Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / Передмова і вступні слова М. Хвильового до першого тому його…

Передмова і вступні слова М. Хвильового до першого тому його
«Вибраних творів» 1932 р.

Микола Хвильовий

Передмова

На протязі кількох останніх років дехто із наших не в міру дбайливих критиків рішуче й безапеляційно закреслює весь мій попередній, мало не чотирнадцятилітній творчий шлях пролетарського письменника. Робиться це дуже просто. Знаєте, хто такий Хвильовий? Та це той, що з «Вапліте», основоположник хвильовізму й автор «Вальдшнепів». Про інші мої твори ані слова! Не існує ні моїх кількох томів (їх до речі, по книгарнях давно вже нема), не існує й висловлювань відповідальних партійців про мою творчість, як про творчість, в якій чимало є корисного для радянського читача. Згадується лише колишня «гостра цікавість» до моєї особи.

На «гостру цікавість» я не претендую. Не претендую тому, що вона мене ніколи не приваблювала, не претендую і тому, що не належу до тієї категорії письменників, які вміють швидко й легко писати; я з великими труднощами переборюю т. з. «опір матеріялу».

Але ніяк я не можу не вимагати від наших не в міру дбайливих критиків, щоб вони, сідаючи писати статті про мою перебудову, – спершу брали на себе труд хоч якнебудь зазирнути в мої книжки. Не можна ж, шановне товариство, робити з людини, що на протязі багатьох років у силу свого розуміння і здатностей боролася за пролетарське мистецтво, – не можна робити з цієї людини пролетарського початківця, який допіру повернувся з ваплітівської еміграції й який крім «Вальдшнепів» та хвильовізму нічого не має за душею. Ви кажете, що я колись був «рупором українського фашизму»? Не заперечую! Ви запевняєте, що я покищо перебуваю в стані «ще недостатньої перебудови»? Теж вірю, бо в такому ж приблизно стані чимало сучасних пролетарських письменників. Але хіба тільки це й можна сказати про мою літературну роботу?

Проте, коли для вас у нашій радянській літературі не існує авторитетів, то давайте звернімось до буржуазної критики.

Беру один із кількох прикладів. В 1931 році вийшла німецькою мовою збірка моїх «Вибраних оповідань». Як же відгукнулася буржуазна преса на цю мою збірку?

Рекомендую № 4 за 1932 рік «Бюлетеня експресних інформацій для книгарів, бібліотек і друзів книги» (бюлетень напрямку католицьких партій, видавець д-р Шлісман, Інсбрук). В цьому бюлетені (даю переклад з німецької мови) буржуазна преса відгукується так:

«Десять оповідань, з яких ні одне не схоже на друге. У вступному оповіданні «Мати» змальовується жахлива доля руської матері, що жертвує собою заради старшого сина. Молодший син її хоче вбити свого старшого брата, і вона приймає смертельний удар від цього молодшого сина, рятуючи свого випещеного улюбленця. Після фривольної «Вариної біографії» іде розкішна сатира «Іван Іванович», на якій сильно помітно вплив великих гумористів Англії. Іван Іванович, партійний урядовець першої комуністичної епохи, що з своєю жінкою й двома дітьми користується з усіх переваг комунізму, але сам ще є цілком буржуа, втрачає всяку рівновагу, коли він раптом чує про майбутню чистку партійного осередку, отже й місця своєї служби. Далі нанизуються інші картини комуністичного життя – серйозні, фривольні, страшні, жахливі події часів революції й божевільної громадянської війни, що вимагали незчисленних людських жертов.

Навіть у перекладі, який, коли судити з передмови, значно послаблює достоїнства українського автора, кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр (Meisterwerk), якому з письменницького боку мало чого можна закинути. Але тим більше треба дорікати друкарському складачеві.

«Для дозрілих читачів, для молоді й народніх бібліотек непридатна, комуністична!» (підкреслення моє. – М. X.).

Як бачите, мої оповідання не тому непридатні для закордонної молоді й закордонних народніх бібліотек, що вони недосконалі («кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр – «Meisterwerk»), a саме тому, що вони комуністичні! Так думає буржуазний рецензент, і так зовсім не думає дехто із наших радянських критиків.

Хто ж із них помиляється?

Не будемо гадати. Подаю на суд читачів збірку вибраних своїх творів у двох томах. Перший том іде під назвою – «Ліричні етюди», другий під назвою – «Сатиричні етюди». Проте, без сатири в першому томі, як і без лірики в другому, звичайно, не обійшлося. Ліричні етюди підібрані в такий порядок: оповідання про громадянську війну, далі – роки відбудовчого періоду. Мотиви мисливських новель продовжують другий відділ. Кінчається книга циклом шахтарських оповідань. Сатири другого тому, на мій погляд, не вимагають клясифікації, і тому кожна із них посіла випадкове місце.

Маючи на увазі, що мої книжки можуть попасти в руки малодосвідчених читачів, я до кожного твору написав невеличке вступне слово.

Я – (Романтика)

Герой новелі «Я» – не революціонер. Це – так би мовити, «революціонізований» індивідуаліст, себто один із тих дрібнобуржуазних інтелігентів, що не позбулися психологічного вантажу «молодої людини XIX сторіччя», – людини, про яку зараз, з легкої руки М. Горького, багато пишуть у нашій пресі й яка, на жаль (та і на радість), і досі живе серед нас: жалкувати треба, що живе, радіти – що вже в невеликій кількості.

Новелею «Я» автор рішуче повстає проти індивідуалізму. Дегенерата введено не випадково! Навіть кращий із тих, що в них «розколюється ,,я”», навіть він іде в супроводі «низенького лоба, розкуйовдженого волосся і приплюснутого носа». Подвійність натури послідовно веде до виродження, до дегенерації.

Міг такий індивідуаліст активізуватися за часів громадянської війни? Принаймні в уяві – безперечно! В 20-х роках XX сторіччя на землі вже не існувало тихих закутків шатобріянівських Рене.

Невже і герой новелі був колись, як він говорить «главковерхом чорного трибуналу комуни»? Нічого подібного! Це просто маріння зарозумілого плутаника. В кращому разі він міг хібащо відступати з більшовиками! І то не командиром якогось червоного загону, а одним із пасажирів тих ешельонів, що в них евакуювалися наші родини.

Яку ролю зіграла новеля свого часу? Автор певний, що зіграла вона ролю революційну. Таких, як «я», сьогодні ми майже не бачимо на нашій радянськії землі, на початку ж НЕПу серед дрібнобуржуазної інтелігенції їх було чимало. Поставивши «я» в «красиву», романтичну обстановку й у той же час показавши його нікчемність («дрібненькі сьози», гістеричність, відсутність справжньої стійкосте і т. д.), – автор тим самим очевидно сприяв перевихованню вищезгаданої інтелігенції в дусі комуністичного світогляду.

Чи є сенс друкувати цю новелю зараз? Мабуть, є! Хіба б ми в противному разі випускали життєписи «молодої людини XIX сторіччя»? Останньою заявою автор, до речі, не збирається порівнювати себе з великими творцями «зайвих людей».

Новелю «Я» написано на початку 1923 року.

Із Вариної біографії

В перший раз оповідання із «Вариної біографії» надруковано 1928 року в книзі першій альманаха «Літературний ярмарок». Прочитавши це оповідання, критики заметушилися: один із авторитетних на той час демостенів дуже жалкував, що автор зробив з героїні «робітничо-селянську богородицю», другий скаржився, що автор зацікавився такою собі зовсім непотрібною Варею. Третій навіть обвинувачував мене у великій прихильності до грубого натуралізму. Подивімось, чи мали вони рацію. Коротко.

В образі Варі, як це видно й без окулярів, автор подає читачеві збірний тип масовика дрібної буржуазії. Словом, щодо натуралізму, то це оповідання є типовий романтичний етюд («щодо вина, то він пив воду», як говорив колись, здається, Віктор Гюго). Гіперболи, узагальнення – це попутники романтичного письма, а саме ними й просякнуто моє оповідання. Чи може без окулярів не видно, що Богодухівська Варя не одна Варя, – що це тисячі Вар і не лише богодухівських?

Другому критикові відповідь коротенька. Вірно: вульгаризатори пролетарської літератури ніколи не цікавились перевихованням дрібнобуржуазних мас. Я цим питанням завжди цікавився, саме тому я й звернув увагу на таку собі нікому непотрібну Варю.

Але перед третім демостеном я схиляю своє непокірне чоло й роблю йому елегантний кніксен. Він мав рацію жалкувати, що я зробив з героїні «робітничо-селянську богородицю», бо… з неї я справді нічого іншого й не міг зробити. Яка основна ідея твору? Життя дрібної буржуазії завжди йде під контролем «чужої волі», себто під контролем волі якоїсь кляси – чи то буржуазії, чи то пролетаріяту – в залежності від обставин. За часів великої громадянської війни пролетаріят, тягнучи за собою вищезгаданий соціяльний прошарок, не міг не запліднити його своїми ідеями, і він його, як відомо, запліднив. Великі маси дрібної буржуазії побігли туди, куди з боями «відступили загони червоних полків», бо запліднена ідеями революційної кляси дрібна буржуазія відчула «щось таке, що з його власти їй уже ніколи не вирватись». І коли дрібнобуржуазна Варя з Манастирської, народивши сина, не найшла світліших порівнянь, як порівняти себе з богородицею, то чому автор мусить робити з неї щось інше?

Наречений

Для контрреволюції нічого нема «святого». Вона не милує навіть маленьку людину з глухої провінції, – людину, що мабуть нікому, ніколи й нічого поганого не зробила. Як же інакше зрозуміти це оповідання?

Написано 1927 року.

Мати

Це оповідання дехто плутає з новелею «Я». Між ними нічого спільного нема. Основна мисль оповідання «Мати» така: поділення людей капіталістичного суспільства на клясові табори є така ж неминучість, як неминуча загибіль світогляду «старосвітських» людей. Проте, думку авторову почасти видно й з епіграфу.

Написано 1927 року.

Кіт у чоботях

Новеля «Кіт у чоботях» давно ввійшла в хрестоматії й не потребує коментарів. Написано 1921 року.

Легенда

Дивись вступне слово до «Кота у чоботях». Написано 1921 року.

Життя

Цією поемою розпочинається невеличка серія оповідань про життя людей кінця епохи воєнного комунізму й перших років НЕПу. Оксана це – запліднене ідеями комунізму незаможне селянство. Мишко – липовий комуніст, але й він, користуючись з нашої фразеології («тепер для бідних школа»), одвернув неписьменну Оксану від «темного життя», і вона кинулася до життя «світлого, молодого, як молодик».

Я дуже радий, що вже тоді (поему написано 1921 року) бачив на просторах соціялістичної України «фарми, електричні плуги, машини, фабрики, заводи… і далі… далі»…

Солонський яр

«Солонський яр» став теж хрестоматійним оповіданням. Написано 1921 року.

Пудель

Сіль оповідання «Пудель» в розмові Сайгора з Тетяною. Ще точніше: в «філософуванні» Тетяни про людину. Це – відбиток чехівських настроїв дрібно-буржуазної інтелігенції відбудовчого періоду (оповідання написано 1923 року). Мораль: романтично-намовленим «матеріялістам» Сайгорам не рекомендується вести інтимні розмови з Тетянами.

Ревізор

Оповідання «Ревізор» належить до серії тих же етюдів, що й «Пудель». «Всі ми виросли із гоголівської шинелі», сказав колись Достоєвський. Леся теж має багато спільного і з Акакієм Акакійовичем, і з «Бедными людьми», і з багатьма чехівськими героями. Але вона безперечно нічого не має спільного зі збірним типом сучасної радянської жінки. Що й говорити, по глухих закутках такі люди, як її чоловік Бродський, ще існують, існують і такі, як Топченко (в противному разі Контрольній Комісії не приходилось би працювати над перевихованням «партійців»), звичайно, Леся має рацію рватися від пелюшок, від «добровільного рабства» і з цього боку вона – позитивний тип, але бачити, що «люди цього життя всюди, завжди й до смішного однакові» – так бачити могла все таки лише міщанка. Оповідання написано 1928 року. Оцінювати його треба, як відбиток побуту й настроїв тогочасного «партійного» міщанства.

На озера

До етюду «На озера» я відношу й «Мисливські оповідання добродія Степчука». Ці поетичні екзерциції (свідомо беру це не зовсім благозвучне слово) треба розглядати не як оповідання пролетарського мисливця, а як записки переляканого дрібного буржуа. Хіба ж пролетаріят «тікає від людей»? Хіба він ширяє над «мертвими краями старосвітських поміщиків», «шукаючи нових ілюзій до нових невідомих берегів»? Отже нічого нема дивного в тому, що модернізований тартарен боїться мертвої качки, дітей і нарешті опудала в останньому оповіданні того ж таки добродія Степчука.

Написано 1927 року.

Мисливські оповідання добродія Степчука

Див. вступне слово до ескізу «На озера». Рік той же.

Щасливий секретар

Нещодавно група рецензентів літфаку ХПІПО, критикуючи мої останні твори, заявила таке: «на жаль наша критика перебудовується гірше, аніж письменники». Я з цим цілком погоджуюсь. Розбираючи мого «Щасливого секретаря» ці ж таки критики з ХПІПО запитують:

– «Навіщо протиставляти дві випадковості: в Харкові важливі громадські справи, в містечкові умирає єдиний, неповторний син»?

Для секретаря вугільного райпарткому важливі громадські справи в Харкові і справді не абияка випадковість. Величезна випадковість! Критики мають рацію!

Іще літфаківцям із ХПІПО не подобається, що автор «рукою героя» пише «приїхати не можу». І тут вони мають рацію: вони ж бо хотіли, щоб героїчний секретар Старк «заплакав і поїхав його ховати» (цебто сина Вову, який можливо й не помре!), не зважаючи на виклик ЦК й «важливі громадські справи». – «Хіба він після цього „перестане бути відданим справі більшовиком”»? – запитують мене вищезазначені критики. Відповідаю словами Майка Йогансена (див. його подорож у Радянську Болгарію): – «Не знаю точно, чого хотіли від мене рецензенти – очевидно вони мали рацію, раз їм доручили писати – але дуже хочу виправити свою лінію – очевидно неправильну, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Оце покищо й усе.

Останній день

Дивись моє вступне слово до «Щасливого секретаря». «Останній день» написано тоді ж.

Майбутні шахтарі

У «Майбутніх шахтарях» я протиставляю справжніх комсомольців липовому. На погляд критиків ХПІПО «вся інтрига збудована на протиставленні сільського комсомольця містечковому».

Ну, що ж: «очевидно вони мали рацію, раз їм доручили писати – але дуже хочу виправити свою лінію, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію». Цей рефрен (нагадую) із того ж таки Майка Йогансена.


Примітки

1932 року М. Хвильовий зробив спробу видати двотомник своїх вибраних оповідань. Із усіх тодішніх видавництв, починаючи від ДВУ, одне лише кооперативне видавництво РУХ, яке ще не було остаточно опановане ворожими до Хвильового силами, згодилося взяти до видання його двотомник. На титульній сторінці першого тому цього особливого видання було подано такий напис:

Цю книжку видало видавництво РУХ до XV роковин Жовтневої Революції. Редактор А. Березинський, художник Анатоль Петрицький, референт оформлення та друку В. Хмурий, техкер О. Яворський.

Ми навмисне подаємо повністю цю титульну інформацію, щоб зберегти для історії імена тих робітників друку, що в темні роки реакції мали громадську мужність взяти до видання непротегованого владою письменника. До цього видання М. Хвильовий написав приховано-полемічну передмову і вступні коментарі до всіх своїх оповідань. Ми зібрали всі ці критичні нотатки Хвильового (до речі, останні його писання) й подаємо їх за тим порядком, за яким їх було опубліковано в першому томі. Чи вийшов 2-ий том у виданні РУХ, нам не відомо. Правдоподібно, що не вийшов. Події, що розгорнулися наприкінці 1932 і на початку 1933 року, включно з розгромом в-ва РУХ і смертю М. Хвильового, мабуть, зупинили це видання.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 617 – 627.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 107

Модифіковано : 4.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.