Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / «Кричуще божество»

«Кричуще божество»

Микола Хвильовий

– «Проте, розгрому Івана Степановича Мазепи ми йому (цебто Петрові І – М. X.), простити не можемо, бо це був найкращий наш (?? – М. X.) гетьман, про що свідчить і те, що султан турецький відмовився видати його після втечі з-під Полтави послу Петра І Толстому навіть за 300 тис. ефімків».

По-перше, відкіля ця цитата? По-друге, хто ці таємничі «ми»? Потрете, як це сказано – «серйозно чи», як то часом висловлюються, «по-українському»? Давайте шукати відповіді спершу на останнє запитання.

– «Після поїздки Петра І зі згаданим пашпортом («липовим пашпортом на ім’я київського художника Михайлова», з яким Петро їздив за кордон – М. X.) він повернувся захоплений баченим і негайно взявся за стрижку боярських борід та безпросипне пияцтво. Так він (цебто Петро І – М. X.) сприйняв європейську культуру, але користи з того, як з козла молока».

Очевидно, як це доводить остання, насичена злобою до Петра І цитата, таємничі «ми» говорять цілком серйозно. «Пробачити полтавський погром над малоросійськими медяниками та Галями», цебто погром над малоросійщиною – очевидно, натяк на малоросів типу Кочубея – вони, ці таємничі «ми», не відмовляються, але простити «розгрому Івана Степановича Мазепи», цебто розгрому ідеї буржуазної самостійної України, вони, ці таємничі «ми», ні в якому разі не можуть. Словом, чиста і, можна сказати, неприхована апологетика мазепинства, якою так пишається український фашизм. Але йдемо далі.

– «Час від часу імператори мусіли оголошувати війни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, – люди не відчували б своєї національности, почали б брататися і, щонайменше, відчули б, що їм потрібно на світі не 20, не 10 імператорів, а лише один».

Як відомо читачеві з попередніх цитат, таємничі «ми» не тільки паплюжать Петра І, але й співають панегірики Мазепі. Очевидно, пропагуючи тепер ідею «лише одного імператора» (до чого сучасно, прогресивно й надзвичайно революційно звучить ця пропаганда «лише одного імператора!» – М. X.), вони мають на увазі кандидатуру «Івана Степановича». Ясніше говорячи, таємничі «ми» дуже боліють болями українського войовничого націоналізму, і саме в його імперіялістичних прагненнях: мовляв, яка шкода, що Україна не відограла ролі Риму й не висунула свого імператора на цілий світ! Правда, в дальшому абзаці вони заявляють, шо «взагалі ця справа невикрутний тупик, що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії, як Ніцше у вічному круговороті», але це все таки становище не рятує й для нас справжні авторові думки – не секрет.

А втім ідемо далі.

– «Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви народилися, член якої профспілки, чи були під судом, і коли ні, то чому? Скільки ви заробляєте і т. ін. – все це не має жодного значіння, коли ви не маєте про це посвідки з печаткою і підписом будь-якого секретаря».

Так твердять таємничі «ми», коли говорять про цю «пунктуальну планіду», в якій ми легко розпізнаємо радянську країну, тим паче, що далі ми читаємо й таке:

– «Навпаки коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва і вступаєте до художнього інституту».

Заінтригований читач, очевидно, вже розчарований і певен, що це ми цитуємо донцовськии орган, який інакше й не уявляє «пунктуальної планіди», цебто радянської країни, як країни, що в ній не «виховання, честь, виразна індивідуальність» і т. д. діють, а «добрий первак», але заінтригований читач все таки помиляється. Отже, продовжуємо далі.

– «Тьмутаракань по-грецькому звалася Таматорхою, з чим я не погодився б в жодному разі. Для моєї русинської душі Тьмутаракань звучить рідно, краще, ніж Таматорха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки на Кузьку та її маму, які безповоротно увійшли в історію російської архітектури, як один з її додатків, що тепер по-українському зветься тарганом».

Таємничі «ми» говорять, як бачите, дуже плутано й незрозуміло, але й тут вони не спроможні замаскувати своє справжнє обличчя. Від паплюження радянської країни вони знову переходять до своїх націоналістичних скарг і до втлумачення читачеві ворожої нам ідеології. Річ у тому, що Тьмутаракань в старовину була землею Мстислава, сина т. з. Володимира Святого, цебто землею українських февдалів, а Фанагорія – це тільки древнє-грецький город. Ясно, «русинській душі» багато «рідніше звучать» свої февдали, ніж чужі крамарі. Що ж до «Кузьки та її мами», то і тут справа ясна. Як відомо, з 1859 року на місці старовинної Тьмутаракані на протязі багатьох років велися руськими археологами розкопки. Ці розколини дали певні пам’ятники, і от «русинська душа» й сумує: мовляв, Тьмутаракань була землею нашого князя, а пам’ятники «безповоротно ввійшли в історію російської архітектури».

Взагалі таємничі «ми» щось дуже часто скаржаться на своїх сусідів: то їм «російська архітектура» заважає, а то їм «деякі російські письменники» (які – невідомо) стоять на дорозі й саме тим, що «справжнього хохла» пізнають тільки за такими ознаками: «корогва, чуб, матня, довгі вуса, часто вживане слово «цоб-цобе» та гопак».

Але для невеличкої замітки – досить. Відкіля ж ці цитати? Хто ж ці таємничі «ми»? Ви вже може гадаєте, що це з памфлетів Хвильового 1925 p.?

Нічого подібного! Це цитати з № А «Авангарду»… але не Поліщуківського, а «пролетарських мистців нової Генерації», що допіру, цебто в січні 1930 року вийшов, у Києві, це цитата з передової цього альманаху, написаної Олексою Влизьком, одним із лідерів АСПАНФУТу. Ці таємничі «ми», ці апологети мазепинства є не хто інший, як відомі, завзяті борці проти хвильовізму – панфутуристи – комункультівці з «Нової Генерації».

Дивні діла твої, о, діялектико!

Але нас цікавить не те, як вони, ці «ідеологічно витримані» «русинські душі» прийшли до «жизни такой», нас цікавить – що це таке? Свідомо це чи несвідомо повторення хвильовізму? Прочитайте другу статтю в цьому ж таки «Авангарді» («Нове мистецтво в процесі розвитку української культури») і ви побачите, що й тут та ж сама хвильовістська концепція.

– «Оскільки непережитий націоналізм, – говорить автор цієї статті, – ці ділянки мистецтва (цебто «Думка», «Укропера» тощо – М. X.) мають цілковите право на існування».

Словом, в епоху ліквідації куркуля, як кляси, «Нова Генерація» рекомендує дати націоналізмові віддушини. Правда, вона помилково відносить до цих ділянок всю «Оперу» і всю «Думку» і т. д., але річ все таки не в цьому: річ все таки в тому, що націоналістичні ділянки, на погляд аспанфутів, «мають право на існування».

– «Ми нещадно боролися й боремося, – говорять далі мистці «Нової Генерації» – з тими верствами нашого суспільства, що замикають розвиток культури в рямці провінціяльних інтересів і національної обмежености, а також і проти тих, що спрощують питання культури, ставлячи наголос лише на ідеологію».

На перший погляд в цій цитаті нічого страшного нема, але, придивившись уважніше, ми і в ній найдемо той же таки хвильовізм.

На що страждав український «націонал-більшовизм»? На відсутність в своїй установці чіткої пролетарської лінії. Саме ця відсутність і штовхнула його в обійми українського націоналізму. Проти кого й чого «боролися й боряться» аспанфути? Проти «замикання розвитку культури в рямці провінційних інтересів» – це по-перше, а по-друге – знову ж таки «проти тих, що спрощують питання культури, ставлячи наголос лише на ідеологію. Де ж тут чітка клясова установка, коли і в першому, і в другому випадкові справа йде про боротьбу тільки проти провінціяльщини? Правда, далі автор статті оперує допіру вичитаними з популярної брошури фразами про «реконструктивну добу» і т. д., але й це становище не рятує, бо й хвильовізм не цурався цих фраз і теж з охотою причеплював їх до своїх тез. Правда, автор цієї статті (Гео Шкурупій) далі енергійно криє колишніх членів «Вільної Академії», але навіть і це не рятує становища: коли їх, цих письменників, і треба крити, то крити треба їх не стільки за «формальну відсталість», за «провінціялізм», не стільки за те, що їх «роздули до слонячих розмірів», скільки за помилки, за ідеологічні ухили, коли такі ухили і такі помилки в їхніх творах єсть. На жаль, автор, будучи послідовним хвильовістом, цього і не робить.

Словом, стопроцентний «націонал-більшовизм»! Повторення задів хвильовізму до смішного. Поставивши, скажімо, собі, як програмовий пункт, «взяти під свій вплив попутників та сприяти їх наближенню до пролетарських лав», «пролетарські мистці «Нової Генерації» беруть не кого іншого, як… тих же таки неоклясиків. З третьою програмовою статтею під назвою «Мовчуще божество» виступив неоклясик Віктор Петров. Звичайно, і серед неоклясиків мусить пройти диференціяція, але так «сприяти їх наближенню до пролетарських лав», як сприяють «русинські душі», все таки не рекомендується.

За прикладом автора «Кюхлі», Петров робить з біографій відомих людей романи й оповідання, але в той час як Тинянов художньо обробляє біографії революціонерів-декабристів, Петров під «сприятливим» захистом аспанфутів розповідає молоді про любовні історії Марка Вовчка і П. Куліша. Кому потрібні ці міщанські дурнички, і саме в реконструктивну добу? Хіба можна довіряти попутників таким плутаникам від хвильовізму? Для кого, нарешті, видає ДВУ цей альманах? Для міщаночок, які будуть охать і ахать, прочитавши любовні «геройства» Марка Вовчка, для аматорів дуже застарілої й нудної пільняківщини, в дусі якої написано всю статтю Близька, чи може для провінціяльних хвильовістів, до яких хвильовізм не дійшов в оригіналі?

Отже, почавши боротьбу проти хвильовізму, «пролетарські мистці» «Нової генерації» на сьогодні опинилися в лабетах того ж таки націоналістичного ухилу. А коли ми згадаємо, що вони вже страждають і на порнографію поліщуківського гатунку (див. №№ «Нової генерації» з оповіданнями М. Коршуна й Д. Бузька тощо – цитувати з цих парканних, клозетних творів рука не піднімається), коли ми й це згадуємо, то приходимо до того висновку, що, залишившись без відповідної ідеологічної контролі, «пролетарські мистці» «Нової генерації» заблукались десь на чужих нам дорогах.

Отже, треба прийти їм на допомогу і треба негайно подивитися на нашу літературну ситуацію з тієї сторони, з якої ми ще на неї не дивились. Що рецидивів хвильовізму, цебто нового виявлення комплексу тих думок і образів, які становлять український «націонал-більшовизм», своєрідний струвізм, – певний час треба було шукати виключно в колах літераторів, так чи інакше зв’язаних з хвильовізмом, – це безперечно так. Що рецидивів поліщуківщини, цебто мішанини порнографії з об’єктивно контрреволюційними вибриками проти норм і положень пролетарської державности, треба в першу чергу покищо шукати серед так званих «спіралістів» – це теж так. Але було б великою помилкою заплющувати очі на ті вироби, які продукують літератори, формально далекі від вищеназваного «ізму» і від вищезгаданої «івщини».

Допомагаючи колишнім «ваплітянам» якмога, далі відштовхнутися від щиро і гостро засудженого ними «ваплітянства», не можна залишати без відповідної партійно-громадської уваги й продукцію інших письменників, бо й хвильовізм, і поліщуківщина, і всяка інша ворожа пролітаріятові ідеологія не стільки там будуть шукати собі одцушини, де за ними пильно стежать і де їх негайно ж розпізнають і візьмуть під обстріл, скільки, як показує дійсність і доводить ця моя замітка, там, де на них не звертають уваги й де їх навіть розреклямовують наші видавництва, як справжнісіньке пролетарське мистецтво. Цього ніяк не треба забувати, бо, «кричуще божество» може наробити нам дуже й дуже багато лиха.

P. S. Перечитавши ще раз «Авангард пролетарських мистців Нової Генерації», я приходжу до цієї думки, що у вищецитованих писаннях хвильовізм найшов собі місце скоріше без доброї волі і свідомого бажання ідеологів «комункульту». Разюча марксистська малограмотність серед попутників – звичайне явище, і тому не дивно, що і «пролетарські мистці нової Генерації» змішують ленінську національну політику з мазепинством. Отже, цією заміткою я вважаю, по-перше, за свій партійний обов’язок сигналізувати небезпеку з зовсім нової сторони, а по-друге, коли аспанфути визнають свої помилки, допомогти їм, аспанфутам, стати на правильний шлях. І Поліщук, і Семенко, і Шкурупій, і Влизько – всі можуть помилятися, але нещадно будемо бити їх тоді, коли вони не захочуть цих помилок виправити.


Примітки

Стаття вперше друкована в харківській газеті «Комуніст» в січні чи лютому 1930 року. Точну дату друку встановити не вдалося. Вдруге опубліковано її в журналі «Пролітфронт», Харків, квітень, ч. 1, 1930, стор. 247 – 252. Звідси взято статтю до нашої публікації.

Олекса Влизько (17. II. 1908-16. XII. 1934) – поет, недавній співробітник «Літературного ярмарку» і співробітник «Нової генерації». Розстріляний у грудні 1934, в групі 28 українських письменників і культурних діячів.

Гео Шкурупій (1903-1943?) – поет і прозаїк, один з лідерів українського футуризму, 1926 р. належав до ВАПЛІТЕ, пізніше, відійшовши, повернувся знову до футуристів і «Нової генерації». Звідти повів гостру атаку проти колишніх своїх колег з ВАПЛІТЕ і персонально проти Хвильового. Це очевидячки зачепило Хвильового за живе і він свою атаку проти «Нової Генерації» почав з Гео Шкурупія і О. Влизька.

Віктор Петров (1894-1969) – прозаїк, есеїст, літературознавець, етнограф і археолог, близький до неоклясиків. Від 1942 до 1949 перебував на еміграції, загадково зник. Лише наприкінці 60-их років ім’я його появляється в наукових археологічних виданнях АН СРСР у Москві. Пізніше переїхав до Києва і нібито працював в Інституті археології АН УРСР, де і помер.

Спіралісти – невеличка група літераторів і мистців,що купчилася навколо альманаху «Авангард» ч. 3, який вславився був на той час (1929!) нечуваною вже моральною і політичною фрівольністю. До групи належали: Валеріян Поліщук – лідер і автор теорії спіралізму, Олександер Левада, тоді ще початкуючий поет і драматург, маляр В. Єрмілов і невідомий ближче Георгі Цапок.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 453 – 459.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 285

Модифіковано : 10.04.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.