Третя дія
Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта
Перша сцена
Перед Просперовою келією.
(Входить Фердінанд, несе колоду)
Фердінанд
Буває іноді важка робота,
яку ми робим радісно й охоче:
нікчемне обертається в шляхетне,
торує шлях до пишної мети.
Оця брудна робота – і важка
мені, й ненависна. Та господиня,
якій служу, ту мертву працю робить
живою і солодкою для мене.
Хай батько і суворий, і шпаркий,
зате вона лагідна і погожа.
Я тисячі колод тягати мушу
і тут складати їх, під страхом кари
жорстокої. Моя ж солодка пані
сльозами умивається, як бачить,
що я поневіряюся, і каже,
що до такої рабської роботи
робітника такого ще ніколи
не брано. Як слова її згадаю,
такі солодкі, то снагу в собі
я чую свіжу й радісно працюю.
(Входить Міранда; на деякій відстані Просперо, невидимий для них)
Міранда
Вже годі вам так тяжко працювати.
Якби ж то грім спалив оті колоди,
що купами ви мусите складати!
Спочиньте!.. Як горітимуть вони,
то будуть плакати, жаліючи,
що так тяжили вас. Тепер мій татко
заглибився в науку. Відпочиньте!
Годині зо три тут його не буде.
Фердінанд
О, поки я з роботою управлюсь,
то й сонце сяде, люба господине!
Міранда
Посидьте тут хвилину, я за вас
колоди поношу і поскладаю
до купи їх.
Фердінанд
О, ні, створіння ніжне!
Вже краще хай мені порвуться жили,
хай переломиться мені хребет,
аніж отак сидіти, склавши руки,
щоб ви поневірялись.
Міранда
Це мені
так само личить, як і вам; у мене
ще легше піде праця, бо з охоти
робитиму, а вам вона огидна.
Просперо
О, бідне пташеня: уже в тенета
заплуталось!
Міранда
Ви стомлені на вигляд.
Фердінанд
О, ні, моя шляхетна господине!
Коли увечорі ви біля мене,
то ясний ранок у душі. Скажіть, –
щоб я згадати міг у молитвах, –
як ваше йм’я?
Міранда
Міранда! – О, мій татку,
я ж обіцялась цього не казати!..
Фердінанд
Міранда… означає це чарівна…
бо справді може світ зачарувати
така краса. Не раз я придивлявся
до гарних панночок, і дуже пильно;
і часто музика їх слів співучих
моє уважне вухо полонила;
і до вподоби припадали різні
жінки мені за їх чесноти різні.
Але я з них і жодної всім серцем
не покохав. В шляхетній їхній вдачі
бували завжди вади. Але ви,
о, ви така довершена, що вам
і рівної нема, бо поєднались
у вас найкращі риси всіх істот.
Міранда
Не знаю я істот моєї статі,
лиця жіночого не пам’ятаю,
крім власного обличчя у свічаді.
А з чоловіків знаю тільки вас
та мого батька любого; не тямлю,
які обличчя у людей на світі.
Але клянусь чеснотою моєю,
цим діамантом в посагу моїм,
що іншого супутника не хочу,
крім вас; моя уява неспроможна
створити інший образ, щоб її
заполонив… Я забалакалась
і вже забула батькові накази.
Фердінанд
Мірандо, здумай, що я принц, а може
король уже (о, краще б ним не був!),
і не терпів би я цього кріпацтва,
так само як не дозволяв би мухам
себе в уста жалить. І ось що каже
моя душа: в ту саму мить, як я
тебе побачив, серце полетіло
до тебе, прагнучи тобі служити.
Зосталось там воно. Заради тебе
зробився я терплячим дроворубом.
Міранда
То ви кохаєте мене?
Фердінанд
О небо!
о земле! будьте свідками мені!
Вінчайте успіхом мої змагання,
якщо кажу я правду. А як ні,
то хай мої надії щонайкращі
на марнощі оберне зла невдача.
Понад усе на світі я тебе
милую і кохаю.
Міранда
Я дурна,
що плачу з радості.
Просперо
Прекрасна зустріч
двох вибраних сердець. Хай благодать
небес ці паростки зростить.
Фердінанд
Чого
ви плачете?
Міранда
З негідності моєї:
не смію дати те, що прагну дати.
Не смію взяти те, без чого з туги
помру. Та годі грати! Як не крийся,
воно потужно вирветься навні.
Геть, геть, облудна гро! Невинносте
свята, ти підкажи мені слова!
Як хочете, я вам дружина буду;
як ні – помру покірною рабою.
Вам вільно не дозволити, щоб я
супутниця була вам, та не вільно
заборонить, щоб я була слугиня.
Фердінанд
О владарко, укохана моя!
Я – бранець твій.
Міранда
І мій дружина?
Фердінанд
Так!
1 серце – мов той раб, якому волю
даровано! Так ось моя рука!
Міранда
А ось моя, яку вам разом з серцем
я віддаю. Прощайте! Це розлука
на півгодини.
Фердінанд
О, прощай, прощай!
(Виходять Фердінанд і Міранда в різних напрямках)
Просперо
Не можу я радіти, як вони,
що в захваті забули все на світі.
Та радості, ще більшої, як ця,
мені не справило б ніщо. Піду
я до книжок моїх, бо до вечері
залагодити треба пильні справи.
(Виходить)
Друга сцена
Інша місцевість на острові.
(Входять Калібан, Стефано і Трінкуло)
Стефано
І слухати не хочу! Коли бочка буде порожня, тоді питимемо воду; а до того ані краплини. Отож готуйтесь приступити. Слуго-страховиську, пий до мене!
Трінкуло
Слуго-страховиську! божевільний острів! Кажуть, що нас п’ятеро на цьому острові. Троє з них – ми. Якщо іншим двом так само памороки забило, як і нам, то вся держава хитається.
Стефано
Пий, слуго-страховиську, коли кажу тобі. Ще тобі очі в голові сидять.
Трінкуло
А де ж їм бути? Це було б чудове страховисько, якби вони йому в хвості сиділи.
Стефано
Моє страховисько язика втопило у пляшці. А мене… мене й море втопити не може. Поки до берега добрався, то миль тридцять п’ять туди й сюди поплавав. Клянуся світлом божим, будеш моїм лейтенантом, або моїм джурою.
Трінкуло
Краще вже лейтенантом, бо йому зовсім не журно.
Стефано
Ми не хочемо бігти, мусьє страховиську!
Трінкуло
Іти теж не хочемо; оце ляжемо й будемо побріхувати, як ті собаки.
Стефано
Потворо, заговори, хоч раз у житті, якщо ти добра потвора.
Калібан
Як вашій милості йдеться? Я вам лизати буду черевики. – Йому служити я не хочу: він не відважний.
Трінкуло
Брешеш, дурне страховиську! Я міг би з отаманом до бою стати. Ах, ти рибо бунтарська! Чи ж може бути людина боягузом, ковтнувши стільки вина, як я сьогодні? Як ти можеш сказати таку страховинну брехню, коли ти тільки наполовину страховисько, а другою половиною риба?
Калібан
Чуєш, як він глузує з мене? Чи ж ти йому потуратимеш, мій князю!
Трінкуло
«Князю», – сказав він. Щоб страховисько та могло бути таке дурне!
Калібан
Чуєш, чуєш, знов! Закусай його, будь ласка, на смерть!
Стефано
Трінкуло, тримай язика на зашморзі! Бо як будеш бунтувати, то – на перше дерево тебе! Бідне страховисько підданий мій і не має терпіти жодної кривди.
Калібан
Дякую, шляхетний князю! Чи не буде твоя ласка ще раз вислухати мою просьбу, з якою я вже звертався до тебе?
Стефано
Еге! Ставай навколішки й ще раз кажи! А ми з Трінкулом на ногах постоїмо.
(Входить Аріель, невидимий)
Калібан
Як я вже тобі казав, я – підданець тирана, чаклуна, що своїми хитрощами позбавив мене острова.
Аріель
Ти брешеш.
Калібан
Сам ти брешеш, мавпо цокотлива! Щоб тебе з землі стер мій відважний пан! Я не брешу.
Стефано
Трінкуло, якщо ти ще раз його переб’єш, то – бачиш кулака оцього? – зуби тобі повибиваю.
Трінкуло
Та я ж нічого не казав!
Стефано
Цить і ні слова! – Далі кажи.
Калібан
Кажу, що чарами здобув він острів,
від мене відібрав. Твоя величність
нехай його скарає… ти відважний,
а ця нікчема не посміє…
Стефано
Це щира правда.
Калібан
Ти паном будеш тут, а я – слугою.
Стефано
Як же до цього діла взятись? Чи можеш ти мені дорогу показати до нього?
Калібан
Тобі до рук я сонного віддам,
і цвяха в голову йому заб’єш.
Аріель
Брешеш, бо не зробиш цього.
Калібан
Опудало рябе! Пархатий блазню!
Набий його, мій князю, забери
у нього пляшку, бо, як спорожніє,
хай воду п’є морську. Не покажу
йому джерел солодких.
Стефано
Трінкуло, не наривайся на небезпеку! Щоб ти мені моє страховисько ані єдиним словом більше не перебивав, бо – бачиш кулака? – не помилую тебе й битка з тебе зроблю.
Трінкуло
Та хіба я що казав? Їй-бо, нічогісінько. Ось відійду собі далі.
Стефано
Чи ж не сказав ти, що воно бреше?
Аріель
Ти брешеш!
Стефано
Я брешу? Так от тобі! (Б’є його) Якщо смакує, то ще раз скажи, що брешу.
Трінкуло
Та я ж не казав, що брешеш! Чи ти здурів, чи оглух? До біса твою пляшку! От до чого може довести вино і пияцтво! Чума на твоє страховисько, й щоб тобі чорти пальці повідбивали!
Калібан
Ха-ха-ха!
Стефано
Ну, далі оповідай! – Стань, будь ласка, поодаль.
Калібан
Набий його, як слід; тоді і я
його наб’ю.
Стефано
Поодаль стань! – Ну, далі.
Оповідай.
Калібан
Отож, кажу тобі,
він має звичку спати по обіді.
Заволодій раніш його книжками,
а потім черепа йому розбий
дрючком або поліном; чи ножем
горлянку переріж. Таж не забудь
книжки йому попереду забрати.
Без них такий він дурень, як і я,
і жоден дух не слухає його;
усі його ненавидять, як я.
Спали йому книжки… У нього є, –
як мовить він, – приладдя добре
устаткувати дім, якщо колись
його здобуде. Та найбільший скарб –
його красуня-донька. Сам він каже,
що рівної нема. Я тільки двох
жінок у світі бачив: Сікораксу,
мою матусю рідну, та її.
Але вона, супроти Сікоракси,
однаково, що день супроти ночі.
Стефано
Славненька дівчина?
Калібан
Еге, мій пане!
Ручусь: вона тобі оздобить ложе
і добрі дасть плоди.
Стефано
Страховиську, я вб’ю цього чоловіка: його дочка і я – ми будемо король і королева. Хай живе наша величність! А Трінкуло і ти, – ви будете віце-королями. Чи до вподоби тобі ця змова, Трінкуло?
Трінкуло
Чудово!
Стефано
Дай мені руку! Прости, що побив тебе, але, поки дух у тебе в тілі, тримай язика на зашморзі.
Калібан
За півгодини він засне. Чи хочеш
ти знищити його?
Стефано
Клянуся честю.
Аріель
Це панові перекажу я.
Калібан
Ти звеселив мене, і я радію.
Шаліймо! Хочете співати пісню,
якої щойно ви мене навчили?
Стефано
Я на твоє прохання, страховиську, все зроблю, що хочеш; усе, що хочеш. – Ану, Трінкуло, заспіваймо!
(Співає)
Ловіть і дражніть,
дражніть і ловіть,
а думка є вільна.
Калібан
Це не та мелодія.
(Аріель награває мелодію на бубні й сопілці)
Стефано
Що це таке?
Трінкуло
Мелодія нашої пісні, що її награває людина без тіла.
Стефано
Якщо ти людина, то явись нам у подобі своїй; якщо біс, то в якому хочеш образі.
Трінкуло
Прости, Господи, гріхи мої!
Стефано
Хто вмирає – сплачує всі свої борги. Я викликаю тебе. – Хай Господь нас милує.
Калібан
Чи ти злякався?
Стефано
Ні, страховиську, я – ні!
Калібан
Не бійся! Тут повітря повне шумів,
солодких звуків і мелодій ніжних,
які втішають слух і зла не чинять.
Бреньчать часами сотні інструментів
мені над вухом: іноді прокинусь,
проспавши довгий час, а голоси
удруге заколисують мене.
І хмари розкриваються, – вві сні
я бачу, – й в них скарби блискучі сяють,
ось-ось посиплються на мене, й раптом
я прокидаюся і плачу, плачу,
бо вже кінчився сон.
Стефано
Це мені буде пишне королівство, де музика гратиме даром.
Калібан
Як знищиш Проспера.
Стефано
Це незабаром буде. Я запам’ятав усе, що ти мені сказав.
Трінкуло
Пісня затихає. Ходім услід за нею, а тоді зробимо наше діло.
Стефано
Веди, страховиську! Ми підемо за тобою. Хотів би я побачити оцього барабанщика. Ну й штукар він!
Трінкуло
Ідеш за мною? Я йду, Стефано!
(Виходять)
Третя сцена
Інша місцевість на острові.
(Входять Алонсо, Себастіян, Антоніо, Гонзало, Адріян, Франціско та інші)
Гонзало
Їй-богу далі я не можу йти.
Старі кістки мене болять, а тут
стежки такі поплутані, й дороги
покручені. Дозвольте відпочити!
Алонсо
Тебе, старий, я лаяти не смію
за це, бо сам стомився вкрай; мені
аж памороки забиває. Годі!
Сідай та відпочинь. Зрікаюсь я
своїх надій, що тішили мене.
Він утопивсь, і ми дарма блукаєм.
Глузує море з нас, що на землі
його шукаєм. Ну, нехай!
Антоніо
(нишком до Себастіяна)
Я радий,
що зрікся він надій. А ми, хоч раз
і схибили, та наміру свого
не зречемось.
Себастіян
(нишком до Антонія)
Годину тільки треба
нам вигодити.
Антоніо
(нишком до Себастіяна)
Уночі! Вони
заснуть, потомлені від блуканини,
і сторожити буде їм несила.
Себастіян
(нишком до Антонія)
Еге, вночі; і цить!
(Дивна, врочиста музика)
Алонсо
Які це звуки?
– О друзі, слухайте!
Гонзало
Чудова пісня!
(Входить вгорі Просперо, невидимий. Входять різні дивні примари; вносять накритого стола; танцюють навколо, вітаючи привітливими рухами; запрохуючи до їжі короля та інших, зникають)
Алонсо
Послав нам Бог господарів гостинних.
– О, що ж воно таке?
Себастіян
Живі ляльки.
Тепер повірю я, що однороги
на світі є, що фенікс-птиця є
в Аравії, де править дерево
йому за трон.
Антоніо
Я вірю в те, і те.
Я присягаюсь: правда все, у що
не вірять люди, а мандрівники
ніколи не брехали, хоч не ймуть
їм віри дурні, що сидять удома.
Гонзало
Якби в Неаполі я розказав
оце, невже б мені повірив хтось?
Якби сказав: я бачив остров’ян, –
бо є ж вони на острові оцьому, –
які, хоча потворні, та звичаї
у них такі лагідні, що такими
не міг би похвалитися ніякий
народ у світі.
Просперо
(нишком)
Чесний чоловіче,
це правду ти сказав, бо серед вас
є гірші за чортів.
Алонсо
Не можу я
надивуватись: рухами своїми
і музикою ці безслівні тіні
вели розмову, що така виразна.
Просперо
(нишком)
Чекай, ще не хвали.
Франціско
І позникали
вони так дивно.
Себастіян
Це дарма! Вони ж
нам залишили страви, а у нас
є шлунки. – Призволяйтеся, панове!
Алонсо
Я – ні!
Гонзало
Та ви не бійтеся, королю!
За тих часів, як ми ще були дітьми,
хіба хто вірив, що на світі є
грудоголові люди, й що на горах
живуть потвори-люди з грубим волом,
вим’ястим, наче воло бугая?
Ну, а тепер вам кожен мореплавець
посвідчить ці дива.
Алонсо
Піду, поїм.
Хоч би й тут смерть мені! Однаково.
Найкраще я втеряв. Ходімо, брате!
Ходімо, дуко!
(Грім і блискавиця. Входить Аріель в образі гарпії; б’є крилами по столі, і страви зникають)
Аріель
О, троє грішників! Премудра доля,
що порядкує світом, де істоти
в її руках лише знаряддя, – доля
звеліла ненажерливому морю,
щоб вивергло вас трьох на острів цей
безлюдний, бо негідні ви, щоб жити
серед людей. На вас я божевілля
навіяв, а в такому стані люди
себе лиш вішають і топлять.
(Алонсо, Себастіян та інші витягають мечі)
Дурні!
Я і брати мої, ми – слуги долі.
Рубати крила нам отим залізом,
з якого ви мечів понакували –
однаково, що шматувати вітер,
чи розтинати хвилю, що надвоє
не розсічеш. Ми – духи невразливі.
Якби ви нам могли й завдати ран,
то ці мечі піднести вам несила,
бо стали заважкі. Мій обов’язок –
вам нагадати, як утрьох прогнали
ви Проспера лагідного з Мілану,
як вивезли з дитиною малою
у море, що тепер за них помстилось.
І помста, що відрочує, але
не забуває, збурила стихії.
Земля і море проти вас повстали.
Уже вони тобі забрали сина.
І знай: лиха і довга згуба, гірша
за наглу смерть, услід за вами піде,
на ваші голови впаде. Від тої
недолі лютої урятуватись
ви можете в пустелі цій безлюдній
лиш каяттям і тугою та чистим,
незайманим життям.
(Зникає у громі; знов ніжна музика, і з’являються примари, танцюючи й передражнюючи; виносять стола)
Просперо
Як досконало ти, мій Аріелю,
втілився в гарпію! Струнка потворо!
Як я тебе навчив, ти все сказав,
що мав сказати. Нижчі мої слуги
теж непогано грали свої ролі:
майстерно і правдиво. Мої чари
вже діють, божевіллям вороги
мої пойняті: всі в моїй руці.
Оце покину їх та полечу
до Фердінанда, що, на їхню думку,
загинув, і до ясочки моєї.
(Виходить вгорі)
Гонзало
Свят-свят! Куди втопили ви свій погляд,
королю мій? ви наче скам’яніли.
Алонсо
О, жах! О, жах! Мені здається, хвилі
простугоніли, й вітер проспівав,
і грім, оцей орган страшний, потужний,
прогуркотав Просперове ім’я.
Вони про злочин мій гули й стогнали.
І так, мій син покоїться у мулі.
У глиб незміряний пірну, мов камінь,
і ляжу з ним.
Себастіян
По одному давай
чортів, то переб’ю їх легіони.
Антоніо
Я теж!
(Виходять Себастіян і Антоніо)
Гонзало
Всі троє наче знависніли.
Важка провина їхня – мов отрута,
що діє аж по довгім часі: дух їм
почав мутніти. – Ви, які прудкіші
за них, підіть за ними вслід, щоб лиха
в нестямі не накоїли!
Адріян
Ходім!
(Виходять)
Примітки
Міранда: по-латинському значить «гідна подиву».
джура – журно: У Шекспіра гра значень: standard – штандарт, або хорунжий; з другого боку standard, від слова «stand», тут означає людину, що стійко держиться на ногах. Калібан такий п’яний, що не може бути Standard.
Опудало рябе: Це стосується до рябого блазнівського вбрання, що в ньому ходить Трінкуло.
Спали його книжки: Коли засуджували чарівника, то він мусів усі свої книжки спалити. Цим він ніби «спалював за собою мости», бо без книжок не знав заклять і не міг чарувати.
людина без тіла: Це натяк на малюнок до комедії «Хтось і Ніхто» (Nobody and Somebody), опублікованої перед роком 1600. На малюнку людина без голови, без рук і ніг.
духи невразливі: Приблизно те саме говориться в Першій дії «Гамлета», коли вояки замахуються на духа померлого короля (стор. 25).
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 323 – 347.