Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Історичні повісті / У запалі боротьби / 10. Чорнота у Константинові

У запалі боротьби

10. Чорнота у Константинові

Адріан Кащенко

Тільки увечері того дня Чорнота з своїми козаками перевізся через Случ на невеликих плотах, що звалися у запорожців тороками.

На превеликий жаль козаків, вони вже не захопили поляків у місті… Ті, мов навіжені, бігли шляхом на Збараж, заганяючи своїх коней на смерть.

Пан Домінік за ніч та день пробіг двадцять чотири милі, Остророг – двадцять миль, гетьман же Конецпольський, через те, що йшов цілу милю пішки, лишився далеко позаду своїх товаришів. Зате тепер він наганяв прогаяний час на тих конях, що взяв з стайні константиновського старости.

Гнати за поляками далі поночі Чорнота мав за неможливе, бо коні козаків були потомлені. Через те він, отаборивши повк на майдані, сам з Крицею пішов ночувати до знайомої йому корчми рудого Лейби.

У корчмі був страшенний гармидер: на столі стояли недопиті кухлі з вином та чарки з горілкою; настільник ввесь був мокрий од вина, що не вспіло ще навіть збігти додолу і капало з торочок червоними краплинами. Знать було, що ще за кільки хвилин тут бенкетували поляки. По лавах валялися недоїдки од панських закусок, а попід лавами й на підлозі була розкидана всяка зброя.

– Агов! Лейбо!.. – гукнув Криця на всю хату, одчиняючи двері у сусідню кімнату.

Ніхто не озивався. У кімнаті козаки побачили велике ліжко з купою подушок, на якому звичайно спав Лейба разом з своєю жінкою і купою дітей, тепер ліжко, як і вся горниця, було порожнє, а замість людей там панував такий дух цибулі, часнику й оселедця, що козаки аж поточилися назад од того духу.

– Бодай ти подавився тією твоєю їжею, пархатий! – скрикнув Криця.

– Повтікали! – додав Чорнота. – А шкода – треба б розпитати про ляхів.

– Або поховалися, – одповів Криця і почав обдивлятися під ліжком і по всіх закутках; та тільки всі їхні заходи були даремні: по всьому знать було, що господар за мить ще був тут, та тільки тепер кудись зник.

Не одшукавши ні у хаті, ні по коморах жодної живої душі, козаки почали самі хазяйнувати. Запалили світло, витерли з столу та з лав і, зібравши покинуті по лавах закуски, налагодилися було повечеряти, коли тут у хату уступив повковий осавул, а з ним з десяток козаків.

– Пане полковнику! – сказав осавул до Чорноти. – Товариство хоче з тобою перебалакати.

– А що скажете, панове? – спитав Чорнота, вийшовши з-за столу.

– Вертаймо назад, пане полковнику… – сказав один з козаків, розправляючи правою рукою чорні свої вуси.

– Як назад? – здивувався Чорнота. – Вороги спереду, а не ззаду! Чи, може, ви з глузду з’їхали?

– Та ні ще, Бог милував!

– Так чого ж то ви? Я хочу якнайскоріше гнати уперед!

– А що ми, у Бога теля з’їли?.. – сказав козак. – Чи не такі ми, як інші козаки, щоб, не ївши та з порожніми кишенями, гнати уперед, коли позаду лишився польський табір, повний срібла, золота та дорогої одежі й зброї!

– Та й справді… – почали гукати інші козаки, – що ми за блазні на світі, щоб тільки битись та кров свою проливати, а ті, що не б’ються, а йдуть позаду, панське добро собі забирають…

– Панове-товариші, славні мої діти… – почав говорити Чорнота з сумом у голосі. – Чи на те ж ми взялися за шаблі, щоб польське добро грабувати? За волю свою й дітей наших ми повстали, не стерпівши кривд, що їх завдавали нам гнобителі наші. От про це треба ввесь час пам’ятати!

– Так уже ж повигонили ми всіх ляхів та жидів з України і загнали аж сюди, за Случ, що не повернуться й у три роки! – доводили козаки. – Час би вже нам одпочити та, набравши панського добра, повернутись по домівках з коштовними подарунками.

– Боронь Боже од того! – умовляв Чорнота. – Перше, що за Случчю теж живуть наші земляки, українці, аж по саму Білу річку… Не кидати ж нам їх ляхам на поталу… Вдруге, що тільки розійшлися б ви по домівках, як на Україну прибуло б нове польське військо і перебило б вас поодинці. Того й у голову собі не кладіть, щоб оце поляки так уже й зреклися України! Треба гнати їх аж до Варшави і у самій Варшаві примусити їх стати з нами до згоди і присягнути на тому, що вони зрікаються України назавжди.

Козаки мовчали, сумно похиливши голови; Чорнота ж, упевнившись у тому, що поміж козаками ходять непевні думки, пішов з корчми до свого повку і, зібравши докупи все своє товариство, умовив козаків як світ завтра виступати і гнатись за ворогами далі.

Коли Чорнота повертався з майдану до Лейбиної корчми, небо над містом освітилося полум’ям пожежі, вулицями ж то з того, то з другого боку вчувався гомін козаків та репетування на пробі. То Перебийніс з своїми козаками підпалив костьол і вибивав польських чернеців-єзуїтів та жидів, які не вспіли або не спромоглися втекти разом з польським військом.

Не лежало серце молодого полковника до вчинків козацьких загонів, та спинити козаків Перебийноса не тільки він, а, певно, й сам гетьман не спромігся б, бо то було б однаково, що піти проти волі й бажання свого народу, що помщався за свої вікові кривди; хоч та помста, може, окошилася й не на тих, хто справді був винен у покривдженні і знищенні прав українського люду.

Повернувшись до корчми, Чорнота з Крицею знову сіли за вечерю, розмовляючи про те, що справа визволення України з польської неволі йде добре і що є надія на рішучу перемогу козаків.

– Аби тільки наш гетьман не йняв полякам віри, – сказав Чорнота, – та не припиняв війни, аж поки не добудемо ми Варшави, а то аж ніяк не викрутяться тепер ляхи з наших рук… Наступили ми їм на хвіст, то доберемося й до голови.

– А слухай!.. – сказав стиха Криця. – Щось тріснуло у кімнаті. Отже, нехай не вип’ю я чарки горілки, якщо Лейба не тут!

– Та де ж йому тут бути, коли ми обшукали всі закутки? – одповів Чорнота.

– Знаю я добре їхні жидівські вигадки: або у димарі сидить, або під підлогою.

У ту хвилину вже зовсім гуло почулося, як у кімнаті застукотіла дошка, і коли козаки увійшли туди з світлом, то побачили, що з-під ліжка вилазив рудий Лейба.

Лейбу недурно прозвали рудим. Його довга, скуйовдана і, мабуть, зроду не стрижена борода та довгі закручені пейси були такі руді, що, здавалося, наче горіли вогнем. До тих рудих пейсів та бороди треба ще додати довгого, з закарлючкою носа, маленькі рухливі очі та довгого, до п’яток лапсердака, і тоді перед нами й буде справжній рудий Лейба.

Не підводячись на ноги, жид став навколюшки так, що довгий його лапсердак лежав на підлозі, мов крила того індика, що напиндючився перед індичкою.

– Ой пане Чорнота! – скрикнув Лейба, цілуючи поли полковницького жупана. – Ой, яке щастя… яке щастя… що ви потрапили до моєї корчми!..

– Кому, може, й щастя, – сказав Чорнота навмисне суворо, – а Лейбі смерть!

– Ой пане хороший! Ясновельможному панові жарти, а бідному жидові душа мре! Ой вай мір!.. Ріжуть нас, бідних жидів, по всій Україні. Бог послав на нас гнів свій за гріхи наші, і ріжуть козаки діточок наших, мов ягняток… як різали тільки за часів фараонів єгипетських! Та я тепер нічого не боюся! Я зараз пізнав голос пана Йвана й сказав собі так: тепер, Лейбо, не бійся нічого, – Бог послав тобі збавителя!

– Та чого ти справді так нам зрадів? – обізвався Криця. – Що ми тобі – свати чи брати, що ти на нас таку надію покладаєш?

Лейба встав з колін і одповів таємно:

– А хіба пан Криця забув, як його шукали жовніри, коли він ще торік приходив на Волинь підмовляти людей до повстання? А хто пана сотника тоді переховав?

– Так ти ж, вражий жидюго, за те двісті злотих з мене взяв!

– Пхе!.. Двісті злотих!? А інший і гроші б узяв, і полякам на вас виказав! Козаки засміялися:

– Не бісів жид, як викручується!

– І вельможного пана полковника я давно знаю: ще як ви, ваша милость, пане Йване, були простим козаком! Ге! Лейба знає, – у пана добре серце… А тепер я ще панові дам щось таке, що за нього він подарує мені коня – душу мою зрятувати!

– Що ж то ти мені даси? Може, гроші? Так я ж не жидовин, щоб їх узяти.

– Ой!.. Що там гроші! Такому бравому козакові, такому красуню, як пан Іван, та ще й полковникові, хіба потрібні гроші? Йому треба вродливої дівчини… кохання треба… От що. Це тільки нам, бідним жидкам, потрібні гроші!..

– Годі вже брехати! – перебив нетерпляче Чорнота. – Говори, що маєш!

Лейба поліз у глибоченну кишеню свого лапсердака і витяг згорнений учетверо клаптик паперу.

– Це вам цидулка од панни Янушівни!

Чорнота нервово вихопив папірець з руки Лейби, бо йому дуже було неприємно бачити, що цидулка його коханої, той папірець, до котрого вона доторкалася своїми маленькими пучками, була у брудній кишені смердючого жидівського лапсердака.

З каганцем у руках Чорнота пішов до столу і розгорнув папір. Лист був коротенький, написаний по-польському похапцем.

«Мені соромно за батька, – писала Галина, – що він порушив своє слово та примусив і мене до того силою. Моє єдине бажання, щоб якнайскоріше побачитись з тобою, мій любий Іване».

Чорноті стало легко та любо на серці, і, перечитавши цидулку кілька разів, він вдарив рукою по столу і весело гукнув:

– Гей, Лейбо!.. Тягни нам меду… Та гляди – не абиякого, а такого, щоб грав піною, як живий. Ми вип’ємо за мою наречену!

Лейба метнувся кудись і, незважаючи на те, що не запалював собі каганця, скоро з’явився з двома кухлями, а у тих кухлях аж через вінця шумувала піна.

– Поздоров, Боже, вельможним панам пити! – сказав Лейба, кланяючись і ставлячи кухлі на стіл.

– Тепер клич свою Рівку… – сказав Чорнота. – Нехай спряже нам на поход курку та зварить крашанок.

– Ой вай!.. Вельможний пане! Моя жінка й усі діти вже досі у Львові. Вже минув тиждень, як я їх вирядив.

– Ти мені не бреши, христопродавець… а то… Послухай лишень у вікно, що там у місті Перебийніс з своїми козаками виробляє… Гляди, щоб і тобі того не було!

Лейба одчинив вікно, і, почувши з майдану гвалт і жахливі вигуки, нещасний затрусився всім тілом і кинувся Чорноті до ніг:

– Ой нене… рятуйте мене, пане полковнику! Де ж було лишати тут жінку й дітей, коли тут ріжуть нас, як курчат на шабас… Немає жінки!

– А сам же, іроде, чому не втік разом з жінкою?

– Ой ясновельможний пане! Як же було мені тікати, коли тут саме був добрий заробіток? Такий заробіток, що вже такого, мабуть, і довіку не буде. Тільки кільки тижнів пиячили польські пани й жовніри. Де, пане, точиться кров, там ще більше ллється горілки й котиться грошей!

– Ах, ти, іудина душе! – скрикнув Чорнота. – Що ж тобі з грошей, коли тебе заріжуть, як барана?

– Ой вай… Не кажіть так, мостивий пане! Ви маєте у руці полковничого пернача, щоб мене захистити!..

– Дарма! Од козаків Перебийноса не захистить тепер жида не то що полковничий пернач, а навіть гетьманська булава! Прийшов на вас страшний суд! Чорт надав тобі тут лишатися. Що я тепер маю з тобою робити?

– Дайте, добрий пане, мені коня. Я одягнуся у хлопське вбрання і втечу з міста слідом за поляками.

Чорноті шкода було жида, бо хоч і за гроші, а він часом ставав у пригоді й козакам; до того ж його взагалі вадило од крові неузброєних людей. Через те він нахилився до того, щоб зрятувати Лейбу, а заразом скористуватись з його втечі і переслати листа своїй коханій Галині.

– Добре, – проказав він після мовчанки, – зрятую твою жидівську душу. Та тільки щоб і ти зробив мені за те послугу: догнав би пана Януша і потай од нього передав би панночці Галині листа.

– Зроблю, зроблю, пане! – скрикнув Лейба, цілуючи Чорноті руки і підстрибуючи з радості то на одній, то на другій нозі. – Ой, яка хороша панночка! Ой, яка красуня… Далебі, що перша на всю Україну й на всю Польщу!

Він кинувся до своєї кімнати, одсунув там під ліжком половицю і зник під підлогою, щоб забрати там свої гроші. Чорнота ж тим часом попросив Крицю піти до повку і добути Лейбі коня.

Скоро Лейба повернувся і обережно, мов дитину, постановив у куток на лаву лантушок з грішми, а Чорноті подав паперу й олівця:

– Пишіть, вельможний пане, а я буду лагодитись у дорогу!

З тим він знову зник під широким ліжком своєї Рівки.

Чорнота тим часом писав:

«Променяста моя зіронько! Квітонько моя запашна, Галочко! Поки живий буду, не зречуся тебе, моє коханнячко й надія. Хоч куди завезе тебе батько, – я скрізь тебе знайду і або виблагаю, або візьму силою, а будеш ти моєю».

Скоро біля корчми стояв кінь, а Лейба, переодягнений селянином, прив’язував поза сідла свій лантушок з грішми.

– Куди ж тебе нечиста сила несе з пейсами та жидівською бородою? – скрикнув Чорнота і, затягши Лейбу знову у хату, заходився одрізувати йому своєю шаблею пейси й бороду.

Лейба аж корчився з жалю за пейсами. Він цілував Чорноті руки і ноги, щоб той лишив його так, як він був, тільки Чорнота, опасуючись уже не тільки за життя Лейби, а й за долю свого листа, попросив Крицю придержати жида і одрізав бідному Лейбі сперше пейси, а далі і всю його довгу скуйовдану бороду.

– От тепер уже тебе й Рівка твоя не пізнає! – жартували козаки, виводячи Лейбу з хати. Лейбі ж було не до жартів: бідний жид аж хитався з горя і, сідаючи на коня, плакав гіркими сльозами.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 183 – 189.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1428

Модифіковано : 8.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.