11. Одужання Босаковського

Богдан Лепкий

Був один із тих довгих осінніх вечорів, що то їм, здається, кінця немає.

Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали – вили.

Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе «у-у…», то на душі ставало моторошно.

Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: «у-у…» Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або ще не зовсім застигле людське тіло.

– І пощо тих поганих звірюк на світі?! – нарікала Устя. – Яка з них кому користь?

– Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, – мудрував Улас.

– Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, – докинув від себе Помело.

– А може б ти нас, брате, бандурою розважив, – повернувся до нього Улас. – Так добре слухати, як граєш. Бандура – чарівниця, з нею навіть смуток веселиться. Дуже я її люблю, оту бандуру.

– Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить. Що собі полковниця про нас подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.

– Твоя правда, – згодився Улас і схопився з лави, – полковниця, мабуть, утомилася, сидячи біля нього.

І пішли.

Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.

Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом, заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного не добачала в ньому.

Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі впали на неї, засяяли живим вогнем.

– Чи мені сниться, чи мені здається? – промовив радісно. – Ви це, Олено-Степанидо, чи не ви?

– Я, пане Босаковський, заспокійтеся! – і подала йому вина, змішаного з водою.

Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.

– Жалібнице моя небесная, – причитував, як в акафисті. – Як же я вам маю дякувати, що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.

Улас приступив до постелі.

– Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.

– Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію… Погано мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі люди не пустили.

І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.

– Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш – вона трудна.

– Ангел мій, опікунка моя небесна! – лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості. – А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме. Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне товариство біля себе, – рай та й годі!

Нараз споважнів і задумався. А тоді:

– А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?

– Новин то цікавих нема.

– А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?

– Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.

– Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому. Завтра мушу вставати.

– Ха-ха-ха! – розреготався Улас. – А то сказав, як до воробця з гармати стрілив. Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас – що байрак, то козак, а тепер – що хмиз, то харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.

Босаковський зітхнув.

– А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.

– А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде кохання. Правда, брате Помело?

– Тю на ваші голови! – сплюнула Устя. – Такі старі діди, а кохання їм з язика не сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.

– А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, – виправдовувався Улас.

Цим так розсердив її, що мало не била.

– Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я тобі показала б!

– Мир вам! – архиєрейським голосом промовив Босаковський і хотів руку підняти, мов до благословеннії, та рука йому безсило назад опала.

– Бач, який силач, – усміхнувся Улас. – І такому хочеться у дорогу! Полежи ж ще, небоже, поїж м’ясця, попий медку, а тоді й побачимо, що буде.

– Медку то можна, – моргнув лівим оком Босаковський. – Хоч би й зараз. Небагато, з півкварти, бо пипоть на язиці росте.

Нечаєва перестрашилася.

– Не нині ще, не нині! Хочете, щоб вас знову в жар кинуло!

Її заспокоїли, казали, що недужий звичайно вимагає того, чого йому не вільно.

– А здоровий, гадаєте, ні? – підморгнув бровою Босаковський і скривився, бо ще рана його боліла.

Нараз глянув на стіну, де висіла його шабля.

– Що? Де? Що тобі знов привиджується? – питався Улас, перестрашений, чи він знову від пам’яті не відходить.

– Як то що? Не бачите, шабля. Он, киває на мене, кличе, щоб я йшов, кличе мене шабля моя, кличе…

Хотів щось казати, але сон його зморив.

– Кличе, кличе, кличе… – пробурмотів і замовк.

– Підемо, – шепнув Улас до Нечаєвої, й усі вийшли якмога тихше з боківки.

Тільки Устя лишилася біля недужого.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 10, с. 59 – 60.