«Пишне, золотисте, жито колосисте...»

Олександр Кониський

Пишне, золотисте, жито колосисте

Стоїть мов стіна;

Колосся схилилось, ніби зажурилось,

Що женців нема.

І чую я, чую, як колос сумує,

Що нікому жать;

Здається він плаче, що серпи козачі

Досі не блищать;

Здається ридає, слізно промовляє:

«Ратаю! Вставай!

Орав ти глибоко, всю ниву широко,

Потом поливав;

І за щиру працю бог тобі віддячив –

Урожай послав;

Сторицею в зерно, земля тобі верне,

Приходь та збирай…»

Не йде ратай жати… Марне його ждати…

Орав не своє;

Не його то нива, не йому вродила,

Не він і пожне.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1889. – № 4. – С. 62, під заголовком «З скорбних пісень». Підпис – Ф. Перебендя.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 547.