Друга піснь о святім великомученику Юрію
Юрій Федькович
О місто Віріто на сирийскім мори,
Наслав ти діявол великоє горе:
Бо змий там прелютий жив у тій столиці,
А нарід весь гинув без каплі водиці.
А змий лютий каже: «Загинете, люде,
Аж доки на жир ми по души не буде!
Для того за чергов жеребці мечіте!
На озеро моє по души ведіте!»
Як стало же місто жеребці метати,
Упало цареви дочку свою дати.
А царь нещасливий упав на коліна:
«Що ж, каже, робити? Се боже веління».
А царь нещасливий упав к сирій земли:
«Побив мене, каже, суд божий превельми!
Іди ж, каже, доню, та на божу волю,
А я до святого Юря ся помолю».
Убрали ж царівну у вінець рожевий,
Повели царівну та на жир змієви;
Она ж нещаслива на коліна впала,
До Господа Бога тяжко заридала.
Аж тут прилітає на білому кони
Як сонечко рицарь у срібнім шеломі.
«Чого ж ти, царівно, так плачеш та тужиш,
Коли же ти Богу й Христу єго служиш?»
«О рицарю, каже, втікай з сеї страни,
Аби не пожер тя той змий перепоганий!
О рицарю, каже, втікай з сего місця,
Бо змий препоганий з конем твоїм з’їсть тя!»
«Царевая дочко, не бійся нічого,
Не вдіє змий лютий нічо мені злого!»
«О рицарю, каже, не вірь в свою силу:
Вже много рицарства тут вік наложило!»
О ще ж бо цариця сю річ не сказала,
Аж тут вже велика тривога ся стала:
Бо вже і прилетів в огни змий прелютий,
Цілий як з желіза черленого кутий.
А рицарь же ясний поклав хрест на себе:
«О змию ж ти лютий, зо мнов битись треба!»
«О рицарю, каже, я битися стану;
Нема мені, каже, тебе й на сніданє!
О рицарю, каже, я битися буду:
Уже не з такими я мав тут оруду!»
І став же ся рицарь з змиєм лютим бити,
Та став же бо змий аж к земли ся клонити;
О став же ся рицарь з змиєм поберати,
О став же кінь білий змия тратувати.
О став же бо рицарь з змиєм ся бороти,
О стало ж ’го срібне копіє пороти!
«А що, каже, змию? Доста з тебе буде?
Чи хочеш на другу ставати оруду?»
«О рицарю, каже, вже більше не хочу:
Теперь бо аж вижу, з ким справу я точу!»
«З ким точиш, то й точиш, а вже ж бо по справі:
Минули тя, змию, учинки лукаві!
А ти, царя дочко, не бійся нічого:
Силяй сего пана на пояс шовковий!
А ти, царя дочко, набожна невісто,
Веди сего пана на поясі в місто!»
О веде цариця змия на припоні,
Аж нарід вжахнувся, та до земли ся клонить.
А рицарь ось каже: «Не бійтеся, люде,
Від нині на світі зміїв вже не буде!
Останнього сего тутки убиваю,
В імени Христовім я таке ділаю.
Зовуся я Юрій, і на повелінє
Христово вбиваю всіх змиїв насінє!
1 вірно хороню усі християни…
Хваліть Христа Бога во вік віков! Амінь!»
Примітки
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 583 – 585.