Повість «Крутіж»
Роман Горак
Осінніми розгрузлими дорогами, обминаючи багатолюдні гостинці та села, на допомогу Чигирину поспішає невеликий загін озброєних людей. В одному з боїв вони визволили дочку Богдана Хмельницького Олену, теперішню дружину полковника Івана Нечая, яку взяли в полон розбійники й везли продавати в неволю. Ось і недавно закінчилась ще одна чергова сутичка, з якої вони вийшли переможцями. Ще кровоточать рани, неймовірно болить тіло і ниють руки, а вже треба рушати. Навколо сплюндрована ворогами земля. Рідна…
Що чекає їх попереду? Чи зуміють врятувати Чигирин? Скільки ще буде отаких страшних боїв, поки дійдуть до мети? Та й чи взагалі дійдуть?
Чому так сталося, що всюди запанувала між людьми ненависть, чому брат іде війною на брата? Чи розуміють, що це на користь тільки ворогам, яких Україна має так багато? Що треба зробити тепер, в оцю хвилину, щоб припинити братовбивчу війну, врятувати від ворогів рідну землю і зберегти свою державу? Тих запитань багато та й хто зможе на них відповісти, коли навіть сонце заховалось від них за густі хмари і не хоче зігріти їх бодай промінчиком надії…
«Сонце, ти Боже всевидюще око! Не ховайся перед нами грішними за хмариї Осіни оці поля, луги й левади, випий сльози й висуши кров винну й невинну, що мов повінь розлилась широко. Дай силу ланам нашим, щоб вони покрились збіжжям, лавою густою на пожиток людям і худобі. Осіни голови мужів і жінок, братів і сестер наших, зазирни в їх очі й серця глибоко, щоб вони прозріли й пізнали, яка безплодна ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб полюбили її усіма силами й усіма мислями своїми та щоб постояли за її волю, цілість і незайманість від роду до роду! А нам, рідним синам нашої матері землі, її слугам і оборонцям, дозволь боротися явно й славно, а в потребі й голови свої за неї покласти – амінь!»
І прорвалось сонце через густі мряки й хмари, і стали люди на коліна перед ним. Вони дійдуть до мети…».
Так закінчується повість Богдана Лепкого «Крутіж», якій судилося бути останньою історичною повістю у його творчому доробку.
Ні, не таким повинен був бути її фінал. Дружина полковника Нечая по дорозі зустрічає валку козаків, які з Чигирина везуть труну вбитого чоловіка. Столиця гетьмана захоплена ворогами і вщент сплюндрована. Даремні були сподівання цієї невеликої групи людей, які з такою великою надією поспішали на допомогу. Все пропало…
Про такий фінал повісті оповідають друзі Богдана Лепкого й таке закінчення було б цілком логічним та історично правдивим…
Повість, як виявилось, була написана за кілька літ перед публікацією і початок роботи над нею збігся із початком Другої світової війни. Автор чомусь довго зволікав з її друком, хоч на цьому наполягали друзі та знайомі. Врешті сталося так, що й не було де її публікувати. Окупація німецькими фашистами Польщі призвела до закриття українських часописів та видавництв, які діяли до цього часу. Тільки на початку січня 1940 року було дозволено відкрити єдину газету, яка отримала назву «Краківські вісті» та статус «народного часопису генерального губернаторства». Трохи пізніше було дозволено відкрити у Кракові «Українське видавництво».
Війна, народні страждання примусили Богдана Лепкого переробити всю повість, а водночас змінити й оте похмуре закінчення із зустріччю труни. Тому й виникла сцена молитви людей до Сонця й Бога, щоб він, Всевишній, у таку тяжку хвилину не відвертав від них свого обличчя, а осінив їх і весь український народ своєю милістю та благодаттю. Завдяки цій сцені повість ніби піднялась із колін на ноги. Навколо руїна, зрада, кров, невпевненість у завтрашньому дневі, уже немає у кого шукати порятунку – і нараз оця проста й могутня молитва, яка своєю щирістю вселяє надію, зрушує гору відчаю і дає дорогу впевненості у свої власні сили і свою правоту…
У творчому доробку Б. Лепкого ця повість не випадкова, а цілком закономірна, її поява була як ніколи вчасна. Правда, вона могла з’явитися значно раніше і могла б трактуватися як реакція письменника на події, котрі розгорнулися на Україні в 1918 році. Однак історична тематика подібного плану була тоді поза межами літературного зацікавлення Богдана Лепкого. Вона з’явилася значно пізніше й принесла авторові всенародне визнання, а водночас обернулася у його глибоку трагедію.
Він мріяв про возз’єднання українських земель в одній державі, але хотів, щоб ця держава була суверенною і самостійною. Він був дуже розчарований, коли побачив, до чого призвело возз’єднання зі вступом Радянської Армії у Галичину. Ніколи не вірив у добрі наміри сталінізму і даний акт розцінював як звичайну окупацію Галичини.
Мав багато підстав для цього, щоб не вірити. Знав про геноцидний голод на Україні, про тотальне винищення української інтелігенції, пам’яток історії та культури. Знав і те, як сталінізм оцінює і його творчість. Знав, що вже давно він, Богдан Лепкий, проголошений сталінськими опричниками ворогом народу і фашистом, якого треба негайно знищити.
Саме ця обставина примусила його виїхати з рідних сторін, де був на початку вересня 1939 року, зі Львова до Перемишля, а далі за лінію Керзона, щоб не потрапити до рук катів. Їхав на простому селянському возі і в звичайному селянському одязі. Він з болем у серці стежив за подіями, які розгорнулися у Галичині. Був добре інформований про арешти членів КПЗУ, опісля інтелігенції і, нарешті, усіх, хто ще за фашистського польського режиму виявляв громадську активність чи національну свідомість.
Він знав про депортування людей у Сибір і Казахстан, відвертий, нічим не прикритий грабунок населення, масові вбивства і розстріли. Він відчуває, що починаються події, яких уже не раз зазнавала Україна. Сприймає їх як трагедію і навіть більше – як фатум, від котрого немає рятунку.
Народ чекав – як він, найпопулярніший письменник того часу, відгукнеться на ці події. Він, не тільки найпопулярніший і творець «Мазепи», а й народний речник, котрий своєю творчістю завше реагував на зміни в житті українського народу. І Лепкий зреагував. Зреагував повістю «Крутіж» і отою фінальною сценою, повною відчаю і безнадії. Не мав відваги опублікувати її. Не міг до трагедії многостраждального народу докинути ще й кілька своїх листків зневіри.
Врешті, за наполяганням редакції «Краківських вістей», яка вважала мовчанку Б. Лепкого задовгою, погоджується на друк. Друкує з першого номера газети, що вийшов 1 січня 1941 року, досить нерегулярно, невеликими уривками і раптово обриває у 81-му номері, що вийшов 16 квітня, сценою битви на острові. Публікація повісті була припинена. Що сталося, газета не пояснювала, тільки її 106-й номер, який вийшов 18-го травня, повідомив, що повість Б. Лепкого «Крутіж», яка протягом довгого часу друкувалася на сторінках часопису, вийшла окремою книжкою як перший номер «Бібліотеки історичних повістей» краківського «Українського видавництва» з ілюстраціями відомого художника Е. Козака.
Лише згодом виявилось, що у процесі друкування повісті в газеті Богдан Лепкий цілковито переробив її, змінив фінал, який йому самому видався страшним, і закінчив повість цілком інакше, ніж було спочатку. Можна від народу відібрати й оплюгавити його святу землю, але ніколи не можна відібрати в нього віри у своє світле майбутнє.
Це був глибокий символ віри Богдана Лепкого, який і засвідчила повість «Крутіж». На жаль, остання. Як твердив брат письменника Лев Лепкий, тодішній співробітник «Краківських вістей», відомий український поет, журналіст, а в передвоєнні роки редактор журналів «Зиз», «Будяк» та видавництва «Червона калина», Богдан Лепкий ще встиг зробити коректуру книжки і побачити її вихід у світ.
Примітки
Подається за виданням: Дзвін, 1990 р., № 10, с. 71 – 72.