6. Організація запорозької влади
Андрій Чайковський
Запорожжя було наче республікою. Там усі мали однакові права і обов’язки, а старшину вибирано більшістю голосів козацької великої ради. Кожний запорожець мав право пасивного вибору і міг доступити гідності найвищого достойника. Велика рада, або коло, було тілом законодавчим, мала право вибирати старшину і скидати її, як того зайшла потреба.
Звичайні збори великої ради збиралися щороку по Водохресті. Рада збиралася на голос січових литаврів на майдані січовім. Кожний мав обов’язок прийти на раду. Неслухняних зганяли старшини примусом і силою. Але всі приходили без зброї, здається тому, що не раз на раді так гарячилися, що могли себе покалічити або повбивати. На такій щорічній раді вибирано січову старшину.
Коли вже рада зібралася, виходила старшина, ставала посередині і складала відзнаки свого уряду: кошовий – булаву, генеральний суддя – печатку Запорозького війська, генеральний писар – срібний каламар. Старшина здавала звіт із своєї діяльності, і коли він вийшов на вдоволення козацтва, то вибирали тих самих старшин. Коли ж ні, то вибирали інших. Із козацького гурту подавали імена кандидатів, і за ким показалася більшість, той був вибраний. Найбільше церемонії було з вибором кошового. Він, по звичаю, скидався того вибору до трьох разів. Коли ж і за третім разом його таки вибрано, а він мимо того скидався, тоді стали його запорожці таки лаяти:
– Бери сякий-такий сину, булаву, а то виб’ємо палицями або і втопимо в Дніпрі.
Тоді вибраний кошовий кланявся товариству на всі сторони, дякував за вибір і відтепер був найвищим урядником Запорозької республіки. Але на тому ще не було кінця церемонії. Слідувало ще помазання. Кошовий виступав наперед, а який старий січовий дід мазав йому голову грязюкою, промовляючи:
– Не величайся тою честю і пам’ятай, що завтра можуть тебе скинути і знову станеш простим козаком-товаришем.
Мимоволі насувається тут на думку одне порівняння. Коли царів та королів, як вступали на престол, помазували пахучими елєями, бо то ж були «помазанники з божої ласки», то на Запорожжі помазували свого найбільшого достойника, що мав у руках право життя і смерті, болотом. Це ж незатерта риса запорозького демократизму.
Кошовий був найвищим достойником, найвищим суддею, котрий вирішував справи в останній інстанції. Він мав право карати смертю, затверджував вибір курінної старшини, розділяв землю і риболовні плавні між курені. Наставляв старшину по паланках, підписував усі грамоти, які виходили з січової канцелярії з додатком «з усім кошем». Кошовий був, кажучи по-теперішньому, президентом Запорозької республіки. Був першим виконавцем вирішень ради.
Його відзнакою влади була булава. Як виступав на раді або при якій іншій врочистості, то над ним несли бунчук бунчужні товариші.
Другою особою по кошовий був генеральний суддя, котрого теж щороку рада вибирала. Він вирішував справи в третій інстанції. На час неприявності кошового на Січі він його заступав. Відзнакою його уряду була печатка Запорозького січового низового війська.
Далі вибирано генерального писаря. Він був якби канцлером республіки. Провадив січову канцелярію, відчитував грамоти, які приходили, і складав грамоти від коша. Відзнакою його уряду був срібний каламар, який носив, виступаючи в своїм урядовім характері.
Генеральний обозний був (по-теперішньому) шефом генерального штабу. Заступав кошового на війні, вибирав і витичував місце на обоз в поході, укладав воєнні плани і наглядав саперські роботи.
Генеральний хорунжий зберігав січову хоругов.
Генеральний пушкар мав під собою запорозьку артилерію і дбав про неї, збирав артилерійські принаси.
Довбиш. Під його рукою були січові литаври, себто казанки з міді на ніжках, закриті зверху голою шкуркою, як на тарабанах, і булавки. На тих казанах він тарабанив, скликаючи запорожців на раду. До нього належав теж контроль на паланках, збирав з паланок хліб для січового товариства і підводи для війська. Він теж наглядав над виконанням присудів на засуджених.
Кантарлей. Був у ранзі полковника, був комісаром базарним на Січі, наглядав вагу і міру, відбирав мито від перевозів і десятину від крамарів на січовому базарі – торгове.
Товмач. Його вживали до перекладів з людьми, які приходили на Січ і не знали української мови. Він мусив знати українську, московську, грецьку, волоську, турецьку і татарську мови.
Шафар був генеральним скарбником, по-нашому сказати б, міністром фінансів.
Тих старшин вибирала велика рада. На тій раді вибирали також полковників. Одні з них не мали постійного призначення, інші були командантами полків у поході. Курені не були бойовою, лише адміністративною одиницею. Бойовими одиницями були полки, котрі називалися або від своїх полковників, або від городів України.
Велика рада, або велике коло, було найвищою законодатною установою. Вона вирішувала не лиш про вибір генеральної старшини, вона мала право скинути вибраних з їхніх урядів, потягти їх за пороблені промахи до відповідальності і покарати смертю. Велика рада могла збиратися, крім звичайно, щороку і кожного часу на надзвичайні збори. Рада вирішувала про війну і мир і вирішувала справи біжучі, які їй старшина до вирішення предложила, їй відчитував генеральний писар наспівші до канцелярії грамоти, і при кожній справі ставив кошовий питання:
– А що з тим будемо, панове товариство, робити? Надзвичайний збір ради відбувався, коли того заходила така потреба, що не можна її було відкладати до звичайних загальних зборів. На таких принагідних зборах могли скинути старшину. Мало це місце звичайно по якімсь невдалім поході, коли більшість схвильованого козацтва домагалася скликання ради. Не раз грозьбою силували довбиша, щоб виніс литаври. Тоді кричали до кошового:
– Складай булаву, собачий сину, не вартий ти її носити.
Як за тим була більшість, чи що до самого кошового, чи й до інших генеральних старшин, тоді мусили зложити свій уряд. Звичайно приступали до нових виборів, а уступившу старшину таки зараз судили і засуд виконували.
Подібно, як збори великої ради, відбувалися збори куренів. На тих зборах вибирали курінну старшину: отамана, суддю, писаря і кухаря. Вибір мусив бути затверджений кошовим отаманом.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 530 – 532.