача Солтана Албеєвича за 400 кіп грошей і, за свідченням ігумена цього монастиря Христофора Черницького, до початку 40-х років XVIII століття ні в чиєму іншому володінні не перебувало().

Село згадувалося 1581 р. у переліку маєтків Києво-Миколаївського Пустинського монастиря (Люта, 1998).

Бортничі згадані і у 1598 р. ().

Село підписане, як «Bortnyki» зображене на рукописній мапі Київщини 1640-х рр. неподалік київської дороги біля впадіння р. Тростяниця в озеро Тельба.

У документах Бортники згадуються в апеляції 1641 р. Теофіли Собєської про звинувачення Петра Могили у незаконній осаді (фундації) цього села. Проте, село, було лише відновлене (Люта, 1998).

у різні часи входили складу до Бориспільської сотні Переяславського, а з 1752 року Київського полку (1648-1782) (за іншими відомостями з 1765–1769 рр.), Київського повіту Київського намісництва (1781-1796)та Остерського повіту Чернігівської губернії (1802-1923)(, ).

У 1729–1731 рр. у селі налічувалося всього 60 дворів().

Як показує мапа Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр. на той час Бортничі були селом такого ж розміру як Осокорки. Село знаходилося на заплаві і було відділене від борової тераси фрагментом притерасної заплави сучасним озером Заплавне. На прилеглій боровій терасі розташовувалися лише казарми Млинок та кладовище (яке досі розміщено на тому ж місці). З борової тераси витікала річка (імовірно, Тростяниця) на якій було влаштовано Великий став. Далі вона протікала через казарми Млинок та впадала в систему рукавів та озер притерасної заплави (імовірна літописна Золоча). У цю ж систему збігав водотік сформований на захід від суч. Червоного хутора. На території села позначено церкву – імовірно Покровську, що згадується на почтаку ХХ ст. (Ковалинский, 2008).

Гнідин і Вишеньки. Села підписані як «Hnidyn» «Wiszynki» зображені на лівому піщаному березі Дніпра, неподалік Гнідина. В апеляції та позовах Собєської 1641 р. с. Вишеньки згадується разом з Бортниками як незаконно осаджене. Подібно до Бортничів Вишеньки існували з більш ранніх часів: ще у 1501 р. вони були надані князем литовським Олександром толмачу Берендею. 1564 р. село було відписане війтом Семеном Мелешковичем Києво-Печерському монастиреві; у 1593 р. згадане в описі маєтків монастиря архімандрита Никифора Тура; у 1628 р. як монастирський маєток сплачувало подимне з 6 димів.

У 30- ті роки XVII ст. сучасні приміські села Гнідин та Вишеньки належали Києво-Печерському монастирю. З їх історією пов’язано одно зі найцінніших джерел київської топографії – рукописна мапа-додаток до судової спарви Теофіли Собеської з Петром Могилою за задніпровські землі. Митрополит звертався до Люблінського трибуналу ще в 20-х р. судився з матір’ю Теофіли. Найраніший документ цієї судової справи від 27 червня 1629 р. засвідчує апеляцію митрополита до Люблінського трибуналу на попередні судові рішення щодо спору з Софією Даниловичовою, матір’ю Теофіли Собєської, за вирубку дерев та скоєння іншої шкоди, заподіяної ще у 1622 р. підданими батьків Даниловичової — Раїни Гербуртовни та Станіслава Жолкєвського з їхніх маєтків Борисполя і с. Глибокого Печерському монастирському маєтку с. Вишенькам:

«Подданих своих… по колко сот возънемал на каждии день у власную дуброву церковную до села Вишенекъ, будучую на урочища[x]Капустин, Ианиковъ, Гораиновъ, Ревковъ, Де[г]тевую долину у борокъ Неводницкии моцно кгвалтом, посылаючи розного дерева, такъ бортного, яко и кретовъ на борти згодного, также на будоване на вшелякие посудки домовие приналежачого, а особливе на дрова до килку тисеч возъ вырубали…” Загальна кількість вирубаних дубів досягла близько двох тисяч. Ця велика судова справа відобразилася у численних рішеннях Київського земського суду, де вона безпосередньо розглядалася, а також в декретах Люблінського трибуналу, куди звертались з апеляціями обидві сторони про призначення комісій і фактичне розмежування ґрунтів. Проте, засідання неодноразово відкладалося через нез’явлення сторін і визначення рішення ускладнювалося додатковими конфліктами. Так, у 1632 р. церковна Влада знову скаржилась на воєводину руську за незаконне осадження на Бориспільських церковних ґрунтах с. Теребухова. Декрет Люблінського трибуналу від 1636 р. приписував позваній стороні — дочці Даниловичової, бєлзькій воєводині Теофілі Собєській повернути на користь Києво-Троїцького Больницького монастиря додатково захоплені нею землі: урочища Іванич, Вольнич “з давнихъ вековъ до добръ… шпитальних Проваровъ належачих”; декрет приписував також знести осаджене с. Теребухів, а разом з ним і нове село Тудорків, котре Собєська осадила між 1632 і 1636 рр. Апеляцією 1639 р. Теофіла Собєська повідомила трибунал про взаємну претензію до митрополії за незаконне осадження на її грунтах П. Могилою сіл Вишеньок і Гнідина, а також описала межі своїх маєтків у відповідній контумнації. Факт осадження цих сіл митрополією на ґрунтах Собєської не був правдивим, оскільки згадані села вже були у власності Києво-Печерського монастиря 1593 р., при архімандриті Никифорі Турі — тобто ще до надання королем Сиґізмундом ІІІ Борисполя Станіславу Жолкєвському, котре відбулося 1597 р. Зрештою комісари, призначені трибуналом до розгляду цієї справи і межування кордонів маєтків сторін, засвідчили у дукті 1641 р. їхні межі. Справа розглядалася у київській ратуші в присутності земського київського судді Стефана Аксака, підсудка Лукаша Витовського та інших київських судових урядників, котрі засвідчили остаточне рішення суду. До справи була долучена мапа , яку ми тут часто використовуємо вя кості топографічного джерела того часу. На ній та інших мапах (які до нас не дійшли) були нанесені кордони маєтків, котрі цитуються в документі так, як це зображено на карті: починаючи від верхів’я р. Стариці (Staryca), на якій стоїть с. Красилів, кордон (granica) іде “от Днепра з урочысча Луки Богатое… в перевал Быстрыи, перевалом Быстрымъ у озеро Линово, од озера Линова попълюсками, коло того озера Линова ажъ до Сторожовои верби речкою, котора под Процов идетъ, до речки, до урочысча Плипилинчъ, а з Припилинчъ дорогою черкаскою, которая до Киева ведетъ, до урочысча Кия, где сосна была, од того урочысча Кия просто через дуброву, аж до городысча Бусурманского и до долины, которая именуется Тростенец; тою долиною ажъ до урочысча Капустина, где земля Барышпольская знеласе з землею манастырскою Печерскою; од урочысча Капустина тою ж долиною минаючи Канюково (…), где земля Николская знеслась з землею манастырскою Печерскою Гнединскою, од тамтол рубежами аж до гостинца, которыи от Черкасъ идет до Киева, од гостинца през лес под гору аж до речки Прокълеятици, тою речкою аж до ставу, тым ставом аж уверхъ Найдюнец-озера, заимуючи и Добрую Крыницу, а з Доброи Крыницы у озеро церковъное Нехотин, а тымъ озеромъ у Днепръ…"(Люта, 1998).

Більшість перелічених в дукті задніпровських київських мікротопонімів не нанесена на карту, але в комплексі з нею дають уявлення про ландшафт цієї території та його особливості того часу (Люта, 1998).

Як свідчить мапа Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр., с. Гнідин та Вишеньки знаходилися безпосередньо біля притерасної системи заплавних рукавів та озер (імовірної Золочі) на захід від краю борової тераси. Ці села за своїм розміром були більші за Бортничі.