7. Любов до рідного краю

Адріан Кащенко

Далеко міцнішу любов до рідного краю ми бачимо у думах про неволю чоловічу. У думі про Івана Богуславця, що пробував у неволі десять років, коли вдова козловського паші закохалася у одного з своїх невільників Івана Богуславця і умовляє його побусурманитись та бути її чоловіком, Богуславець з обуренням одхиляє її залицяння; правда, що коли пашева звеліла завдати Богуславцю нелюдських мук, він скорився і став її чоловіком, але як тільки туркеня через який час поглузувала з того, що Богуславець зрікся своєї віри, він своєю рукою зарубав її, не вважаючи на те, що вона була вже його дружиною, і втік з товаришами на запорозьку Січ.

У городі Козлові стояла темниця кам’яная,

Сім сажен у землю вмурованая.

У тій темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невільників.

У неділю рано пораненьку

Алкан-пашовая турецькая од мужа зоставала,

Свого мужа поховала,

До темниці приходжала,

Темницю одмикала,

Поміж невільниками походжала,

Івана Богуславця за білу руку брала,

Словами промовляла:

«Покидай ти, Іванце Богуславце,

Віру свою християнськую під ноги,

А воспріймай нашу, бусурманськую у руки,

Да будем пити-гуляти,

Мене за тебе пропивати!»

«Да бодай же ти, Алкан-пашовая, віро бусурманськая,

Да не діждала того говорити,

Щоб я віру християнськую під ноги підтоптав,

А твою бусурманськую на руки восприняв!»

Як крикнула ж Алкан-пашовая, віра бусурманськая,

Да на бісових мурзаків:

«Да візьміть же Івана Богуславця,

Козака дніпрового, отамана військового,

Да зв’яжіть йому руки сирою сирицею,

Да положіть його перед праведним сонечком».

Як стало сонечко пригрівати,

Стала сириця зсихати,

Став Іванець Богуславець да пробі кричати:

«Алкан пашовая, пані молодая!

Як не будеш мене християнською вірою урікати,

Буду я за жону тебе брати!»

Тоді крикнула Алкан пашовая, віра бусурманськая,

Да на бісових мурзаків:

«Розв’яжіть Іванцю Богуславцю,

Козаку дніпровому, отаману військовому білії руки,

Да візьміть його під пишнії боки,

Да ведіть його у терем високий:

Будемо пити-гуляти, мене за його пропивати!»

То вже Алкан-пашовая, пані молодая,

Сім неділь хмелю не заживала,

Християнською вірою не урікала.

Як стала на восьму неділю хмель заживати,

Стала з молодими турецькими панами гуляти,

Стала Іванцеві Богуславцеві

Християнською вірою урікати:

«Дивіться, панове, який у мене муж прекрасний,

Да він у нас побусурманився для розкоші турецької».

Іванець Богуславець теє зачуває,

До Чорного моря швиденько прибігає,

У човен сідає,

Козаків серед Чорного моря доганяє,

До козаків в судно вступає.

Як стала темна нічка наступати,

Стали козаки до города Козлова назад прибувати,

Стали на турків сонних набігати,

Стали їх рубати,

Город Козлов огнем-мечем воєвати,

Стали турецькії льохи розбивати,

Срібро-золото, дорогую одежду забирати.

Став Іванець Богуславець

Алкан-пашовую молодую рубати,

Став од пристані Козловської поспішати

І ще до світу до города Січі прибувати.

Взагалі у всіх думах про життя у турецькій неволі чоловіків, як, наприклад, у думі про втечу трьох братів з Азову, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку і у невільницьких плачах відбивається велика нудьга невільників за рідним краєм і непереможне бажання побачити його знову.

У першій з цих дум менший брат «піша пішаниця», покинутий комонними братами, волив краще вмерти з безхліб’я й безвіддя у степах Запорожжя, аніж віддатись знову у неволю.

А смерть у степу була тяжка й страшна. От як вищезазначена народна дума її оспівує:

До Савур могили добігає,

І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.

І на Савур могилу збігає,

Словами промовляє,

Сльозами обливає;

«Побило мене в полі три недолі:

Перва недоля – безхліб’я,

Друга недоля – безвіддя,

Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав».

І буйний вітер повіває,

Бідного козака, безщасного з ніг вже валяє.

От менший брат на Савур могилу лягає,

Головку склоняє,

І вовки сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали,

В головках сідали,

Хотіли заздалегідь живота темний похорон одправляти.

Менший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

«Вовці сіроманці, орли чорнокрильці,

Гости мої милі!

Хоч мало мало підождіте,

Поки козацька душа з тілом розлучиться.

Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати,

Біле тіло коло жовтої кості оббирати,

Попід зеленим явором ховати

І комишами вкривати».

Мало – немного спочивав –

От, руками не візьме,

Ногами не піде

І ясно очима на небо не згляне…

На небо взирає,

Тяжко здихає;

Батькову, матчину молитву споминає,

І Богові душу оддає.

Тоді сиві зозулі налітали,

У головах сідали

І так, як рідні сестри, кукували.

Тоді орли сизопері налітали,

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали.

Тоді ще й дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала.

І вовки сіроманці набігали,

Кості по байраках, по мелюсах розношали,

Під зеленим явором ховали

І комишами вкривали.

То ж вони козацький похорон одправляли.

У думі про Самійла Кішку на пораду Ілляша потурнака Кішці – отурчитись і стати паном, гетьман-невільник з обуренням одповідає:

«Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру християнську під ноги топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати!

Віра ваша поганая,

Земля проклятая!»

У думі про Марусю Богуславку невільники, почувши од неї, що на Україні саме заходе Великдень, з почуття своєї недолі й з нудьги за рідним краєм –

«Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю попівну Богуславку

Кляли, проклинали»…

Нарешті у плачі невільників на турецькій каторзі, вони проклинають землю турецьку і благають Бога, щоб хоч послав на море хуртовину, котра могла б позривати галери з якорів і викинути їх на рідні береги.

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А з низу буйний вітер!

Хочай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля;

Хочай би чи не повивертала якорів з турецької каторги!

Да вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла:

Кайдани – залізо ноги повиривало,

Біле тіло козацьке молодецьке

Коло животі кості пошмугляло!

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку він похожає,

Він сам добре теє зачуває;

На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,

Бідного невільника по тричі в однім місці затинайте!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,

По тричі в однім місці бідного невільника затинали;

Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали.

Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невільники на собі кров християнську забачати,

Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:

«Ти, земле турецька, віро бусурманська,

Ти розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем з матір’ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, Господи! всіх бідних невільників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурманської

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В города християнські!»

Терпів український народ люті муки у турецькій неволі і здобрював турецьку землю своїми кістками, та не так уже й покірливо терпів він неволю; чимало було кривавих сутичок між невільниками й їхніми доглядачами. Гинули неузброєні невільники од зброї доглядачів, а все ж таки були хвилини, коли вони мали за ліпше вмерти, аніж мовчки коритись бусурманам. З історичних та напів-історичних джерел ми знаємо чотири випадки, коли галерські невільники-українці бунтувались – побивали, або викидали у море всіх турків, які були на галері і, захопивши галеру у свої руки, припливали у християнські землі.

Перший з цих випадків – визволення Самійла Кішки припадає на рік 1599, другий – визволення Сулими з товаришами на італійський берег – стався біля року 1630, третій – втеча невільників разом з галерою у Дніпро – припадає на рік 1643 і нарешті четвертий, що згадує д. Н. Костомаров [т. 21, с. 719], схожий на визволення Самійла Кішки, припадає на останнє десятиріччя XVII віку. Але зрозуміло, що історія знає не всі такі випадки: їх було далеко більше, та тільки оповідання про них не дійшли до наших часів. А скільки ж мало ще бути невдалих бунтів невільників, коли вони гинули у боротьбі з узброєними турками!

Ще більше було випадків втечі невільників з турецької неволі суходолом. Думку про втечу всякий невільник пестував у своєму серці з першого ж дня поневолення. З Криму невільники тікали здебільшого бродом, через Гниле море (Сиваш); з Азову, як знаємо з народної думи про трьох братів Азовських, шлях втікачів прямував через річку Міус та Муравський шлях на річку Вовчу, а далі на Самару та Дніпро; з Туреччини ж втікачі українці рятувались або човнами через Черне море до Дніпра, або тікали за Дунай у Молдаву, а вже з Молдави на Україну.

Немало українців перемагали всі перепони й пригоди, що оточали їх під час втечі і щасливо прибували на Україну. Це стверджується тим, що у Січі запорозькій повсякчас можна було знайти кільки десятків таких козаків, що вже побували у турецькій або татарській неволі, а проте велика більшість втікачів, що мусила ховатись під час мандрівки од всякого бусурмана, гинула, не побачивши рідного краю, або з безхліб’я, або од зброї бусурман. Невільника, хоч би як він добре вмів говорити по-турецькому або татарському, не трудно було розпізнати по невільницькому тавру і всякий турок, кому він попадався на очі, мав у Туреччині право забрати його у неволю до себе.

Часто втікачі поки наближалися до України, попадали з одної неволі у другу, але часто вони попадалися й першим хазяїнам і ті їх люто за втечу карали. Тих невільників, що були власністю турецької держави, за першу втечу дуже люто катували, а за другу, якщо невільник ловився, його звичайно осліплювали, випікаючи або виколюючи йому очі і лишали помирати з безхліб’я. На превелике диво, бували випадки, коли осліплені у неволі втікачі, знаходячи собі силу у любові до рідного краю, все-таки доходили до України, щоб переходячи од села до села з бандурою у руках, оплакувати й оспівувати перед рідними земляками нещасливу долю поневолених братів.

Наш останній кобзар і творець народних дум та пісень Т. Г. Шевченко у поемі «Невільник» так змалював турецьку неволю і втечу з неї:

Тоді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В тяжу неволю завдавали…

Ой Спасе наш Межигорський,

Чудотворний Спасе,

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю!

Там кайдани по три пуди,

Отаманам – по чотирі.

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камінь ламають,

Без сповіді святої умирають,

Як собаки здихають,

Пропадають…

І згадав сирота Степан у неволі

Свою далеку Україну:

Плаче, ридає,

До Бога руки здіймає;

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю…

Уже на третьому полі

Турки яничари догнали,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали…

Я скривдив би українське жіноцтво, колиб не додав ще кільки слів про невільниць українок. Я вже доводив, що пісні про жіночу неволю, хоч і відбивають нудьгою за рідним краєм і родиною, та разом з тим дихають покорою до своєї нещасливої долі. Думи й пісні не згадують про випадки, колиб жінки й дівчата, обороняючи свою честь, вбивали б своїх насильників, не дають прикладів втечі жіноцтва в Україну, або загибелі під час такої втечі, не співають і про те, щоб потурчена невільниця українка покинула своїх дітей бусурманів і повернулася до рідного краю.

Проте, на нашу думку, причину такого з’явища треба шукати не у малій любові українського жіноцтва до рідного краю, а у самій жіночій природі та у вихованні дівчат у ті часи, коли жіноцтво знало тільки хату, було завжди підвладне і покірне мужчині і не виховувалось ні для якої самостійної праці. А що жіноцтво українське любило свій рідний край не меньше за чоловіків і більше навіть за власне життя – стверджується тим, що не всі вони мовчки корилися своїй долі, не всі замирали душею й серцем серед «розкоші турецької та лакомства нещасного», а часом, не маючи сили змагатися з обставинами невільного життя, дівчата й жінки заподіювали собі смерть, аби тільки не бути втіхою бусурмана, свого насильника, та не виховувати його дітей, ворогів свого рідного народу.

Як, оспівуючи чоловічу неволю, ні одна дума не згадує про самогубство невільників, так, навпаки, у піснях про жіночу неволю ми маємо чимало таких випадків.

В уривку якоїсь загубленої вже пісні, що наводе добродій Антонович в «історичних піснях малоруск. народу», українська дівчина, що примушена була віддатись значному туркові (турецькому панові), топиться в Дунаї.

Ходить Іван понад Дунай,

А за ним, за ним турецький пан:

«Чи ти Йване рибу ловиш,

Чи ся Йване перевозиш?»

«Гіркі ж мої перевози,

Аж обляли дрібні сльози,

Мав одну сестру Пелагію,

Та втопилася в неділю…

Пішла к Дунаю води брати,

Із двома відерцями,

Одним відром зачерпнула,

А за другим утонула.

Нехай щуки їдять руки,

А плотвиці – білі лиці;

Нехай нелюб не любує,

Біле лице не цілує;

Нехай пісок очі точить,

Нехай нелюб не волочить.

З цього уривку, хоч він і не виразний, все-таки можливо уявити собі, що брат захопленої у неволю дівчини розшукував її у Туреччині, та знайшов тільки вісті або слід того, що вона втопилася, не витримавши життя з бусурманом.

У пісні про Андрієчка й Марієчку дівчина, що дісталася туркові, на третій день пробування у нього попросила ножа ніби на те, щоб вирізати гілочку калини, а сама встромила того ножа собі в серце:

«Ой турчине, турчиночку,

То я виджу калиночку –

Най сі вітну палічечку».

Рубає вона ба й їдну, дві,

Їдну йому, другу собі,

Рукавцем сі вона накрила

Й в сердце ніж сі забуртила.

Майже ті ж самі слова знаходимо й у другій пісні про потурчену молодицю:

Ой турчине, турчиночку,

Дай мі ножа остренького

До завоя тоненького!

Тонкий завій укроїла –

Ніж у серце сі встромила.

Нарешті пісня про Романа й Олену, так само галицького варіанту, як і дві попередні, теж кінчається самогубством поневоленої й потурченої українки:

Ой турчине, турчиночку,

Дай мі ножа остренького,

Най я піду в лужиночку

Вирізати калиночку!

Жде годину, жде другую,

Далі й пішов по самую:

– Волів єм ся сам пробити,

Ніж мав єм то тобі дати!

Таким чином, можемо з втіхою зробити висновок, що у давні часи, в часи тяжкої бусурманськоі неволі, українці – як чоловіки так і жіноцтво – любили свій рідний край, як дай Боже любити його й нашим сучасникам.