12. Як дістатись Чигирина?

Богдан Лепкий

А тиждень пізніше, коли всі сиділи в світлиці, розмовляли та жартували, відчинилися двері й увійшов Босаковський.

– Здорові були! – гукнув, скидаючи свою вилинялу боброву шапку.

– Здоров був і ти! – відповіли йому Улас і Помело. – Вітаємо, вітаємо! Лиш чи не заскоро ти схопився з постелі?

– Заскоро? Також сказали? Я гадав, що боки собі відлежу. Відколи живу, не лежав так довго й не буду. Їй-Богу, не буду. Та це така нуда, така нуда, що й згадати гидко. Спасибі тобі, Уласе, що не пожалував свого меду. Добре я казав, що це такий трунок, що здорових кладе, а хворих підносить. Так і мене підніс, бодай би він святився і бодай би ви його ще більше робили. Одну бочку, зокрема, для мене, бо я як унаджуся куди, то вже про це місце не забуваю. Так і про вас не забуду. Тільки порядок з тими Цицюрами зроблю і зараз до вас на медок приходжу, побачите

Губа йому не зачинялася, буцім хотів відбалакати тую мовчанку за час недуги.

Він іще вищий став, ніж перед тим, і ще страшніший, бо змарнів і зблід, як той стовпник. Лиш очі йому світилися. На ногах ще непевно тримався, як моряк. Підсунули йому дзиглик, – сів.

– А полковниця де? – спитав, розглядаючись по хаті.

– Зі саду ще не прийшла. Щось нині довше ходить, як звичайно.

– Жалібниця моя! Крові з-під серця уточив би, щоб помогти їй. Проклята рана, загаяла мене. Коли б не вона, то може б наша паня уже біля сестри і мачухи сиділа. А так… – і рукою махнув. – А Борис де?

– Залишився десь і спить, бо утомлений дуже. Пізно вночі з-під Овруча прискакав.

– І привіз що?

– З чим поїхав, з тим і вернувся, як і за першим разом. По Марусі і слід застиг.

– Бідний козак, – пожалувала Бориса Устя.

А Улас:

– Велика мені біда! Знайде як не Марусю, то другу. Правда, брате Помело?

А Помело замість відповісти, по струнах ударив і заспівав:

– Кінь послушний, шабля вірна, лиш дівчина непокірна…

– Кінь послушний, шабля вірна, – підтягав за ним Босаковський голосом, якого в нім ніхто й не сподівався б. Знати було, що його горло відпочило собі від співу й від питва. Лиш Улас, слухаючи тієї пісні, споважнів чогось.

– Чого задумався, старий? – гукнув на нього Помело і пальцями по всіх струнах побіг, а тоді струни долонями прикрив так, що вони нараз замовкли. – Чого задумався, питаю?

– Думаю собі, – відповів Улас, – як то воно дивно на світі. Попаде такий ось, як цей Борис, на дівчину й гадає собі – херувим. А поберуться, і тоді…

– Тоді він їй слово, а вона йому сто, – докінчив Помело, – ти до неї «серце», а вона тобі: хоч роби, хоч ходи, а мені догоди, хоч із-за нігтя виколупай, а дай, бо я хочу!

Устя, почувши це, розсердилася:

– Десь інші, такі діди, псалтир читають та на прощу ходять, а ви все про дівчат та про жінок.

– Інші най і в ченці пострижуться, – відрубав Улас, – а мені не треба, бо як з тобою сорок літ прожив, то мене і без прощів просто до неба пустять.

– Ну, чи бачили ви такого ревуна, люди добрі? Хоч гавкай на нього, нічого не вдієш. Який був сорок літ тому, таким зостався і донині. В голові йому жінки, а жодна на нього і плюнути не хоче, бо старий!

– А ти молоденька, гуляти раденька… – покривлявся Улас Усті і, вхопивши її, пішов у танець та ще на Помела моргнув, щоб дрібонької ушкварив.

А Помелові того два рази не казати. Притиснув бандуру міцніше до себе й, притупуючи дрібно ногою, заграв та заспівав:

Туди гав, сюди дзяв,

чого хочу, те й спіймав.

Насилу Устя вихопилася з Уласових обіймів і стала його кулаками по спині молотити, сердиту дуже вдаючи.

А Улас кричав, щоб його рятували, бо люта баба на смерть затовче.

– А щоб ти знав, що затовчу, а щоб ти знав, що ти й жити негідний, нерозкаянник такий!

Аж Улас ухопив її за руку.

– Хто не має зброї, най не йде на бої! – приговорював.

А вона знову вирвалася з його рук та сховалася за широкі плечі Босаковського.

– Баба діда боялася, за припічок сховалася. І що мені зробиш тепер?

– Тепер нічого, але підожди, небого, прийде коза до воза. А поки що заспокійся та й сідай з нами до ради, бо ти в мене хоч язиката, але жінка мудра, ти в мене, як тая бджола, що хоч укусить, так меду дасть.

Устя запаскою піт з чола обтирала.

– Та ти більше нічого й не знаєш, лиш ті примовки та приказки. Тю! Такий старий дід, а так мене змахав.

– Здибався хрін із цибулею: Здорова, куслива! – Здоров був, гіркий! Так і ми, бо я з тобою, як олій з водою, що? Ні? Усте!

– Та ти молодець проти овець, а проти вовків зараз збаранів, – сказала, відсапнула і сіла. – А про що ви хочете балакати, панове?

– Та ми не так хочемо, як мусимо. Полковниця Нечаєва з голови нам не сходить.

– Гарна паня!

– Не перебивай!.. Не дай, Боже, якого припадку, то я спокійної смерті не мав би – така жінка, такого роду дитина!

– Ангел, а не жінка, херувим! – зітхнув Босаковський.

– Херувим чи серафим, а треба з нею щось робити, діло ясне, – притакнула Устя. – А куди ж ви її хочете везти? У Бихів чи куди?

Улас почухав чуба.

– У Бихів – ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа в нас.

– А що, не казала я, – засміялася Устя. – Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли відвезти.

– Треба! – притакнув Улас.

– Треба! – і собі згодився Босаковський.

– Але як? – спитав Помело.

– Справді, як? – зажурився Улас.

І як п’ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської доньки.

Аж озвався Босаковський:

– Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз. Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова – де краще. А по дорозі може ще й на слід Марусі попадемо, хто його зна.

Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав, ніби в неї поради питав.

Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя:

– Нема що казати, лицарі то ви славні. На власні очі бачила, як билися. А все ж таки головою муру не проб’єш. Попадете на ворога вдесятеро сильнішого – і що тоді?

Те «що тоді?» повисло над ними, як камінь над головою. Навіть Босаковський, такий сміливий і бадьорий звичайно, похнюпився тепер.

– А що ж ти нам радила б, Усте? – питав Улас.

– Куди не пройде лев, туди лис перекрадеться. Тут хоробрості мало, хитрості треба.

– То правда. Тут без хитрощів не обійдеться, – притакнув Помело.

– Правда, – згодилися Улас і Босаковський. – Але чорт його батька зна, що б тут таке придумати! Не поведемо ж Нечаєвої так, як вона є.

– Ніхто навіть знати не сміє, що це вона.

– То тоді перебрати треба. Але як?

– За козака – ні, бо завродлива.

– Завродлива.

– То що ж нам робити, панове?

– Що нам робити? – питалися, і ніхто не відповідав.

Помело знову став свою бандуру всіма пальцями торкати, а тоді обі долоні на струни поклав і промовив:

– Знаєте ви що? Переберемо нашу полковницю за черницю. Одяг візьмемо з того харциза, що його Босаковський зловив. Люди чули про тую черницю, що то лихо приносить, і будуть від нас утікати. А якби хто й чіплявся, то вона мовчатиме, а ми скажемо, що з ума зійшла, нічого не знає й не розуміє.

– Добре ти радиш, брате! – втішився Улас. – Полковницю переберемо за черницю, а ти за бандуриста будеш. Скажемо, що як до неї приступає, то її своєю грою втишаєш. Але що ми зробимо з Борисом?

– Борис за візника буде.

– А Босаковський?

– За батька черниці.

– За дядька, мої панове, за дядька, – поправив їх Босаковський. – Скажемо, що черниця збожеволіла, як харцизи на монастир напали, а тепер її дядько додому відвозить. Полковниця і так маломовна, неважко їй буде мовчати та дивитися кудись, Бог знає куди.

Всі згодилися на те, а Устя рада була, що не переберуть Нечаєвої у чоловічу одіж, бо це гріх.

– А в черничу рясу можна? – спитав Улас, бо він усе любив щось жінці наперекір сказати.

– Авжеж, що можна, але з осторожна, – відповіла Устя. – Тоді, як другої ради нема.

Улас Босаковського злегка ліктем торкнув.

– Бачиш яка! Ти їй слово, а вона тобі два.

Але Босаковський нічого не відповів. Він задивився на Устю й Уласа. Просто Филимон і Бавкида, тільки сварливі.

– Так, значить, на тім і стало? – спитав по хвилині.

– Авжеж, на тім. Це ж люди говорили, а не качки крякали, – відповіла Устя.

Улас знову торкнувся Босаковського ліктем.

– Ще трохи, і вона й тебе стане кусати.

– Авжеж, що стала б, коли б він був такий поганий, як ти. Але пан Босаковський чемний.

Босаковський піднявся з місця.

– Спасибі, що мене за такого тримаєте, паніматко. Постараюся доказати, що не лиш чемний, а й не зовсім дурний. Грубником зробите мене в султановім гаремі, якщо я нашої полковниці щасливо не завезу додому!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 10, с. 60 – 62.