Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Перша дія

Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта

Перша сцена

Палуба корабля на морі. Буря, грім і блискавиця.

(Входять капітан корабля і боцман)

Капітан

Боцмане!

Боцман

Я тут, господарю! Що скажете?

Капітан

Піджени, друже, моряків: жвавіше візьміться до діла, а то напоремось на берег. Мерщій, мерщій вмотайся!

(Виходить капітан. Входять моряки)

Боцман

Гайда, хлопці! Швидше, швидше, хлопці! Мерщій, мерщій! Стягайте головне вітрило! Чуєте, капітан свистить! Дми, вітре, дми, поки луснеш: аби було тобі де розгулятись!

(Входять Алонсо, Себастіян, Антоніо, Фердінанд, Гонзало та інші)

Алонсо

Пильнуйте, любий боцмане! Де капітан? Держіться молодцями!

Боцман

Будь ласка, сиділи б ви собі внизу!

Антоніо

Боцмане, де капітан?

Боцман

Чи ж ви його не чуєте? Ви нам заважаєте. Сиділи б собі по своїх каютах, а то тільки бурі стаєте на допомогу.

Гонзало

Вгамуйся, друже!

Боцман

Аби тільки море вгамувалось. Гетьте! Що там король отому вітровію ревучому! До кают! Цитьте, не заважайте нам!

Гонзало

Ти, друже, не забувай, хто в тебе на кораблі.

Боцман

А чиє життя мені миліше за своє власне? Ось ви – радник, тож накажіть отій бурі, щоб ущухла й вгамувалась. Ми тоді ні однієї линви не торкнемось. Вживіть свого впливу! А якщо не можете, то подякуйте Богові, що так довго жили на світі, і приготуйтесь та чекайте у своїй каюті, коли проб’є ваша остання година. Жваво, хлопці! Геть із дороги, кажу вам.

(Виходить)

Гонзало

Оцей парняга мені втіха велика. На чолі йому написано, що не потоне; так і видно, що на шибениці сконає. Дотримай постанови, доле щаслива, щоб його таки повісили. Врятуй нам життя тим мотузом, на якім йому висіти. Якщо ж на роду йому не писано висіти, то горе нам усім.

(Виходять. Повертається боцман)

Боцман

Геть головну стеньгу! Мерщій! Нижче, нижче! Поставте судно під самісінький вітер.

(Галас унизу)

Чума на галасунів отих! Від них більший гармидер, ніж від тієї хуртовини або від роботи нашої.

(Повертаються Себастіян, Антоніо і Гонзало)

Ви звідки знову взялися? Чого вам тут треба? Чи нам скласти руки і на дно піти? Охота вам потопати?

Себастіян

Щоб тобі язик віднявся, стерво собаче! Пащекує та гавкає!

Боцман

А що, може ви працюєте?

Антоніо

Повісити б тебе, собако! Повісити скурвого сина, галасуна клятого. Ми менше боїмося потонути, ніж ти боїшся.

Гонзало

Ручуся, що оцей не потоне, хоч би й корабель був такий, як шкаралупа, та дірявий, мов розхитана хльорка.

Боцман

Поставте судно під самісінький вітер, під самісінький вітер! Два нижні великі вітрила напніть! Геть у море, назад у море!

(Входять моряки змоклі)

Моряки

Пропало все! Моліться! Все пропало!

Боцман

А що, нам доведеться у холодній

воді похлюпатись?

Гонзало

Король і принц

вже моляться! Почнімо й ми молитись!

Яка недоля їм, така і нам.

Себастіян

Мене аж лють бере.

Антоніо

Отак вони,

ті пияки, позбавлять нас життя.

Який пащекуватий розбишака!

О, дав би Бог, щоб труп його аж десять

припливів полоскало!

Гонзало

Ну, йому

таки висіти, хочби кожна крапля

води кричала: «Ні!» зіхаючи,

мов паща, щоб поглинути його.

(Лемент унизу: «Рятуйте!» – «Потопаєм, потопаєм!» – «Прощайте, жінко й діти!» – «Брате мій, прощай!» – «Ми потопаєм, потопаєм!»)

Антоніо

Усі потоньмо разом з королем.

Себастіян

Ходім і попрощаймося із ним.

(Виходять Антоніо і Себастіян)

Гонзало

Оце віддав би тисячу миль моря за десятину голого степу, щоб отак висока травиця, полин та бур’ян. Хай збудеться воля в небесах… а проте волів би я вмерти сухою смертю.

(Виходять)

Друга сцена

Острів. Перед Просперовою келією.

(Входять Просперо і Міранда)

Міранда

Якщо ви чарами, мій любий батьку,

ці люті хвилі збурили, то ви ж

вгамуйте їх. Мабуть сірчаний дощ

полив би з хмар, коли б скажене море

до неба не знялось, щоб погасити

отой вогонь. О, я страждала з тими,

що мучились! Чудовий корабель,

залюднений істотами ясними,

геть на дрізки строщивсь. Мені ті крики

аж серце роздирали. Бідні душі!

Якби це я була всевладним богом,

в земних я надрах море поховала б,

щоб не поглинуло воно судна

і тих нещасних душ.

Просперо

О, заспокійся!

Не бійся і скажи своєму серцю,

що лиха тут не сталося.

Міранда

Ой, горе!

Просперо

Не сталося, бо задля тебе, доню

кохана ти моя, я все вчинив.

За себе ти нічого ще не знаєш,

за мене знаєш тільки те, що я –

твій рідний батько, Просперо, тепер

господар кель’ї вбогої, що, може,

колись-колись поважна був людина.

Міранда

Було б мені негоже дізнаватись.

Просперо

Пора, щоб я усе тобі сказав.

Здійми з мене мій чарівничий плащ!

(Кладе плаща долі)

Отак! І витри сльози на очах.

Жахливу корабельну катастрофу,

що пойняла тебе жалем глибоким,

я так премудро й хитро влаштував,

що ані волосинки не скривив

ніякій з тих істот на кораблі,

які кричали там і потопали.

Сідай і слухай далі.

Міранда

Вже не раз

ви починали розповідь за мене,

та завжди уривали словом: «Ні,

ще не пора», і гаяла я час

у марних здогадах.

Просперо

Тепер пора.

Хвилина слушна. Вуха розтули.

Уважна будь. Пригадуєш собі

той час, як ми ще не були в цій кель’ї?

Мабуть, що ні, бо ще тобі не вийшло

і трьох років.

Міранда

Пригадую, мій татку.

Просперо

А що пригадуєш, людей чи дім?

Скажи, які ще образи живуть

у споминах твоїх?

Міранда

Це так давно

було, що вже здається сном далеким,

який ніколи дійсністю не був…

Я ніби бачу чотирьох, або

п’ятьох жінок, що пестили мене.

Просперо

Ні, більше їх було, моя Мірандо!

Які ще інші образи ти бачиш

на темнім тлі, в безодні темній часу?

Коли у пам’яті твоїй живе

те, що було ще перед тим, як ти

потрапила сюди, то пригадай,

яким ти способом сюди дісталась.

Міранда

Я не пригадую.

Просперо

Дванадцять років

минуло відтоді, дванадцять років,

як батько твій був дукою міланським,

потужним владарем…

Міранда

Тож ви – мій батько?

Просперо

Казала так твоя цнотлива мати.

То не ти – моя дочка, а батько твій

був дукою міланським. Ти – князівна

і спадкоємниця його єдина.

Міранда

О Господи! Яким же лихом ми

сюди потрапили? А може це

була щаслива наша доля?

Просперо

Так.

Це правда. Лихо звідти нас погнало,

а привела сюди щаслива доля.

Міранда

Аж серце кров’ю сходить, коли здумать,

що стільки завдала я вам турбот,

і все пішло в непам’ять. Далі, татку!

Просперо

Антоніо, мій брат, – тобі він дядько, –

вважай, – невже ж то зрадником таким

міг бути рідний брат! – Отой, кого

я після тебе більш за всіх кохав,

якому керувати доручив

державою, що першою була

понад усіми іншими, як я

був перший з-поміж дуків і знавець

наук, якому рівного нема.

Отож, поринувши в мистецтва тайні,

державу братові я доручив.

Країни відцурався, бо ті чари

науки таємничої мене

заворожили. А твій дядько, зрадник…

Ти слухаєш мене?

Міранда

Уважно, татку.

Просперо

Набравши досвіду у тому, як

прохання вдовольняти, відхиляти,

коли кого підвищити в посаді,

коли кого назад за карк смикнути,

близьких мені людей він віддалив,

або перемінив, переінакшив.

І, маючи в руках своїх ключі

до всіх посад, до всіх сердець людських,

він змусив всіх співати тих пісень,

що тішили його вельможний слух.

Він був плющем, що вкрив мій царський стовбур

і сік висмоктував. Ти слухаєш?

Міранда

Я, татку, слухаю.

Просперо

Вважай же далі!

Отож я, світські справи занедбавши,

удосконалював на самотині

свій дух наукою, яка, якби

не тайною була, то їй ціни

народ не міг би скласти, а тим часом

прокинувся в душі у брата задум

злочинницький: моя довіра щира,

мов добрий батько, в ньому породила

велику зраду, більшу ніж ота

довіра, що не знала меж, була

безмірна. Користуючись з моїх

добутків, з тої влади, що мені

належала, – із пам’яті своєї

він грішницю зробив: як той брехун,

що раз-у-раз повторює брехню,

аж поки сам їй віри не пойме,

так брат увірував, що справді він

є дукою, бо заступав мене

і сану королівського ознаки

мав зовнішні і всі права, тому й

зростало в ньому горде шанолюбство.

Ти слухаєш?

Міранда

Ця розповідь від глухоти зцілила б.

Просперо

Щоб не було ніякої стіни

поміж володарем і виконавцем,

поклав він справжнім дукою міланським

самому стати. А мене, якому

моя книгарня царством видавалась,

він мав за недолугу, що нездатний

був правити. І так жадав він влади,

що в спілку увійшов із королем

неапольським, щорічну обіцяв

данину сплачувать і підкорити

його короні герцогство своє,

що не схилялося ні перед ким

до сього часу.. . Бідний мій Мілане!

Яка йому зневага!

Міранда

Господи!

Просперо

Послухай, як вони тут сторгувались.

Скажи, невже це міг зробити брат?

Міранда

Гріх був би кривдити мою бабусю:

із лона доброго часами злі

нащадки родяться.

Просперо

Так ось умова:

король неапольський, мій клятий ворог

за обіцянку край йому підбити

і сплачувать бозна яку данину,

мав з батьківщини вигнати мене.

А мій Мілан прекрасний і мій сан

припасти мали братові тоді.

Для цього набрано зрадливе військо.

Йому опівночі в лиху годину

Антоніо ворота відчинив.

Прислужники і виконавці змови

у глупій темряві мене схопили,

зо мною разом і тебе, дитино,

що гірко-гірко плакала.

Міранда

Ой, лихо!

Не пам’ятаючи, як я тоді

ридала, вдруге плачу я, бо як

не плакати над цим.

Просперо

Ось далі слухай!

Хай доведу я розповідь до справи,

яка тепер чекає нас: інакше

ця розповідь була б тут недоречна.

Міранда

А як вони не знищили нас двох?

Просперо

Це запитання, дівчино, до речі.

Мене народ любив, тому вони

не зважились таким тавром кривавим

заплямувати злочин свій, о ні,

вони прикрасили його: мерщій

нас кинули у човен та у море

далеко вивезли і на плохе,

гниле суденце, без вітрил і щогли,

без талів і кодол, посадовили

(щури, і ті втекли звідтіль завчасно)

Ридаючи, до моря ми кричали,

ї, ревучи, воно відповідало.

Зітхали до вітрів, і нам вони

зітханням тужним теж відповідали.

Міранда

О, скільки ж я турбот вам завдала!

Просперо

Мені була ти янголом спасенним

Тебе відвагою натхнуло небо:

коли я, стогнучи під тягарем,

у море проливав солоні сльози,

ти усміхалася, і це мене

бадьорістю сповняло: я ладен був

терпіти всі негоди.

Міранда

Як же ми

дісталися на берег?

Просперо

Бог поміг нам.

Була в нас їжа та вода солодка,

яку нам залишив із милосердя

Гонзало, той неаполець шляхетний,

який виконував лихий наказ.

Він дав нам пишних одягів, матерій,

і полотна, та ще приладдя всяке,

що потім дуже стало у пригоді.

Такий він добродійний був, що, знавши,

як я кохаюся в книжках моїх,

з книгарні він моєї кілька томів

туди приніс; вони були мені

цінніші за мою державу.

Міранда

Хтіла б

колись побачити я цю людину.

Просперо

Я встану,

(Надягає плаща)

ти сиди і слухай решту,

як ми, негод на морі натерпівшись,

до острова прибилися, і тут я

став за учителя тобі, а ти

з науки тої більше скористала,

за тих принцес, що мають вільний час

на пустощі і не таких уважних

керівників.

Міранда

Хай Бог за це віддасть вам!

Скажіть же, татку, – бо мене ще мучить

питання це, – навіщо ви зняли

цю бурю?

Просперо

Слухай далі, люба доню

моя: якимсь припадком дивним доля,

тепер мені прихильна, привела

всіх ворогів до берега оцього.

Наука тайна каже, що моя

щаслива зірка саме у зеніті.

Якщо з нагоди я не скористаю,

то щастя я навіки загублю…

Ну, годі; більше не питай мене.

Тебе вже пориває сон; гаразд,

засни, дитя. Дрімоту цю солодку

тобі не подолать.

(Міранда засинає)

Сюди, мій слуго!

Готовий я. Сюди, мій Аріелю!

(Входить Аріель)

Аріель

Хвала тобі, о господарю мій!

Хвала тобі, о мій великий пане!

Ладен я волю вволити твою:

літати, плавати, в вогонь пірнати,

чи мчати геть на хмарах кучерявих.

Твоєму грізному велінню завжди

корюсь я з сонмом сил, мені підвладних.

Просперо

Чи закрутив ти хуртовину так,

як я тобі велів?

Аріель

Достотно так.

Судно я королівське в шори взяв.

На палубі, в каютах, на кормі

спалахував я жахом полум’ястим;

часами, поділяючись, горів

то тут, то там: на бушприті, на щоглі

нарізно гоготів і знов докупи

всі язики зливав полум’янисті.

Провісники удару громового,

Зевесові перуни, – не такі

швидкі були, як я, що враз з очей

зникав. Сірчане полум’я і гуркіт

йшли приступом на грізного Нептуна.

Його відважні хвилі трепетали,

і затремтів його страшний тризуб.

Просперо

Хоробрий друже мій! А хто, скажи,

в тій метушні зостався непохитний

і розуму не втратив?

Аріель

О, ніхто!

Всіх пойняла гарячка божевілля,

і стали всі ураз несамовиті:

з судна, що полум’ям я охопив,

всі пострибали в піняву безодню.

А королевич Фердінанд, якому

на голові наїжилось волосся,

мов очерет, стрибнувши перший, скрикнув:

«Спустіло пекло, всі чорти отут!»

Просперо

Ти молодець! Чи сталося це близько

від берега?

Аріель

Близесенько, мій пане.

Просперо

Вони в безпеці?

Аріель

Ані волосинки

не скривлено нікому. Ні пляминки

на одягах змокрілих, що неначе

покращали. Як ти звелів, я всіх

по острові розсипав. Королевич

на берег виборсався сам-один,

засів собі у затишку і там

зітханнями повітря холодить,

отак сумним вузлом скрутивши руки.

Просперо

Скажи, де королівський корабель,

де моряки, що ти їх порозкидав,

і решта флоту?

Аріель

У затоці тихій

став королівський корабель, онтам,

куди ти раз опівночі звелів

роси принести від вітрами битих

Бермудських островів, а моряки

на кораблі, потомлені по праці,

від моїх чарів всі позасинали.

А решту суден я порозганяв

по морю. Там вони зійшлись докупи

і сумно до Неаполя пливуть,

самі бо свідками були, як гинув

у штормі королівський корабель

і сам король на ньому.

Просперо

Аріелю!

Ти все зробив гаразд, і жде тебе

ще більша праця. А яка тепер

година?

Аріель

Вже по півдні.

Просперо

Певно друга.

До шостої нам треба якнайкраще

зужити час для праці.

Аріель

Знов та праця!

Ти знову завдаєш мені роботи,

але згадай, що обіцяв мені

і ще не виконав.

Просперо

Ого, бунтуєш?

Чого ще хочеш ти?

Аріель

Я волі хочу.

Просперо

Ще строк не вийшов, то й мовчи.

Аріель

Згадай,

тобі ставав я завжди у пригоді,

ніколи не брехав, не помилявся.

Не нарікав, служивши, не перечив.

Ти обіцяв мене на цілий рік

раніше відпустити.

Просперо

Ти забув,

від мук яких я визволив тебе!

Аріель

О, ні!

Просперо

Забув, і вже тобі заважко

місити глиб солоних хвиль,

з холодним вітром півночі летіти,

на мене працювати в темних надрах

землі, що від морозу задубіла.

Аріель

О, ні, мій пане!

Просперо

Брешеш, непотребе!

Чи ти забув про відьму Сікораксу,

що обручем її скрутила старість

і злість?

Аріель

О, ні.

Просперо

Забув! А де вона

родилася? Ану, скажи!

Аріель

В Алжирі.

Просперо

Еге! Отож! Я мушу раз на місяць

тобі нагадувати, чим ти був,

бо ти – забудько. Цю прокляту відьму

за всі її злочинства і чаклунства –

такі страшні, що слухати жахливо! –

колись з Алжиру вигнано було.

Тобі відомо це. Їй дарували

життя за вчинок той, який вона

зробила. Чи не так?

Аріель

Так, так, мій пане!

Просперо

Цю ятрооку відьму моряки

вагітною приставили сюди

і тут покинули, а ти, мій рабе, –

ти сам оповідав, – був їй слугою.

А що ти духом надто ніжним був,

то відмовлявсь виконувать її

земні, жахні бажання і накази,

і пойняла її страшенна лють:

її прислужники, лихі і дужі,

тебе в розколину сосни загнали,

і там ти мучився дванадцять років,

а за той час вона собі померла.

І ти, защемлений зоставшись там,

стогнав… мов млинне колесо, вищав.

На цьому острові, де не було ще

ніякої людини, породила

вона рябого байстрюка…

Аріель

І зветься

він Калібаном.

Просперо

Так, це Калібан,

який прислужує мені. Згадай,

яку терпів ти муку: так стогнав,

що аж вовки, почувши, скавучали,

й ведмедям лютим пронимало дріжжю

серця. На катування рокувавши,

тебе вже визволити не могла

померла Сікоракса. Ні, то я,

почувши стогони твої, своїм

великим хистом змусив позіхнути

сосну і визволив тебе.

Аріель

Я вдячний

тобі, мій володарю.

Просперо

А як далі

ще нарікатимеш, то розколю

я дуба й защемлю тебе поміж

його гудзатих ребер, і ти будеш

там скавучати знов дванадцять зим.

Аріель

Прости, мій пане, слухатись я буду

твоїх наказів і без нарікань

твою чинити волю.

Просперо

Ну, гаразд,

за два дні відпущу тебе.

Аріель

О мій

шляхетний пане! Що мені робити?

Наказуй, що!

Просперо

Піди та обернися

русалкою морською. Невидимий

для всіх очей ти будь, опріч моїх.

Прийми той образ і сюди явись.

Мерщій, мерщій іди!

(Виходить Аріель)

Прокинься, любо!

Прокинься, ясочко моя!

Міранда

Чудне

твоє оповідання сон на мене

навіяло.

Просперо

Струсни його! Ходи,

побачимо, що робить Калібан,

мій раб, який ніколи відповіту

почтивого не дасть.

Міранда

Нікчема він.

Мені на нього глянути огидно.

Просперо

Без нього обійтися ми не можем:

він нам вогонь розпалить, нанесе

нам дров і всю брудну роботу зробить

Гей! де ти, Калібане? Гей, колодо!

Калібан

(за сценою)

Тут досить дров.

Просперо

Виходь, кажу, бо інша

робота є, яка тебе чекає.

Ну, ворушися, черепахо! Хутко!

(Повертається Аріель в образі русалки)

Чудесне видиво! Мій Аріелю

прекрасний! Вислухай, що я тобі

скажу на вухо.

Аріель

Все зроблю, мій пане.

(Виходить)

Просперо

Гей, гадино, дияволом зачата

і відьмою лихою, гей, виходь!

(Входить Калібан)

Калібан

Хай скропить вас обох роса смертельна,

яку з гнилих боліт моя матуся

воронячим крилом змітала! Хай

на вас лихе повітря і болячки!

Просперо

За це тебе вночі зведе судома,

і кольки опадуть, аж дух заб’є.

Тобі все тіло сколють їжаки,

аж будеш ти неначе той стільник:

у кожній дірці сотні жал бджолиних.

Калібан

Дай пообідати. Це острів мій,

мені дістався він від Сікоракси,

матусі рідної, а ти забрав

його. Сюди прийшовши, ти спочатку

і пестував мене, і шанував,

давав водицю з ягодами пити,

навчав, як треба називать світила,

велике і мале, оте, що світить

удень, і те, що уночі нам світить.

Тобі я, полюбивши, показав

усе, що є на острові оцьому:

солодкі джерела й солоні води,

родючу землю й неродючу, голу.

Тепер я сам себе за це кляну.

Хай опадуть вас чари Сікоракси:

всі таргани, ропухи, кажани.

Тепер я вам кріпак і попихайло,

а сам собі раніше паном був.

Мене у скелю цю тверду загнали,

а решта острова – це ваше.

Просперо

Брешеш,

бо ти не ласки слухаєш, а бійки.

Тебе, послідку, підібрав з землі я,

в свою оселю взяв, а ти хотів

мені дитину згвалтувати.

Калібан

Го!

Жалкую, що не згвалтував, що став

на перешкоді ти, бо я б залюднив

цей острів калібанами.

Просперо

Ти рабе

нікчемний, здатний на лихе, без крихти

добра! Я змилувався над тобою,

морочився, навчавши розмовляти.

Щодня я вдосконалював тебе.

Ти й висловитися не вмів, дикуне,

а лопотів, неначе та звірина.

Я намірам твоїм добрав слова.

Ти вчився, та було в твоїй лихій

породі те, чого шляхетна вдача

цурається, отож то по заслузі

тебе в цю скелю замкнено, бо мало

тобі й в’язниці.

Калібан

Ти навчив мене

балакати, і це пішло на користь,

бо вмію лаятись: чума на тебе

за ту твою науку!

Просперо

Геть, поріддя

відьомське! Швидше принеси-но дров!

Мерщій, бо ще для тебе є робота.

Ти кривишся, падлюго? Ну, якщо

не зробиш ти усе, як слід, або

наказа виконаєш неохоче,

то знов нашлю на тебе я ломець.

Крутитиме тобі кістки: ревтимеш,

аж дикий звір затруситься у лісі.

Калібан

О, ні, не треба!

(Нишком)

Слухатись я мушу,

такий він чарівник, що приневолить

і матчиного бога Сетебоса

собі служити.

Просперо

Геть мотайся, рабе!

(Виходить Калібан. Повертасться Аріель, незримий: награваючи, співає; за ним услід Фердінанд)

Пісня Аріеля

Ген на золотий пісок!

За руки й в танок!

Поцілуйтесь, поклоніться!

Хвилі, вгомоніться!

У танець мерщій, мерщій!

Там співає духів рій.

Слухай, слухай!

Голоси

(звідусіль)

Гав-гав!

Аріель

То собаки брешуть.

Голоси

(звідусіль)

Гав-гав!

Аріель

Слухай! Чуєш крики?

Півень проспівав

«Кукуріку!»

Фердінанд

Де музика? В повітрі? На землі?

Вже стихла. Певно тішить слух вона

якомусь богові на острові.

На березі сидів я й гірко плакав

над королем, над батьком, що загинув,

та хвилями до мене спів долинув,

гамуючи мій біль і їхню лють

солодким голосом. На спів я йшов.

Бо спів причарував мене. І зник.

Ось знов звучить.

Аріель

(співає)

Батько твій на дні морському згинув.

Із кісток його ростуть коралі,

із очей зробилися перлини,

і ніщо від нього не пропало:

все морські солоні хвилі

в дивний скарб перетворили,

а русалки б’ють у дзвони.

Голоси

Бом-бом.

Аріель

Слухай, дзвін гуде і стогне.

Фердінанд

Це пісня про отця, що потонув.

То співи не людські і не земні.

Ось угорі я знову чую голос.

Просперо

О, підійми з очей завіси вій,

скажи, що бачиш там?

Міранда

О, що це? Дух?

Він озирається навколо. Боже,

яка вродлива в нього постать! Дух!

Просперо

Ні, дівчино, він їсть і спить, і має

ті самі почуття, що й ми. Юнак,

якого бачиш ти, був на судні,

що потрощилося. Якби не горе,

що, мов пістряк, підточує красу,

то був би красень. Загубивши всіх

товаришів, пішов він їх шукати.

Міранда

В моїх очах він бог, бо я ніколи

не бачила таких істот шляхетних.

Просперо

(нишком)

Все так іде, як я собі накреслив.

О душе, любий душе, я за це

тебе звільню за два дні.

Фердінанд

Це, мабуть,

богиня, в честь якої ллються співи.

Моє благання вислухай, скажи,

чи ти живеш на острові оцьому,

і як мені поводитися тут?

З моїх благань я висловлю найперше

останнім: о, скажи, прекрасне диво,

ти – дівчина, чи ні?

Міранда

Ну, певна річ,

не диво я, а дівчина.

Фердінанд

О небо!

Це ж рідна мова. Я – найвищий з тих,

що розмовляють нею. О, якби ж то

там бути, де вона звучить!

Просперо

Найвищий?

А що, якби почув слова твої

король неапольський?

Фердінанд

Мені так дивно

це слухати. Бо сам король, насправді,

слова мої почув. Бо ж я – король

неапольський, що власними очима,

які від сліз не висихають, бачив

смерть батькову.

Міранда

Ой, лихо!

Фердінанд

Щира правда!

З ним разом потонули всі вельможі,

міланський дука й добрий син його.

Просперо

(нишком)

Але міланський дука й ще добріша

його дочка могли б це спростувати

у слушну мить… Зустрілись і очима

ззирнулися. О, добрий Аріелю!

Звільню тебе за це.

(До Фердінанда)

Дві слові, пане!

Боюсь, ви скривдили себе. Дві слові!

Міранда

Чому так неласкаво розмовляє

з ним батько мій. Це ж третій чоловік,

якого бачу я за все життя,

і перший, за яким зітхаю. Батьку,

хай на мій бік вас схилить милосердя!

Фердінанд

Якщо ти дівчина і свого серця

нікому ще не віддала, то будеш

ти королевою в Неаполі.

Просперо

Ви, пане, схаменіться! На дві слові!

(Нишком)

Вони вже одно ‘дного полонили,

але швидку цю справу мушу я

загальмувать. Що надто легко нам

дається, те для нас ціни не має.

(До Фердінанда)

Дві слові! Розказ мій: іди за мною!

Присвоїв ти ім’я, що не належить

тобі, і шпигуном сюди закрався,

щоб відібрати острів цей у мене,

господаря.

Фердінанд

О, ні, клянуся честю!

Міранда

Не може зло в такому храмі жити.

Якщо злий дух таку оселю має,

то будуть з ним змагатись духи добрі,

щоб завладати нею.

Просперо

Йди за мною.

Не заступайся! Зрадник він. Ходім.

Заб’ю тобі в кайдани шию й ноги.

Питвом тобі буде морська вода,

а стравою – коріння в’яле, скойки

і мисочки від жолудів. Ходи!

Фердінанд

О, ні; змагатимусь, аж поки ворог

мене не подолає.

(Витягає меча і, зачарований, не може ним замахнутись)

Міранда

Любий батьку!

О, не чиніть таку швидку розправу.

Він лагідний і не страшний.

Просперо

Це що?

Невже ж то яйця хтять учити курку?

Сховай меча, шпигуне, що прийшов

усе розвідати, та не наваживсь

ударити, бо на твоїм сумлінні

тяжить провина. Ні, не замахнися,

бо можу обеззброїти тебе

оцим жезлом, і меч тобі із рук

впаде.

Міранда

Благаю, татку…

Просперо

Не чіпляйся

до мене! Геть!

Міранда

О, змилуйся! За нього

я поручуся.

Просперо

Цить! Ще слово скажеш,

і вилаю, зненавиджу тебе.

Яка заступниця знайшлась! Мовчи!

Ти думаєш, що кращого й на світі

нема, а тільки бачила його

та Калібана. Ну й дурне дівча!

Супроти інших сам він Калібан,

а інші – янголи супроти нього.

Міранда

О, невибаглива моя любов

його обрала. Кращого за нього

не прагну я побачити.

Просперо

Ходімо!

Як у дитини, мляві поробились

у тебе м’язи й силу всю втеряли.

Фердінанд

О, так! Немов у сні, деревенію.

Смерть батькова, моя нікчемна кволість,

смерть друзів і загрози незнайомця,

якому я коритись мушу – все це

для мене легко важило б, якби

я здалека, з в’язниці, раз у день

міг бачити цю дівчину. Тоді

нехай на волі розкошує світ,

а з мене досить буде і в’язниці.

Просперо

(нишком)

Ого! вже чари діють!

(До Фердінанда)

Ну, ходім!

Це добре ти зробив, мій Аріелю!

(До Фердінанда)

Іди за мною!

(До Аріеля)

Вислухай, що маєш

для мене ще зробити.

Міранда

Заспокійся!

О, батько мій – добріший, ніж тобі

зі слів його здається. І цей гнів,

йому він не властивий.

Просперо

Будеш вільний,

як вітер серед гір, – лише зроби,

що наказав тобі.

Аріель

Зроблю все чисто!

Просперо

Ану, ходім! Не заступайсь за нього!

(Виходять)


Примітки

аби було тобі де розгулятись: Під час бурі для судна дуже небезпечно бути надто близько до берега, та ще скелястого. Корабель так близько до нього, що навіть вітрові нема де розгулятись.

Якщо боцманові доля судила сконати на шибениці, то, може, разом з ним не потоне і решта людей. Мотузок, на якому вішають шибеника, за народним повір’ям, приносить щастя.

щоб труп його аж десять припливів полоскало: Піратів та розбишак вішали на березі низенько і не забирали трупів, аж поки їх три припливи сполощуть. Для такого негідника, як боцман, мало трьох припливів, а треба десять.

отак сумним вузлом скрутивши руки: Тут, мабуть, Аріель показує, як Фердінанд склав руки.

Бермудські острови: мають славу зачарованого місця, звідки йде буря, хуртовина й всяка негода.

вчинок той, який вона зробила: Невідомо, що саме вчинила Сікоракса. Певно фабула «Бурі» заснована на легенді добре всім відомій за часів Шекспірових, але до нас вона не дійшла.

ятроока відьма: В тексті blue-eyed – синьоока. Коментатори виправляли на blear-eyed – ятроока.

Калібан: Може, це слово походить від «канібал». Іспанське «canibales» спочатку означало «люди, що живуть на Карібських островах».

Хотілось би звернути увагу на схожість образів Калібана і Блакса у польського поета Жулавського. Див. першу дію його драми «Ерос і Псіхея». Псіхея теж деякою мірою паралеля до Міранди, що живе, не знаючи світу за межами її обрію. Чи не натхнули польського поета Шекспірові образи?

Сетебос: В оповіданні про Магеланову подорож згадується, як капітан дарунками привабив і залучив на свій корабель двох велетнів патагонців, а тоді забив їх у кайдани. Спочатку вони це за жарти мали, але впевнившись, що їх обдурено, вони «почали ревти, мов бугаї, закликаючи свого великого біса Сетебоса, щоб допоміг їм».

Пісня Аріеля: Драма «Сон літньої ночі» дала найбільше пісень, що їх перекладено на музику – п’ятнадцять. На другому місці – тринадцять пісень – стоїть «Буря». Мелодія пісень «Батько твій на дні морському згинув» та «В квітці, де бджола бринить» (у п’ятій дії) дійшла до наших часів так, як її співалося на Шекспіровій сцені:

і ніщо від нього не пропало:

все морські холодні хвилі

в дивний скарб перетворили.

Ці слова взято потім за написа на могилі англійського поета П. Б. Шеллі, що, як відомо, потонув у морі.

міланський дука й добрий син його: В «Бурі» ніде більше не згадується сина міланського дуки. Мабуть, у першому нарисі драми Шекспір хотів ввести таку дієву особу, а потім вважав це за зайве, але забув викреслити цей рядок.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 249 – 285.