Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / Одвертий лист до Володимира Коряка

Одвертий лист до Володимира Коряка

Микола Хвильовий

Відповідь на «Хвильовистський соціологічний еквівалент» (журнал «Гарт» № 1)

Шановний товаришу,

– Допіру повернувся з цікавої подорожі й поспішаю, хоч і з великим запізненням, відповісти Вам. Свого листа я хотів би почати такими ж сміливими імпресіоністичними мазками, якими ви свого почали – ну, хоч би оповіданням про життя закордонних людей (швайцарців, французів та німців), що серед них я жив увесь час розлуки моєї з дорогим мені Харковом, але – їй-богу! – боюсь: я ж така ідеологічно невитримана людина, а психологічна Европа така провокаторка! «Старого воробья на мякінє не провєдьош», як говорить наше українське прислів’я… Правда? .. І потім скажу так: краще вже без імпресіонізму, а щодо закордонних людей, то хай про них напишуть інші мандрівники по білому світу – ну, хоч би відомий Вам Ваш сутрудовник І. Ю. Кулик, чи то «нова українська письменниця» С. Левітіна (див. жур. «Ж. й p.», № 6, ст. 446).

Ваша стаття з епіграфом із мого памфлету («ну, й часок, їдрі його налево!») мені й подобалась і не подобалась. Подобалась у ній експресія, стиль, прийоми й т. д. (з цього боку вона – найталановитіший етюд, з усіх Ваших критичних етюдів), не подобався – зміст. Подобалось те, що Ви в ній називаєте себе «темною людиною», і не подобалось те, що Ви говорите не щиро. Особливо ж мені не подобається Ваша мандрівка в той закуток XVIII віку, де колись робили критику чистому розумові, бо я ніяк не можу прийняти апології «темних людей» і апології того царства, що його так недолюблював колись семінарист Добролюбов.

Ваші ліричні вражіння від «армистів» мене, звичайно, мало обходять, і тому в поле мого овиду Ви попадаєте саме в той трагічний момент, коли, повернувшись із виставки «з отакою головою», починаєте «шукати» та філософствувати.

– «Творчість не є певний спосіб пізнання дійсности», – пишете Ви. – «Часткові наслідки мистецької творчости використовуються, як джерело пізнання суспільної ідеології й матеріяльної дійсности певної доби. Але завдання мистецтва зовсім інше; воно є знаряддям емоційного поширення від людини до людини й на широкі маси клясової ідеології».

Ясно, нудно і недвозначно. Одверто і претенсійно намагаєтесь Ви ревізувати плеханівську, цебто марксистську естетику, і публічно рекомендуєте себе завзятим прихильником пилипенківщини. Більше того: як слухняний учень Сергія Володимировича, ви радите нам наслідувати великого просвітянського вчителя навіть у системі доказів. Припустім, що творчість (у даному разі мистецтва, значить мистецтво) «не є певний (???) спосіб пізнання дійсности». Відкіля ж тоді взялися «часткові наслідки», що «використовуються як джерело пізнання» і т. д.? Значить, мистецтво є до певної міри і спосіб пізнання дійсности? Навіщо ж тоді такий грізний «імператив»? Чи не для того, щоб тут же від нього одмовитись?

Нарешті, припустім, що вищезгаданого протиріччя нема у Вашій статті, і дамо Вам слово для захисту свого визначення. «Але», – захищаєте Ви – «завдання мистецтва» й т. д. Словом, «на городі бузина, а в Києві дядько». Почали з визначення, а з’їхали на завдання. Завдання, звичайно, витікає з визначення, але, на жаль, це речі зовсім не однакові. Коли Ваш ВУСПП, припустім, мусить поставити перед собою революційні завдання, то це зовсім не значить, що його природа не контрреволюційна. Ви розумієте?.. І потім хіба ж-це визначення – «творчість не є певний (???) спосіб» і т. д.? Це ж тільки заперечення Плеханова.

Яка ж Ваша формула? Що ж таке мистецтво? – знову питаю я, як у свій час запитував Пилипенка. Але Ви мовчите, і я Вам співчуваю: одверто з доброї волі, свого визначення ви не дасте, бо не хочете фігурувати на сторінках нашої преси ідеологом «дідів шестидесятників».

– «Ідеологія, – говорите Ви далі, – є щось ширше за пізнання».

Але Ви зовсім даремно так говорите, бо Вам усе одно не вдасться замаскувати утилітаризм свого хохлацького «просвітительства» схоластикою страшенно наївних тверджень. По-перше: відкіля Ви взяли це напівмістичне «щось»? Хіба ідеології не дано визначення хоч би тим же Енгельсом? Хіба марксисти мислять такими абстракціями? (От шкода, що Ви уважно не читали моїх «апологетів писаризму»!). І по-друге: хто це Вам порадив порівнювати пізнання з ідеологією?

Що таке ідеологія? Ідеологія, – говорить відповідна хрестоматія для дітей середнього віку, – є ідеалізований відсвіт в ідеях соціяльних відношень. Що ж таке цей відсвіт? Це – складний ідейний процес. Яким же чином протікає цей процес? Він протікає через пізнання дійсности. Невже Ви й тепер будете порівнювати ідеологію з пізнанням? Чи може Ваша славетна «діялектика» бере свій початок у церковному IX віці й називається ще схоластикою? Чи може Ви хочете показати свою «вченість»? Чи може Ви збираєтесь остаточно «угробити» всіх найбільших філософів нашої дійсности? Так питання ставити не можна… хоч би тому, що серед парикмахерів і без Вас багато безробітних. Ви розумієте?.. О, Ви мене, безперечно, розумієте, та от я Вас не завжди розумію: з одного боку, Ви рекомендуєте себе (і не без підстав) рядовим газетярем, а з другого – раз-у-раз робите екскурси в карколомні проблеми й висовуєте сміхотворні формули.

Чому я так захищаю плеханівське визначення мистецтва – мистецтво, як пізнання життя через образи, і не хочу визначити це ж таки мистецтво, як ідеологію? Не тому, звичайно, що я не добачаю в ньому ідеологічних елементів, а тому, що, по-перше, (про це я вже писав), назвавши мистецтво ідеологією, я цим нічого не говорю, бо, крім мистецтва, є ще багато суспільних факторів, які можна назвати ідеологією; по-друге, тому, що як Ви, так і сотні інших «марксистів» давно вже зробили з клясового світогляду комплекс убогих думок полінезійської касти, і, нарешті, тому, що я прекрасно познайомився з цим дрібнобуржуазним гачком: мовляв, не пізнавай життя, бо тільки через циркуляри спасешся.

– «Не заради пізнання існує мистецтво, – говорите Ви, – а заради властивости його перетворювати дійсність».

Не сперечаємось. Але навіщо Ви ломитесь в одчинені двері? Хіба визначення мистецтва, як «пізнання дійсности» заперечує Ваше останнє твердження? Хіба не через пізнання Ви будете «перетворювати дійсність»? І – нарешті – хіба без пізнання Ви здібні перетворити її?

Такі Ваші головні філософські міркування. Решту (вроді балачок про «мистецький смак» чи то «красиве») ми не думаємо освітлювати, бо не маємо часу й місця і до того гадаємо, що все це (другорядне) або виписка з Фріче, або просто те, що французи називають babil.

Отже дозвольте зрезюмувати. Перше: філософствувати з «отакою головою», очевидно, не рекомендується, бо на філософії не тільки «рядові газетярі», але й справжні філософи ламали зуби. Друге: Ваша «філософія» – не оригінальна, і генеалогія її починається там, де переживала свій медовий місяць пилипенківщина. Третє: як Ви, так і вся молодь, що йде за Вами, – всі Ви неминуче мусите опинитесь у таборі контрреволюції і там, придбавши самовар і канарку, згадувати свою гарячу молодість та її «помилки».

На моєму столі лежать зараз стоси різних книжок вуспо-плужанського походження, саме того походження, що до нього й Ви належите. Яка ж ідеологія всіх цих видань? Ідеологія всіх цих видань, так би мовити, червоно-релігійна. Один із вуспівців (до речі редактор «Гарту» й визнаний поет), перероблюючи (не перекладаючи) в № 8 «Плужанина» поему О. Блока «12» на «пролетарський лад» так визначає цю ідеологію:

– «У віночку з білих рож

струнко з прапором червоним

Їх веде Ісус Христос».

Ви розумієте, до чого довело Вас і Ваших однодумців небажання пізнавати життя так, як того вимагає справжній марксизм? Зробивши кастовий фетиш із «червоного» кольору, Ви, самі того не помічаючи, попадаєте в лабети автокефалії і саме визнанням Христа за свого «стрункого червоного» старшину. От на чию адресу наша компартія могла б повторити за Лаокооном: – «Timeo Danaos et dona ferentes». Воістину «темна наша батьківщина» й воістину темні в ній люди. І як з Вами сперечатися, коли Ви йдете під проводом таких ідеологій? Чи може Ви втішаєте себе надією, що ще не всі Ваші лідери загрузли в такому багні? О, не втішайте себе такою надією, бо скоро розчаруєтесь.

Отже, один Ваш ідеолог закликає молодняк до автокефалії. Один уже виправдав пророцтво нашого молодого, але – правда – високоталановитого критика («цей агітатор», – писав у № 3 «Вапліте» тов. Сенченко і саме про «перекладача» Блока, – «завтра зробить спробу повернути нас на лоно автокефальної церкви»). Що ж у цей час робить другий?.. Ну, хоч би тов. І. Ю. Кулик, саме той Кулик, який так претенсійно й безапеляційно заявляє, що «ваплітяни стали рупором української дрібнобуржуазної стихії»?

– Чиїм же рупором він є? Ортодоксального марксизму? Не вірте йому, бо, вульгарно кажучи, І. Ю. «наливають». Марксизм Кулика такий же липовий, як і Ваш, шановний товаришу, бо І. Ю. «стали рупором»… кого б ви думали?.. Нестора Махна й махновщини. От що пише тов. Кулик у своїй найновішій книзі «В оточенні»:

– «Гей, родюча Альберто,

Й по тобі пройде Махно.

Хай крутиться, хай вертиться

Встанеш оновлена».

Хіба це не апологія махновщини, цебто «дрібнобуржуазної» стихії? Хіба не ясно сказано, що «родюча Альберта» тільки тоді «встане оновлена», коли народить не Леніна, а… свого Махна? Хіба це не контрреволюційна агітація? Хіба цей вірш, попавши на українське село, не внесе сумніву в молоді селянські голови?.. Боже мій! Боже мій! До чого ви «докрутились», до чого ви «довертілись»! І така от «Альберта» має нахабство називатись марксизмом! Невже Вам не соромно?

– Ні, Вам покищо не соромно, бо… я ще не ілюстрував Вашої «Альберти». Отже дозвольте і її проілюструвати, тим паче, що й Ви вважаєте себе за лідера вуспівського «марксизму».

– «Навіть у «Горні» є образи й слова з православного культу» – пишете Ви. – «Відгоміни слов’янофільського месіянізму і досі не бренять, а прямо гудуть у сучасній російській поезії. І ось це все приїхало сюди на гастролі (підкреслення моє). Б. пан-отець Петров їздить по Україні і читає лекції про «душу руського народа». Поети оспівують Пугача і Стеньку Разіна. Різбяр Коненков утворює монументальну епопею Разіновщини, а пролетарські збірники містять репродукції. Росія – сфінкс. Росія – месія грядущего дня. Чому сфінкс? Чому месія? Чому Росія? Питати не можна. Незручно. Небезпечно. Бо це ідея релігійна. І не ідея, а догмат. Умом не понять, аршином не ізмєріть.

Але як бути з Україною? Чи вона є, чи її нема? Як то відавна властиво було «самоотверженим малоросам». Чи не попруть у нас свого месіянізму. Українського. На сусід глядючи. Ні. Ми не можемо. У нас не те. Грунту немає. Навпаки. У нас чистилище. Революція зі Сходу ферментується у нас для перетворення в західню революцію. Ми – конденсатор нової величної акції. На Захід! Туди, де догорає старий світ (підкреслення моє). Але ми без догматів. І наше слово, наша думка, адогматичні. Навіть футуризм у нас розплився на щось зовсім невиразне, неокреслене, а разом щось творче. Україна є Україна – перша хвиля революції на заході Европи. Україна – чистилище. Тут революція гартується до найбільшого й останнього ступеня. На Захід! (підкреслення моє). Наше мистецтво пролетарське позбудеться російських інтелігентських впливів» (підкреслення моє).

В цьому фрагменті з Вашої статті, що її надруковано було в київському журналі «Мистецтво», мене цікавить не пропаганда «адогматичної думки» й «чогось невиразного й неокресленого» (Ви завжди були зразковим малоросом), мене цікавить інший бік справи.

– Доки Ви будете ховати свої «московські задрипанки» й паплюжити мене за славетний віднині останній розділ в «апологетах писаризму»… і навіть тоді, коли я вже відмовився від нього? Ви гадаєте, що я не щиро відмовився, що мене примусили обставини, що я й сьогодні гну свою самостійницьку лінію? Припустім. Але чому ж тоді ті ж таки обставини не примушують Вас виступити в ролі гоголівської вдови? Чи не думаєте Ви проскочити «петушком»?

Ой, не проскочите! Ой, «кокочка вдару»!

Від імени своїх однодумців і від імени свого я вимагаю, я нарешті «требую», щоб Ви негайно й публічно відмовились од своїх політичних помилок. Досить українського «адогматичного» месіянізму! Досить закликати на «Захід – туди, де догорає старий світ»! Досить валити до одної купи б. пан-отця Петрова і товаришів пролетарських письменників із журналу «Горно». «Впливи руської культури й літератури загалом на Україну смішно заперечувати. В свій час іще Драгоманов про це писав, як про факт дуже втішний, а потім Роза Люксембург підкреслювала світове значіння руської літератури. Панікерство перед руськими впливами є визнання своєї слабости» [Див. «хвильовистський соц. екв.».]. І нічого Вам кивати на ГПУ чи то на цензуру, мовляв «питати не можна», «незручно», «небезпечно?». Все одно Вам не вдасться посварити товаришів пролетарських письменників із Росії з товаришами пролетарськими письменниками з України. Теорія боротьби двох культур – є теорія буржуазна, і ми не підемо за Вами «на Захід – туди, де догорає старий світ». Наша орієнтація на Москву! Чуєте?

Але досить сигналізувати небезпеку. Досить ілюструвати. Дозвольте ще раз повернутись до Вашої останньої статті.

Я дуже радий, що Ви по щирості визнаєте мої закиди за цілком слушні.

Мені навіть подобається Ваша, висловлюючись українською мовою, «нечистоплотність». Але хіба я помилився, назвавши Вас боягузом? Ви пишете, що не «сьогоднішня тільки моя діяльність, а й минула не подобається Хвильовому» й «оголошуєте факти». «Сам же Хвильовий, говорите Ви, колись у «Шляхах мистецтва» писав»:

…О, друже мій Коряче,

В «Шляхах мистецтва» ти,

Як в серці моїм неп».

«Вже й тоді», рекомендуєте Ви себе вищим парторганам: «не визнавалося мене, як і…непи». Розгортаю «Шляхи мистецтва» й читаю:

«Куди звернувся я? Дощі, дощі і мряка,

і хмарний цей заспів самотно закує:

В «Шляхах мистецтва» він [цебто «заспів» – М.Х.]

(О, любий мій Коряче!)

Як в серці моїм неп».

Що Вас примусило пересмикувати і ставити себе перед читачами в таке ніякове становище? Ви, звичайно, скажете, що Вас приголомшив мій «Соціологічний еквівалент», і Ви, остаточно розгубившись, навіть забули за читача. Ви будете запевняти, що «Шляхів мистецтва»» давно вже нема на ринкові, і значить маса, – скажете, ніяк не може познайомитись із цим віршем. А я от думаю зовсім не так: мені все таки здається, що Ви, маючи в собі дві душі – одну заячу, другу кошачу, – на цей раз віддали себе в розпорядження першої, заячої. Що між Вами й «непою» нема різниці я й не думаю сумніватись. Але чому Ви для доказу моєї неприхильности до Вас у минулому не взяли хоч би цей от акростих із журналу «Арена» за 1922 рік:

ЛІТЕРАТУРНА ЗАГАДКА

Коли ж його «візьмуть в роботу»,

О, скільки вереску і крику:

Реакція! Проти голоти!

Я вас в чека! Я вас у пику!

Коли б його була ще й сила,

Він дійсно б так «обтяпав діло».

Невже це поганий зразок? Чи може Ви подумали, що я вже вмер і мене, як і О. Блока, час уже перероблювати? Чи може Ви сумнівалися, що відповідні установи не знають, як Ви дивитесь на «непу»? Ах, ох, ух: та це ж зразкове панікерство! Не вірите? Тоді дозвольте перейти до дальшого пункту моєї відповіді.

Ви дуже багато говорите про мою критику Вашого визначення національної культури, Ви притягаєте і Леніна, і Ваганьяна, і Могилянського, і Куліша, і альманах «Гарту», і… і… Але «заплутати справу» Вам все таки не пощастило. Визнавши свій огляд «Калиновий міст» за «невдалий», поінформувавши нас, що «гасло ленінського визначення культури» було взято Вами «вперше», Ви зовсім даремно не продовжили в тому ж дусі і не найшли в собі мужности погодитись зі мною до кінця.

– «Гасло національної культури є буржуазна брехня». Так написав, за Вашою інформацією, Ленін. Але як же Ви його перефразовуєте? «За капіталізму», перефразовуєте Ви, «національна культура є буржуазна. А за диктатури пролетаріяту? Національна культура пролетаріяту є nonsens».

Я знову запитую: навіщо сказано «за капіталізму»? Невже для того, щоб ухилитись потім від основної відповіді і не поінформувати нас, як Ви визначаєте національну культуру за соціялізму? Чи може Ви гадаєте, що диктатура пролетаріяту є наш конечний пункт, і балачки про якесь там «царство свободи» час уже припинити? Чи може Ви проти будівництва соціялізму в одній країні? Ще раз і ще раз запитую: як Ви собі мислите національну культуру в умовах тих громадських відношень, що за них ми боремось от уже десять років? Я Вас питаю без усякої іронії, і Ви, будь ласка, задовольніть мене. Словом, я хочу сказати, що цілком приймаючи Вашу пропозицію і з охотою називаючи «за старим звичаєм пролетарську культуру культурою національною», я в той же час не рекомендую Вам «заплутувати справу» (хоч би й не поганою «діялектикою») і саме тоді, коли перед Вами стоять складні філософські проблеми. Мене, звичайно, нервує, що майже всі мої (так всі!) опоненти страждають на відсутність живого полемічного запалу, але не можна ж, друже, і «переборщувати»!

Я дуже задоволений, що і «закид» мій про «каталожність огляду» Ви вважаєте за «влучний». Не розумію тільки, навіщо Ви, поруч із цим визнанням, доводите його невлучність…ні до села, ні до міста, протягуючи Бєлінського, Поліщука з його п’ятю пунктами та впливологією. Полемічний прийом? Прекрасно: Ви не зовсім погано шпигаєте мене Пільняком. Але навіщо з таким гнівом? У цьому місці Вам треба було б краще приховати його і – повірте мені – Ви б більше виграли. Звичайно, мистецтво полеміки, річ дуже не легка, але час уже оволодіти ним: не для себе ж я випускаю свої памфлети! Ну, як би я, припустім, викручувався в даному випадкові? Я б, напевно прикинувся «казанською сиротою» і звернувся б до Вас приблизно з такими словами:

– Охо-хо-хо! Боже мій! Боже мій! Ну, як Вам не соромно глузувати з людини? Звичайно, мені хотілося б бути оригінальним автором, але що ж зробиш! (тут я розводжу руками), коли мене природа не наділила талантом. Чим винний незрячий, що йому не дано нормальних очей? Чим… і т. д. Ах, дорогий Коряче! Навіщо Ви тривожите мою велику рану? Хіба я не визнав себе публічно «українським Пільняком»? (Тут я раптом залишаю «казанську сироту» й починаю іронізувати). Але досить! Досить шукати співчуття у Вашому черствому серці! Ви пишете, що «подібність моїх» мандаринів і мигдалю з «анемонами й лимонами» Пільняка Вас «вражає рабським копіюванням»?

Я Вам дуже співчуваю, але, на жаль, нічого не можу зробити, бо «мандарини й мигдаль» появились вперше в січні 1923 року (саме в «Шляхах мистецтва» – в тому журналі, який Ви редагували), а «анемони й лимони», Пільняка, здається (між іншим, це слово – «здається» – прекрасне слово, бо завжди може вигородити, і я його раджу частіше вживати), в кінці 1924 р. – будь ласка, провірте («будь ласка, провірте» теж непоганий вираз, бо рідко хто провіряє). Ви пишете про подібність моєї характеристики жінки, як «кольця емоцій», (очевидно «кругу емоцій»?) до Пільняківської «як конфекта», і пишете, що і ця подібність Вас «вражає рабським копіюванням»? І тут я Вам співчуваю, але й тут нічого не можу зробити… бо «емоція» тільки тоді буває подібна до «конфекти», коли за допомогою Вашої діялектики… (автор почуває, що видихався, і тому поспішає кінчити й ставить багато таємних крапок).

От вам приклад спражньої полеміки. А як ви полемізуєте? Хіба, скажемо, далекозорий полеміст розшифровує псевдоніми свого ворога? (Де це написано, що я маю п’єсу «Комольці»?). Хіба він не знає, що така розшифровка в очах читача є кулачний аргумент і, як усякий кулачний аргумент, може бути тільки мінусом для памфлету?.. І потім не можна ж раз-у-раз пересмикувати свого опонента.

Де це я в «Лілюлі» написав – «КП(б)У в п…»? Розгортаю «Лілюлі» й читаю:

«Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п…у!».

Чи подібне це до того, що Ви говорите? Знаєте, коли б Ви були не «темною людиною», коли б я не знав Вашого нещасного становища, що з нього Ви можете вигородитись через такі от прийоми, я мусів би кинути до Ваших ніг свою замшеву рукавичку і скрикнути: «дайош дуель!». Але Вам я прощаю: по-перше – Ви ще не добре вивчили мистецтво полеміки, по-друге… прислужувайтесь на здоров’я і виправляйте свої грішки, бо все одно комусь треба прислужуватись і виправляти свої грішки.

Тут я, якраз, підійшов до Бонавентури (найсильнішого місця у Вашій статті), але художній такт уже попереджає мене (мовляв бійся наскучити читачеві!), і я тимчасово поспішаю зманеврувати на запасну лінію.

ВСТАВНА НОВЕЛЯ

Ну, давайте, ще поговоримо хоч би про Б. Якубського, того самого Якубського, що професор і колишній неоклясик. Скажіть: хто його за язика тягне? Чому це йому так закортіло «лягнути» Хвильового, який «колись думав, що з політичною Европою нам зараз не по дорозі, а з культурною якраз по дорозі»? Він хоче висловити своє ставлення до відомого «розділу»? Прекрасно. Бажання цілком законне. Але, чому це він так пізненько прокинувся? (таке ж запитання як і Вам у «Соц. екв.»). Тому, що раніш не було «Літературної газети»? Нарешті, чому це він обминає «московські задрипанки» – ті, що в «Мистецтві»? О, я розумію – він діялектик і знає, що Ваші «думки» є щось «невиразне» й «адогматичне», а мої – щось виразне й безперечно догматичне. І потім tempora mutantur… і, значить, не треба плентатись у хвості життя.

Те ж приблизно робить і другий з паноптикуму сьогоднішніх скороспечених пролетарських письменників – М. Доленго. Ну, послухайте, як він говорить! Який гонор! Яка самоупевненість! Не далі, як учора цей «марксист» – сам себе називав нікчемною, дрібною людиною (читайте його «великі дні, дрібненькі люди»), не далі, як вчора, він ходив по Харкову й скептично (певніш комічно, бо його «скепсис» якось не личив до його романтичного обличчя) поглядав на пролетарських письменників, а сьогодні він уже щось цвірінчить про «фахову вузкість Л. Курбаса», про «неохатянство Вапліте» і т. д. Я на Доленга, звичайно, не гніваюсь (особисто про мене – спасибі йому – він багато гарного написав), але «неприємно впливає, що середня на український сучасний маштаб якости людина, що іменує себе – очевидячки не цілком серйозно – критиком», – сьогодні раптом робиться ідеологом пролетарського мистецтва.

Словом, паноптикум збагачується, тов. І. Ю. Кулик потирає руки, і «Гарт» починає громити вільнодумців «Рецидивами вчорашнього» (статтю написано, здається, тим же І. Ю. Куликом).

– «Вапліте», – ображуються «рецидиви вчорашнього», – «неприпустимо гостро нападають на ВУСПП і українську марксистську критику взагалі».

Не знаю, як думає «Вапліте», але я, особисто, гадаю, що ВУСПП взагалі слід було б замовчувати: така це важлива одиниця. Що ж до української марксистської критики, то все таки для мене це – порожня фраза. Хто ці критики? Доленго? Махновець Кулик? Чи то націоналіст Коряк? І хто це Вам порадив говорити від імени нашої компартії та величати себе «передовим загоном пролетарської літератури»? Чи може Вам видано відповідне посвідчення?

«Це свідчать, – говорите Ви, – офіціяльні партійні органи, як от «Комуніст», від яких нам досі не було догани».

Та невже? Так таки й не було? А чи не читали Ви рецензію в «Комуністі» на ваші журнали – «Гарт» та «Красное слово»? Не читали? Шкода, бо там ясно сказано, що в одному з них (в «Гарті») Ваші твори зовсім не відповідають Вашим галасливим маніфестам, а в другому («Красное слово»), на погляд партії, Ви не тільки не здійснюєте своїх завдань, а, навіть, «більше того, протирічите постановлению журнала». От Вам і «партійна опінія»! От Вам і «шкідливі антикомуністичні тенденції в художній творчості «Вапліте»! І як весело виглядає Ваша «критика» ваплітовських оповідань, коли Ви своїм ніяк не можете дати ради! «Пія», очевидно, треба шукати (радить «Комуніст») перш за все в «ущелинах своєї «республіки».

І що це за марксистська критика: один, скажемо, вихваляє «Мати» Копиленка (читайте «К. і п.»!), а другий в тому ж творі бачить тільки «шкідливі тенденції». Чи може так учить Коряківська «діялектика»? Так учить, очевидно, орнітологія – наука про куличків, бекасів та іншу болотяну і взагалі всяку пташину. (До речі, про орнітологію: я, як старий орнітолог, із великим здивуванням прочитав у «Рецидивах вчорашнього», що «орли вже не виправдовують набутої ними репутації». Як це розуміти? Невже й «орли» не хочуть визнавати Вашого марксизму»?

Але все це, звичайно, зводиться до того, щоб ВАПЛІТЕ загубило «raison d’être» як окремої «літературної організації» і пішло під проводом «марксиста» І. Ю. Кулика. Одним словом «дайош» федерацію – і нікоторих гвоздьов! Дайош… і т. д… ну, словом, щось нове, коли нема інших шляхів знищити це гніздо вільнодумців! Невже ж таки я… ну, та й він та й взагалі всі сливки вуспівського художества нічого не вдіємо з цими «раклами»… чи то пак дон-Квізадами ? Хіба таки ми не здібні стати хоч би в тих же «Рецидивах вчорашнього» в знамениту прокурорську позу, і не здібні звернутися з грізними запитаннями до Вільної Академії?..

А втім, на ці запитання відповідь дасть, очевидно, сама Академія, і тому я знову повертаюсь до Вашої статті, шановний тов. Коряче.

Отже про Бонавентуру й французьку мову. По-перше: невже Ви не помічаєте, що я ввесь час намагаюсь говорити своєю рідною, українською мовою і ввесь час зриваюсь із неї, бо Ви мене чомусь ніяк не розумієте? Невже Ви, monsieur le philosophe, не бачите, що серед Вас я «в родной стране, как иностранец»? I от прийшла мені мисль: може й справді я живу в якійсь іншій країні… ну, скажемо, у Франції? і взяв, я значить, ці «вів ля патри» й почав ними викомарювати. Сказав раз – пройшло, сказав другий – пройшло. Ну, думаю, мабуть не помилився. Так, що даремно Ви «серчаєте», висловлюючись українською мовою, шановний товаришу.

По-друге, щодо Бонавентури: я нічого не маю проти дотепів і навіть рекомендую їх. Але в даному разі – одверто кажу – я не задоволений. І от чому: як усім відомо, в свойому «Соціологічному еквіваленті» я зробив Вам зауваження, що так, як Ви почали свою книгу «Організація Жовтневої літератури» («адмети» «Геракли», «Тезеї», «тритони», «стимфальські птахи» etc.) не наважився б почати не тільки францісканський монах Бонавентура, а й сам Копач Карпенка Карого.

Як же Ви реагуєте на це моє зауваження? Ви одразу ж перелякались і зробили паніку. Замість того, щоб спокійно парирувати вдар своїм оригінальним дотепом, Ви кричите на всю Україну: – ага, а твоя мати теж без ока була! Такою реплікою Ви остаточно «видаєте себе з головою», і читач може тільки співчувати Вам. Це вже для полеміста великий мінус. Значить, перш за все, треба «заховувати спокій» і міцно тримати в шорах свій можливо й цілком законний гнів… Ви не читали відповідного трактату Сенеки? Не читали? Шкода. Раджу прочитати, і взагалі я нічого не маю проти, коли Ви будете звертатись до мене за вказівками: в моїх памфлетах бувають теж зриви, і тому їх приймати, як геніяльні зразки, я все таки не рекомендую.

А втім, все це, звичайно, дрібниці! Багато цікавіш інше – ну хоч би знову таки Ваша дальша діялектика. Припустім, що в мені «сидить дві душі». Одна душа активного Чан-Кай Ші, а друга пасивного езотерика. Але скажіть мені: чому Ви так довго возитесь зі мною (я навіть уже покинув читати ті брошури й статті, де паплюжать мене – так їх багато), – чого Ви так довго возитесь зі мною, коли я «скеровую загальну увагу в оцінці значення літератури не на активний чинник, не на діло, не на боротьбу, а на споглядання» (очевидно, пасивне)? А ну бо покличте свою «діялектику» і з’ясуйте мені! Чи може Вам допоможе Юринець з його 31-м пунктом, що Ви їх так ретельно виписали?

Ага, Ви панькаетесь зі мною, так, «як у свій час Маркс панькався з Фрейлігратом»?! Словом, Ви мене жалієте. Ви навіть гадаєте, що «не можна комуніста Хвильового в рівень з політичними емігрантами ставити» і що «Хвильовизм є не цілковита зрада, а тимчасовий манівець». Дякую. Дуже дякую, але попереджаю: Ви даремно втішаєте себе, бо «дубовий молодняк» пахтить уже не на «далеких гонах», а на дуже близьких і давно вже перестав бути жовторотим.

Ну, візьмемо хоч би теж «Красное слово». Молодняк страшенно цікавиться таким питанням: для чого Ви його утворювали? «Чи мало Вам» іздательства «Пролетарий»? Чи не для того, як запитує Вас орган ЦК нашої компартії – «Комуніст», щоб «відводити свої сторінки творам письменників із РСФСР? Чи не для того, щоб – як запитує той же «Комуніст» – обминати «справжню українську тематику, справжнє українське життя»? А це ж Ваше найголовніше культурне досягнення – саме це «Красное солнишко»! Для нього власне й ВУСПП було утворене. Чи може Ви будете заперечувати мої твердження? О, Ви не будете заперечувати, а просто назвете мене націоналістом і будете кричати, що Хвильовий знову розпалює націоналістичні страсті. Отже, дозвольте Вам відповісти.

Чи я проти руського журналу на Україні? – Боже борони! Як я його уявляю собі? Я його уявляю так, як уявляє і Вільна Академія, як говорить – певніше «наливає» – передмова до «Красного слова». Цей журнал мусить бути в руках тієї «русской части населения на Украине, которая глубоко чувствует свое органическое единство с этой страной и ее культурой. Пользуясь русским словом, как оружием, она, русская часть, должна творить литературу, вростающую глубокими корнями в недра Украины, украинского пролетариата и его борбы, литературу украинскую по фабуле, по теме и, может-быть, по многим формальным чертам и особенностям, – глубоко своеобразную и оригинальную».

Чому ж я так уявляю? А тому я так уявляю, що «позаяк», як говорять щирі українці, руські письменники не мають свого руського грунту на Україні, «позаяк», як кажуть ті ж таки щирі українці, все талановите, що не хоче поривати з руським грунтом, тікає в Москву, – всяка спроба інакше організувати руський журнал на Україні «обречена на гибель», бо цей журнал перетвориться неминуче в кабачок бездар і графоманів, або стане за ідеологічний центр російського великодержавного шовінізму. Ви мені не вірите? Тоді будь ласка, підіть до органу ЦК нашої партії і розпитайте там.

А втім, дозвольте просто подати декілька фактів, цебто дозвольте зиркнути одним оком на Вашу симпатичну дитинку, на «Красное слово». Візьмемо спершу статейний відділ. От вони (les voici!) ті, що «глубокими корнями вростают в недра Украины»:

1) Ептон Сінклер – «Кому принадлежит художник», перевод Гатова (стаття так би мовити на «отвлеченные» теми).

2) проф. Жинкин – «Творческая работа над художественным словом». Ви гадаєте, що тут фігурують Франко, Панас Мирний, Коцюбинський, Нечуй-Левицький і т. д.? Нічого подібного: тут «старые знакомцы»: Тургенев, Толстой, Гончаров і т. д.

3) Анат. Машкин – «Русская книга перед судом рабочего читателя». (Сама назва говорить за себе, і крім «самобитних» Каліннікова, Романова, Гладкова, Горького і т. д. в статті можна ще зустріти не «самобитних» Лондона чи то Сінклера).

4) А.Белецкий – «Французская литература в текущем году» і (тут назва сама за себе говорить… тільки мені здається, що проф. Білецький випадково фігурує в цьому журналі, і прошу я пробачення в шановного Олександра Івановича: я тільки тому згадав це ім’я, що не хочу жодної статті пропускати).

5) В. Матвеев – «Поет умирающей деревни – к тридцатилетию литературной деятельности В. Стефаника. (Нарешті дочекались «українського грунту»! Але Ви, очевидно, думаєте, що це широка розвідка про великого художника слова, що її вміщено на почесному місці? Нічого подібного – це газетна інформація приблизно на 180 рядків звичайним шрифтом, і почесне місце вона зайняла якраз біля хроніки).

6) И. Ю. Кулик – «Литература под руководством партии» – перевод с украинской рукописи. (Назва і прізвище самі за себе говорять).

7) В. Матвеев – «Чело с печатью и тяжелых дум». (Той же Матвеев згадує Франка й на тих же трохи більших 180 рядках).

8) А. Гатов, – «Беседа з Пьером Ампом». (Амп, як відомо, французький письменник).

9) С. M. Утевский – «Новейшая англо-американская литература»). (Коментаріїв не потребує).

10) А. Машкин – «Формализм и его пути». (На погляд Машкина формалізм ніякого відношення не має до укрлітератури, і тому він укрлітературу зовсім не згадує).

11) Л. Тоом – «От рабкорства к писательству». (Про трьох московських робкорів).

Такий статейний відділ 1-го й 2-3 номера. Щодо бібліографії, то тут у двох книгах єсть дві рецензії і на українські видання: на «Літературну газету» – на ту саму газету, де «під дорослого», як говорять ваплітяни, цвірінькає Б. Коваленко і «подобострастно» заявляє, що «Красное слово» є поважний вклад у пролетарську літературу України» (за це, між іншим рецензія похлопала Коваленка по плечу й сказала, що «ти, Матюша, талант», і твоя газета «блестяще доказала свое существование»), і друга – на «Бур’ян» Головка (порівняно «Бур’ян» з бездарним «Цементом» і взагалі «автор забывает, что о селе «розповідає»).

З художнім відділом не краще. Беремо 2-3 номер (сильніший). Як про художній твір, можна говорити, мабуть, тільки про твір Я. Немченка, який під Бабеля написав оповідання «В степах Иерихона». Решта – або недозрілі, речі, або звичайна халтура. От Вам оповідання Рутера – «Волчий яр» – єдине оповідання, що вросло в український Грунт. Тут вам і партизан Чуб із своїм «невидящим голосом» і «курево» й «тютюн», і «варта» – словом увесь опереточно-малоросєйський аксесуар. Говорить Чуб, звичайно, чистою українською мовою (приклади: «думают застращать», «пущай», «бузят» і т. д.). Драма приблизно так розгортається: учитель Свистун (теж українське прізвище) зраджує революцію і продається німцям. Тоді комісар Рушковський за допомогою поміщиці Вікторії цю ж таки революцію спасають.

Таке перше оповідання. Інші далеко від нього не тікають: або відома трафаретка про бідного єврея («Шимон сторож»), або пільняківствующий архів якогось дуже старого року («Лестница» – Бела Берг). Для чого все це видається? Про це знаєте Ви, шановний Коряче. Бож не тільки оповідання, але й добра половина статтейного матеріялу не витримує жодної критики. Щоб не бути голословним, беремо й коротенько зупиняємось ще на статті найбільшого вуспівського ідеолога – на статті Ан. Машкіна – «Формализм и его пути». Стаття про «Бориса Михайловича» (цебто Ейхенбаума), який «три вечера подряд вел оживленную беседу». Крім переказу своїми й не своїми словами праць Ейхенбаума, крім «Бориса Михайловича», тут буквально нічого нема. Не можна ж серйозно говорити про такі от кінцівки до переказу тієї чи іншої Ейхенбаумської статті: «вся эта концепция исторического процеса художественной формы развертывается, конечно, вне всякой зависимости от социальных условий», – або про ті наївні й безпідставні твердження, що «Борис Михайлович» «глубоко ошибається».

Для чого ж усе це видається? – знову запитую я. Про це знаєте Ви, шановний Коряче! Це мабуть, не «рецидив марксистської розбещености» , але – пробачте за вираз – «сплошное свинство». Ви, звичайно, не визнаєте істин і називаєте мене за стремління до них «раклом», але я, на жаль, нічого не можу зробити з правдою, коли вона збирається колоти комусь очі… Ну, скажемо, Ви берете олівця й пишете:

– «Хвильовий, який висміяв пропозицію Пилипенка письменникам вивчати рефлексологію, таки виявив своє неуцтво».

Сказано непогано, але хіба це правда, що Хвильовий висміяв Пилипенка за його пропозицію вивчати рефлексологію? Чи не пересмикуєте Ви знову? Беру своїх: «апологетів писаризму» й читаю:

– «Яка іронія фортуни: революціонер-марксист, сконстатувавши, що в сучасному письменстві загублено перспективи, пропонує вилікувати цю хворобу… рефлексологією. Рефлексологія – річ непогана, але, на жаль, вона має таке відношення до революційних перспектив, яке тов. Пилипенко до нашої епохи».

Де ж тут висміювання? Чи подібне це до того, що Ви говорите? За Вами виходить так, ніби я проти рефлексології, а за цитатою – що я за рефлексологією, і тільки думаю, що вона, рефлексологія, не звільнить нас від «красного солнишка». Отже і цей Ваш полемічний прийом не витримує критики. (Між іншим: чи не працювали Ви і раніш у жовтій пресі? Щось дуже часто Ви пересмикуєте!).

А втім, час уже кінчати. Ще багато цікавих питань нашої «симпатичної» дійсности зачеплено Вами, але я, їйбогу, уже перевтомився. Ви це справедливо замічаєте – що до моєї перевтоми: болить грудь, болять ноги й все тіло, як побите. Ви також справедливо говорите, що мені треба лікуватись. Але все нещастя моє в тому, що Ваші ліки мені не допоможуть. Oui, monsieur! Не допоможуть.

Словом, прощайте, шановний товаришу! Вітайте від мене всіх своїх друзів і всіх своїх гарних знайомих і передайте, будь ласка, що я їм не дам спокою і на тому світі. Мені за них і не «соромно» й не «боляче». Мій девіз – не щади ворога!

Ах, шановний товаришу! Ви, знаєте, про що я нині думаю? О, Ви не знаєте, про що я нині думаю! Ви знаєте, чому мені так ніжно-ніжно тисне серце, наче я знов переживаю свою першу молодість і своє перше неповторне кохання? Чому я зараз такий сантиментальний, що аж сльози радости виступають мені на очах? О, Ви не знаєте, і я Вам скажу:

– Як усе таки гарно – чорт візьми! – жити навіть у вуспівській дійсності! От зараз ніч, третя година ночі. Десь тарахкотять обози з калом, а я дивлюсь у вікно і мені здається, що світ пахне якимись божественними пахощами. Мені здається, нарешті, що це не світ, а якась райська музика, – та музика, що я її чую тільки (де б Ви думали?) тільки й тільки на полюванні.

Ах, ви, мої бекаси, кроншнепи, кулички та інша болотяна дичина! Як я люблю вас! І яка шкода, що ви не попадаєте в поле овиду мого колишнього друга – Володимира Коряка. Яка шкода, що мій колишній друг не чує тривожного крику паровика, що так тривожно кричить на вокзалі. Ах, Боже мій, яка шкода, яка шкода!

Колись, у 1925 році, Ви написали мені: «Хай живе дух неспокою»! З великою радістю прийняв я Ваші слова і зробив їх своїм девізом. З цим девізом я думаю пройти все своє життя, і ніяк не можу уявити себе без нього. Ніяк! Рішуче ніяк!.. І тому, очевидно, наші дороги вже ніколи не зійдуться.

Прощайте! «Хай живе дух неспокою!» Прощайте!

не Ваш Микола


Примітки

Вперше опублікований у «Вапліте» ч. 5, Харків, 1927, стор. 158-173. Звідси цей лист взято до нашого видання.

Фріче В. М. (1870-1929) – російський професор, літературознавець, мистецтвознавець соціологічно-марксистського напрямку, дуже популярний у 20-их роках своїми солідними працями.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 391 – 411.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 199

Модифіковано : 26.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.