8. Судівництво на Запорожжі

Андрій Чайковський

[Судівництво на Запорожжі описав рос. Історик А. Скаловський в «Исторій Новой Сѣчи» за оповіданням старого запорожця Микити Коржа, що помер 1835 р., проживши на Запорожжі від сьомого року життя. (Приміт. авт.)]

Карне судівництво на Запорожжі було дуже строге. Та не можна сказати, щоб воно з огляду на ті часи було варварське, бо по інших державах воно було строгіше і прямо нелюдське. Такі кари, як відрубування рук або ніг, відрізування вух та носа на Запорожжі не були знані.

Настромлювання на кіл траплялося дуже рідко і у надзвичайних випадках. Кара смерті була примінювана за вбивства, грабунки, за провини військові і зраду. Роди кари смерті були або відрубаний голови, повішання, утопления в Дніпрі, закопання живого злочинця в землю, або забиття киями. Голови відрубували топором.

Повішання виконували в такий спосіб, що засудженого саджали на коня, підводили під дерево, а коли засилили мотуза на шию, підганяли коня ударом, і засуджений повисав на гілляці.

Биття киями відбувалося в той спосіб, що засудженого прив’язували до стовпа, а біля нього клали в’язанку палиць і бочку з горілкою. Хто приходив туди, випивав чарку горілки, брав палицю і вдаряв винуватця по плечах. Як з ким козаки симпатизували, то удари були легші. Так само легко вдаряли того, хто заховувався по-молодецьки і видержував удари без голосіння й стогонів. Коли ж на якого винуватця було завзяття, то цей, певно, не виходив живий з-під такої операції.

Розуміється, що був визначений час, як довго засуджений мав оставатися під стовпом. Коли той час минався, його пускали вже як покараного. Таку кару приміняли проти того, котрий прогрішився проти обіту чистоти, коротко кажучи, карали так за справи любовні, або, кажучи по-запорозьки, за «скаканку на гречку». За крадіж карали смертю. Чому-то, як говорять старі хроністи, на Запорозькій Січі можна було лишити на дорозі гаманець з грішми, а ніхто не рушив.

У цивільних справах процедура була усна і зовсім проста. Було для паланчиних поселенців чотири інстанції, для січових товаришів – три. Про те судівництво довідуємося з оповідання столітнього запорожця Коржа. Візьмім такий простий випадок. На селі зробив скот сусідові шкоду в полі. Пошкодований, сконстатувавши, чий був скот, брав власника скота та йшли перед суд першої інстанції до полкового старшини. Церемоніал був такий, що обі спорячі сторони приносили калачі і клали на столі перед суддею.

– Чого вам треба від мене, люде добрі? – питав суддя.

Істець розказав, у чому діло і на скільки собі шкоду оцінює.

– А що ти на це скажеш?

– Правда, – каже, – була шкода, але не така велика, забагато з мене править.

Суддя посилав зараз посторонніх людей, щоб шкоду оцінили.

– Так, небоже, – каже суддя, – віддаси стільки-то.

Коли пізнаний з тим погодився, діло було покінчене, коли ж сказав:

– Не дам стільки, бо це забагато.

– Йдіть собі з богом до куреня, нехай вас там розсудять.

Пішли оба до другої інстанції, до куреня, і знову понесли калачі та поклали перед суддею.

– Чого вам треба, люде добрі?

Істець розказав діло і який випав присуд в паланчино-му суді.

– Чому ж не хочеш віддати? – питає пізваного.

– Забагато править.

Поперед усього курінний розсліджував свою компетенцію. Як обі сторони були з того самого куреня, то компетенція була усталена. Коли ж друга сторона належала до іншого куреня, тоді курінний посилав по того-то курінного, і розбирали діло разом. І тут траплялося, що суддя посилав своїх людей на оцінення шкоди. Відтак видавав такий присуд:

– Бачу, що в паланці по правді діло розсудили, бо й я так кажу.

Коли й тепер пізваний не був вдоволений і не піддавався тому присудові, відсилав їх курінний до генерального судді як до третьої інстанції. Знову приходили з калачами і з такими самими промовами.

Як генеральний суддя не знаходив причини присуд змінити, то говорив:

– Що ж, небожата, і в паланці по правді розсудили, і в курені, і я так кажу.

Якщо й тепер пізваний не хотів пристати на таке вирішення справи, тоді йшли до самого кошового батька як до четвертої і останньої інстанції. Тут знову відбувалося таке саме, як попередньо. Як присуд мав бути затверджений, то кошовий батько говорив:

– І в паланці, і в курені добре вас розсудили, і це потвердив і генеральний суддя, то і я так кажу. Заплати, небоже, та й тільки.

Коли пізваний і тепер сперечався, то кошовий прикликав своїх посильних:

– Ануте, хлопці, покладіть цього ледаря на лавку та всипте йому стільки-то палиць, щоб навчився суду шанувати.

І поти били палицями, поки не скаже, що вже той присуд приймає.

– Тепер заплати зараз! – приказував кошовий.

Коли ж зобов’язаний не мав з собою грошей, то платив за нього курінний отаман, а опісля стягав собі від нього.

Як бачимо, процес був короткий і доцільний, а екзекуція вироку була певна й коротка.

Спори між січовими товаришами вирішував у першій інстанції курінний отаман, коли обі сторони з того самого куреня; коли ж ні, то вирішували оба отамани. Значиться, що для них було лиш три інстанції. Спори на базарі між торгуючими вирішував торговий комісар кантарлей.

«…рос. історик А. Скаловський «Исторія Новой Січи…» – йдеться про Скальковського Аполлона Олександровича (1808 – 1899), українського і російського історика, статистика, економіста, етнографа, письменника і публіциста. Автор праці «Історія Нової Січі або останнього коша Запорізького» (ч. 1 – 3, 1846), на яку посилається А. Чайковський.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 534 – 537.