15. Ферапонт розвідником

Богдан Лепкий

Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.

Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.

Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.

В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.

Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.

На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.

– Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! – казали до Бориса. – Вип’ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.

– Я і життя не пожалував би для неї, – відповів засумований Борис, стискаючи руків’я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.

Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.

Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.

Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.

– Малин! – шепнув Ферапонт, торкаючи Босаковського ліктем.

Босаковський з-під лоба подивився на нього.

– А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.

– Я більше не буду.

– Пам’ятай! А далеко ще до цього Малина?

– Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут промишляє.

– Зо дві години кажеш. Гм… – і Босаковський задумався. – Слухай, хлопче!

– Слухаю, пане.

– А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?

– А чому б ні? Конем, чи пішки прикажете?

– А вже ж що конем, бо конем скоріше вернешся. Тільки, щоби й ти сам де не заворушився і коня щоб не прошалаптив, бо знай, що я тебе з-під землі добув би, а тоді шкура не твоя. Затям собі, брате. А за те, як ти мені справишся добре, то ласка моя не мине тебе.

Ферапонт обхопив Босаковського за коліна:

– Спасибі вам!

– Та ще й те мушу тобі сказати, що коло мене ти можеш у люди вийти, а без мене залишишся таким гультіпакою, як тепер.

– Розумію.

– Бо як скінчиться теперішнє чорт його зна що, і як я до своїх «майонтків» вернусь, то й тебе зі собою заберу. Стаєнним тебе зроблю, а може й надставником над гайдуками, ще не знаю чим. Що не було б, немала це честь у моїх «майонтках» службу робити, о, не мала! – і довірливо парубка по рамені поклепав. – Їдь же мені, мій хлопче, а як справишся добре, то не пожалуєш того, Ферапонте… Ферапонт – дуже мені подобається це ім’я. Незвичайне.

– Смішне.

– Ну, їдь же, їдь! Та хай тебе святий Антоній провадить.

– Печерський?

– Ні. Із Падви.

– А чому саме він?

– Бо він, кажуть, злодіями править та гультіпаками такими, як ти.

– А я про нього й не чував. У Мінеях такого нема.

– У Мінеях ні, та в моїй замковій каплиці є одна така старосвітська книга… але ти мене не заговорюй, ноги на плечі й махай!

Ферапонт торкнув коня.

– Вернися ще, вернись! – гукнув за ним Босаковський.

Парубок спинив коня і крутив ним, як веретеном, на місці.

– Та бо з тебе і їздець не згірший, – дивувався Босаковський.

– Доводилось коні на пасовисько водить із нічліжанами.

– Ой, хлопче, нічліжани так їздити не вміють, добру ти школу пройшов, не бреши, небоже. Але до речі. Хотів я тобі сказати, щоб ти на цього коня не лакомився. Як вернешся і як справишся гаразд, він твій. А тепер поспішай.

Ферапонт рвонув з місця і почвалав полями.

Босаковський вернувся до валки й, порадившись із Помелом, підшукали затишне місце і розтаборилися на нічліг. Він із полковницею, як звичайно, посередині, а ціла ватага довкруги. (Босаковський величав усіх охочекомонними, тому що добровільно до походу пристали).

Хто з них сідло собі під голову поклав, хто бурку, а хто й так горілиць простягнувся, і за хвилину так сильно хропіли, що аж останки пожовклого листя на деревах тремтіли.

Лиш вартові з крісом на плечі мовчки застигли. Так, кажуть, журавель на одній нозі стоїть, а в другій камінь тримає. Як задрімає і камінь випустить, то камінь об землю стукне і збудить його.

Але Босаковський не вірив вартовим. Слушно вважаючи себе провідником того дивного походу й почуваючи велику відповідальність на собі, він хоч як був утомлений і сонний, ні на хвилинку не стулював повік. Думав і слухав. За найменшим шорохом гіллі, за кожним шелестом сухого листя, зривався і хапався за шаблю або за заряджену рушницю. Та, на щастя, людської ходи не чув. Лиш звірі пересувались оподалік і дика птиця бентежила гнітучу мертву тишу болотистого лісу.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 11, с. 22 – 23.