19. Невдалий штурм Замостя
Адріан Кащенко
Обходити Замостя з північної сторони Чорноті треба було далекими шляхами, і через те він пішов до повків, які йому призначив гетьман, з раннього ранку. Побачивши замість повків натовпи неузброєних селян, Чорнота ремствував на гетьмана і лаявся, а проте, відкладати справи вже не хотів, і, одібравши трохи зброї з певних козацьких повків, порозділяв натовпи на сотні та курені і рушив до лісу, покладаючись на обіцянку Хмельницького доглянути за штурмом з східного боку города.
Скоро після обідньої пори, коли Чорнота був ще милі за дві од Замостя, до нього досягли вибухи гармат. То по наказу гетьмана покотилася гуляй-городина і покотилася далеко раніше, ніж було потрібно.
Дивовижна башта покотилась, та тільки ладу у ній не було ніякого. Чорнота стяг на неї аж десять гармат, а Хмельницький не дав до тих гармат пушкарів; людей у гуляй-городині було як комашні, а стріляти не було чим, бо й рушниць було обмаль; дати розпорядок усередині гуляй-городини теж не було кому, бо старших не було призначено і ніхто не знав, що кому робити.
Як тільки гуляй-городина наблизилася до Замостя гонів за троє, з мурів його почали палити у неї з великих гармат. Спочатку ядра не влучали, але далі одно влучило і, перебивши посередині башти колоду надвоє, впало у натовп, покалічивши й повбивавши кільканадцять душ.
Тоді й на гуляй-городині люде кинулися до гармат і почали з них палити, та тільки що ж то була за пальба, коли посполиті не вміли до ладу навіть набити гармату. Ядра з гуляй-городини або орали землю, або намагалися долетіти до неба.
Ще скільки польських ядер прошуміли поуз гуляй-городину, вона ж все помалу посувалася до мурів, повних польського війська, мов примара на невидимих колесах. Аж ось велике ядро влучило прямо на верх гуляй-городини, що був повний людей. Почувся галас, стогін та прокльони. Верхня підлога гуляй-городини залилася кров’ю розірваних на шматки людей, і та кров потекла у нижні поверхи.
– Терпіть, брати! – підняв голос до покалічених та наляканих товаришів невідомий підстаркуватий козак. – За святу віру та рідний край муку приймаєте! От постривайте, я сам направлю гармату… Я повчу їх, єретичних синів!
Спокійне слово досвідченої людини трохи вгамувало збентежених, і у кого були рушниці, ті почали палити з них на мури.
Згодом од Замостя почали вже долітати до гуляй-городини й кулі, і то, мов чмелі, гули понад вухами козаків, то, застогнавши, билися об соснові колоди, то, нарешті, влучали у живе козацьке тіло і хряпали по кістках.
Гармати по мурах щодалі все частіше викидали цілі снопи полум’я та великі руна сивого диму, лунаючи своїми вибухами по всіх околицях, мов грім з градової хмари. Незвичні до війни посполиті хрестилися й молилися, бо й зроду вони не то що не бачили такого пекла, а й не чули, щоб таке бувало на війні.
Що ближче підкочувалася гуляй-городина до мурів, то все частіше й дужче били в неї великі ядра. Чимало вже колод у ній було поперебивано, а по землі, де вона просунулася, лишалася вже кривава річка. Стогін та лемент піднімалися од гуляй-городини до самого неба, а проте, нікому з поспільства і в думку не впадало, щоб тікати з неї.
Докотилася, врешті, скривавлена башта мало не до самих мурів. Уже можливо з верху її розглядіти на мурах різнокольорове вбрання та блискучу зброю поляків. Ось-ось можна буде докинути до ворогів навіть списом. Аж тут у вугол башти відразу вдарило три ядра і геть вирвали з вугла кільки колод. Затрусилася з того гуляй-городина, захиталася, почала хилитися набік і розсипатися, давлячи колодами тих, що були усередині. Жах обхопив всіх, хто був на гуляй-городині, а тут ще й підлога на вершку її розійшлася і крізь колоди почали провалюватися люде й гармати на голови тим, що були нанизу.
З галасом тоді кинувся натовп недобитків з своєї заклятої могили – гуляй-городини – на поле, але й там чекала їх недоля, бо з стін Замостя летіли їм навздогін польські кулі.
Полковник Головацький хотів було з своїми козаками завернути, по наказу гетьмана, втікачів назад, та, побачивши, що гуляй-городина розвалюється, не наважився виконати той наказ і пропустив втікачів до місця, безпечного од куль. На полі біля мурів Замостя лишилася тільки велика купа колод і трупів, облитих кров’ю українських борців за волю своєї батьківщини.
Недобре віщувало серце Чорноті, коли задовго до вечора пальба на сході припинилася, проте, не відаючи, що сталося, він робив своє і, діждавши вечора, посунувся з лісу на стежки поміж болотами до північної сторони Замостя.
Попереду у нього йшло кільки сот козаків з рушницями, слідом кільки тисяч неузброєних селян несли оберемки хмизу, щоб закидати тим хмизом рівчак, за ними дві з половиною тисячі селян несли півсотні довгих драбин, зроблених так, що на всякій драбині двоє козаків мали лізти поруч; позаду ж всіх йшли узброєні шаблями й списами козаки, що мали по драбинах штурмувати стіну.
Знаючи про височінь мурів та глибочінь рівчака, Чорнота розумів, що вдертись на стіну йому пощастить тільки при умові, якщо він підійде до мурів і закидає рівчак потай од польських вартових, і через те він сам йшов пішки попереду козаків, показуючи стежку до того мосту, через який пропускали у місто селянок.
Було вже зовсім темно, і доводилось добре придивлятися до стежки, щоб не потрапити у болото. Коли до мурів лишалося гонів з двоє, поперед нього виникла з темряви постать людини і з жахливим скриком кинулася бігти назад до города.
Догадуючись, що то був втікач з Замостя, несподівано застуканий їм на своєму шляху, Чорнота мав за потрібне піймати його, щоб втікач, добігши до хвіртки, не збентежив би всю кріпость. З такою метою він кинувся доганяти невідомого, але той, побачивши погоню, вихопив з-за пояса пістоль і випалив у Чорноту. Куля не влучила, бо втікач поспішався, але все ж таки той постріл накликав на козаків нещастя, бо вже через хвилину на мурах заворушилися вартові. На гіршу біду, з другої стежки Чорнота почув несамовитий скрик знакомого голосу рудого Лейби:
– Ой вай мір! Змилуйтеся!
Не вспів Чорнота гукнути до Лейби, щоб не рушився з місця, як той кинувся тікати до кріпості, сотник же Кухольчук, що вів на тій стежці перед козакам, щоб не дати Лейбі втекти і виказати про них полякам, випалив у нього з рушниці і вбив сердешного на місці, збивши у кріпості ще більший бешкет.
Козацький ватажок бачив, що доля йому не сприяє, та не такий вже він був, щоб легко скоритися зрадливій долі. Не маючи часу подивитись, що сталося з Лейбою, він кинувся вперед, щоб скоріше добігти до окопів, поки вороги не збіглися.
– Швидше, діти! Швидше до мурів! – закликав він за собою козаків. – Закидайте рівчак, поки вороги не опам’яталися!
Кільки тисяч селян підбігало сотнями до рівчака, і в’язанки хмизу цілими хмарами летіли униз, де замість води була сама тванюка.
Місток для піших людей поляки вспіли підняти зараз же після перших пострілів, тепер же, як тільки почали козаки закидати рівчак, з мурів почали стріляти спочатку тільки поодинокі вартові, але щодалі постріли частішали.
– Скоріше, скоріше, панове молодці, – підбадьорював селян Чорнота, ходячи понад рівчаками. – Жвавіше тягніть драбини!
В’язанки хмизу хутко летіли униз, і дно рівчака щохвилини піднімалося угору, та все-таки, щоб закидати рівчак, треба було немало часу. Врешті-таки у кількох місцях він був закиданий, і, як морська хвиля підкочується до берега, так козаки перебігли через рівчак і спинилися тільки біля мурів.
– Драбини сюди!.. Драбини!
От підтягли й драбини і почали їх піднімати. Довгі були ті драбини й важкі… Треба було довгих дрючків, щоб їх підважувати. Доводилося знову гаяти час, а проте у Замості давно вже всі піднялися на ноги.
Поки притулили козаки до стін драбини, на мури до гармат прибігли вже пушкарі, і перша ж гармата обсипала козаків залізними горіхами. Слідом прибіг з кількома хоругвами жовнірів комендант, і після деякої метушні з мурів почалася рясна пальба.
Великий гомін збився біля мурів: козаки вже лізли по драбинах, враз цілими десятками, але жовніри кидали з мурів заздалегідь наготовлені каміння й навіть колоди, збиваючи з драбин униз і калічачи враз по кільки десятків козаків. Хрящали козацькі кістки, трощилися колодами голови, і на землю замість людей падали знівечені козацькі трупи.
Попід стінами пішов стогін сотень покалічених козаків, на мурах же голосно святкували перемогу.
Вже з півгодини лізли козаки на стіни, а ще ніхто не доліз до верху. Сум узяв козаків за серце. Попід драбинами вже лежали купи мертвих і скалічених, і всі побачили, що лізти на драбину все одно було, що йти на видиму смерть. Чорнота помітив, що козаки почали вагатися.
«Не вернуся звідсіля живим! – рішив він. – Не дам зрадливому гетьманові з себе глузувати!»
– Панове молодці! – гукнув він до козаків. – Брати мої рідні! Діти мої безталанні. Глузують з нас вороги наші на мурах!.. Святкують наше безголов’я! Не дамо ж сміятися з себе! Не втопчемо козацької слави у болото! Кому мила Україна та дорога козацька слава – гайда за мною!
З тим він вихопив з піхов шаблю, взяв її за поперек У зуби і кинувся на драбину.
– Куди ти, Чорнота? Схаменися! Пожалій свою долю молодецьку! – гукали до нього полковники.
Але козаки знову палахнули одвагою.
– Не дамо, пани-брати, самому обозному загинути!
От знову драбини почорніли од натовпів козаків, а попереду всіх, вище всіх, стрибаючи з щабля на щабель, ліз Чорнота.
Не вспіли поляки ні колоди йому назустріч покотити, ні камня кинути, як він опинився вже біля самого верху і, вихопивши з рота свою шаблю, вдарив нею по руках тому жовнірові, що силкувався зсунути його драбину набік. Ще одна щабля – і він на версі… Аж тут прямо проти нього вибухнула рушниця, і гостра біль пройшла йому крізь ногу…
Захитався козак; нога залилася кров’ю й однялася; все тіло його зомліло; у очах потьмарилося… і, впустивши з рук шаблю, впав Чорнота з верху драбини униз.
Охнули козаки, як один, підняли з купи трупу свого ватажка, поклали його непритомного на ноші і понесли геть од проклятого місця, де зазнали такої недолі.
Лишившись без ватажка, козаки припинили штурм і, зібравши тих з покалічених, хто був ще живий, сумними рядами пішли поміж болотами назад до свого табору.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 239 – 244.