Псевдомарксизм Хвильового

Самійло Щупак

«Багато є бажаючих «осадити» нас, але бачите… ліньки поритись у книжках. Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де – чорт його знає».

Так пише Хвильовий у своїх статтях, вміщених у «Культурі й побуті» під заголовком «Думки проти течії», про своїх супротивників.

Претендуючи на апологета європеїзму в українському культурному рухові, повстаючи проти «хуторянства» й «культурної обмежености», Хвильовий позначив свої статті таким зневажливим відношенням до своїх супротивників і, нарешті, такою безвідповідальністю, що дивуєшся: як це може робити людина, яка, це з усього видко, вмовила себе, що вона виконує трохи не месіянську ролю, витягаючи на своїх кволих плечах «український ренесанс» з нетрів «просвітянства» й «масовізму».

Хвильовий не потребує жодних реальних доказів, щоб кого б то не було назвати безграмотним. Він до такого висновку про свого супротивника доходить не на підставі того, що чув або вичитав у нього, а на грунті своєї власної фантазії, яка показує йому чомусь раз-у-раз темну масу неуків, що вишикувались у шеренги й наступають на святая святих «мистецького Олімпу». Через те Хвильовий полемізує не тільки проти того, що його супротивник написав, але й проти того, що, на думку Хвильового, цей супротивник міг би написати. Але найзнаменніше все таки в писаннях т. Хвильового – це те, що з-під на диво «нескромного пера» його всі виходять страшенними неуками.

Не буду ховатися й одверто скажу, що й на нашу адресу посипалося чимало негідних лайок з уст т. Хвильового. «Писар», «безграмотний учень Пилипенка», «ідеолог куркульства» – ось епітети, якими позначив свою полеміку з нами Хвильовий. Дурно став би читач дошукуватись тих конкретних матеріялів, на підставі яких Хвильовий міг дійти до таких висновків. Тієї поодинокої нашої статті, що її тільки мимохіть торкається Хвильовий, та що переслідувала дуже скромне завдання, Хвильовий по суті не розбирає, вона служить тільки зачіпкою, щоб наше прізвище відміняти в усіх відмінках, без усякої причини, як синонім «многих сил», проти яких так завзято «бореться» Хвильовий.

Та треба все таки бути справедливим і признати, що не з усіма Хвильовий так неделікатно поводиться. Зневажливий і демагогічний тон у нього тільки для «масовиків»: плужан, гартованців, комуністів тощо. Інакше він говорить з Дорошкевичем: його він величає «поважним українським діячем», «ерудитом»», і не згоджуючись так само з ним, він з ним полемізує спокійно, як свій зі своїм, як аристократ з аристократом.

Це не випадково, це знаменно, дуже знаменно.

Як ми вже казали на початку нашої статті, Хвильовий не вірить, що хто-небудь відважиться його «осадити». Цю думку він повторює кілька разів у своїх статтях. В останній своїй статті Хвильовий пробує навіть «напужать» всіх малих сих, радячи їм перед тим, як виступити на дискусійний герць з ним, повчитися як слід.

«Раніш, ніж відповідати нам, хай вони трохи ознайомляться як з українським, так і з світовим культурним надбанням: єсть дуже багато гарних авторів. Коли треба буде справку – то можемо дати».

Хвильовий передбачає, як погано можуть вразити ці слова, і він додає:

«Але, чи значить це, що ми дійсно зариваємось? Що страждаємо на манію величія? – Боже упаси, всі ми вважаємо себе за середніх осіб. Але, що ж поробиш, коли нам приходиться стикатися з такою азіятчиною».

Отже, навколо тільки азіятчина, і через те Хвильовий певний, що ніхто його не «осадить», через те він і зарозуміло попереджає:

«Не суньтеся відповідати мені, не доросли ще, повчіться, а коли не знаєте, за які книжки взятися, то я можу вам дати справку».

Зокрема щодо нас, то й нас Хвильовий попереджав, що нам треба повчитися для того, щоб бути критиком. З цим ми згоджуємося, нам зокрема ще треба вчитися й учитися. Але, щоб розібратися в писанині Хвильового, небагато треба. Особливо, коли Хвильовий пробує нас кваліфікувати вульгарним марксистом, а себе виставляє за ортодоксального марксиста, то ми готові посперечатися.

Хвильовий порушив у своїх статтях проблеми остільки широкі, що виходять за межі мистецької галузі. Зокрема в своїх перших двох статтях: «Дві сили» і «Психологічна Європа» – Хвильовий порушує проблеми культурної революції на Україні й ролю інтелігенції в цій революції, а так само проблему ідеологічних напрямків серед української інтелігенції. Невже обмірковувати ці питання має право й силу тільки молодий «марксист» Хвильовий і зовсім не марксист Зеров? Невже це та єдина інстанція, що може дати відповідь на те, якими шляхами йде і йтиме культурна революція на Україні та яку ролю відіграватимуть у ній різні суспільні сили? Адже ж саме ці проблеми порушує Хвильовий.

Отже, не монополізуйте від імени новітньої мистецької критики ключ розв’язання цих проблем у своїх руках. З вами мають право сперечатися і політичні робітники, і культурні, і наукові діячі. Не затемнюйте ваших теорій тогою неприступности. Не важко бо побачити, що під усім вашим зреклямованим, галасливим, ортодоксальним марксизмом криється звичайнісінька марксистська плутанина.

Отже, дві сили. У центрі, звісно, сам Хвильовий з усіма тими, що з ним. А далі – ще дві сили серед української інтелігенції, серед яких Хвильовий має собі вибирати спільників для тріюмфального просування вперед ренесансу [Ми слово «ренесанс» будемо вживати в розумінні культурного розквіту України, а не відновлення клясичного мистецтва.], для європеїзування України. Для Хвильового Європа є ніби символ, через те його Європа, з його слів – це не значить зрушити Україну з рейок інтернаціонального, пролетарського розвитку. Гаразд, припустимо, що це так. Отже, Хвильовому треба сил, щоб створити велику європейську культуру, що означає в той же час пролетарську культуру. Хвильовий ділить, як ми вже сказали, українську інтелігенцію на дві сили: одну силу творять Терещенки, Ярошенки, Савченки, Загули з усім тим літературним молодняком, що близький до них (Качура, Фальківський і багато ін.), і другу – Зерови, Филиповичі, Рильські. Хвильовий, не довго думаючи, дає перевагу, як спільникові в творенні української культурної революції, перед Терещенками й Савченками, саме Зеровим, Филиповичам тощо.

Насамперед, ще до розгляду характеристики Хвильового зазначених двох сил української інтелігенції, ми хочемо зауважити, що Хвильовий взагалі переоцінює ролю інтелігенції, він їй надає першорядного значення, забуваючи, що авангардом цілої революції, а через те й культурної революції, є пролетаріят. Але ж т. Хвильовий визнає, що ніякої робітничої маси в організаціях Гарт і Плуг не було й довгенько ще не буде. Отже, сам Хвильовий з своєю групою належить до інтелігенції. Невже ж досить того, щоб ця група інтелігенції «з пролетарськими поглядами» об’єдналась ще з одною групою інтелігенції, щоб створилась та сила, яка б могла винести на собі культурну революцію на Україні, або частину цієї революції, підняти українське мистецтво на рівень світового мистецтва?

Адже ж те мистецтво, яке може стати одною з підвалин великого ренесансу Радянської України, мусить бути пролетарським мистецтвом (не будемо заздалегідь запідозрювати, що «Європа» Хвильового означає мистецтво не пролетарське, а інтелігентське). І от, чи не треба для справжнього ренесансу цілої плеяди не інтелігентів, що прийшли до пролетаріяту, а справжніх представників своєї кляси – мистців-пролетарів? Тов. Хвильовий чомусь про цю необхідну силу, яка допіру має зростати на нашому грунті, забуває, і через це він надає такого виключного значення тій групі інтелігентів «кваліфікованих мистців» з Гарту й Плугу, що тепер утворили ВАПЛІТЕ.

Тов. Хвильовий має рацію, коли каже:

«Робітнича кляса на Україні була до цього часу настільки одірвана від української культури, що на сьогодні вона не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж культури».

Але він робить помилку, коли забуває за завтра, коли він викреслює зі своїх плянів представників робітничої кляси і коли думає, що перетворенням Гарту у ВАПЛІТЕ можна обминути ту найважливішу силу, яка єдина надасть необхідного розмаху культурній революції на Україні, яка єдина доведе ренесанс України до тої межі, коли наше мистецтво, наша культура взагалі піднесеться до рівня «світових шедеврів». Те саме, що Хвильовий про цю силу не згадує й всю свою теорію зводить практично до своєї «Вільної академії», наводить нас на сумну думку, що «Європа» Хвильового – це абстракція, якою свідомо чи несвідомо притупляється значення клясового змісту нашого культурного руху та клясових сил, що єдині можуть штовхати вперед український культурний рух саме на шлях пролетарського (а нам тільки такий і потрібний) ренесансу.

Саме через те, що Хвильовий забув за пролетаріят і його мистецькі кадри, він возвеличив свою групу мистців в авангард мистецького і культурного ренесансу. Через отаку марксистську короткозорість Хвильовий створив собі надзвичайно спрощену концепцію: досить того, щоб «обличить» «графоманів», «просвітян» тощо, щоб об’єднати всіх інтелігентів-мистців з різних рев. організацій у академію, щоб підібрати своїй групі відповідного спільника з інших кіл української інтелігенції, – і ми «грядемо» до ренесансу – синонім Європи.

Але ж скільки т. Хвильовий не одмахуватиметься од запитань: «а яка Європа це буде», – відповідь на це потрібна. Тим більше потрібна в цій справі не схоластична відповідь, бо ми знаємо, що Хвильовий забуває про такий важливий процес, як процес зросту нової плеяди мистців-пролетарів, що він спішить підмінити цей процес організаційними реформами серед інтелігентів-письменників, що він висуває свою групу, як авангард культурної революції. Це все дає право думати, що Хвильовий, може, й турбується за якусь Європу в українському мистецтві, але йому байдуже, який зміст буде цього мистецтва, кому будуть служити, якій клясі, «світові шедеври». Ми, до речі, гадаємо, що в умовах нашої радянської революції українське мистецтво піднесеться до світового рівня не так швидко, бо це може статися не за теперішнього етапу, а за пізнішого, коли авангардом мистецького ренесансу буде не ВАПЛІТЕ, а нове покоління пролетарів-мистців.

Отже, ми сперечаємось не проти «обличительства» графоманів, не проти «Європи», як символу культури. Як символ, слова «Європа» не забороняється вживати. Але ми викриваємо тов. Хвильового, зазначаючи, що коли «Європу», як найвищий ідеал Хвильового, збираються вже тепер здійснити, спираючись на ВАПЛІТЕ в спілці з Зеровими, Филиповичами, то це дуже підозріла Європа. Це культура для культури, ренесанс для ренесансу, мистецтво для мистецтва. Це байдужість до проблеми пролетарського ренесансу на Україні. Це націоналістичне захоплення тов. Хвильового.

А тепер перейдемо до двох сил, тобто до того, хто може бути спільником у творенні українського ренесансу. Розібравшись у цих двох силах, ми знов таки дістанемо відповідь на те, куди гне Хвильовий з своєю Європою. Хвильовий з видом ученого береться по-марксистському аналізувати українську мистецьку інтелігенцію й через цю аналізу приходить до двох висновків:

1) Хто визнає й бере участь у масовому літературному рухові – той неминуче халтурник.

2) Хто чотири чи п’ять років тому ще виголосив себе прилюдно ідеологічним прихильником програми компартії і на її засадах працював – той ідеолог куркульства.

Терещенко, Ярошенко, Савченко і іже з ними, що з мистців одними з перших прийшли не тільки до радвлади, а й до партії (бо кілька разів підписувалися під комуністичними постулятами) – це «отпетые люди» для ренесансу Хвильового, це представники куркульства, і не тільки вони, а всі «плужани», всі «гартованці», що безпосередньо вийшли з робітничо-селянської революції. Усе це не тільки халтурники, але й ідеологи куркульства. Єдина передова сила поза групою Хвильового – це сила Зерових, Филиповичів, Рильських тощо. Справді важко утнути більшу нісенітницю, ніж подібне твердження. Але ж Хвильовий це обгрунтовує, як марксист, аналізою соціяльних процесів у місті й селі, і на підставі цієї аналізи приходить до таких висновків. Та яка ж це аналіза? Волосся сторчма стає від такого спрощеного марксистського тлумачення.

Читаючи партійні документи, Хвильовий знає, що в обставинах НЕПу існують ідеологічні агенти буржуазії, і питаючи себе, хто найбільше постачає цих агентів, він відповідає – куркулі, а на запитання, хто є ці ідеологи – він, не задумуючись, зразу ж відповідає: Савченки, Ярошенки, Пилипенки, Щупаки і т. д., і т. д. Тільки не Зерови, не Филиповичі. За вульгарною аналізою Хвильового виходить так: на селі ідеологічно наступає куркуль, у місті непман. Куркулів більше ніж непманів, і через те натиск перших сильніший. Зважаючи на те, що «Просвіта» селянська, то вона саме й відбиває ідеологічні настрої куркульства.

У Хвильового ж немає сумнівів, що саме Терещенки, Савченки, Ярошенки, Загули, Пилипенки, Щупаки є носителі того самого культурного хуторянства, що його Хвильовий визначає терміном «Просвіта». Інша справа – київські неоклясики, вони – урбанізована інтелігенція, і через те саме з ними по дорозі Хвильовому. Гаразд, припустімо на хвилинку, що «масовики» є представники села, а неоклясики – міста. Але ж Хвильовий знов забув про найважливіші суспільні групи, що нічого спільного не мають ані з куркулями, ані з непманами. Чому це Хвильовий забув, що на селі, крім куркулів, є незаможники, батраки, та що в місті є урбанізована інтелігенція, яка різниться тим, в якому саме оточенні працює та чи інша група інтелігенції, з якою суспільною верствою міською вона духовно зв’язана.

Невже кожний сільський інтелігент є неодмінно реакційна сила, а кожний міський – провідник поступу? Невже тов. Хвильовий не розуміє, що не зважаючи на свою некультурність, незаможники й батраки об’єктивно становлять удесятеро більшу силу, ніж найкультурніші міщани в місті? Невже тов. Хвильовий не знає з історії громадського руху на Україні, що найурбанізованіші українські інтелігенти були раз-у-раз носителями етнографічної культури, українофілами, саме хуторянами, назадниками, тоді як незаможницьке село постачало революціонерів, що зв’язувалися з найпередовішою клясою суспільства – з пролетаріятом, підносячи цим самим український громадський рух на вищі культурні щаблі? А історія радянської революції на Україні? Чи не перша прийшла до революції сільська інтелігенція. Чи не тягнулась міська інтелігенція в хвості цієї сільської інтелігенції? Це ж і природно. У місті тільки одиниці з українських інтелігентів були зв’язані з продуктивною клясою – з пролетаріятом. Решта утворювала замкнену касту, що жила в оточенні міщанства. Сільська ж інтелігенція, принаймні, в чималій частині своїй, має зв’зки з трудящим селянством.

Отже, Хвильовий знову таки, переоцінюючи інтелігенцію й недобачаючи ролі пролетаріату й незаможного селянства, незалежно від цих сил, схематично поділив українську інтелігенцію на міську – передову і сільську – реакційну. Проти такого шкідливого перекручування співвідношення клясових сил мусимо з усією рішучістю повстати. Так, ми можемо визнати перевагу за урбанізованою інтелігенцією перед сільською, навіть коли остання є виразник інтересів найпередовіших сільських верств, але тільки з однією умовою – коли урбанізованою інтелігенцією розуміти пролетаризовану інтелігенцію, що зв’язана в своїй культурній праці з пролетаріятом, що пройнята його ідеологією.

Чи можна віднести Зерова, Филиповича й Рильського до урбанізованої інтелігенції, що пролетаризувалася ідеологічно? Нам здається, що зайве доводити протилежне. Це інтелігенція, яка не зв’язана ні з пролетаріятом, ні з селянством, яка живе у власному інтелігентському, так би мовити, спецівському оточенні. Через те ми кажемо, що коли Хвильовий кваліфікує ту групу інтелігенції, яка духовно зв’язана або з трудящим селом, або з пролетарським містом, яка, принаймні, шануючи ці зв’язки, дошукується їх, орієнтується на них, – як носителів «Просвіти», а спецівську інтелігентську групу, як носителів ««Європи», то для нас очевидно, що Хвильовий просто не розуміє, що таке «Європа» для революційної України. Ми гадаємо, що з погляду революційного ренесансу незаможницька «Просвіта» буде «Європа», а рафінована «Європа» Зерова, Филиповича, Рильського – справжня не незаможницька, не батрацька, а куркульська «Просвіта».

Може ми занадто суб’єктивні в нашій оцінці неоклясиків. Отже ми можемо послатись на особу, якої ніяк не можна запідозрити у ворожості до них. Це відомий український фашист Донцов, колишній марксист.

Донцов теж взявся за висвітлення літературної ситуації на Україні. Він приходить на підставі загального огляду цієї ситуації до цілком приємних для себе висновків. Особливо його радують неоклясики. Ленін учив нас уважно прислухатися до розумних клясових ворогів. Отже, послухаємо, що саме каже Донцов з приводу неоклясиків, конкретно називаючи імена Зерова, Филиповича й Рильського.

У статті під назвою «Українсько-совітські псевдоморфози» Донцов, цитуючи нашу радянську критику, констатує занепад революційної лірики. Але ж ліричну поезію, очевидно, за інерцією, каже Донцов, пишуть ще, і ту групу поетів, що пишуть лірику на революційні мотиви, Донцов величає «бляшаними революціонерами», що за всяку ціну тримаються злинялого червоного прапора, вмовляючи себе й інших, що колір його є червоний». Інакше Донцов розцінює неоклясиків. Це, – каже він, –

«друга течія серед активного українства, яка своїм способом прагне виплутатися з суперечностей чужого йому укладу. Люди сеї групи почувають себе окремою одиницею, що не зрослася з гуртом. Коли тамті [це про «бляшаних революціонерів» – С. Щ.], насилуючи свою душу для догоди моди, видають дуже часто безвірні «агітки», другі мають відвагу одверто зірвати з «шабльоном», як Зеров, Филипович і Рильський, т. зв. неоклясики…

Коли перші надробляють патетичною міною внутрішню порожність, – другі свідомо вирікаються всякого патоса. Се епікурейці, що завчасу серед комуністичної зими мріють про «пишне творче літо» реставрації. Віддаючи данину часу, вони ще співають хвалу «кипучим мілійонам», «які ідуть, щоб світ востаннє розколоть на так і ні, на біле і червоне» (М. Рильський – «Крізь бурю й сніг»), але воліють, щоб боротьба між так і ні, нарешті, вже скінчилася, щоб можна було спочити або на однім, або на другім. Вони не довіряють пристрасті, – стільки вона накоїла лиха, – а коли й не замикають очей на принаду гріха, то не такого, що хоче стати новою мораллю: вони приймають закон, бо чим міцніший він, тим солодший гріх – для епікурейця, що прагне не розбивання скрижалей, лиш особистої насолоди». І т. д., і т. д.

Нам здається, що Донцов дав, хоч трохи гіперболічну, але проте, влучну характеристику українських «попутників». Він нічого не сказав за Терещенка, Ярошенка, бо їх разом з Хвильовим і Сосюрою, очевидно, відносить до бляшаних революціонерів, але в Зерові, Филиповичеві, Рильському він упізнав тих, що під лозунгами «Європи» й «клясичних вартостів» прагнуть виплутатись з «чужого їм укладу», прагнуть до мистецької «реставрації». Реставрація т. Хвильового, а не ренесанс. І чи не веде об’єктивно, незалежно від бажання, «Європа» Хвильового, реалізація якої мислиться в некритичній спілці з Зеровим, до мистецької реставрації?

Звісно, до цього справа не дійде. Бо не постуляти Хвильового будуть нам дороговказом, за яким прямуватимуть робітничо-селянські мистецькі кадри. Ми вважаємо, що українське революційне мистецтво не піде за «попутниками», а швидше «попутники» все більше наближатимуться до революції, і під цим поглядом ми не дивимося на неоклясиків, як на безнадійних, і не вважаємо, що з ними не треба співробітничати. Але одна справа співробітничати, а друга – висунути їх, як авангардну силу майбутнього ренесансу. Цим некритичним відношенням до попутників зміцнюють їх на своїх позиціях і загальмовують процес «лівіння» серед попутників. Не можна уявити собі більшої громадської шкоди, ніж ту, що її завдає Хвильовий тим, що неоклясиків-індивідуалістів, що ще до сьогоднішнього дня страждають на масо-побоювання, він возвеличив, як передову силу, а всіх тих, що орієнтуються на пролетаріят, нарешті на партію, він обзиває «масовиками» в лапках, «халтурниками».

За Хвильовим так і виходить: доки Загул не став «масовиком», тобто офіційно не зреклямував себе членом ревліторганізації, а тим самим активним прихильником усього нашого теперішнього укладу, доки він був поруч з неоклясиками, він був талановитим поетом; досить йому було перейти цю межу, і він став «халтурником»». Це найшкідливіша теорія, яка на руку всім назадницьким силам України. Ми ніколи не захоплювались Плугом і Гартом, ми зокрема і їх не вважали за суто пролетарські організації, але отаке протиставлення цим організаціям неоклясиків – і вульгарне, і шкідливе.

Нам здається, що читачеві тепер ясно, що своїм розподілом сил української інтелігенції, згідно з їхньою суспільною вартістю, Хвильовий попав пальцем у небо. Він забув про незаможницько-батрацьке село, що постачає свою інтелігенцію, що не тільки само урбанізується в кращому розумінні цього слова через духовні зв’язки з пролетарським містом, але й допомагає ще урбанізувати село, – він змішав карти, і дав перевагу тим, що сьогодні ще пройняті індивідуалізмом, перед тим, що назавжди одкинули його й злились у своїй творчій роботі з найпоступовішим колективом нашої держави.

Але ж Хвильовий має ще одну зброю проти справді поступових культурних сил – це «формальну культуру» неоклясиків. Хвильовий каже: що мені, що вони – «масовики», а культура де ж, «просвещенность»? – У «неоклясиків». Нам здається, що т. Дорошкевич в останній своїй статті (в «Житті й революції», No. 11) ближчий у цій справі до революційної правди, ніж Хвильовий. Припустимо, що Зеров, Филипович культурніші, ніж київські плужани й гартованці (Качура, Фальківський, Лісовий). Але чи припустимо на цій підставі робити вибір?

Тов. Хвильовий відповідає Дорошкевичу: «а нам яке діло, мусять бути культурні, інакше не буде Європи». Проти цього ми б не сперечалися. Мусять стільки знати, скільки Зерови й Филиповичі, і будуть знати. Але ж не можна не зважувати наших обставин і не знати, що наш молодняк виховувався на громадянській війні й не мав змоги кінчати факультети, що їх скінчили Зеров, Дорошкевич. Не коліть їм очей Зеровими: це не тільки не педагогічно, це по-антипролетарському.

Молодняк робить великі успіхи, і він дійде того культурного рівня, на якому стоїть тепер старша генерація інтелігенції. Але ж чи припустимо знов на тій підставі, що «формальної культури більше у Зерових, ніж у Качур, говорити: «Ось де наша підпора, – Зерови, Филиповичі, Рильські, а не масовики!» Це інтелігентська безтурботність, це клясова байдужість. Бо зрештою для нас важить не тільки одна «формальна культура». Ми повинні всіляко мати на увазі й «формальну культуру» Зерових, ми повинні всіляко штовхати їх на те, щоб заповнили цю свою культуру нашим клясовим змістом, але більше всього ми покладаємося все таки на нове, молоде покоління.

Що ж до Терещенка, Ярошенка, Савченка, Загула (яких ми не відносимо до молодого покоління) і яких Хвильовий кваліфікує, як халтурників, тільки через те, що вони пишуть «виробничі вірші», то ми знаходимо тут багато спільного в критичній психології Хвильового, Зерова, і – о, жах! – Донцова. Хвильовий глузує з «виробничих віршів», і взагалі віршів, що потрібні Держвидаву. Зеров називає вірші Терещенка, що вийшли книжкою «Чорнозем», через те, що вони виробничі й на актуальні теми, «віршованими фейлетонами», а Донцов усіх «виробничих» письменників називає «бляшаними революціонерами». Зокрема, щодо Савченка, то так само дуже вульгарно пояснювати те, що він кинув поезію й перейшов до критики, тим, що він став масовиком. Ось же й Хвильовий зайнявся публіцистикою. До речі, саме статті Хвильового доводять, що Хвильовий має рацію, коли каже, що нам потрібні наші марксистські критики, наші Плеханови. Але спроба Хвильового поки що заступити Плеханова вийшла дуже смішною.

«Європа» чи «Просвіта»? Ми не проти «Європи». Але вся справа в тім, хто сьогодні носитель «європеїзму», а хто назадництва. Ми гадаємо, що справжній провідник культурної революції – це українські пролетарські культурні кадри, тісний спільник, – революційна інтелігенція, що, не вагаючись, прийняла погляди пролетаріяту, попутники – неоклясики ще чималі індивідуалісти, але під натиском революційної стихії, раз-у-раз озираючись назад, раз-у-раз упираючись на назадницькі позиції, коли не всі, то поодинокі, повільно наближатимуться до пролетаріяту.

Про «Європу» й «Просвіту» Донцов, до речі, теж висловив свою думку. Він тут повстає проти нашої оцінки неоклясиків, саме, як просвітян (а ми їх уважаємо тільки ідеологами просвітянства. – С. Щ.) і сходиться з Хвильовим. Але цікаво, з яких причин Донцов не згоджується, що неоклясики просвітяни. Донцов пише:

«Лиш несправедливо бачать противники неоклясиків у них поворот до «просвітянства», мовляв, нічого там нема, опріч уже переспіваних «тремтіння зір», «човнів» та «кохання», «інтелігентського квиління» та «вічно людської абстракції» («Більшовик», 17.03.1925). Є між ними й «просвітянщиною» велика різниця. У поетів «ночей і очей» передреволюційної доби не було того скрайнього і зачіпного індивідуалізму, що в їхніх гнилих наслідників нашої доби. Там «кохання» все йшло всуміж з т. зв. громадськими мотивами, там Я поета завше підпорядковувалося «Тобі і Нам».

Отже, за Донцовим, неоклясики не годяться в «просвітяни», бо більші індивідуалісти, ніж колишні просвітяни. Ми на це відповідаємо: саме через те, що вони такі індивідуалісти, вони в наших обставинах є ідеологи «просвітянства», ідеологи ж європеїзму, що ми ототожнюємо з пролетарським ренесансом – (наш умовний термін – С. Щ.) це є сили колективістичні.

Наприкінці треба сказати, що виступ Хвильового, крім усього сказаного, – ще є для нас ознака невеликого маштабу його світогляду. Справді, провінціялізмом дхне від статтів Хвильового, коли він в них говорить таким тоном, наче якусь нову Америку винайшов. Можна було далеко простіше, спокійніше сказати за «графоманів», за необхідність вчитися й може за необхідність де в чому вчитися у неоклясиків, і тоді були б зайві спроби через куці, нікчемні організаційні реформи намітити ключ до розв’язання найскладніших проблем культурної революції на Україні.

Грудень 1925 року

Примітки

Із збірки: С. Щупак «Питання літератури». Харків, ДВУ, 1928, стор. 104 – 124.

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 401 – 414.