7. Скарб Запорозької Січі
Андрій Чайковський
Запорозька Січ мусила мати свій скарб, своє господарство, доходи, з котрих треба було оплатити адміністрацію і військо з усім тим, чого війську було потреба, отож зброю, стрільна, одежу для війська, флот, провіант.
На ці доходи складалися: 1) воєнна добича, 2) добича рибна і звіринна, 3) десятина від хуторів у натурі, 4) оплати за перевози через річку і мита, 5) податок від млинів і від продажу муки на Січі, 6) податок від сімейних козаків на паланках, 7) підмога, давніше від польського, а відтак від московського уряду в хлібі, грошах і воєнному приладді за службу козацьку, 8) торгове від базарних купців на Січі.
Податок від хуторів, млинів і жонатих збирали по паланках окремі до того встановлені отамани. Комори цлові і перевозові стояли на річках в Переволочі, Кодаку, Кам’янці, Микитинові над Дніпром, в Гарді на річці Бузі, Самарі і польових річках. Тут побирали також і мито від тих товарів, що їх перевозили через запорозькі землі з по-сторонніх країн.
Московський уряд виплачував щороку підмогу Запорозькому війську, відколи Москва стала вислуговуватися Запорозьким військом у своїх походах на здобуття Чорноморського берега. Короткозорість запорожців не давала запорожцям передбачити, що, коли Москва запанує над берегами Чорного моря, то мусить і запорозькі землі під себе забрати. Тою воєнною підмогою запорожці самі засилювали петлю на шию, і чим більше тих підмог брали, а старалися взяти якнайбільше, тим сильніше ту петлю на своїй шиї зашморгували. А брали від Москви таке, що могли самі у себе добути. З Москви привозили на Запорожжя жито, яке можна було на Україні сіяти, а якого не сіяли, горілку і т. ін., коли пізніше Україна стала житницею для Московщини, то в давнину було навідворіт.
Доходи запорожців з риболовлі були великі. Риби було у річках, ставках і озерцях доволі. Рибу або консервували, в’ялили, сушили, або таки продавали постороннім покупцям свіжу. Рибою живилося по найбільшій часті січове товариство і поселенці на паланках.
Так само було багато різного звіра на Україні: диких коней, кіз, буйволів, оленів, ведмедів. Їх ловили запорожці для шкури. На українських річках були тоді ще й боброві гнізда. Цю шкуру продавали запорожці до посторонніх країв, а самі вдоволялися овечим смушком. Для того, що ще не всі рибні та звірячі місця були однаково видатні, то кошовий розділяв поміж курені щороку ті території чергою. Не однакові були ті райони і для того, що деякі були більше небезпечні від татарських набігів.
Полковники Прогноївської паланки мали обов’язок охороняти рибалок від татарської напасті і з того здавати кошовому звіти. Кожна паланка була зобов’язана платити до січового скарбу десятину з своїх доходів з господарства. З того йшла частина на вдержання паланчиної адміністрації, а решта йшла на Січ. Збірку десятини провіряв кантарлей. Ця десятина належалася січовому товариству за надання землі поселенцям, на що кіш виставляв грамоту з січової канцелярії. В такій грамоті був теж дозвіл на будову хуториків, зимівників, на закладання пасік, будову млинів і на уживання байраків, де заводили садовину шляхетної деревини. Байраками звалися невеличкі парцелі лісові, в яких садовини дуже гарно вдавалися.
Із тих усіх доходів Запорожжя найбільша частина йшла на військо, котрого треба було дуже багато. І не диво, бо це ж була воєнна республіка, котрої завданням і ціллю було воювати з ворогами хреста. Із тих доходів треба було удержувати адміністрацію, школу й церкву. Багато видатків йшло на кошти депутації до столиці Московщини. Туди їздили щороку великі валки і то не з порожніми руками. Треба було завозити подарунки, хабарі і хабарчики між московських ненаситних достойників і оплачуватися на кожному кроці.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 533 – 534.