1. Татарська руїна

Адріан Кащенко

Хоч доба татарської руїни та турецької неволі є найдавнішою добою українського життя, а між тим про ту добу до наших часів збереглося чимало народних дум та пісень тоді, як про події з життя, наприклад, таких видатних козацьких ватажків, як Іван Сірко та Кость Гордієнко, що жили на 150 – 200 літ пізніше, не збереглося до наших часів жодної думи, жодної пісні. Пояснення до цього можна знайти тільки у тому, що татарські напади й бусурманська неволя надмірно тяжко вражали всю українську людність и найгострішим болем відбивалися у серці народних мас.

Справді: з історії відомо, що року 1482 кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю Київщину і погнав у неволю бусурманську з міст та сіл Київщини всіх, хто не вспів поховатись по лісах, і навіть всю людність самого Києва, разом з воєводою київським Іваном Ходкевичем та його родиною [Антонович та Драгом. Іст. пісні М. Н., стор. 84]. Через кільки років він теж саме зробив з Волинню й Поділлям. За кільки років його наскоків на Україну з її земель було забрано у Крим кільки сот тисяч невільників та невільниць. Далі відомо, що року 1537 з України татари погнали у Крим 15 000 невільників, а року 1575 – 55 340 невільників. Далеко ще більше було забрано у неволю року 1589 з Галичини й Поділля, в 1593 – з Волині, в 1640 з Київщини та 1653, 1666, 1667 і 1671 – з усієї України.

Знаючи ці числа, легко собі уявити, який розпач панував на Україні під час таких татарських наскоків! Які величезні натовпи невільників гнали у Крим, можна бачити з того, що, як каже д. Антонович [Іст. П. М. Н. 1. стор. 97], один жид міняйла, сидячи у Перекопі біля брами всякий раз, як гнали невільників з України, питав, чи лишилися ще люди на Україні і звідкіля їх там береться така сила [узято з трактату Михалона Литвина 1548 р. – М. Ж.].

Набігаючи на Україну, татарська орда, кількістю тисяч у двадцять-тридцять душ мала удвічі, а часом і утричі більше коней, бо всякий татарин гнав на поводі одного чи двох вільних коней, щоб в’ючити на них здобич, і у всякого з них біля сідла були прив’язані чималі пасми ремнів, різаних з недубленої шкури, що звалася сирицею, щоб було чим в’язати «ясир», себто живу здобич.

Вскочивши несподівано в Україну, татарська орда поділялася на три загони, з которих один біг верст на сто уперед, другий на стільки ж у праву руку і третій у ліву. Одбігши так од головного табору, всякий загін поділявся ще на три загони, а далі ті загони верст за 150 од головного табору поділялися ще всякий на три загони, ставало 27 загонів, а врешті велика площа України верст на 500, а іноді й більше упоперек вкривалася кількома сотнями татарських загонів, немов павутиною. Після того татари починали ловити людей, в’язати їм за спину руки і заганяти до своїх таборів. Ловили татари людей і в селах і у полі під час жнив або сіянки. Змагання з татарами по селах майже ніколи не бувало, бо селяне не мали зброї; всяк намагався тільки втекти й переховатись, коли ж траплялося, що хтось змагався, так того зараз же вбивали. По містах людність інколи поспівала узброїтись і оборонялася од татар, але й те не завжди її рятувало, бо татари, натрапивши на опір, подавали про те звістку до головного або до другорядного табору і звідтіля прибігала татарам поміч. Певний захист од татар був тільки по замках та кріпостях, на котрі татари нападали дуже рідко, бо під час несподіваних наскоків вони не возили з собою гармат.

Зігнавши людей з усієї околиці до свого табору, татари села підпалювали, а ясир (невільників) порядкували до походу: людей похилих, що вже не здатні були до невільницької праці, татари не брали у неволю, а вбивали або на місці, або пригнавши у табір, недолітків же, які не мали ще сили добігти до Криму і крутилися цілими натовпами біля матерей, кримські хижаки розгонили й давили кіньми.

Про жах татарської руїни маємо художній уривок з народної пісні:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багацтво розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

А по ногах ланцюг б’ється.

А я бідний з діточками,

Піду лісом, стежечками;

Нехай йому із водою!

Ось, ось, чайка наді мною.

Співається тут про селянина, що врятувався з дітьми у лісі, мила ж його, себто дружина, не вспіла втекти і дісталася в неволю татарам. Цей уривок, хоч він і невеликий, дуже яскраво обмальовує татарську руїну і згадує про другий засіб переховування од татар; це – влізти з головою у воду і дихати через продовбану очеретину. Пісня пояснює, що чоловік не сховався у воді через те, що побоявся, як би його не виявила чайка, котра крутилася й скиглила над річкою, мабуть маючи неподалеку гніздечко.

Ввесь жах, що переживала людність під час татарської руїни, жаль за втраченою волею, нудьга у неволі за рідним краєм, за батьками, за дітьми, за милим або милою, та муки невільницького життя у чужій країні – «у вірі бусурманській», як народ говорив, мов у люстрі відбилися у великій кількості народних дум та «невільницьких плачів», складених на різні випадки з невільницького життя і, хоч з того величезного народного скарбу збереглися до наших часів на протязі чотирьох віків майже найдрібніші скалки, а проте й вони розкривають нам очі на минуле.

Який розпач, плач та лемент лунали по Україні під час татарських наскоків, можна бачити з того, що по народній пісні навіть бездушна рослина, береза, почорніла з жалю:

Ой у лузі береза стояла,

А на березі зозуля кувала;

Питалася зозуля берези:

«Ой, березонько, чого ти не зелена?»

Ой, як я маю зеленою бути.

Коли підо мною татари стояли,

Копитами землю грасували,

Мечем гілля обтинали.

Загальний сум людей, що лишалися після татарського наскоку на руїнах своїх осель без дітей та близьких людей, відбився у перших словах думи, з котрої до наших часів зберігся тілько невеликий уривок:

Зажурилась Україна, що нігде прожити –

Витоптала орда кіньми маленькії діти,

Ой маленьких витоптала, великих забрала,

Назад руки постягала, під хана погнала.

Опріч нападів татар цілими ордами у кільки десятків тисяч коней, на Україну майже щороку й щоденно набігали дрібні загони татарських добичників, що звуться у народних думах «ушкалями». Не маючи великої сили, ушкалі ходили через степи потайно, ховаючись по байраках та обминаючи села і захоплювали людей здебільшого під час праці на полі, як згадується у думі про Коваленка:

Ой в неділеньку рано пораненько

Да зібрав женців да Коваленко,

Да усе женці да й одбірнії,

Поробив їм серпи да все золотії…

Ой повів женців на яри-долини,

На яри-долини, на яру пшеницю.

«Ой жніте, женчики, обжинайтеся

І на чорну хмару озирайтеся,

А я піду додому пообідаю,

Жінку та діточок да одвідаю».

Ох і жнуть женці, розжинаються,

На чорну хмару озираються…

Ой, то же не хмара – то орда йде,

А Коваленко та перед веде,

В’язали руки да сирицею,

А залили очі да живицею,

А скували ніжки да скрипницею.

«Ой повій, вітроньку, да з-під ночі,

Да розкуй мої да руки, ніженьки,

Ох повій, вітроньку, з під темної ночі

Да на мої ж да на карії очі».

Но цій думі, заможного селянина Коваленка татари захопили під той час, як він одбився од своїх робітників і пішов у село обідати. За що татари випекли Коваленкові очі гарячою живицею, дума не пояснює. Звичайно, татари випалювали або виколювали очі тільки втікачам, що намагалися втекти з неволі. Треба гадати, що Коваленка покарано за те, що він змагався.