14. Товариші із селян

Богдан Лепкий

Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.

Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути. Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.

Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.

– Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!

– Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, – перебив Босаковський.

– Та яка тут халепа, добродію!

– А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.

– Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?

– Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, – відповів Босаковський, – маєте таких?

– Знайдуться.

– І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.

– І такі є.

– В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!

– І відважні знайдуться.

– Та щоб вірні були.

– Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?

Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.

– Тож вип’ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.

– Вип’ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.

– Та ще, – докінчив Босаковський, – щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.

– Прощаємо зі щирої душі, – відповіли. – Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.

Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.

– Хай вони пригублять – звернувся у бік Нечаїхи. – Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!

– Не буде, – притакнув, зітхаючи другий.

– Ой, не буде! – доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.

Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.

Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.

Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.

Товариство сиділо, мов заворожене.

Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.

Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.

– Гарно було! – зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. – Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?

– Колись ми, – нарікав другий, – слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?

– Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.

– Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.

– Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.

Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.

Аж нараз найстарший з них гукнув:

– Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.

– Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.

– Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!

І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.

– І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.

І, звертаючись до Босаковського, додали:

– Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 10, с. 70 – 71.